85. Філософське осмислення процсу антропогенезу

Фiлософська антропологiя — фiлософське вчення про людину, або фiлософiю людини. Кристалiзацiя фiлософського рзумiння людини, особливо на початкових етапах розвитку фiлософiї, вiдбувалася на основi мiфiв, легенд, переказiв i закладених у них iдей, образiв, понять, а також своерiдного дiалогу мiж мiфологiею та фiлософiею. У фiлософії давньої Iндії, людина мислилась як частина свiтової душi, а людське життя - певна форма нескiнченного ланцюга перероджень. У давньогрецькiй фiлософiї спочатку людина не iснуе сама по собi, а е складовою системи певних вiдносин, що тлумачаться як абсолютний порядок i Космос.. Безпосередньо антропологiчна проблематика знаходить свiй вияв у дiяльностi софiстiв i в творчостi автора фiлософськоi етики Сократа, якi вводять людину в буття як головну дiйову особу. Платон стояв на позицiях антропологiчного дуалiзму душi 1 тiла, хоча душу вважав субстанцiею, яка й робить людину людиною, а тiло розглядав як ворожу їй матерiю. У концепції Арiстотеля людина розглядаеться як iстота соцiальна, державна, полiтична. У середньобiчнiй фiлософiї людину трактували передусiм як частину свiтового порядку, встановленого Богом. Вона здебiльшого розглядалася як еднiсть божественної ілюдської природи, яка знаходила свiй вияв в образi Христа. А. Блаженний вважав, що людина е протилежнiстю незалежних душi й тiла, але тiльки душа робить людину людиною. Ф. Аквiнський трактував людину як промiжну iстоту мiж тваринами й ангелами. Вiн обстоював еднiсть душi i тiла, вважав, що душа визначае сутнiсть людини. Фiлософiя Нового часу проблему людини вирiшуе не в мiстичному свiтлi, а в реальних земних умовах, утверджуючи її природний потяг до добра, щастя, гармонiї. У нiмецькiй класичнiй фiлософії проблема людини перебунала у центрi фiлософських пошукiв. Зокрема, i. Кант вважав питання «що таке людина» головним питанням фiлософії, а саму людину — «найголоннiшим предметом у свiтi». Гегель зосерединся на вираженнi становища людини ли суб’екта духовної дiяльностi i носiя загальнозначимого духу i розуму. Особа, зазначин вiн, на вiдмiну вiд iндивiда, починаеться тiльки з усвiдомлення себе як iстоти «нескiнченної, загальної i вiльної».I лише в сучаснiй фiлософськiй думцi з й яскраво вираженим прагненням наблизитися до окремо взятої живої людини, з вiдкриттям глибинної людської iррацiональностi внутрiшнiй свiт людини, й духовнiсть набувають необхiдної оцiнки. У новiтнiй фiлософiї - тiльки людина мае здатнiсть пiднятися над собою, iдеально вiдмовитись вiд свое емпiричної природи i, пiднявтлись над нею, аналiзувати, оцiнювати її. Невiд’емні ознаки людського:—наявність розуму; —соцiальнiстаь; —цiлеспрямована дiяльнiсяь; —здатанiсть творiння символа; —духовнiсть як мiра якiсностi особи, й людськостi. Людина — поняття, що вiдображае загальнi риси людського роду, тобто характеризуе родову iстоту.

86. Атрибутивні ознаки культури

Культура як суще розгалужена в часi, просторi, перебувае у постiйному русi (розвитку). Час культ ури — це минуле, сьогодення та майбутне людсько культуротворчої дiяльностi в єдностi її поступальностi й циклiчностi, що породжуе все багатство культурного надбання. Час культури е складним утворенням. Вiн охоплюс час iсторичний (рiзнi форми буття культури), соцiальний час(спектр соцiальних ритмiв, зумовлених вiдповiдНими закономiрностями рiзних тгроцесiв у людськиХ колективах) i час людського буття. У середньовiччi панiвним було лінійне сприйняття часу, який вважався единою системою вiдлiку подiй. Християнський свiтогляд подiлив iсторичний час на двi епохи — до i пiсля народження iсуса Христа. Простір культури — це свiт лредметiв i процесiв «друго », або «штучної природи». Вiн цiлком е продуктом i сферою людськоi культуротворчоi дiяльностi. У зв’язку з обширнiстю його iнколи подiляють на пiдпростори — ойкумена — частина природного середовища, заселена людьми; — iсторико-культурна сфера — окремi частини ойкумени; — окремi осередки проживання (вiд поселень первiсних людей до сучасних мегаПолiсiв). Матерiальнi та iдеальнi культурно-значимi просторовi форми речей i процесiв утворюють соцiальний простiр, в якому вiдтворюеться i розвиваеться людина i крiзь призму якого вона сприймае решту свiтобудови. Вiдповiдно до особливостей просторового поширення культури виокремлюють її зовнiшкiй i внутрiшнiй простори. Зоннiшнiй межус з природним середовищем, визначаючи одну iз традицiйних, а нинi й гостру проблему взаемозн’язку культури i природи. Внутрiшнiй простiр культури виявляеться у поширеннi на Землi археологiчних культур, ойкумени, взаємодії периферії та цивiлiзації, цивiлiзацiй мiж собою, формуваннi iсторико-культурних сфер. У теперiшнiй час проблема простору культури набувае нових прикметяих особливостей. для зовнiшнього простору — це проблема екологiчного порядку, визначення гармонії мiж ноосферою i бiосферою. для внутрiшнього простору— це збереження середовища (екологiя культури). З огляду на те, що передумовою, внутрiшньою пркчиною i визнач} чинником буття культури е людська дiяльнiсть, стае очевидним наявнiсть руху (розвитку) в культурi. Культурний прогрес е своерiдною єдністю iндивiдуального та iсторичного розвитку культури. Людина — альфа i омега (початок i кiнець, суть) культури, її джерелом i субстанцiею е людська праця, що створюе не лише предметний свiт, матерiальнi багатства, а й породжус саму людину в розматтi природних, соцiальних, духовних зв’язкiв i вiдносин iз зовнiшнiм свiтом i собою.