Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Посібник Біохімія 2015.doc
Скачиваний:
3
Добавлен:
01.07.2025
Размер:
15 Мб
Скачать
☆

Обмін вуглеводів

Визначення масової концентрації піровиноградної кислоти в біологічних рідинах за допомогою модифікованого методу Умбрайта

Принцип реакції. Під час взаємодії піровиноградної кислоти в кислому середовищі з 2,4-динітрофенілгідразином утворюється 2,4-динітрофенілгідразон піровиноградної кислоти:

Ця сполука екстрагується з біологічних рідин (наприклад, сечі) толуолом. Після додавання до толуольного екстракту спиртового розчину лугу з'являється червоно-оранжеве забарвлення, характерне для 2,4-динітрофенілгідразину піровиноградної кислоти. Інтенсивність забарвлення, яка визначається колориметричне, пропорційна масовій концентрації піровиноградної кислоти в біологічних рідинах.

Для визначення масової концентрації піровиноградної кислоти в досліджуваній біологічній рідині заздалегідь будують калібрувальний графік за даними колориметричного визначення екстинкції стандартних розчинів піровиноградної кислоти, які містять 5— 50 мкг/мл цієї кислоти.

Методика визначення

1. В колбу вности 1 мл досліджуваної біологічної рідини (наприклад, сечі) та додати 0,5 мл розчину 2,4-динітрофенілгідразину.

2. Вміст колби перемішати, через 5 хв. додати 25 мл насиченого водою толуолу й інтенсивно перемішати протягом 1 хв.

3. Після розшарування рідин із верхнього шару, який містить толуол, відібрати 1 мл розчину й перенести у пробірку, куди додати 2 мл спиртового розчину гідроксиду калію й знову перемішати. Спостерігати появу червоно-оранжевого забарвлення.

4. Через 10 хв. вміст пробірки колориметрують, використовуючи синій світлофільтр.

5. Заздалегідь провестиь аналогічні реакції з такими ж об'ємами реактивів із стандартними розчинами піровиноградної кислоти. За результатами колориметрування побудувати калібрувальну криву, відкладаючи на одній осі значення екстинкції стандартних розчинів, а на іншій – масу піровиноградної кислоти в цих розчинах.

За калібровочною кривою після визначення екстинкції досліджуваної проби, яка містить біологічну рідину, знайтиь масу піровиноградної кислоти в 1 мл досліджуваної біологічної рідини.

Тема: ліпіди

Ліпіди – дуже різнорідні за своєю хімічною будовою речовини, що характеризуються різною розчинністю в органічних розчинниках і, як правило, нерозчинні у воді. Вони відіграють важливу роль у процесах життєдіяльності. Будучи одним з основних компонентів біологічних мембран, ліпіди впливають на їхню проникливість, беруть участь у передачі нервового імпульсу, створенні міжклітинних контактів.

Інші функції ліпідів – утворення енергетичного резерву, створення захисних водовідштовхувальних і термоізоляційних покривів у тварин і рослин, захист органів і тканин від механічних впливів.

Класифікація, хімічна будова і деякі властивості ліпідів

При обробці тваринних чи рослинних тканин одним чи декількома (частіше послідовно) органічними розчинниками, наприклад хлороформом, чи бензолом петролейним ефіром, деяка частина матеріалу переходить у розчин, Компоненти такої водонерозчинної фракції (витяжки) називаються ліпідами.

В залежності від хімічного складу ліпіди поділяються на:

1. Прості ліпіди – складні ефіри жирних кислот і різноманітних спиртів – триацилгліцериди, диацилгліцериди, моноацилгліцериди. Наприклад:

2. Складні ліпіди – це складні ефіри жирних кислот і спиртів, що додатково містять й інші компоненти. Складні ліпіди діляться на класи:

1) фосфоліпіди;

2) гліколіпіди;

3) сульфоліпіди;

4) ліпопротеїни.

Наприклад:

3. Попередники та похідні ліпідів: жирні кислоти, гліцерин, стероїди, жиророзчинні вітаміни, холестерин, простацикліни, простагландини, тромбоксани.

Внаслідок гетерогенності вхідних у ліпідну фракцію компонентів термін «ліпідна фракція» не можна розглядати як структурну характеристику; він є лише робочою лабораторною назвою фракції, одержуваної при екстракції біологічного матеріалу неполярними розчинниками. Тем більшість ліпідів має деякі загальні структурні особливості, що обумовлюють їхні важливі біологічні властивості і подібну розчинність. Найбільш поширені ліпіди – це нейтральні жири, структурним компонентом яких є жирні кислоти.

Жирні кислоти – аліфатичні карбонові кислоти – в організмі можуть знаходитися у вільному стані (слідові кількості в клітках і тканинах) або виконувати роль будівельних блоків для більшості класів ліпідів.

Природні жирні кислоти, правда трохи умовно, можна розділити на три групи: насичені, мононенасичені і поліненасичені жирні кислоти. Жирні кислоти, що зустрічаються в природних ліпідах, містять, як правило, парне число вуглецевих атомів і мають по перевазі нерозгалужений ланцюг.

Жирні кислоти, що входять до складу ліпідів тваринних і вищих рослин, мають багато загальних властивостей. Як уже відзначалися, майже всі природні жирні кислоти містять парне число вуглецевих атомів, найчастіше 16 чи 18. Ненасичені жирні кислоти тварин і людини, що беруть участь у побудові ліпідів, звичайно містять подвійний зв'язок між 9-м і 10-м атомами вуглецю; додаткові подвійні зв'язки.

Своєрідність подвійних зв'язків природних ненасичених жирних кислот полягає в тому, що вони завжди відділені двома простими зв'язками, тобто між ними завжди мається хоча б одна метиленова група. Подібні подвійні зв'язки позначають як «ізольовані». Природні ненасичені жирні кислоти мають цис-конфігурацію і вкрай рідко зустрічаються транс-конфігурації. Вважають, що в ненасичених жирних кислотах з декількома подвійними зв'язками цис-конфігурація надає вуглеводневому ланцюгу вигнутого і укороченого вигляду, що має біологічний сенс (особливо якщо врахувати, що багато ліпідів входять до складу мембран).

Жирні кислоти з довгим вуглеводневим ланцюгом практично нерозчинні у воді. Їх натрієві і калієві солі (мила) утворюють у воді міцели. В останніх негативно заряджені карбоксильні групи жирних кислот направлені назовні до водяної фази, а неполярні вуглеводневі ланцюги заховані всередині міцелярної структури. Такі міцели мають сумарний негативний заряд і в розчині залишаються суспендованими завдяки взаємному відштовхуванню.

Нейтральні жири – це ефіри гліцерину і жирних кислот. Якщо жирними кислотами етерифіковані всі три гідроксильні групи гліцерину (ацильні радикали R1, R2 і R3 можуть бути однакові чи різні), то таке з'єднання називають тригліцеридом (триацилгліцеролом), якщо два – дигліцеридом (диацилгліцеролом) і, нарешті, якщо етерифікована одна група – моногліцеридом (моноацилгліцеролом).

Основними джерелами жирних кислот в організмі служать:

  1. Ліпіди їжі, що надходять до крові у складі хіломікронів;

  2. Жирове депо, в якому відбувається внутріклітинний розпад ліпідів під дією внутріклітинних ТАГ – ліпаз і фосфоліпаз А1, А2, С і Д;

  3. Внутріклітинний синтез ВЖК, який найбільш активно протікає в печінці і жировій тканині.

У крові вільні жирні кислоти (ВЖК) циркулюють в сполучені з альбумінами плазми.

Вміст ВЖК у крові невеликий і становить 0,5 – 0,7 мг-екв/л.

Якщо концентрація ліпідів у крові зменшується, то поповнення іде в основному за рахунок ліполізу ТАГ в жировій тканині.

Здатність засвоювати і синтезувати жирні кислоти характерна для багатьох клітин, крім клітин мозку, та основними споживачами ВЖК є печінка, жирова тканина, серцеві та скелетні м’язи.

Проміжний обмін ВЖК в організмі складається з двох процесів: катаболізму (розпаду) ВЖК і анаболізму (біосинтеза ВЖК). Катаболізм ВЖК у живому організмі протікає в три етапи:

І. 1) β – окислення – специфічний шлях окислення вільних жирних кислот, який закінчується

О

утворенням СН3 –С ~ SkoA.

2) Перекисне окислення (ПОЛ) – специфічний шлях окислення як вільних ненасичених жирних кислот, так і тих які входять до складу фосфоліпідів мембран клітин.

ІІ. Цитратний цикл (ЦТК).

ІІІ. Окислювальне фосфорилювання в дихальному ланцюгу з утворенням енергії (АТФ) за рахунок енергії НАДН + Н+ і ФАД · Н2.

Процес β – окислення – це процес, в якому за декількома послідовними циклами жирна кислота розпадається на декілька двовуглецеві фрагменти (ацетил – КоА).

Локалізація – мітохондрії клітин печінки, серцевих та скилетних м'язів, жирова тканина, нирки, сім'яники, крім клітин мозку.

Сучасна схема b-окислення жирних кислот:

1. Під впливом аденілаткінази жирна кислота активується з утворенням ациладенілата:

2. Ациладенілат взаємодіє з HS-KoA під впливом ферменту ацил-КоА-синтетази з утворенням ацил-КоА:

3. Під впливом флавін-залежної дегідрогенази відбувається дегідрування активованого залишку жирної кислоти:

4. Залишок жирної кислоти під дією еноїл-КоА-гідратази гідрується в ділянці розриву подвійного зв'язку з утворенням b-оксиацил-КоА:

5. b-Оксиацил-КоА під впливом b-оксиацил-КоА-дегідрогенази у присутності НАД+ дегідрується, перетворюючись в кетоформу ацил-КоА:

6. Молекула кетоформи ацил-КоА під впливом ферменту ацетоацетил-КоА-тіолази і за наявності однієї молекули KoA розривається на дві частини: ацетил-KoA і ацил-КоА (останній має на два вуглеці менше початкової кислоти):

Ацил-КоА знову піддається b-окисленню до тих пір, поки вся молекула жирної кислоти не розпадеться на двохвуглецеві фрагменти – ацетил-КоА. Ацетил-КоА вступає в цикл трикарбонових кислот і інші реакції.

Багатократне повторення цього процесу призводить до повного розпаду жирної кислоти до декількох молекул ацетил-КоА, які далі окислюються у цитратному циклі (ІІ етап).

Утворені в результаті реакцій процесу β – окислення відновлені еквіваленти НАДН + Н+ і ФАДН2 передають водень прямо у дихальний ланцюг, в якій синтезуються молекули АТФ (ІІІ етап).

Наприклад, молекула пальмітинової кислоти перетворюється у 8 молекул ацетил-КоА за 7 циклів β – окислення. Кожний цикл дає 5 молекул АТФ (за рахунок відновлених еквівалентів НАДН+Н+ і ФАДН2, які утворюються в результаті реакцій дегідрування і β – окислення).

При подальшому окисленні в ЦТК і дихального ланцюга восьми молекул ацетил-КоА, які утворилися в результаті β – окислення пальмітинової кислоти, додатково синтезується ще 96 молекул АТФ. Повний вихід АТФ при окисленні однієї молекули пальмітинової кислоти становить 131 молекулу.

В організмі тварини одночасно з β – окисленням ВЖК протікає і їх біосінтез, так як для синтезу власних (специфічних) ліпідів потребуються і замінні жирні кислоти, які не надходять з їжею.

При цьому за 1 цикл відбувається подовження вуглерод – вуглеродного ланцюга на два атоми вуглерода.

Основним місцем синтезу є клітини печінки, жирової тканини, слизистої кішечника і лактирующей молочної залози.

Біосинтез жирних кислот протікає за участю відновлених еквівалентів НАДФН + Н+, АТФ, Mg2, HCO-3 – (джерела СО2) і біотіна; кінцевим продуктом – пальмітінова кислота (у цитозолі клітини).

Майже увесь ацетил-КоА утворюється в мітохондріях у результаті окислення пірувата і жирних кислот, а також при розпаду вуглецевих скелетів амінокислот.

Так як мітохондріальна мембрана непрониклива для ацетил-КоА, то його доставка проходить човниковим механізмом при участі цитрата.

Шлях синтезу жирних кислот інший, ніж у β – окислення, так як біосинтез ВЖК іде у цитозолі, а β – окислення – в мітохондріях; для синтезу жирних кислот потрібні ферменти і коферменти інші, ніж для β – окислення.

Вищі жирні кислоти є найважливішим джерелом хімічної енергії в організмі. При повному окисленні одного двохвуглецевого фрагмента жирної кислоти – ацетил-КоА – в мітохондріях утворюється п'ять молекул АТФ (дві – за рахунок ФАД×Н2 і три – за рахунок НАД×H2). При повному розпаді стеаринової кислоти утворюється дев'ять молекул ацетил-КоА, які дають 45 молекул АТФ (5 ´ 9 = 45). Якщо молекула ацетил-КоА включається в цикл трикарбонових кислот, то при її окисленні утворюється 12 молекул АТФ. Таким чином, дев'ять молекул ацетил-КоА, які утворилися при розпаді стеаринової кислоти, після окислення в циклі трикарбонових кислот є джерелом 108 молекул АТФ (12 ´ 9 = 108). Повне окислення однієї молекули стеаринової кислоти дає організму 153 молекули АТФ (45 + 108 = 153).

Важливу роль при синтезу жирних кислот відіграє складний поліфункціональний мультиензимний комплекс – ацетил-КоА-синтетаза (синтаза). Це димер, який складається з двох субодиниць (сім протомерів), ферментів:

  1. Ацетилтрансацилаза

  2. Малонилтрансацилаза

  3. β – кетоацил-АПБ синтетаза

  4. β – кетоацил-АПБ-редуктаза

  5. β – оксиацил-АПБ-дегідратаза

  6. Єноїл-АПБ-редуктаза

  7. Ацилпереносячий білок (АПБ)

Важливе місце серед них займає АПБ, з яким ковалентно зв'язуються проміжні продукти синтезу жирних кислот.

Синтетаза – ВЖК каталізує серію реакцій, сумарний результат яких (для С16):

Ацетил-КоА + 7 малоніл-КоА + 14 НАДФН+Н+→ пальмітинова кислота + 7СО2 + Н2О + 8HSKoA + 14НАДФ+. Подовження ланцюга ВЖК частіше проходить в митохондріях.

Біосинтез ТАГ в ентероцитах, печінці і жировій тканині

Біосинтез триацилгліцеринів (ТАГ) має важливе біологічне значення, так як сприяє створенню жирового депо організму – енергетичного матеріалу на тривалий термін.

Локалізація: бісинтез ТАГ (ліпогенез) протікає в цитолозі клітин різних тканин, крім клітин мозку.

Найбільш інтенсивно синтез жирів йде в:

  1. Ентероцитах слизової оболонки кишечнику (І ресинтез ТАГ),

  2. Гепатоцитах печінки, в адипоцитах жирової тканини, нирках, скелетних м’язах і лактуючій молочній залозі (ІІ ресинтез ТАГ).

Та головну роль в обміні ліпідів відіграють печінка та жирова тканина.

Можливі 2 шляхи біосинтезу ТАГ:

1.Моногліцеридний,

2.α – гліцерофосфатний.

В ентероцитах кішечника біосинтез частково специфічних триацилгліцеринів ферментативно протікає двома шляхами:

1.Моногліцеридним (т. б. вихідними субстратами являються β-МАГ і α, β-ДАГ і активні ВЖК (ацил-КоА).

2.α – гліцерофосфатним (тобто вихідними субстратами є гліцеро-3-фосфат і активіровані ВЖК)

В жировій тканині, печінці, нирках та скелетних м’язах біосинтез повністю специфічних для даного організма ТАГ проходить в основному по гліцерофосфатному шляху.

У нирках і ентероцитах кішечника α – гліцерофосфат утворюється з гліцерину, так як в цих органах активним є фермент гліцерофосфаткіназа.

Доля ТАГ в організмі

В печінці 90% триацилгицерини витрачаються на утворення ліпопротеїнів дуже низької густини (ЛОНП), які транспортують ендогенні ліпіди з печінки у кров.

10% ТАГ печінки витрачається на утворення попередників ліпопротеїнів високої щільності (ЛВП).

В жирову тканину в основному поступають ліпіди з печінки у вигляді ЛОНП, а екзогенні ліпіди – у вигляді хіломікронів (ХМ).

На рівні ендотелія капілярів жири ліпопротеїнів розкладаються ліпопротеїнліпазою, і продукти гідролізу надходять в клітини жирової тканини, де знову включаються в склад триацилгліцеринів і частково депонуюються. Мобілізація депонованих жирів відбувається шляхом їх гідролізу до жирних кислот і гліцерину тканевими ліпазами адипоцитів. Потім жирні кислоти надходять у кров, де в сполуці з альбумінами транспортуються по кров’яному руслі.

Дві форми депонованого енергетичного матеріалу – глікоген та жири – розрізняються по черговій мобілізації:

а) при голодуванні, фізичному навантаженні в першу чергу використовуються переважно запаси глікогену, а потім жири;

б) тимчасові фізичні навантаження практично повністю забезпечуються енергією за рахунок глікогену, а при довгих фізичних навантаженнях використовуються і жири.

Біосинтез гліколіпідів. Із всіх гліколіпідів найбільш детально вивчений біосинтез цереброзидів. У цьому процесі беруть участь багато ферментів, коферменти, іони Mn2+ та інші речовини. Реакції протікають в такій послідовності.

1. З пальмітил-КоА утворюється пальмітиновий альдегід:

2. Пальмітиновий альдегід конденсується з серином, що призводить до утворення дигідросфінгозина:

3. Дигідросфінгозин дегідрується, утворюючи сфінгозин:

4. Відбувається ацилювання сфінгозина з утворенням цераміда:

5. Церамід вступає в реакцію з УДФ-галактозою, що призводить до утворення цереброзида:

Ліполіз