§ 4. Правочини, що визнаються судом недійсними

До третьої групи (виду) за формуванням норм ЦК України належать правочини, що «визначаються» судом недійсними, без посилання на формулювання «можуть бути визнані». Цю групу складають найбільш поширені в судовій практиці правочини, що визнаються недійсними за ознаками наслідків, коли волевиявлення сторони (сторін), яке називають зовнішнім, не відповідає внутрішній волі (ч. З ст. 203 ЦК).

До них, зокрема, належать правочини, укладені під впливом обману, насильства, фіктивні, удавані правочини та інші.

182

Глава 8

Спори, що виникають із правочинів

183

Особливі умови і підстави недійсності правочинів, що входить до складу тих, які визнаються судом такими, передбачені окремими нормами ЦК України (статті 230, 231, 232, 234, 235).

Визнання судом правочину недійсним, вчиненим під впливом обману вважається встановленим, якщо одна зі сторін навмисно ввела Другу сторону в оману щодо обставин, що мають істотне значення.

Істотність обставин вчинення правочину підлягає доведенню сторонами у справі. До цих обставин можуть належати приховування від сторони справжніх власників майна, замовчування недоліків проданої речі, споживчої цінності товару тощо.

Згідно зі ст. 230 ЦК до сторони, яка замовчувала або заперечувала реальні факти щодо істотних умов правочину, застосовуються суворі правові санкції відшкодування шкоди. Так, винна сторона зобов'язана відшкодувати матеріальні збитки у подвійному розмірі, а також відшкодувати моральну шкоду, завдану вчиненням недійсного правочину.

Аналогічні зобов'язання також встановлені ст. 231 ЦК щодо особи, яка вчинила правочин, застосуванням до другої сторони проти її волі засобів фізичного або психічного тиску. Потерпіла сторона має право стягнути матеріальні збитки у подвійному розмірі і моральну шкоду.

Слід зазначити, що відшкодування збитків у подвійному розмірі, як наслідок недійсності правочину, встановлено лише до правочинів, вчинених під впливом обману і насильства.

Кодекс УРСР (ст. 57) за такі дії до винної особи передбачав повернення майна в натурі, а також відшкодування вартості та витрат потерпілому. Право на відшкодування збитків у подвійному розмірі і моральної шкоди цим Кодексом не було передбачено.

До правочинів, які «визнаються» судом недійсними, належить і правочин, вчинений внаслідок зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою (ст. 232 ЦК). Особа, яка довірила своєму представнику право на вчинення правочину, може стягнути з нього та другої сторони солідарно збитки, а також моральну шкоду, завдану їх зловмисною домовленістю.

Укладання фіктивного правочину також тягне його недійсність. Фіктивним правочином визнається правочин,

вчинений без наміру створення правових наслідків, передбачених умовами такого правочину (ст. 234 ЦК).

За Кодексом УРСР (ч. 1 ст. 58) фіктивні (дефектні) угоди називалися мнимими, тобто такими, що укладались лише про людське око. По суті за змістом стара норма І ст. 234 ЦК України не відрізняються одна від одної.

Особливістю фіктивних (мнимих) правочинів є те, що сторони, які уклали правочин, не вчиняють дій для його здійснення. Не має значення і мета вчинення правочину.

До числа нікчемних правочинів Кодексом УРСР також включались удавані угоди (ч. 2 ст. 58). Нині правові наслідки таких правочинів класифікуються як правочини, що визнаються судом недійсними і не віднесені до нікчемних.

Згідно зі ст. 235 ЦК України удаваним правочином є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили.

Як нікчемні правочини, так і «визнанні» судом недійсними правочини вважаються законом недійсними з моменту їх укладання.

Слід звернути увагу на звужений зміст норм, що встановлюють правові наслідки недійсності фіктивного і удаваного правочину. Ні ст. 234, ні ст. 235 ЦК України не передбачають особливі умови наслідків, якщо правочин буде визнаний судом недійсним.

Проте це не означає, що не можуть відшкодовуватись матеріальні збитки або відшкодовуватись моральна шкода. Якщо у вчинені фіктивного або удаваного правочину виявиться винною одна зі сторін, а друга діяла добросовісно, не знала і не могла припустити неправомірність таких правочинів, то застосовуються загальні вимоги закону, передбачені частинами 1—3 ст. 216 ЦК України. Потерпіла сторона має право і на відшкодування матеріальної і моральної шкоди. Це правило застосовується і до інших правочинів, у разі коли їх нормами не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів (ч. 2 ст. 216 ЦК).