2. Причини розвитку природних територіальних комплексів. Саморозвиток.

Природний територіальний комплекс, географічний комплекс, геосистема, закономірне співпадання природних, географічних компонентів (земної кори з притаманним їй рельєфом, води повітряних мас, грунту, сполучення живих організмів), які утворюють цілісну матеріальну систему; одне із основних понять фізичної географії, широко застосовується у ландшафтознавстві, загальному землезнавстві. Окремі компоненти природного середовища у межах природно-територіального комплексу розвиваються як частини цілого, їх взаємозв'язки відображені у обміні речовиною і енергією. Зміною навіть одного із компонентів часто викликає перебудову всього природно-територіального комплексу. У той же час природно-територіальний комплекс володіє визначеною стійкістю, він має тенденцію встановлюватись після їх порушення зовнішніми агентами (у тому числі і впливом людини). Природно-територіальні комплекси відносяться до різних рівнів (рангів): планетарному (географічна оболонка);

регіональному (ландшафтна зона, провінція, окремий ландшафт); топологічному (місцевість, урочища, фація).

Природно-територіальні комплекси регіонального і топологічного рівнів - структурні частини географічної оболонки, результат процесу її диференціації. З іншої сторони будь-який природно-територіальний комплекс вищого рангу можна розглянути як вираження інтеграції природно-територіальних комплексів нижчих рангів.

Розглянемо кожний з рівнів зокрема.

Планетарний (географічна оболонка) - область дії кліматичного кругообігу речовин та енергії. Географічна оболонка Землі включає земну кору (літосферу), нижчі шари атмосфери, гідросферу і біосферу, які взаємно проникають один в інший і взаємодіють. Ця цілісна само розвиваюча складна система знаходиться у відносно рухомій рівновазі.

Всі складові частини географічної оболонки і процеси які у ній проходять, тісно пов'язані і взаємообумовлені.

Середні розміри географічної оболонки - 55 км. За її верхню границю приймають тропопаузу - перехідний шар від тропосфери до стратосфери, розташований на висоті 8-10 км у полярних широтах, 10-12 км у помірних, 15-16 км у тропічних, 19 км над екватором. Нижня границя географічної оболонки розташовується у земній корі. Границі, в яких розглядається географічна оболонка, визначені невільно.

Розглянемо види енергії, які дають розвиток географічній оболонці. Основні серед них - променева енергія Сонця і внутрішня теплота Землі. Не менш важливі і другорядні види - результат трансформації первинних: хімічна і біогенна енергія. Близько 1/3 загальної кількості сонячної енергії, поступаючої на верхню границю атмосфери, відбивається назад у світловий простір, 13% поглинається озонним шаром стратосфери, 7% поглинається іншою атмосферою, і лишень половина досягає земної поверхні. Але із цієї половини 7% відбивається назад у світовий простір. Ще 15% поглинається земною поверхнею, трансформується у тепло, яке випромінюється у тропосферу, що у значній мірі визначає температуру повітря.

Сонячна радіація - основний двигун всіх природних процесів. Вплив сонячної радіації на розвиток літосфери також дуже великий.

Географічна оболонка відрізняється можливістю акумулювати променеву енергію Сонця, переводячи її у інші форми. Для неї характерне нарахування „геологічної пам'яті" - шарів осадових порід, які мають велику енергетичну потенційність, що створює шляхи для подальшого прогресу еволюції всіх часткових оболонок.

Географічній оболонці притаманне вираження загальності. Поступово ускладнювались структура географічних зон, видовий склад і організація біосфери.

Вивчення географічної оболонки допомагає глибше зрозуміти суть процесів і уявлень, представити середовище нашого перебування як єдину систему, дозволяє усвідомлювати наше місце у природі і роль, яку потрібно грати у ній суспільству.

Регіональний рівень - це розділ фізичної географії, яка вивчає територіальну диференціацію географічної оболонки, тобто географічні комплекси і їх різні групи у індивідуальних особливостях їх складу, структури і розвитку, і у нерозривному зв'язку цих особливостей з загально географічними закономірностями. Включає конкретні фізико-географічні характеристики територій, фізико-географічне районування. До нього відноситься ландшафтна зона, провінція і окремий ландшафт.

Ландшафтні (зони географічні) зони - одна із головних закономірностей структури географічної (ландшафтної) оболонки Землі, яка виражається у зміні різних типів ландшафтів від екватора до полюсів є утворення різних географічних поясів, географічних зон і підзон. Пов'язана з нерівномірним розподілом променевої енергії Сонця по широті, яка викликає зміну інтенсивності кругообігу тепла, вологи і мінеральних та органічних сполук. У різних частинах географічної оболонки географічна зональність проявляється неоднаково. Найбільш типово вона виражена на великих внутрішньоматерикових рівнинах. У горах дія географічної зональності знівельована впливом рельєфу, але завжди проявляється у структурі висотної поясності.

Ландшафти через різницю мікроклімату, мікрорельєфу, ґрунтових підтипів можуть поділятися на більш менші територіальні комплекси нижчого рангу - конкретний яр або схил, ліси, поля. Однорідні ландшафти складаються з однакових, закономірно поєднаних фацій і урочищ, не властивих іншим ландшафтам. Ландшафти не ізольовані і впливають один на другого у процесі циркуляції атмосфери, міграції організмів.

Існує також і періодичний закон зональності, сформований А.А.Григор'євим і М.І.Будико, який відбиває зв'язок географічних зон з показниками теплового (радіаційного) балансу і величиною вологи, вираженої радіаційним індексом сухості.

Географічні пояси (полярний, помірний, субтропічний, тропічний) - широтні підрозділи поверхні Землі з різною величиною радіаційного балансу. В залежності від співвідношення тепла і вологи аналогічні типи ландшафтів, які утворюють підпорядковані поясам широтні підрозділи - географічні зони. Такий періодичний закон широтної зональності.

Співвідношення тепла і вологи, які визначають тип ландшафту всередині географічного поясу, у багатьох випадках залежить від віддаленості океану і континентальності клімату. Ця закономірність може бути охарактеризована як ландшафтна довготна диференціація. Вона включає в себе секторність - нарахування великих меридіональних секторів з різним набором широтних зон.

У горах зміна типів ландшафтів проходить за законом висотної зональності, також встановленому В.В. Докучаєвим. Тут співвідношення тепла і вологи міняється у залежності від висоти місцевості і також веде до зміни типів ландшафтів.

У високих широтах Арктики розташовується сама північна льодяна зона з гляціально-нівальним і арктичним пустельним типам ландшафту. Зона тундри розташовується до півдня до льодяної зони. Вона розповсюджує тундровий тип ландшафту. Він поділяється на типи: кам'янисті тундри; полігональні тундри; мохово-лишайникові тундри; кущові тундри.

Зона лісотундри займає порівняно нешироку смугу, яка розташовується у основному до півночі від полярного круга. Тундрові ландшафти співчитаються з ландшафтами рідин і рідколісь.

Зона тайги - сама велика по площі географічна зона. Переважаючими є тайгові (хвойно-лісні), мерзлотно-тайгові ландшафти і ландшафти сфагнових боліт.

Зона лісостепу - розповсюдження лісостепового ландшафту. Південніше лісостепу простягається степова чорноземна зона. Південніше простягається смуга сухих степів. На півдні сухостепова зона межує з напівпустинною зоною.

Ландшафт - вид місцевості, відноситься до фізико-географічного комплексу, тобто до поєднання взаємодіючих природних компонентів (які становлять) - геологічну побудову і рельєфу поверхні, атмосферного повітря, вод суші, грунтів, рослинного і тваринного світу.

Під ландшафтом потрібно розуміти територію, природні умови якої відносно однорідні. До одного ландшафту можна віднести території, розгалужені між собою, але подібні за природними характеристиками. Не всі географи згідні з таким трактуванням ландшафту. Деякі розуміють під ландшафтом конкретну, відносно однорідну територію, дуже велику і обмежену єдиним контуром. Інші рахують це поняття практично однозначним з поняттям природної узагальненості, яку називають фізико-географічним комплексом.

Ландшафт є відкритою геосистемою, яка функціонує і розвивається під впливом процесів, зумовлених променевою сонячною енергією, внутрішньою енергією Землі. Ландшафт географічний розглядають як природний об'єкт (повний природно-територіальний комплекс), територіальну систему, що утворена взаємопов'язаними природними та антропогенними, і техногенними елементами.

Провінція фізико-географічна, одна із таксономічних одиниць фізико-географічного районування. Виділяється всередині зони фізико-географічної звичайно за морфоструктурними ознаками (низовинності і підвищеності серед платформенних рівнин, ізольовані гірські масиви) і по провінційним особливостям клімату (зволоження, ступінь континентальності). Провінція об'єднує ландшафти, які відносяться до одного зонального типу і близькі по віку і походженню, у межах фізико-географічної області. У гірських країна провінція виділяється в середині областей по переважанню того або іншого зонального типу висотної поясності.

Топологічний рівень - розділ геодезії, що вивчає земну поверхню в геометричному і геофізичному відношенні. До нього відноситься місцевість, урочища, фація.