7. Особливості здійснення реформ у Росії (на відміну від Австрії)

По-перше, вони проводилися пізніше.

По-друге, могутнім каталізатором став міжнародний фактор — участь і поразка в Кримській війні.

По-третє, вони були обме­женими, непослідовними і незавершеними. Якщо в Австрійській імперії (з 1867 р, Австро-Угорській) реформи діяли вже 1848 р. (опубліковано конститу­цію, скликано парламент), то в Росії через низку причин (віддаленість від основних центрів європейського життя, високий авторитет монархії, міцний адмініс­тративно-репресивний апарат, слабкість та неорганізованість опозиційних сил то­що) реформи залишилися незавершеними. Провівши зем­ську, судову, військову, фінансову, освітню та інші ре­форми, тим самим заклавши основи громадянського сус­пільства, царизм не зробив останнього кро­ку — не створив відповідної новим реаліям політичної надбудови — не проголосив конституції і не скликав пар­ламент. Саме тому модернізація у Росії не мала систем­ного характеру.

Отже, російські реформи 60—70-х років здійснюва­лися за моделлю наздоганяючої модернізації, якій при­таманні ініціювання реформ «згори», вибіркове запози­чення світових досягнень, пріоритетний розвиток окре­мих галузей, збереження багатоукладності в економічній сфері, поглиблення суспільних протиріч та посилення соціального напруження.

Тема 11. Західноукраїнські землі у складі Австрії та Австро-Угорщини (2 год.)

1. Органи урядової адміністрації

2. Органи крайового і місцевого самоврядування

3. Система судових органів

4. Джерела та характерні риси права

1. Органи урядової адміністрації

Органи влади XVII - першої половини XIX ст.:

- спадко­вий імператор,

- у Королівстві Галичини і Лодомерії – губернатор,

- у округах (циркулах) Королівства - окружні старости.

Для створення видимості політики освіченого абсолютизму в Галичині 1775 р. створюється становий сейм, який не обмежував абсолютної влади монарха.

Після створення Австро-Угорської імперії влада належала:

- австрійському імператору, який водно­час мав титул угорського короля,

- двопалатним парламентам (в Австрії він дістав назву Рейхсрат (Державна Рада), а в Угорщині – сейм

- Радам міністрів, окремо в Австрії та Угорщині, - вищим ор­ганам виконавчої влади.

Апарат державного управління в кожній державі складався та діяв незалежно від управління іншої частини монархії, за винятком трьох спільних міністрів: військового, закордонних справ та фінансів. Управління в цих сферах покладалося на спільні делегації, що формувалися шляхом виборів з представників Державної Ради та Пештинського сейму і скликалися почергово то в Відні, то в Пешті (Будапешті) раз на рік.

2. Органи крайового і місцевого самоврядування

У Галичині призна­чався намісник, на Буковині - крайовий президент.

Адміністративно-територіальні перетворення 1860-х років за торкнули місцеве управління. Усю територію Галичини було поділено на 74 повіти, їх очолювали начальники повітів. На Буковині теж запроваджувалася повітова система місцевого управління.

Закарпаття, перебуваючи у складі Угорщини, не виділялося в окремий коронний край. Основними територіальними одиниця­ми Угорщини були жупи (області) і комітати. Кожна жупа поділялася на комітати управління. Органами крайового самоуправління були крайові сейми в Галичині й на Буковині.

Сільське управління здійснювалось автономно, але з мінімаль­ними повноваженнями. Місцеві органи влади зосереджувалися у сільських представництвах, які мали у своєму складі сільські управління на чолі зі старостами.

Для всієї Галичини існували спільні органи державного уп­равління. Виняток становили лише судові установи. Для польського населення Західної Галичини діяв Вищий крайовий суд у Кра­кові, для українського населення Східної Галичини -ідентичний суд у Львові.