Тема 7. Участь окремих регіонів у світовому господарстві

7.1. Типологія країн світу

Країни світу розрізняють за певними ознаками їх групування: за площею, чисельністю населення, економіко-географічним положенням, політичним і державним устроєм, рівнем соціально-економічного розвитку.

Рис. 3.50. Ознаки класифікації держав світу

За класифікацією В. Вольського найбільш характерними групами країн у світовій економіці та міжнародному розподілі праці є:

І. Економічно розвинені країни

1. Велика сімка – США, Японія, Великобританія, Італія, Франція, Канада та ФРН. Ця група країн виділяється високим валовим національним продуктом (ВНП), питома вага якого в світовому господарстві зростає. Вони зосередили в своїх руках 60 % промислового виробництва, 40 % торгівельного обороту, є основними інвесторами і кредиторами, “законодавцями мод" у галузі науково-технічного прогресу, економіки і політики.

2. Малі високорозвинені країни Західної Європи (ВНП на душу населення перевищує 15 тис. дол.): Швейцарія, Норвегія, Люксембург, Данія, Швеція, Бельгія, Нідерланди, Фінляндія, Австрія. Ці країни увійшли до числа розвинених завдяки високому ступеню експортності і якості своєї промислової продукції (понад 50 %), інтенсифікації сільського господарства, що зробило їх продукцію конкурентоздатною на європейському і світових ринках.

3. Країни середнього рівня розвитку (ВНП на душу населення від 10 до 15 тис. дол.): Іспанія, Ісландія, Ірландія, Португалія, Греція, ПАР, Австралія. Туреччина, Ізраїль, Нова Зеландія. Деякі з них (Австралія, ПАР, Ізраїль, Нова Зеландія) називаються “країнами переселеного капіталізму", оскільки під час їх освоєння нові переселенці привезли й упровадили капіталістичні відносини у вигляді гірничодобувної промисловості в ПАР і Австралії, або інтенсивного тваринництва на “шипстейшингах" (вівце ферми Австралії і Нової Зеландії).

ІІ. Країни, що розвиваються

За рядом показників країни, що розвиваються, лідирують: за територією, чисельністю населення, наявністю природних ресурсів, виробництвом сільськогосподарської продукції. Проте за економічними показниками вони значно відстають від розвинених. Наприклад, за рівнем ВНП на душу населення (країни, що розвиваються, – 900 дол., слаборозвинені країни – 300 дол.) або тривалості життя. Якщо середня тривалість життя у розвинених країнах – 75 років, у країнах, що розвиваються – 61 рік, у слаборозвинених – 50 років.

1. Країни, що розвиваються, із значним потенціалом (входять до першої десятки країн світу за чисельністю населення, територією, забезпеченістю природними ресурсами): Індія, Бразилія, Саудівська Аравія, Мексика. У них є передумови для переходу до вищої групи за умови структурної перебудови економіки і розвитку народного господарства.

Рис. 3.51. Групи країн у світовій економіці та міжнародному розподілі праці

2. Нові індустріальні країни (НІК): Тайвань, Гонконг (тепер частина Китаю на правах вільного підприємництва), Сінгапур і Республіка Корея відомі під назвою “четверо маленьких тигрів" (або драконів) Південно-Східної Азії. До них часто відносять Малайзію, країни “великого потенціалу" – Мексику, Бразилію і Аргентину. НІК відрізняються високими темпами розвитку. За виробництвом ряду видів промислової продукції, зокрема наукоємної, НІК посідають провідні позиції у світовій економіці. Широкого розвитку в НІК набуло верстатобудування, а також авіаційна і авіакосмічна промисловість. Гонконг посідає провідне місце в світі з виробництва одягу, радіоприймачів, телефонів; Тайвань – моніторів, швейних машин; Республіка Корея – телевізорів із чорно-білим зображенням, аудіо- і відеокасет; Сінгапур – магнітних дисководів для комп'ютерів. НІК є найбільшими виробниками суден (Південна Корея, Бразилія, Тайвань), морських нафтобурових установок (Сінгапур), легкових автомобілів (Республіка Корея, Бразилія, Мексика), відеомагнітофонів (Республіка Корея, Сінгапур). На першому етапі розвитку НІК вирішальну роль відіграли транснаціональні корпорації провідних капіталістичних країн.

3. Слаборозвинені країни – це велика частина країн Африки, Карибського басейну, островів Тихого океану. Вони є майже на всіх континентах; їх економіка характеризується монопродуктовістю. Це “бананові республіки" або сировинні придатки великих країн. Як правило, ці країни зберегли економічну або політичну залежність від колишніх метрополій, а їх економіка повністю контролюється ТНК. До бідних ООН відносить 46 країн: 10 – в Азії, 31 – в Африці, 5 – в Океанії і Латинській Америці. Наприклад, Афганістан, Бангладеш, Бутан, Гвінея, Лаос, Малі, Нігер, Чад, Непал, Сомалі, Ефіопія і т. д.

4. Країни-нафтоекспортери – перш за все, 12 країн ОПЕК: Саудівська Аравія, Венесуела, ОАЕ, Кувейт, Іран, Ірак тощо. Вони відрізняються переходом від монофункціональної економіки (нафто- і газодобуток) до поліфункціонального господарства (машинобудування, електроємні галузі металургії, хімічна промисловість і т. п.).

5. Малі країни – “квартироздавачі" – це:

• країни “зручного прапора" – Ліберія, Панама;

• "країни-готелі" – центри міжнародного туризму і рекреації – Канарські острови, Кіпр, Мальдіви, Сейшели тощо;

• "країни – банківські і страхові центри" – Бермудські і Багамські острови і т. п.

Вони розвивають одну або декілька схожих функцій і одержують від них чималий прибуток, забезпечуючи цим собі досить високий рівень життя.

ІІІ. Країни з перехідною економікою

Вони складно вписуються в попередні групи, оскільки існує диспропорція в їх розвитку: Україна і Росія за виробничим потенціалом входять до десятки розвинених європейських країн, а за рівнем ефективності виробництва і прибутковості – до країн, що розвиваються. Окрім цього, треба враховувати те, що формально Україні у 2005 році Конгресом США та Єврокомісією надано статус країни з ринковою економікою. Є також країни Східної Європи, що більше тяжіють до країн середнього рівня розвитку (Угорщина, Чехія, Естонія, Латвія), хоча ряд ознак відповідає характеристикам країн, що розвиваються. У цій групі є також потужна підгрупа, що належить до ЄС і має суттєві досягнення у реформуванні власної економіки: Угорщина, Латвія, Литва, Польща, Словаччина, Словенія, Чехія, Естонія, Болгарія, Румунія. Перехід цих країн від планового соціалістичного господарства до ринкового капіталізму дає можливість виділити їх в окрему групу “країн перехідної економіки". Фактично це країни Східної Європи, Прибалтики, СНД, Монголія, В'єтнам, Китай (хоча він повинен розглядатися разом із соціалістичними країнами – Кубою і КНДР, оскільки ринкові реформи тут ведуться під керівництвом компартії Китаю, а роздержавлення промисловості недостатнє).

Дещо інше уявлення про групи країн у світовій економіці дає інформація міжнародних організацій, членами яких є більшість країн світу – Організації Об'єднаних Націй, Міжнародного валютного фонду та Світового банку. Оцінки цими організаціями груп країн у міжнародній економіці дещо відрізняються, оскільки неоднаковою є кількість країн – членів цих організацій, а міжнародні організації аналізують стан економік лише тих країн, що є їх членами. До того ж, деякі з країн-учасниць міжнародних організацій не надають достатньо інформації про свою економіку або надають її несвоєчасно. Це не дає таким країнам можливості фігурувати в оцінній шкалі, що складається експертами міжнародних організацій. Нарешті, будь-яка класифікація відображає певні завдання, що їх ставить перед собою кожна з міжнародних організацій. Наприклад, ООН основну увагу зосереджує на соціальних і демографічних аспектах розвитку країн. Для Світового банку найважливішою є оцінка рівня економічного розвитку тощо.

Виокремлення країн у групи чи підгрупи передбачає врахування особливостей їх історичного, економічного, політичного та культурного розвитку. В міжнародній економіці у групи об'єднують країни, які мають спільні або схожі характеристики економічного розвитку, однотипну інституціональну структуру господарського управління, подібні принципи організації виробництва та спільні проблеми.

На підставі зазначених ознак країни світу класифікуються за трьома основними групами: промислово розвинені (або індустріальні), країни, що розвиваються, та країни з перехідною економікою. Така класифікація була прийнята для зручності аналізу в ЕКОСОР (Економічній і соціальній раді ООН). Часто вказані класифікаційні групи визначають ще як країни “першого" світу (ПРК), країни “другого" світу (країни з перехідною економікою) і, нарешті, країни “третього" світу (країни, що розвиваються).

Класифікація за станом соціально-економічного розвитку, прийнята ООН:

1. Промислово розвинені, або індустріальні, країни: Австрія, Австралія, Бельгія, Великобританія, Данія, Греція, Ісландія, Іспанія, Італія, Канада, Люксембург, Нідерланди, Німеччина, Нова Зеландія, Норвегія, Португалія, Сан-Марино, США, Фінляндія, Франція, Швейцарія, Швеція, Японія.

2. Країни з перехідною ринковою економікою – це країни Центральної та Східної Європи і колишнього СРСР, що переходять від адміністративно-командної системи до ринкової економіки: Албанія, Азербайджан, Білорусь, Боснія та Герцеговина, Болгарія, Вірменія, Грузія, Естонія, Казахстан, Киргизстан, Латвія, Литва, Македонія, Молдова, Монголія, Польща, Росія, Румунія, Словаччина, Словенія, Таджикистан, Туркменістан, Хорватія, Чехія, Угорщина, Узбекистан, Україна, Югославія.

3. Країни, що розвиваються – це решта держав Азії, Африки, Латинської Америки. Через велику кількість і різноманітність національних економік ці країни звичайно класифікують із урахуванням їх географічного розташування. Але з метою аналізу використовують й інші ознаки. В ООН існують такі критерії зарахування країн до цієї групи: частка ВВП на душу населення не перевищує 350 дол. США; частка дорослого грамотного населення – не більша 20 %, частка обробної промисловості у ВВП становить не більше 10 %. Найчастіше окремо виділяють країни з активним платіжним балансом і країни-імпортери капіталу. Останні поділяються на країни–експортери та країни–імпортери енергоресурсів. Країну вважають експортером енергоносіїв, якщо вона одночасно відповідає таким двом критеріям: виробництво первинних енергоресурсів (включаючи кам'яне вугілля, лігнін, сиру нафту, природний газ, гідроенергію та атомну енергію) перевищує власне споживання як мінімум на 20 %; експорт енергоносіїв становить не менше ніж 20 % від загального обсягу експорту. Найпотужнішу підгрупу країн у цій групі утворюють країни–експортери нафти, країни, для яких експорт нафти та газу включно з реекспортом становить щонайменше 50 % експорту товарів і послуг. Це Народна Республіка Конго, Іран, Ірак, Лівія, Нігерія, Оман, Саудівська Аравія, Тринідад і Тобаго, Об'єднані Арабські Емірати та Венесуела. Зазначеним критеріям відповідає також Росія, проте через обмеженість даних вона практично не фігурує у відповідних економічних довідниках, які систематично друкують міжнародні економічні організації. Серед країн, що розвиваються, імпортерів енергоносіїв, особливе місце посідають держави з нещодавно сформованим активним сальдо платіжного балансу, досягнутим завдяки успішному експорту готових виробів. Ці держави – Республіка Корея, Гонконг, Сінгапур, Тайвань.

Загалом країни, що розвиваються, у сучасних умовах переживають подальшу економічну диференціацію. Сьогодні серед них можна виділити принаймні три рівні економічного розвитку. Найрозвиненіші з країн, що розвиваються, об'єднують у групу “нових індустріальних країн". Сюди включають найчастіше Аргентину, Бразилію, Мексику, Республіку Корею, Сінгапур, Гонконг, Тайвань, Туреччину, інколи тут згадують Індію і Китай. Критеріями зарахування країн до НІК є такі: питома вага промислової продукції у ВВП повинна становити 30 % і більше; готові вироби в експорті – не менше ніж 50 %; дохід на душу населення має становити, як мінімум, 1 000 дол. США. Друга, проміжна, група складається з країн, що мають дещо гірші показники стосовно загального обсягу виробництва та його значення на душу населення. Ці країни, зокрема держави Близького Сходу, характеризуються значною диференціацією галузевих структур, соціальних верств населення та їх становищем у суспільстві. До групи “найменш розвинених" належать приблизно 50 країн, що розвиваються. Переважно вони мають вузьку, часто монокультурну структуру господарства, високий ступінь залежності від зовнішніх джерел фінансування заходів у соціально-економічній сфері. А для деяких із найбідніших країн цієї групи зовнішні фінансові надходження визначають міру їх виживання у надзвичайно складних економічних і природно-кліматичних умовах.

У різноманітних дослідженнях стану та проблем розвитку економік країн зустрічаються ще й такі класифікації: за рівнем доходу на душу населення (класифікація Світового банку); за експертними характеристиками, що відображають ступінь відкритості країни для світового ринку; за географічними ознаками; за рівнем зовнішнього боргу.