Структура адміністративно-територіальних одиниць України (за регіонами)
Регіон |
Райони |
Міста |
Райони у містах |
Селища міського типу |
Сільські населені пункти |
|
всього |
у тому числі спеціального статусу, республіканського та обласного значення |
|||||
Україна |
490 |
458 |
179 |
118 |
886 |
28 540 |
Автономна Республіка Крим |
14 |
16 |
11 |
3 |
56 |
950 |
Вінницька |
27 |
18 |
6 |
3 |
29 |
1 466 |
Волинська |
16 |
11 |
4 |
– |
22 |
1 054 |
Дніпропетровська |
22 |
20 |
13 |
18 |
46 |
1 438 |
Донецька |
18 |
52 |
28 |
21 |
131 |
1 121 |
Житомирська |
23 |
11 |
5 |
2 |
43 |
1 620 |
Закарпатська |
13 |
11 |
5 |
– |
19 |
579 |
Запорізька |
20 |
14 |
5 |
7 |
23 |
918 |
Івано-Франківська |
14 |
15 |
5 |
– |
24 |
765 |
Київська |
25 |
26 |
12 |
– |
30 |
1 127 |
Кіровоградська |
21 |
12 |
4 |
2 |
26 |
1 010 |
Луганська |
18 |
37 |
14 |
4 |
109 |
782 |
Львівська |
20 |
44 |
9 |
6 |
34 |
1 850 |
Миколаївська |
19 |
9 |
5 |
4 |
17 |
894 |
Одеська |
26 |
19 |
7 |
8 |
33 |
1 135 |
Полтавська |
25 |
15 |
5 |
5 |
21 |
1 826 |
Рівненська |
16 |
11 |
4 |
– |
16 |
1 000 |
Сумська |
18 |
15 |
7 |
2 |
20 |
1 491 |
Тернопільська |
17 |
18 |
1 |
– |
17 |
1 021 |
Харківська |
27 |
17 |
7 |
9 |
61 |
1 682 |
Херсонська |
18 |
9 |
3 |
3 |
31 |
656 |
Хмельницька |
20 |
13 |
6 |
– |
24 |
1 415 |
Черкаська |
20 |
16 |
6 |
2 |
15 |
824 |
Чернівецька |
11 |
11 |
2 |
3 |
8 |
398 |
Чернігівська |
22 |
15 |
3 |
2 |
30 |
1489 |
м. Київ |
– |
1 |
1 |
10 |
– |
– |
м. Севастополь |
– |
2 |
1 |
4 |
1 |
29 |
Структура соціально-економічного потенціалу регіону: природно-ресурсний, демографічний, науково-технічний, виробничий, науковий, рекреаційний, інформаційний, соціальний, культурний.
При формуванні регіональної політики в Україні найбільш актуальною є розробка програм для Донбасу, Придніпров'я, Причорномор’я і Криму, Карпат, Полісся, зони Чорнобильської АЕС.
Види регіональної спеціалізації: внутрішньорегіональна, міжрегіональна, міжнародна.
Основа визначення спеціалізації – ступінь участі регіону в територіальному розподілі праці.
Територіальний розподіл праці – це одна з форм суспільного розподілу праці, нерозривно пов'язана з галузевою його формою. Саме розподіл праці диференціює процес виробництва, зумовлює глибину його спеціалізації, формує галузеву структуру, забезпечуючи тим самим високу ефективність індустріального розвитку.
Найбільш розвинені міжрегіональні зв'язки в паливній, металургійній, машинобудівній, лісозаготівельній промисловості через концентрацію виробництва на обмеженій території.
Завдяки міжрегіональному обміну використовуються найунікальніші особливості природно-господарських регіональних комплексів, відбувається взаємодоповнення економіки.
Спеціалізація в широкому розумінні – це визначення економічного профілю (індустріальний, індустріально-аграрний, аграрний).
Основа характеристики регіональної спеціалізації – це рівень концентрації і питома вага даного виробництва в регіоні, а також ефективне обслуговування не тільки свого, а й інших регіональних структур, активна участь у загальнодержавному розподілі праці.
Показники спеціалізації регіонів:
частка виробництва продукції галузей спеціалізації (промисловості, сільського господарства) регіону в загальному рівні виробництва продукції відповідної галузі в державі;
коефіцієнт локалізації (зосередження) даної галузі (виробництва) на території регіону;
коефіцієнт виробництва продукції на душу населення в регіоні;
коефіцієнт товарності (визначається як відношення вартості завезеної продукції до тієї, що виробляється в регіоні).
Виробничо спеціалізованими можна вважати області, що мають коефіцієнт локалізації та виробництва продукції на душу населення більше одиниці.
Ефективність регіональної політики залежить від чіткого визначення території регіону, його меж, природно-ресурсного і соціально-економічного потенціалу.
4.2. Основні поняття територіального поділу продуктивних сил
Кожна держава, перш ніж розробити концепцію розвитку в навколишньому просторі та регіональної політики, оцінює власні економічні, демографічні, природні і територіальні можливості, шукає нішу в міжнародному розподілі праці, визначає галузі спеціалізації як усередині країни, так і на світовому ринку.
Визначення “територіального поділу праці “
Це процес виробничої спеціалізації регіонів і посилення міжрегіональної кооперації, обміну спеціалізованою продукцією та послугами
В основі територіального поділу праці лежать:
природні умови і ресурси,
розмаїття територій,
відмінності між народами, що населяють території,
історично сформовані навички роботи.
Процес територіального поділу праці і регіоналізації пов'язаний з поняттям економічних районів і економічного районування.
Економічне районування – це наукове обґрунтування меж економічних районів у державі.
Основу економічного районування складають територіально-промислові комплекси (ТПК) та енерговиробничі цикли, що дають можливість об'єднати виробничі процеси на території та визначити напрямки господарської спеціалізації регіонів.
Рис. 1.12. Основа економічного районування
Промисловий комплекс – це форма організації продуктивних сил, необхідна для комплексного розвитку території з максимальним використанням її природних ресурсів.
Енерговиробничі цикли – це продуктивне об'єднання підприємств і областей навколо визначеного виду сировини й енергії.
Економічне районування спирається на раціональне використання природних, матеріальних і трудових ресурсів шляхом формування економічних зв'язків як усередині формувань, так і між ними.
Економічні зв'язки – це коло відносин у виробничій і невиробничій сферах.
Рис. 1.13. Види економічних зв'язків
Виділення певних територіальних формувань створює територіальну структуру виробництва. Територіальна структура виробництва відображає розміщення продуктивних сил на території у вигляді промислових центрів, сільськогосподарських районів і т. д.
4.3. Форми розміщення і територіальної організації продуктивних сил України
Форми розміщення продуктивних сил – це стійкі територіально-економічні утворення, що характеризуються розмаїттям і взаєморозміщенням структурних елементів.
Промисловий центр – це група промислових підприємств, пов'язаних спільними допоміжними виробництвами, а часто і спільністю технологічного процесу, що мають єдину систему розселення й обслуговуються спільною інфраструктурою.
Виробничий комплекс – це об'єднання підприємств, пов’язаних виконанням єдиної господарської функції та тісними виробничими стосунками таким чином, що вилучення якого-небудь компонента або порушення зв'язків знижує ефективність усього комплексу, обмежує або унеможливлює виконання господарських функцій (прикладом можуть бути виробничі комплекси СРСР).
Рис. 1.14. Форми розміщення продуктивних сил
Територіально-виробничий комплекс – це об'єднання підприємств на певній території, для якого найкращий ефект досягається завдяки вдалому компонуванню підприємств відповідно до природних і економічних умов (прикладом може бути Придніпровський ТПК, основою якого є металургія).
Портово-промисловий комплекс – це об'єднання на одній території морських портів, промислових підприємств, приморських поселень, соціально-виробничої інфраструктури, розміщення яких у прибережній зоні зумовлене експлуатацією природних ресурсів прилеглої території й акваторії, забезпеченням зовнішньоекономічного й іншого різновидів діяльності.
Технополіс – це науково-технічний центр, що забезпечує створення і впровадження нових розробок.