5. Показники і критерії вихованості, їх психологічна природа.

Однією зі складних проблем виховання залишається пробле­ма критеріїв вихованості. У різні часи прогресивні діячі намагали­ся сформулювати ідеал вихованої людини. Так, наприклад, А.П.Чехов вважав, що виховані люди повинні відповідати таким вимогам:

1) поважати людську особистість, а тому завжди мають бути м'якими, ввічливими, поступливими;

2) співчувати не тільки котам і жебракам, а й тому, що не помітиш простим оком;

3) поважати чужу власність, а тому віддавати борги;

4) бути чистосердечними і боятися брехні;

5) не принижувати себе з метою викликати в іншого співчуття;

6) поважати свій талант;

7) виховувати в собі естетичні погляди.

Сучасна психологічна наука пропонує такі критерії вихованості:

1) відповідність поведінки, ставлень, установок людини мо­ральним вимогам суспільства;

2) гармонійне поєднання усіх видів виховання в поведінці, ставленнях, діяльності;

3) ступінь практичного прояву в особистості почуття відповідальності, самостійності, активності;

4) співвідношення в установках і поведінці людини колективізму-індивідуалізму, альтруїзму-егоїзму;

5) співвідношення внутрішнього гуманізму і зовнішньої ви­хованості;

6) особливості поведінки в ситуації безкарності та поза при­мусом і контролем;

7) поведінка в ситуації емоційного напруження, стресових, екстремальних ситуацій;

8) ступінь самоволодіння, орієнтація, ясність мислення;

9) здатність творчо змінювати поведінку в нестандартних умовах.

6. Психологія самовиховання та перевиховання.

Самовиховання - це самостійна, цілеспрямована, система­тична робота людини, спрямована на формування і розвиток своїх кращих, соціально цінних якостей і усунення недоліків, яка здійснюється з метою максимальної самореалізації. Це вищий тип виховання на основі розвитку вищих психічних функцій. До цих функцій можна віднести: свідомість, волю, увагу, мислення, уяву. Для процесу самовиховання важливими є всі властивості свідо­мості. Особливе значення має рефлексія як здатність виділити своє „Я", критична оцінка своїх якостей. Успіх самовиховання за­лежить від зосередження, стійкості, концентрації, розподілу і пе­реключення уваги. Мислення важливе для складання програми, визначення етапів самовиховання, пошуку засобів для вирішення завдань, контролю і аналізу результатів. Рівень розвитку уяви зу­мовлює успіх самонавіювання, вольового управління. Сила волі залежить від її тренування, від зовнішньої і внутрішньої де­термінації.

Завдання самовиховання: досягнення гармонійної, всесторонньої досконалості: фізичної, моральної, розумової, світоглядної.

Якщо конкретизувати ці завдання, то можна виділити такі:

1) підвищити ступінь загальної творчої активності, жити більш цілеспрямовано, перемогти інерцію;

2) раціоналізувати своє життя;

3) розвивати самодисципліну, свої потреби, інтереси, бажання;

4) зміцнити почуття відповідальності. Працювати над фор­муванням єдності слова і діла;

5) відмовлятися від зайвого. Формувати почуття міри;

6) виховувати ставлення до людей, як до вищої цінності;

7) вчитися управляти емоціями, почуттями.

Структура самовиховання:

1. джерело процесу самовиховання - адекватна самооцінка;

2. потреба в самовихованні. Вона виникає на підставі адек­ватної самооцінки;

3. розвиток мотивації роботи над собою. Є такі мотиви самови­ховання: особистісні (самовихованням потрібно зайнятися, щоб було за що себе поважати); вузькосоціальні (для отри­мання доброго ставлення оточуючих); широко соціальні (нести добро людям). Потрібно, щоб була сформована вся сукупність цих мотивів за домінування особистісних;

4. визначення цілі;

5. складання програми самовиховання, плану та правил. Це змістовна сторона роботи над собою, довгостроковий до­кумент, який з часом коректується і уточнюється;

6. прийняття рішення. Це практично завжди є вольовим актом;

7. застосування методів самовпливу;

8. мобілізація своєї моральної вихованості та емоційно-вольової активності. Мобілізувати свою волю і емоції важливо, щоб не перетворити самовиховання в нудну, монотонну роботу;

9. підсумковий самоконтроль;

10. формування нової адекватної самооцінки.

Відповідно, можна намітити такі етапи самовиховання:

1) визначення в собі недоліку;

2) створення ідеалу (образу), до якого варто прагнути;

3) аналіз свого характеру, позитивних рис, що допоможуть усунути недолік;

4) визначення завдань самовиховання;

5) складання програми самовиховання: розроблення режи­му, комплексу вправ тощо;

6) практична реалізація програми;

7) оцінювання здійсненої роботи, аналіз перемог і невдач.

Основні методи самопізнання: самоспостереження, само­аналіз, самооцінювання.

Основні методи самоволодіння:

— самопереконання, яке застосовується тоді, коли людині необхідно підкріпити свої позиції;

— самокритика - людина відмічає свої недоліки, ті якості, які заважають самовихованню;

— самопримушення як спонукання себе діяти відповідно до прийнятих для себе правил і норм;

— самоконтроль - це внутрішній „педагог", який нічого не пропустить, тому що все знає про людину;

— самонаказ - найчастіше використовується, коли потрібно зробити перший крок, а його зробити важко;

— самонавіювання - це психологічна готовність, установка до певної поведінки.

Методи самостимулювання: самопідбадьорювання, самозаохочення, самопокарання.

Самовиховання є працею душі, яка вимагає зусиль, плану­вання і обліку. Воно проводиться завжди в процесі будь-якої справи, під час спілкування, наодинці із собою. Людина працює над собою не тільки для себе, а й для інших, щоб бути корисним людям. Самовиховання - це єдність усіх його напрямів (розумо­вого, морального, трудового, естетичного, фізичного).