Галузева структура світового машинобудування

Найбільша розмаїтість властива машинобудуванню США, Японії, Великобританії, Франції, Німеччини. Вони мають усі галузі машинобудівного виробництва і безпосередньо формують світовий ринок.

Деякі країни, що розвиваються, за випуском продукції машинобудування на душу населення близькі до розвинених, але слід враховувати структуру даного виробництва. Машинобудування в них розвивається завдяки дешевій робочій сили. Південній Кореї, Сінгапуру та іншим країнам властива орієнтація на розвинені країни: ринок збуту, велика роль іноземного капіталу в галузі, дешева робоча сила.

У менш розвинених країнах машинобудування представлене здебільшого ремонтними і складальними підприємствами.

Рис. 3.13. Види спеціалізації в машинобудуванні

Регіони світового машинобудування:

• Північноамериканський регіон випускає понад 30 % продукції, має найширшу номенклатуру виробів і спеціалізується на випуску науко- і капіталомістких товарів. На нього припадає 1/4 частина продукції світового автомобілебудування, 2/3 цивільного літакобудування і 70 % великих ЕОМ. Регіон є експортером продукції високої складності, виробів важкого машинобудування і наукомістких областей. Поряд з цим він імпортує різноманітну побутову техніку, автомобілі, судна.

• Західноєвропейський регіон охоплює 25–30 % продукції світового машинобудування. Це, переважно, машини середньої складності, але чималий відсоток припадає і на вироби особливої складності. Завозиться високоскладна техніка із США, а менш складна, але трудомістка, – з Японії і країн, що розвиваються.

• Східний- і Південно-Східно-Азіатський регіон з центром у Японії випускає 20 % світової продукції машинобудування. В Японії воно досягло високого ступеня структурного і науково-технічного розвитку тільки на початку 1980-х років. Основним напрямом розвитку машинобудування Японії є вивезення у країни з дешевою робочою силою малокваліфікованих і середніх за рівнем виробництв. Експортер виробів високої складності, побутової техніки, регіон завозить продукцію найвищої складності із США і Західної Європи.

• Країни СНД і Східної Європи виділяються розвитком верстатобудування (Чехія, Україна, Росія), автомобілебудування (Угорщина, Росія), авіа- і ракетобудування (Україна, Росія), морського суднобудування (Україна, Росія, Польща), військового машинобудування (Україна, Росія). У них досить дешева робоча сила, в деяких галузях (авіа-, ракето-, суднобудування і військова техніка) їх продукція не поступається світовим аналогам, але, з іншого боку, виробництво застаріле, вимагає модернізації і залучення значних інвестицій.

• У країнах Латинської Америки (Бразилія, Аргентина) формується п'ятий регіон на базі виробництва ЕОМ (електронно-обчислювальних машин), літаків, автомобілів, суднобудування – у Бразилії; авіа- і автомобілебудування – в Аргентині.

Галузева структура машинобудування:

• Важке машинобудування – виробництво гірничошахтного, підйомно-транспортного, металургійного устаткування, устаткування для хімічного і будівельного комплексів, дорожніх машин (бульдозери, екскаватори, котки, грейдери). Основні фактори впливу на розміщення – сировинний (металоємне виробництво) і споживчий (високі витрати на транспортування). Продукція цієї галузі випускається невеликими партіями або навіть одиничними зразками (парові котли, турбіни, прокатні стани) і є трудомісткою. За рівнем розвитку важкого машинобудування виділяються насамперед розвинені країни, де є важка промисловість. У країнах, що розвиваються, важке машинобудування орієнтується на видобувну промисловість;

 Характеристика впливу транспортного фактора розміщення продуктивних сил:

низькі транспортні витрати підсилюють споживчий фактор, високі – сировинний.

• Транспортне машинобудування складається з виробництва автомобілів, морських і річкових суден, локомотивів, вагонів, трамваїв, тролейбусів тощо. Основним фактором впливу на розміщення підприємств даної галузі є фактор кон'юнктури ринку.

• автомобілебудування характеризується великою капіталомісткістю, а гостра конкуренція визначає високий рівень монополізації;

 Найбільшими монополіями з виробництва легкових автомобілів є “Вольво", “Даймлер-Бенц", ФІАТ, БМВ, “Дженерал-моторс", “Форд-мотор", “Тойота", “Нісан", “Опель". Серед регіонів лідерство тримає Північна Америка. Серед країн виділяються США, Японія і Франція.

В Україні компанія General Motors у рамках спільного підприємства Автозаз-Daewoo інвестувала в автомобілебудування 100 млн. дол. для складання Opel-Astra і Vectra. У Луцьку створено СП, яке займається складанням ВАЗів, а в Мелітополі, на базі нещодавно побудованого моторного заводу, налагоджено випуск двигунів фірми “Рено", у тому числі для СП “Рено-ЛАЗ" із виробництва автобусів (Богдан).

 Поняття спільного підприємства?

 Підприємство, утворене на фінансуванні резидентів і нерезидентів країни.

• вантажне автомобілебудування зосереджене в США, Канаді, Японії, ФРН, Росії, Чехії, Білорусі. Тут роблять вантажівки великої і середньої вантажопідйомності;

• виробництво автобусів зосереджене у ФРН ("Мерседес"), Угорщині ("Ікарус"), Україні (ЛАЗ), Росії (ПАЗ, ЛІАЗ), Швеції („Вольво”), Франції („Рено”);

• виробництво мотоциклів зосереджене в Японії (Suzukі, Jamaha, Kawasakі, Honda); ФРН (BMW), Франції (Pegeout), США та Італії.

• Локомотивобудування історично склалося там, де була розвинена мережа залізниць: у Західній Європі, Росії, Україні, США, Японії. У більшості розвинених країн випускають і використовують електровози (виняток становить США, де висока питома вага тепловозів), а в країнах, що розвиваються, застосовують тепловози і паровози.

 Більш нові типи локомотивів випускає Японія, швидкість руху яких на спеціальних швидкісних залізницях по Тихоокеанському поясі – 240 км/год.

В Україні тепловози та електровози виготовляються у Луганську, Харкові і Дніпропетровську, трамваї – у Луганську, тролейбуси – у Дніпропетровську.

• Морське машинобудування зосереджене в Японії; ця країна дає 38 % споруджуваного тоннажу. За обсягом військового суднобудування лідером є США. В окремих країнах сформувалася певна спеціалізація: Японія випускає судна для перевезення наливних і насипних вантажів, Франція – зріджених газів і хімікатів, Фінляндія – криголами і пасажирські судна, США – судна – баржовози і газовізні танкери.

• Верстатобудування є галуззю, що визначає науково-технічний прогрес у світі. Воно вимагає залучення висококваліфікованих трудових ресурсів і великих капітальних вкладень, тому розміщується, в основному, в економічно розвинених країнах. Не випадково на шість із них – Японію, ФРН, США, Італію, Швейцарію і Францію – припадає 75 % виробництва устаткування. В експорті верстатів лідирують ті ж самі країни.

 Середньорічний випуск металообробного устаткування в Японії за останні десять років складає 9 007,3 млн. дол.

• Сільськогосподарське машинобудування включає виробництво комбайнів, жниварок, сівалок, косарок, устаткування для тваринництва тощо. Усі ці машини орієнтуються на споживача і виготовляються в тих країнах, де в них виникає потреба. За обсягом виробництва сільськогосподарських машин лідирують США, вони ж є основними споживачами цієї техніки. Зернозбиральні комбайни випускають у Ростові-на-Дону, Таганрозі, Красноярську (Росія), Луганську і Кіровограді (Україна); кукурудзозбиральні – у Херсоні (Україна).

• Авіа- і ракетобудування характерне для економічно розвинених країн. США робить “Шатли", Франція – “Оріони", Росія – штучні супутники, космічні станції, модулі; Україна – ракетоносії “Зеніт" і “Протон". Також Україна бере участь у космічній програмі “Морський старт". Найбільші виробники літаків у світі – Boeіng (США) і Aіrbus (консорціум Західної Європи). Росія випускає військові та цивільні літаки і гелікоптери: МІГ, СУ, АН, МУЛ, ТУ та інші. В Україні виготовляють авіадвигуни (завод “Мотор-Січ" у Запоріжжі). Авіазаводи в Києві і Харкові налагоджують випуск ТУ-334, АН-140, АН-74, АН-74 ТК.

• Приладобудування – це виробництво електро- і радіовимірювальних оптичних приладів, приладів часу, засобів зв'язку тощо.

 Найбільшими виробниками електротехнічного устаткування у світі є компанії АВВ (Швейцарія і Швеція), Sіemens (ФРН), General Electrіc (США).

Одним із напрямів приладобудування є електронна промисловість. Вона зародилася в США, потім перейшла до Європи та Японії, а тепер змістилася до нових індустріальних країн (НІК).

 Лідер у виробництві персональних комп'ютерів – компанія Compaq (США).

• Виробництво зброї. У світі серед виробників зброї виділяються розвинені країни, а серед покупців – як розвинені, так і ті, що розвиваються.

Хімічна промисловість. Ця галузь має велике значення в економічному житті сучасного світу. Найбільшим регіоном хімічної промисловості вважається Західна Європа. До Першої світової війни найбільш розвинена хімічна промисловість була у Німеччині. Згодом позиції цієї галузі посилились і в інших країнах. Вже давно у структурі хімічної промисловості на перше місце вийшла нафтохімія. Тривалий час нафтохімія Західної Європи орієнтувалася винятково на привізну нафту. Нині цей регіон має і власну нафту, видобуту, передусім, на континентальному шельфі Північного моря. Нафтохімія і нафтопереробка в Західній Європі сконцентровані переважно уздовж морського узбережжя, оскільки саме туди надходить нафта з-за океану або з Північного моря. Нафтопереробні заводи Східної Європи зосереджені поблизу трас нафтопроводів, побудованих ще за часів колишнього СРСР. Нафтохімія США концентрується на узбережжі Мексиканської затоки – у районі великого нафтогазоносного басейну. Нафтохімію Східної і Південної Азії представляє передусім Японія, а також Китай і так звані нові індустріальні країни – Південна Корея, Таїланд, Тайвань та ін. Хімічна промисловість Росії та інших країн СНД була створена в роки радянської влади за рахунок імпортованої техніки, інтелектуальної допомоги Заходу і виснажливої праці радянських людей. На її територіальне розміщення впливали сировинний, енергетичний, політичний та інші чинники. Хімічна промисловість почала розвиватися і в країнах “третього світу". У регіоні Перської затоки виріс новий район нафтохімії світового масштабу. Комбінати, продукцією яких є напівфабрикати для органічного синтезу і азотних добрив, були побудовані також у державах Північної Африки і Латинської Америки. Отже, підприємства хімічної промисловості нині є не лише в індустріально розвинутих державах, а й у країнах “третього світу". Наукомісткі галузі промисловості найбільше представлені в індустріально розвинутих країнах. Серед таких галузей слід назвати фармацевтичну, виробництво хімікатів спеціального призначення та високоякісних пластмас.

Хімічна промисловість розташована, насамперед, у розвинених країнах. У США виробляється понад чверть, а в шести найбільш розвинених країнах – понад 3/4 хімічної продукції світу. Незважаючи на величезні сировинні ресурси, у більшості країн, що розвиваються, хімічна промисловість слабка. Це, здебільшого, виробництво мінеральних добрив і синтетичних волокон.

У розташуванні підприємств хімічної промисловості існують дві основні тенденції:

• розміщення відособлених підприємств (технологічно самостійних спеціалізованих підприємств), наприклад, лакофарбове виробництво, виробництво мінеральних добрив, переробка пластмас;

• розміщення взаємозалежних підприємств на основі зв'язків комбінування та комплексної переробки сировини, наприклад, нафтохімічні комплекси з виробництва полімерів або неорганічних хімікатів.

Найбільші виробники азотних добрив: США, країни Західної Європи, Японія, Росія, Україна, Індія.

Найбільші виробники фосфорних добрив: США, Марокко, країни Західної Європи, Україна, Казахстан, Індія, Росія, Бразилія, Польща.

Підприємства органічної хімії тяжіють до районів нафтовидобутку, масового споживання нафтопродуктів і магістральних нафто- і газопроводів.

Найбільші виробники синтетичних смол і пластмас: США, Німеччина, Японія, а також Польща, Чехія, Росія.

Найбільші виробники хімічного волокна: США, Японія, Великобританія, Італія, Франція, а також Україна, Єгипет, Росія, Бразилія, Польща, Білорусь.

Фармацевтична промисловість посідає одне з найважливіших місць у хімічній індустрії світу. Фактори розміщення підприємств фармацевтичної галузі: трудовий (наявність висококваліфікованих кадрів для наукомісткого виробництва) і сировинний.

Лідери у виробництві медикаментів: США, Японія, Німеччина, Швейцарія, Великобританія, Угорщина, Франція.

Рис. 3.14. Структура фармацевтичної промисловості

Легка промисловість. Провідна галузь легкої промисловості – текстильна. З історичного погляду це досить стара галузь, але вона постійно оновлюється. Частка натуральної сировини в структурі виробництва тканин зменшується, а частка синтетичної сировини – збільшується. Текстильна промисловість є в багатьох країнах світу – як у розвинутих, так і в тих, що розвиваються. У багатьох економічно розвинутих країнах (наприклад, Нідерландах, Великобританії, Франції, Німеччині) упродовж останніх десятиліть текстильна промисловість занепадала, тоді як в азіатських і латиноамериканських країнах (Індія, Південна Корея, Філіппіни, Чилі, Колумбія, Венесуела, Перу) вона інтенсивно розвивалася. Незважаючи на появу нових текстильних центрів – Далекого Сходу, Індії та Китаю, – у світовому експорті цієї продукції лідирують ФРН та Італія. Аналогічні тенденції простежуються і в географії промисловості з виробництва одягу. Високі темпи її розвитку в Індії, Сінгапурі, Південній Кореї, Малайзії, Венесуелі, Домініканській Республіці, на Філіппінах. Гонконг є найбільшим у світі експортером одягу, на його частку припадає понад 14 % світового експорту. Друге–третє місця посідають Італія і Південна Корея – по 9,5 %, для порівняння – частка США становить лише 2,5 %.

З інших галузей легкої промисловості найбільше значення має шкіряно-взуттєва. Її розміщення зорієнтоване переважно на споживача. Найбільшими експортерами є економічно розвинені країни: США, Італія, Великобританія, Франція, Німеччина.

Рис. 3.15. Текстильне виробництво

Підприємства швейної промисловості представлені у всіх групах країн, на всіх континентах. Швейне виробництво – один з найбільш вигідних і найбільш високооплачуваних видів діяльності. Ця галузь легкої промисловості тяжіє до зосереджень населення в урбанізованих районах.

Агропромисловий комплекс (АПК) – це сукупність галузей народного господарства, пов'язаних із виробництвом продовольства і предметів широкого вжитку із сільськогосподарської сировини і постачанням їх населенню. В англомовній літературі це поняття відоме як агробізнес. У США воно включає володіння землею, сільськогосподарський процес, виробництво сільськогосподарської техніки, переробку сільськогосподарської сировини і транспортування готових продуктів на ринок. В Європі агробізнес розуміють дещо вужче. У всьому світі агробізнес характеризується високим рівнем вертикальної і горизонтальної інтеграції суб'єктів господарювання.

Умовно АПК поділяється на три групи: галузі, що здійснюють виробництво засобів виробництва для сільського господарства, його матеріально-технічне забезпечення і виробниче обслуговування; безпосередньо сільськогосподарське виробництво; галузі і виробництва, що переробляють сільськогосподарську сировину і забезпечують рух продукту від сільського господарства до кінцевого споживача (харчова, відповідні галузі легкої промисловості, підприємства з транспортування, зберігання, реалізації).

У країнах із розвиненим сільським господарством високо розвинута харчова промисловість. Нині у світі виробництво продуктів харчування збільшується дещо швидше, ніж темпи приросту населення. За прогнозом, потреби в продуктах харчування підвищуватимуться упродовж найближчих двох – трьох десятиліть на 3–4 % щорічно, тому загроза голоду не зникне. Проблема недоїдання найгостріша в Африці – з 27 несприятливих у цьому аспекті країн світу 22 розташовані саме в Африці. У багатих країнах, навпаки, існує загроза переїдання.

Зарубіжні фахівці виокремлюють п'ять стадій, які проходить сільськогосподарська продукція на своєму шляху до ринку в розвинутих країнах: виробництво → обробка → пакування → транспортування → маркетинг. В економічно розвинутих країнах сільськогосподарська продукція до споживача, як правило, не надходить безпосередньо з поля або тваринницької ферми. Існує проміжна ланка у вигляді підприємств харчової промисловості. У “третьому світі" велика частка сільськогосподарської продукції надходить споживачеві в необробленому вигляді. Територіально харчову промисловість розміщують поблизу ринків збуту її продукції.

Найбільшого розвитку агропромисловий комплекс досяг у США, в розвинених країнах Європи, особливо в країнах Європейського Союзу (ЄС).

 Для більшості країн, що розвиваються, експорт продукції сільського господарства – основна стаття валютних надходжень.

Основу сільськогосподарського виробництва створюють земельні ресурси.

 На світовій карті сільськогосподарські угіддя займають 1/3 суходолу, або 4,5 млрд. га. В Європі оброблювані землі мають найбільшу питому вагу, що пояснюється історично тривалим землеробським освоєнням даної території, щільністю населення і сприятливими природними умовами. В Азії середній показник освоєння земель також досить високий: розорані рівнини Сходу, Півдня і Південного Сходу, проте пустинні райони Південного Заходу і Центру освоєні тільки в окремих оазисах. Територія Австралії найменше зайнята сільгоспугіддями.

Галузі сільського господарства: рослинництво і тваринництво.

Рис. 3.16. Структура агропромислового комплексу

Сільське господарство. Сьогодні, як і в історичному минулому, сільське господарство є тією сферою людської діяльності, де відбувається найтісніший контакт людини з навколишнім середовищем. Земля була, є і, очевидно, ще дуже довго, а може й завжди буде основним засобом виробництва в сільському господарстві. Нині у світі на орні землі припадає близько 11 % всієї території суходолу (1 340 млн. га), на луки і пасовища – 24 % (3 365 млн. га). Поняття “сільськогосподарські угіддя" включає орні землі, багаторічні насадження (сади), природні луки та пасовища. Загальна площа сільськогосподарських угідь наприкінці XX ст. становила 4 810 млн. га, а площа орних земель у розрахунку на одного жителя планети – 0,24 га.

Століттями технічна база сільського господарства світу залишалася незмінною: віл тягнув соху, насіння висівалося власноруч, врожай збирався серпом, збіжжя молотилося простими механічними знаряддями, зерно очищалося від полови провіюванням на вітру. Використання добрив у сільському господарстві дало Китаю можливість утримувати лідерство з продуктивності у IV–XIX ст. У XVIII ст. в Європі відбулася сільськогосподарська революція. Були запроваджені норфолдська система сівозміни, селекція, ротерхамський плуг та інші знаряддя праці. У XIX ст. з'явилися мінеральні та синтетичні добрива, парові машини, розвивалися науково-дослідні заклади. У XX ст. двигун внутрішнього згоряння замінив паровий, з'явилися агрохімікати, новий напрям у біологічній науці – генна інженерія тощо. Протягом 60–90-х років ХХ ст. у групі промислово розвинутих країн частка держав, зайнятих у сільському господарстві, знизилася з 13 до 7 %, а в країнах, що розвиваються, – з 65 до 57 %. Частка економічно активного населення, що працює у сільському господарстві, становила: Азія та Африка – 60 %, Південна Америка й Океанія – близько 19 %, Європа та Північна Америка – 9–10 %. Основними виробниками продуктів харчування залишаються економічно розвинуті країни. Вони є також основними експортерами цих продуктів. Більшість країн, що розвиваються, не здатні прогодувати себе самостійно.

У сільському господарстві економічно розвинутих країн переважає високотоварне агропромислове виробництво. Це означає, що фермери виробляють таку кількість сільськогосподарської продукції, яка значно перевищує власні потреби фермера та його сім'ї. Надлишок продукції фермер продає, купуючи за виручені гроші потрібні йому матеріали, техніку, мінеральні добрива тощо.

У країнах, що розвиваються, переважає дрібнотоварне сільське господарство. Це означає, що дрібні фермери мають змогу продавати лише невелику частку своєї продукції. Дрібнотоварне виробництво переважно орієнтується на задоволення власних потреб фермерських господарств у продуктах харчування. У сільському господарстві країн, що розвиваються, поширені плантації. Плантаційну систему вперше запровадили португальці ще на початку XV ст. на тропічних островах західноафриканського узбережжя.

Основними галузями світового сільського господарства є рослинництво і тваринництво. Основою рослинництва є зернове господарство. Зерно – основний продовольчий ресурс і важлива сировина. Із зернових продовольчих культур поширені пшениця і рис, а з кормових – кукурудза, жито і овес. На світовий ринок щороку надходить близько 200 млн. т зерна, зокрема 90–100 млн. т пшениці. Крупними імпортерами зерна (понад 50 % світового імпорту) є країни, що розвиваються. Найбільшими імпортерами зерна є Японія і Росія.

Пшениця – найважливіша продовольча культура, що дозволяє збирати врожай практично цілий рік: січень – в Австралії, червень–серпень – країни Європи. Пшениця – культура помірного поясу. Здебільшого площі посівів зосереджені у Північній півкулі. Розрізняють озиму та яру пшеницю. Озима росте довше, вона врожайніша. Пшеницю вирощують сім десятків країн, серед них особливо вирізняються США, Канада, Австралія, Росія, Казахстан, Україна. Вони є житницями всього світу. Експортери пшениці: США, Канада, Франція, Австралія, Аргентина. При цьому частка США складає близько 50 % світового експорту пшениці.

Основними експортерами рису є Таїланд, США, М'янма, Італія, а імпортерами – Індонезія, Іран, країни Європи.

Основні експортери кукурудзи: США, Аргентина, Франція, Таїланд, ПАР. Головними імпортерами цього зерна є країни Європи і Японія.

Виробники жита: Росія, Китай, США, Індія, Канада і Україна.

Важливою сільськогосподарською культурою є картопля. Це також чудовий корм для худоби і цінна сировина для технічної переробки. Значними світовими виробниками картоплі вважаються Росія, Польща і Китай.

Цукор людство навчилося виробляти в основному з двох культур – цукрової тростини і цукрових буряків. Також виробляють його з винограду, солодкої кукурудзи тощо. Цукрову тростину вирощують у тропічному і субтропічному поясах (Бразилія, Маврикій, держави Карибського басейну, Австралія, Індія). Основну масу цукрових буряків вирощують в економічно розвинутих країнах (США, Великобританія, Центральна та Східна Європа).

Рис. 3.17. Структура світового рослинництва

До технічних культур належать цукроносні, олійні, волокнисті і каучуконоси.

Переважна кількість цукру, виробленого з цукрових буряків, споживається в країнах-виробниках. Міжнародна торгівля цукром – це насамперед торгівля цукром-сирцем із тростини. Закуплений сирець рафінують, потім він надходить у торгівлю для задоволення потреб кінцевого споживача. Вміст цукру в цукрових буряках досягає 20 %. Вирощування цукрових буряків у Європі почалося наприкінці XVIII – на початку XIX ст., після встановлення Великобританією континентальної блокади. Головні експортери тростяного цукру-сирцю: Куба, Бразилія, Мексика, Ямайка, Пуерто-Рико, Філіппіни, Маврикій, Австралія. Основними імпортерами є країни Європи, Японія, Канада. Цукровий буряк вирощують переважно в країнах Європи і Північної Америки. Головними виробниками сирцю з цукрового буряку є Франція, Німеччина, Україна, Італія, Росія, Великобританія. Більшість країн Європи і США імпортують цукор, навіть якщо в них є власне виробництво.

Олійні культури є сировиною для отримання жирів рослинного походження. Соняшник вирощується головним чином у Росії, Україні, країнах Південної Європи, США, Аргентині, Китаї. Олію також одержують із плодів оливкового дерева. Основний регіон по вирощуванню довговічних оливкових дерев – середземноморські країни. Перше місце належить Італії, друге – Іспанії, потім ідуть Португалія, Греція, Туреччина, Кіпр, країни Північної Африки, Албанія, Болгарія.

Особливу групу в рослинництві складають культури тропічного землеробства: чай, кава, шоколадне дерево. Найбільші виробники чаю: Індія, Шрі-Ланка, Китай, Японія, Індонезія. Головними експортерами чаю на світовий ринок є Індія та Шрі-Ланка.

Батьківщиною чаю вважається Індія, кави – Ефіопія, какао – Мексика. Чай і нині в основному вирощують в Азії в умовах дощового клімату та кислих і напівкислих ґрунтів. Найбільшими його виробниками є Індія, Китай, Шрі-Ланка. Третину світового обсягу чаю імпортує Великобританія.

Каву як напій уперше вжили єменські араби. Нині налічується близько 50 видів кави. Зустрічається до 40 видів кавового дерева, з них чотири – культурні. Основні плантації кави розташовані в Латинській Америці, на другому місці Африка, на третьому – Азія.

Кавове дерево росте в Африці, Латинській Америці, Південній і Південно-Східній Азії. Виробники кави: Бразилія, Колумбія, Мексика, Сальвадор, Гватемала, Уганда, Кот-д'Івуар, Ефіопія, Камерун, Ангола, Заїр, Індія, Індонезія. Найбільші експортери кави: країни Латинської Америки, імпортери – США, країни Європи, Японія, Канада.

Шоколадне дерево росте в Африці і Південній Америці. Головні виробники какао-бобів: Гана, Нігерія, Кот-д'Івуар, Камерун, Бразилія, Еквадор. Імпортери какао-бобів, які йдуть на виготовлення шоколаду і напою какао, – країни Північної Америки і Європи.

Волокнисті культури є сировиною для текстильної промисловості. Найбільші виробники бавовнику: Китай, США, Індія, Пакистан, Таїланд, Узбекистан. Льон-довгунець вирощується тільки в країнах Європи: Білорусі, Росії, Україні, Польщі, Німеччині, Чехії, Словаччині, Румунії, Франції, Бельгії, Нідерландах.

Серед непродовольчих культур передусім слід згадати бавовник. Основними регіонами його поширення є Азія, зокрема, Індія, Китай, Пакистан, Таїланд, Туреччина та інші. На світовий ринок бавовну постачають США, Узбекистан, Китай, Пакистан, Індія, Австралія, Парагвай, деякі африканські країни. На бавовну припадає половина світового виробництва волокна. Вирізняють коротко- і довговолокнистий бавовник. Імпортують його здебільшого країни розвинутої ринкової економіки.

Виробництво натурального каучуку зосереджене у Південно-Східній і Південній Азії (Малайзія, Індонезія, Таїланд, Індія, Шрі-Ланка, Філіппіни). Добувають каучук з гевеї, значні плантації якої є також у Ліберії. Основними районами вирощування каучуконосів є Малайзія, Індонезія, Таїланд, Шрі-Ланка, Ліберія, В'єтнам.

Батьківщина тютюну – тропіки Америки. Найбільшим у світі вирощувачем тютюну є Китай (за іншими даними – США), решту призових місць посідають Індія, Бразилія, деякі з країн СНД. Тютюнові плантації є також в Італії, Греції, Індонезії, Болгарії, Туреччині, Японії, на Кубі.

Виноградарство найбільш розвинуте у Франції, Італії, Іспанії, США, Росії. Людство вирощує виноград з різною метою: для споживання свіжим, виробництва оцту, соків, вина тощо. За окремими даними, 80 % обсягів урожаю винограду в світі використовується для виготовлення вина, 7 % – для приготування родзинок.

Батьківщиною лимонів, апельсинів, мандаринів і грейпфрутів уважаються низовинні субтропічні і тропічні регіони Азії та Малайський архіпелаг. Великим виробником цитрусових є США. Вирощують їх і в багатьох інших країнах з теплим кліматом (Середземномор'я, Центральна і Південна Америка, Японія).

Банани, кокосові горіхи, манго вирощують у тропічних країнах. Щороку в світі збирають 35 млн. т бананів. Найбільшими їх експортерами є центральноамериканські та карибські країни. Батьківщиною бананів вважається Південно-Східна Азія. Кокосовий горіх вирощують на Гавайських островах, у Малайзії, Таїланді та інших тропічних країнах. Одне дерево дає 100–200 плодів. Кокосовий горіх містить приблизно 15 % цукру і багатий на вітаміни А, В, С.

Садівництво – галузь рослинництва, яка займається вирощуванням плодових і декоративних культур, у тому числі кімнатних. Розвинуте у багатьох країнах світу. Найпоширенішим плодовим деревом у світі є яблуня, вирощуються також груші, сливи та інші плодові дерева. Квітникарство задовольняє потреби країн у квітах, а також є експортною галуззю. Квіти експортують, зокрема, Нідерланди.

Свійське тваринництво виникло на Близькому Сході за 8 тис. р. до н. е. Нині у світі розводять велику і малу рогату худобу, свиней, овець, кролів, коней, верблюдів та інших представників тваринного світу. Природа істотно впливає на ведення тваринництва; зокрема, тундра і лісотундра – сприятливі регіони для оленярства. Для розведення верблюдів більш придатний аридний клімат, а для молочного тваринництва потрібні гарні пасовища (які є, наприклад, у Новій Зеландії).

Велику рогату худобу молочного напряму розводять у густонаселених регіонах Європи та Північної Америки. Вона практично відсутня у тропічних районах планети. М'ясо-молочний напрям скотарства розвивають у помірному поясі та аридних регіонах. Скотарство м'ясного напряму поширене в Аргентині, Австралії та США – країнах, де є великі площі природних пасовищ.

Розведення великої рогатої худоби має м'ясний, молочний і м'ясо-молочний напрями. Основними експортерами м'яса великої рогатої худоби є Монголія, Туреччина, Аргентина, Уругвай, Франція, Ірландія, Нова Зеландія, Австралія, Канада. Молочне тваринництво є, перш за все, у країнах із високим рівнем розвитку, і зосереджене біля великих міст для забезпечення населення молоком і молокопродуктами. Молокопродукти експортуються з країн Європи і Нової Зеландії. Свинарство має такі напрями: м'ясний, беконний, м'ясо-сальний, сальний. Розвивається у густонаселених районах і районах інтенсивного вирощування картоплі та буряків. Найінтенсивніше свинарство розвинуте в Китаї та США. Свинарство не поширене в країнах, населення яких сповідує іслам.

Рис. 3.18. Структура світового тваринництва

Свинарство розвинене в густонаселених районах світу, а також у районах виробництва зерна, цукрового буряку, картоплі, – поряд із великими переробними підприємствами харчової промисловості.

Вівчарство розміщене нерівномірно: переважає в тих регіонах, де інші види тваринництва не мають достатнього розвитку та де є великі пасовища.

Вівчарство розвивається за такими основними напрямами: тонкорунне, напівтонкорунне, напівгрубошерсте та грубошерсте вівчарство. Це традиційна і високорозвинута галузь в Австралії, Новій Зеландії, Аргентині, Великобританії, США. У Великобританії овець розводять заради грубої шерсті. Австралійські вівці дають м'яку шерсть.

 В Австралії зосереджено 1/7 всього поголів'я овець.

Основні райони оленярства – тундрові і лісотундрові зони Північної півкулі, а також деякі райони Південної Америки. Розрізняють оленярство північне (розводять північних оленів) і пантове (розводять плямистих оленів, маралів, ізюбрів). Північних оленів вирощують у Росії, Фінляндії, Швеції, Норвегії, Канаді, США (Аляска), пантових – у Китаї, Кореї, Монголії.

Верблюдництво розвинуте в зоні пустель, напівпустель і сухих степів. Розводять дво- і одногорбих верблюдів шести порід. Двогорбі верблюди бактріани досягають висоти близько 2,3 м. Основною біологічною особливістю цих тварин є їх пристосованість до умов існування в безводній пустелі і напівпустелі. Верблюдів використовують як в'ючних та запряжних тварин, а також на м'ясо, молоко і шерсть.

Основні напрями конярства – племінне і спортивне. Нині у світі налічується 75 млн. коней. Економічне значення коня різко знизилося після винайдення поїзда та автомобіля. Найбільше коней у США, Китаї, Бразилії, Мексиці, Аргентині, Росії, Монголії.

Батьківщиною кролівництва вважаються Південна і Центральна Європа, Південна Африка. Також ці тварини завезені у Великобританію, Нову Зеландію, Австралію та Америку. Існують дві групи – породи Старого і Нового світу. У Старому світі найпоширеніший європейський кріль. Від нього походять одомашнені породи, що вирощуються у багатьох країнах світу, за винятком тропічних та екваторіальних. Основні напрями кролівництва – м'ясо-шкуркове, шкуркове і пухове. У деяких країнах кролів у природі розвелося так багато, що вони стали справжнім лихом для сільського господарства. Прикладом цьому може слугувати Австралія. Кролівництво розвинуте в Росії, Україні, Білорусі, Молдові, Франції, Італії, США, Великобританії, Угорщині та інших країнах.

Птахівництво – одна з галузей тваринництва, що швидко набирає обертів. У країнах Європи, США, Канаді воно розвивається у складі птахопромислових комплексів, на яких виробляють бройлерне м'ясо. Нині птахівництво не залежить від природних умов. Найбільшими виробниками птиці і продуктів птахівництва є США, Китай, Італія, Франція, Великобританія, Росія, Україна, Іспанія, Нідерланди, Японія, Канада, Бразилія. Основні напрями птахівництва – яєчне і м'ясне. Загалом воно сконцентроване поблизу великих міст і промислових центрів.

Рибництво – одна з галузей господарства, що займається риборозведенням, збільшенням і поліпшенням якості рибних запасів. Вирізняють рибництво у природних водоймах і ставкове.

Рибальством людство займається здавна, тому воно поширене скрізь на планеті. Рибальство поділяється на промислове і любительське; промислове, у свою чергу, поділяється на океанічне (морське далеко від берегів), морське прибережне і озерно-річкове. Щороку в світі виловлюють близько 100 млн. т риби. Щорічний вилов в океанах становить 81 млн. т. До речі, до обсягів виловленої риби зараховують не лише рибу, а й інші дари моря, наприклад, крабів. Половина вилову припадає на шість країн: Китай, Японію, Росію, США, Чилі та Перу. Із третини виловленої риби виготовляють корми для тварин. Здебільшого її ловлять на континентальному шельфі. У відкритому океані вилов практично не ведуть. У внутрішніх водоймах щороку виловлюють 13 млн. т риби. Найбільшу кількість із внутрішніх водойм виловлює Китай – 4,1 млн. т щорічно. Друге місце за цим показником посідає Індія – 1,2 млн. т. Найпоширеніша риба в Китаї та Індії – короп. Колишній СРСР посідав третє місце, виловлюючи у внутрішніх водоймах 0,9 млн. т риби. У США цей показник скромніший – лише 75 тис. тонн. Відбувається переміщення основних районів рибальства з північної в південну частину Світового океану. Набуває поширення рибальство на спеціально створених рибних фермах, які забезпечують щорічний вилов 10 млн. т. Найбільше розповсюджені вони в Китаї (2,5 млн. т) та Індії (1,2 млн. т). Вилов риби в морях та океанах, розведення на фермах та інші заходи мають загальну назву “аквакультура".

Шовківництво розвинуте в країнах із теплим кліматом і достатніми кормовими ресурсами для цього. Нині тутового шовкопряда розводять у Китаї, Японії, Індії, Іспанії, Італії, центральноазіатських державах тощо.

Сучасне бджільництво розвинулось після винайдення пересувного вулика з рамками, що виймаються з нього. Бджільництво поширене в країнах помірного і субтропічного клімату. Його основні напрями – виробництво меду, воску, прополісу, бджолиної отрути, маточного молочка, бджолозапилення, розведення маток і бджолиних сімей. Також бджоли запилюють сільськогосподарські культури, підвищуючи їх урожайність.

3.3. Регіональна характеристика світової сфери послуг

Фінансові ресурси перебувають в постійному русі, перерозподіляючись між різними учасниками міжнародних економічних відносин. Частина цих ресурсів обертається на світовому ринку капіталів, частина переміщується між країнами у вигляді фінансової допомоги. Частина світових фінансових ресурсів, що залишилася, формує міжнародні резерви.

За методологією МВФ міжнародні резерви – це частина зовнішніх активів центрального банку країни, що перебуває під його контролем і яку можна використовувати для прямого фінансування дефіциту платіжного балансу або непрямого впливу на величину цього дефіциту. До складу міжнародних резервів входять: іноземна валюта, резервна позиція країни в МВФ, спеціальні права позики, монетарне золото. Резерви іноземної валюти і золота традиційно складають основну частину міжнародних резервів. Під час аналізу світової економіки увагу приділяють насамперед величині та динаміці цих активів. Для позначення міжнародних резервів використовують також такі поняття як офіційні резерви, золотовалютні резерви, офіційні золотовалютні резерви, валютні резерви, резервні активи, міжнародні активи.

Світовий ринок фінансових ресурсів є найдинамічнішою сферою світового господарства. З цієї причини величина і структура міжнародних резервів країн характеризуються частими змінами. Визначальну роль у постійних змінах відіграє економічний прогрес у країнах далекосхідного регіону, що розвиваються, на чолі з Китаєм. Китай і його найближчі сусіди – Тайвань, Сінгапур, Гонконг, Південна Корея – увійшли до першої десятки найбільших власників золотовалютних резервів. Досить активно поповнює свої резерви Індія: її міжнародні активи з 1997 по 2003 р. виросли майже в 4 рази.

Ситуація в країнах Латинської Америки на початку XXI ст., як і в Канаді, характеризується відсутністю значних коливань величини резервних активів, з тією лише різницею, що в зазначених країнах обсяг міжнародних резервів поступово скорочується.

Динаміка міжнародних резервів західноєвропейських країн у 90-х pоках XX ст. відрізнялася значним розмаїттям. Із зазначених держав найбільшого скорочення золотовалютних резервів зазнала Італія (на 27 % або на 24 млрд. дол.) і Франція (на 12 млрд. дол.). Водночас збільшення валютних резервів спостерігалося в Німеччині (7,7 %), Швейцарії (3 %), Нідерландах (5 %), Норвегії (82 %), Австрії (40 %), Іспанії (66%).

Починаючи з 2000 р. розраховують сукупну величину золотовалютних резервів країн Європейської валютної системи (міжнародні резерви Європейського центрального банку й офіційні резерви країн-учасниць). Величина валютних резервів країн ЄВС загалом має негативну тенденцію – міжнародні активи цих країн поступово скорочуються.

Серед країн Східної Європи найбільшими власниками золотовалютних резервів є Росія, Польща, Чехія й Угорщина. Власниками найменших обсягів резервів є Латвія, Литва та Естонія. Загалом для країн Східної Європи характерне коливання обсягів резервів.

Основну частину міжнародних резервів, як правило, займають резерви іноземних валют. Динаміка валютного компонента розвинутих країн і країн, що розвиваються, останні роки відрізняється різними тенденціями. У динаміці валютних резервів розвинутих держав відсутня будь-яка загальна тенденція. Деякі країни відзначаються збільшенням валютного компонента резервів (США, Франція), а інші – зменшенням резервів.

У групі країн, що розвиваються, чітко спростерігається тенденція до збільшення резервів іноземних валют. Зменшення спостерігається в Бразилії, Чилі та Росії, у той час як більшість країн даної групи (особливо країни Південно-Східної Азії) активно нарощують.

Скорочення світових золотих резервів є результатом дій ряду країн, що не бажають зберігати фінансовий актив, який не приносить ніякого доходу, особливо в умовах зменшення цінової кон'юнктури на дорогоцінний метал. У 1990-х pоках активним продажем золота з державних запасів займалися Канада, Австралія, Нідерланди, Бельгія, Австрія. Загальна кількість проданого цими країнами металу перевищила 2 тис. т, у зв'язку з чим офіційні золоті резерви Австрії, Бельгії й Австралії зменшилися вдвічі, Нідерландів – на 40 %, тоді як Канада скоротила свій золотий запас майже в п'ять разів.

У даний час золото витісняють зі світового грошово-валютного механізму інші ліквідні засоби і фінансові активи. У цій ситуації країни, що залишаються власниками великих золотих запасів, хотіли б позбутися хоча б їх частини. Однак цьому перешкоджає сам механізм світового ринку зливкового золота. Швидка реалізація доволі великих партій дорогоцінного металу можлива лише за умови значного зниження ринкової ціни, що й без того опустилася до низьких оцінок останніми роками. Якщо в 1990 р. ринкова ціна на золото становила 385 дол. за унцію, то в 1997 р. унція золота коштувала 334,55 дол., а в 1999 р. – 255 дол. (ринковою ціною зливкового золота вважається ціна, яку установлюють за результатами торгів на Лондонській біржі металів).

Головні країни-власники та відповідні валютно-фінансові організації врахували небезпеку перенасичення ринку та подальшого цінового обвалу, що міг би зруйнувати сформовану систему світового виробництва і розподілу золота, утримуючи потенційних продавців дорогоцінного металу від кардинальних кроків до скорочення золотих запасів.

Процес зниження ринкової ціни на золото продовжувався до кінця XX ст. На початку XXI ст. цінова кон'юнктура світового ринку золота почала підвищуватися. Зростання світових цін на золото відбувався під впливом багатьох факторів, у тому числі політичного характеру. Так, наприкінці 2001 р. різкий стрибок цін на золото відбувся тому, що інвестори, стурбовані можливістю війни в Іраку, шукали безпечніших вкладень.

Транспорт – це галузь матеріального виробництва, що забезпечує перевезення пасажирів і вантажів. Існують такі види транспорту: наземний (автомобільний, залізничний, трубопровідний і гужовий), повітряний – авіаційний, водний (поділяється на річковий і морський). До транспорту дехто зараховує лінії електропередач (оскільки ними передається не що інше як енергія). За призначенням виокремлюють транспорт загального користування, що обслуговує сферу обігу і населення, транспорт незагального користування (внутрішньовиробничі переміщення сировини, напівфабрикатів, готових виробів тощо), а також транспорт особистого користування.

 У світовій системі транспорту працює понад 100 млн. осіб.

Рис. 3.19. Структура транспортного комплексу

Транспортний комплекс складається із залізничного, морського, річкового, автомобільного, трубопровідного і повітряного. До нього належить значна частина основних виробничих фондів і промислово-виробничого персоналу.

Найбільший вплив на транспорт має промисловість, оскільки вона формує основні вантажопотоки. Транспортний чинник є одним із вирішальних при розміщенні промислових підприємств.

Безпосередньо з транспортом пов'язані зовнішня і внутрішня торгівля.

Основні завдання вивчення транспортних систем:

• встановлення основних напрямків вантажо- і пасажиропотоків;

• виявлення нераціональних перевезень;

• оптимальний розподіл вантажів між окремими видами транспорту.

У процесі виробництва продукції та її обміну між окремими державами, регіонами, містами встановлюються транспортно-економічні зв'язки, які створюють вантажопотоки. Транспортно-економічні зв'язки розрізняють за видами транспорту, вантажу та за розмірами території. Вони можуть бути міжнародними, міжрегіональними і внутрішніми. Розміщення транспортно-економічних зв'язків залежить від рівня розвитку країн і може змінюватися під впливом суспільно-політичної ситуації у світі.

Рис. 3.20. Класифікація транспортно-економічних зв'язків

Найбільш розвинена транспортна система у країнах Європи та Північної Америки, де зосереджено понад половину залізничних колій, рухомого складу, шосейних доріг, автопарку і т. п.

Країнам, що розвиваються, властивий низький рівень розвитку транспорту, застарілий різнотипний склад, малопотужний парк локомотивів, вагонів, автомобілів, непридатне устаткування.

Показники, що характеризують роботу транспортної системи: довжина шляхів з'єднання; пересувний склад; чисельність зайнятих на транспорті; вага вантажів, що перевозяться; пасажирообіг.

 Як виявляється вплив транспортного чинника на розміщення продуктивних сил?

 Низькі транспортні витрати на сировину підсилюють споживчий чинник, високі – або сировинний, або паливно-енергетичний фактори (якщо існують труднощі при транспортуванні палива).

Світова транспортна система – сукупність усіх шляхів і транспортних засобів. У зв'язку з цим виникло поняття сумісної експлуатації транспорту. Наприклад, безперевантажне об'єднання у формі контейнерних перевезень: товар переміщується різними видами транспорту від відправника до одержувача без проміжних перевантажень.

 У Європі провадиться робота зі створення транс'європейської транспортно-енергетичної мережі, концепція якої з'явилася ще в 1990 році. Суть концепції – вироблення чіткого механізму координації роботи транспорту, зокрема, в організації комбінованих (змішаних) перевезень із чіткою взаємодією різних його видів. Для комбінованого транспорту планується створення залізничного напрямку Південь–Північ, до якого буде приєднана й Україна.

Розвиток світової транспортної системи характеризується збільшенням шляхів, вантажних і пасажирських перевезень. При цьому зростання перевезень перевищує зростання довжини і розгалуженості транспортної мережі.

 У структурі транспортних шляхів найбільшу питому вагу мають автомобільні – понад 70 %, 1/5 частина припадає на авіалінії і лише 5 % – на залізниці. Далі йдуть трубопровідний і внутрішній водний транспорт.

 У деяких країнах важливого значення має метрополітенний, тролейбусний, трамвайний гужовий та велосипедний транспорт.

 У світі зростає обсяг космічних перевозок.

Рис. 3.21. Структура світових транспортних шляхів

 За обсягом вантажообігу перше місце посідає морський транспорт – 70 %; потім ідуть залізничний і автомобільний.