8.3.1. Будова і властивості аналізаторів

З позицій безпеки життєдіяльності особливо важливим є те, що органи чуття сприймають і сигналізують про різноманітні види і рівні небезпеки. Наприклад: людина бачить на своєму шляху автомобіль, що рухається, і відходить убік; шум грому, що наближається, змушує людину сховатися, — і таких прикладів можна навести безліч. Отримана інформація передається в мозок людини; він її аналізує, синтезує і видає відповідні команди виконавчим органам. Залежно від характеру одержуваної інформації, її цінності буде визначатися наступна дія людини. Водночас, для з'ясування засобів відображення у свідомості людини об'єктів і процесів, що відбуваються в зовнішньому середовищі, необхідно знати, яким чином улаштовані органи чуття, і мати уявлення про їх взаємодію.

Сучасна наука про відчуття використовує декілька термінів, дуже близьких за значенням: «органи чуття», «аналізатори», «аферентні системи», «сенсорні системи», що часто розглядаються як рівнозначні.

У сучасній фізіології, враховуючи анатомічну єдність і спільність функцій, розрізняють вісім аналізаторів (рис. 8.2).

Рис. 8.2 Види аналізаторів людини

Проте в системі взаємодії людини з об'єктами навколишнього середовища головними або домінуючими при виявленні небезпеки все ж таки виступають зоровий, слуховий та шкірний аналізатори. Інші виконують допоміжну, або доповнюючу, функцію.

Водночас необхідно враховувати також і ту обставину, що в сучасних умовах є ціла низка небезпечних чинників, що створюють надзвичайно важливу біологічну дію на людський організм, але для їхнього сприйняття немає відповідних природних аналізаторів. Це насамперед стосується іонізуючих випромінювань і електромагнітних полів надвисоких діапазонів частот (так звані НВЧ - випромінювання). Людина не спроможна їх відчути безпосередньо, а відчувати лише їх опосередковані (переважно дуже небезпечні для здоров’я) наслідки.

Аналізатори — це сукупність взаємодіючих утворень периферичної і центральної нервової системи, які здійснюють сприймання та аналіз інформації про явища, що відбуваються як у навколишньому середовищі, так і всередині самого організму.

Усі аналізатори в принциповому структурному відношенні однотипні. Вони мають на своїй периферії апарати, що сприймають подразники, — рецептори, в яких і відбувається перетворення енергії подразника в процес збудження.

Від рецепторів по сенсорним (чуттєвим) нейронам і синапсам (контактам між нервовими клітинами) імпульси надходять у центральну нервову систему.

Рис. 8.3 Структура аналізатора

Так, основною частиною аналізатора є рецептор, що виконує строго визначені функції.(рис. 8.3) Усі рецептори розділяються на:

За сферою діяльності усі рецептори розділяються на дві великі групи:

- зовнішні (екстерорецептори);

- внутрішні (інтерорецептори).

До екстерорецепторів відносяться: слухові, зорові, нюхові, смакові, дотикальні.

До інтерорецепторів відносяться: визцерорецептори ( що сигналізують про стан внутрішніх органів) і пропріорецептори (рецептори опорно - рухового апарату).

За характером контакту із середовищем рецептори поділяються на:

- дистанційні (зорові, слухові, нюхові), що одержують інформацію на деякій відстані від джерела роздратування,

- контактні – що збуджуються при безпосереднім зіткненні з ним.

За характером збудження розрізняють такі основні види рецепторів:

• Механорецептори

• Хеморецептори

• Терморецептори

• Фоторецептори

• Механорецептори

Механорецептори, сприймають механічну енергію: до них належать рецептори слухової вестибулярної, рухової, частково вісцеральної чутливості;

Хеморецептори — нюховий, смаковий;

Терморецептори, — що мають шкірний аналізатор;

Фоторецептори — зоровий аналізатор та інші види.

Кожен рецептор виділяє з множини подразників зовнішнього і внутрішнього середовища свій адекватний подразник. Цим і пояснюється дуже висока чутливість рецепторів.

Усі аналізатори завдяки своїй однотипній будові мають загальні психофізіологічні властивості.

Чутливість аналізаторів близька до теоретичної межі й у сучасній техніці поки що не досягнута. Кількісною мірою чутливості є гранична інтенсивність, тобто найменша інтенсивність подразника, вплив якої дає відчуття.

Абсолютна межа чутливості має верхній та нижній рівні.

Нижня абсолютна межа чутливості — це мінімальна величина подразника, що викликає чутливість.

Верхня абсолютна межа — максимально допустима величина подразника, що не викликає в людини біль.

Диференційна чутливість визначається найменшою величиною подразника, яка дає можливість відчути його зміну. Це положення вперше було введено німецьким фізіологом А.Вебером і кількісно описано німецьким фізиком Г.Фехнером.

Основний психофізичний закон фізіології Вебера-Фехнера: інтенсивність відчуттів пропорційна логарифму інтенсивності подразника.

У математичний формі закон Вебера-Фехнера виражається так:

S=C× lg I

Де: S — інтенсивність (або сила) відчуття;

І — розмір чинного подразника;

С — коефіцієнт пропорційності.

Спроможність до адаптації — це можливість пристосовувати рівень своєї чутливості до подразників. При високих інтенсивностях подразників чутливість знижується, і навпаки, при низьких — підвищується.

Спроможність тренуватися виражається як у підвищенні чутливості, так і в прискоренні адаптації (наприклад, часто говорять про музичний слух, чуттєві органи дегустаторів і тощо).

Спроможність певний час зберігати відчуття після припинення дії подразника полягає в тому, що людина може відновити у своїй свідомості на коротку мить побачену характеристику або почуті звукові інтонації. Така спроможність визначається як наслідок «інерції» відчуттів.

Тривалість послідовного образу сильно залежить від інтенсивності подразника і навіть у деяких випадках обмежує можливість аналізатора.

Відомо, що навколишній світ багатогранний і лише завдяки властивості аналізаторів взаємодіяти один з одним відбувається повне сприйняття людиною об'єктів і явищ зовнішнього середовища.