Тема 18. Правовий статус та його структура

Приступаючи до розкриття питання про поняття та види правового статусу потрібно не забувати, що проголошений Конституцією намір Українського народу побудувати правову державу, тенденції розвитку суспільства в цьому напрямку, роблять досить актуальним питанням чіткого визначення в праві меж можливої діяльності всіх суб’єктів правовідносин. В загальному плані – це питання співвідношення суб’єкта та права, за допомогою якого держава окреслює його становище по відношенню до інших суб’єктів. Саме таке положення охоплюється поняттям правовий статус (лат. status – становище). І в залежності від індивідуальних або типових ознак, які властиві суб’єкту, у праві відбивається повнота його правового становища або повна уніфікація, спеціалізація чи обмеження. Саме ці критерії слугують розподілу правового статусу на певні види, основними з яких є:

- загальний або конституційний;

- спеціальний або родовий;

- індивідуальний.

Зустрічаються також більш специфічні класифікації правового статусу, наприклад:

- статус фізичних та юридичних осіб;

- статус іноземців, осіб без громадянства, осіб з подвійним громадянством, біженців, тощо;

- статус громадян України, що знаходяться за її межами;

- галузеві статуси;

- професійні та посадові статуси;

- статус людей, що працюють в особливих умовах.

В теоретичному плані найбільш важливими слід вважати перші три види класифікації:

Загальний – визначається Конституцією і не залежить від конкретних обставин, що складаються у житті. Він однаковий для всіх і характеризується певною сталістю. Його зміст – це в основному ті права і обов’язки, що закріплені в Основному законі. Він є базовим, основним, з якого виходять всі інші.

Спеціальний або родовий – відображає правове положення певних категорій громадян (пенсіонери, військовослужбовці, студенти, тощо) або юридичних осіб (правоохоронні органи, заклади освіти, тощо). Ці категорії можуть мати свою специфіку, додаткові права або обов’язки, пільги.

Індивідуальний – відображає та закріплює особливості життя та стану окремо взятої особи. По суті – це сукупність персоніфікованих прав та обов’язків.

Найбільш актуальним на сьогодні, для нас є визначеність правового статусу окремої людини, громадянина, його місце і роль в суспільстві і державі. Тому, в подальшому поняття правового статусу буде розкриватись через призму статусу особи.

В сучасній юридичній літературі дискутується питання щодо визначення правового статусу особи. Так, Н.І. Матузов вважає, що правовий статус особи – це юридично закріплене становище особи в суспільстві. Інші вважають, що це поняття складається з соціально допустимих і необхідних можливостей особи не просто як індивіда, а як громадянина. Н.В. Вітрук до визначення цього поняття відносить: юридичні права, обов’язки і законні інтереси в їх єдності як основу, ядро її правового становища. Він же включає до структури правового статусу правосуб’єктність, як елемент його необхідної передумови. Хоча в літературі є інші погляди щодо цього елемента в структурі правового статусу, нам здається, що правосуб’єктність є його підставою, тому що вона передбачає здатність суб’єкта мати права, обов’язки і можливість їх самостійно здійснювати. Враховуючи можливість вияву цієї категорії опосередковано, через правоздатність, дієздатність і деліктоздатність, стає зрозумілим можливість існування правового статусу особи без цього елемента. Те саме можна сказати і про включення до елементів правового статусу юридичної відповідальності, яка пов’язана як з деліктоздатністю, так і з обов’язками, коли настає при їх невиконанні.

Слід врахувати необхідність включення до структури правового статусу юридичних гарантій, як фактора, що забезпечує його реальність і викликає зацікавленість кожної особи в реалізації прав і законних інтересів, виконанні юридичних обов’язків, їх захисту. Враховуючи вищенаведене, можна казати, що поняття правового статусу особи, складається з сукупності прав, законних інтересів та обов’язків особи, гарантій їх здійснення і захисту, а також місця особи в соціальній системі суспільства. Таким чином, правовий статус особи – це юридичне закріплення положення людини і громадянина у сучасному суспільстві.

Потребує пояснення те, що місце особи в соціальній системі визначається і залежить від сукупності прав і обов’язків, закріплених як правом, так і іншими соціальними нормами, і свою конкретизацію знаходить у ставленні до такої особи з боку інших членів суспільства, а також у вимогах з боку суспільства до особи, яка обіймає певну посаду чи займається громадською діяльністю. Можливість відповідати таким вимогам і буде, на нашу думку, соціальним моментом у статусі особи.

Згідно з пропонованим визначенням, можна виділити і розглянути такі структурні елементи статусу:

- права і свободи;

- обов’язки;

- законні інтереси;

- гарантії їх здійснення і захисту;

- місце особи в соціальній системі суспільства.

Треба погодитись з думкою про те, що кожна людина, як член суспільства, володіє невід’ємними і невідчужуваними правами та свободами, які в разі визначення і закріплення в законі, набувають юридичного значення.

Такий погляд співпадає з природною теорією права і підкріплює тезу про можливість існування самоврегульованої системи громадянського суспільства. Визнання таких прав державою водночас є гарантом їх здійснення, а також має велике значення для реальності статусу особи, тому що робить його об’єктивним і незалежним від волі суб’єкта. Таким чином, права –це матеріально обумовлені, юридично закріплені та гарантовані можливості індивіда володіти та користуватися конкретними соціальними благами: соціально-економічними, духовними, політичними, особистими. Досить близько до визначення прав стоїть категорія свобод. В соціальному та юридичному розумінні принципової різниці немає. Відмінність полягає в тому, що особа може вчиняти дії за своїм розумінням, сама визначати свою лінію поведінки, визначати зобов’язаних суб’єктів, що повинні охороняти сферу здійснення свобод. Наприклад, свобода думки і слова чи свобода світогляду та віросповідання.

Основні права і свободи класифікуються на: економічні, соціальні, екологічні, особисті, політичні, громадянські, культурні.

Права в структурі статусу особи не можна розглядати без її обов’язків як виду і міри необхідної поведінки. Принцип єдності цих категорій закріплений в ряді нормативно-правових актів. В Загальній декларації прав людини зазначається, що кожна людина має обов’язки перед суспільством, наголошуємо - саме перед суспільством, тобто категорією, ширшою ніж, держава.

Зв’язок прав і обов’язків полягає в тому, що праву однієї особи, відповідає конкретний обов’язок іншої особи. Найкраще це можна проілюструвати на прикладі правовідносин, до складу яких і входять суб’єктивні права і юридичні обов’язки як вид і міра можливої поведінки одного суб’єкта і належна поведінка іншого. Можливість і належність, у свою чергу, повинні забезпечуватись державою.

Єдність цих двох категорій можна підкріпити тим, що вони мають властивість трансформуватись одна в одну. Наприклад, суб’єктивне право кожного громадянина запобігти злочину при зміні соціально-правового статусу пересічного громадянина на статус працівника міліції стає юридичним обов’язком. Таким чином, обов’язки – це соціальна можлива необхідність певної поведінки особи, яка встановлюється державою.

Ще одним елементом у суспільно-правовому статусі особи є законні інтереси – категорія, яка близька до суб’єктивного права, але не співпадає з ним і розширює правові можливості особи. В юридичній літературі законні інтереси визначаються, як передбачувані прагнення отримати тих благ, володіння якими дозволено законодавством, як допустимі законом прагнення суб’єкта до досягнення певних благ. На нашу думку більш вдалим і таким, що повніше відображає суть законних інтересів, є наступне формулювання: “Інтереси, які не знайшли прямого вираження в юридичних правах і обов’язках, але підлягають правовому захисту з боку держави”. А законність інтересу передбачає “його правомірність, легальність з точки зору духу, а не букви закону”.

Наступним елементом соціально-правового статусу є гарантії здійснення прав і обов’язків, як сукупність матеріальних, духовних та інших факторів, що сприяють найбільш повній реалізації встановлених державою прав, свобод, обов’язків та законних інтересів. Питання визначення гарантій та їх видів в юридичній літературі досліджено досить докладно. За різновидами їх поділяють на спеціальні і загальні. До загальних відносять: економічні, політичні, ідеологічні засоби забезпечення прав і обов’язків, а до спеціальних – юридичні засоби. Так, Н.В. Вітрук пише, що економічні, соціальні, духовні, в тому числі ідеологічні, гарантії забезпечують “реальність правового статусу в цілому”, але самі по собі вони безпосередньо “не забезпечують законного та обґрунтованого використання прав, виконання обов’язків у кожному конкретному випадку не виключає можливих порушень і зловживань при здійсненні останніх”. Це досягається спеціальними, єдиними, з точки зору правової форми, засобами.

Юридичні гарантії – це закріплення у законодавстві засобів, які безпосередньо забезпечують правомірну реалізацію і охорону (захист) прав, обов’язків і законних інтересів особи і суспільства. Таким чином, основний зміст і призначення юридичних гарантій полягає у створенні таких правових інститутів, які забезпечували б можливість реалізації прав і виконання обов’язків, а також захищали і охороняли права особи.

Останнім елементом соціально-правового статусу особи, є місце особи в соціальній системі суспільства. Розкрити цей елемент можна, проілюструвавши співвідношення прав і обов’язків людини на рівні тих, що закріплені в основному законі, і тих, якими людина володіє на підставі свого посадового, службового чи іншого спеціального становища в суспільстві. Таке співвідношення характеризується як загальне і особливе. Тому правовий статус не є чимось узагальненим для всіх, а несе в собі індивідуалізовані риси, притаманні кожному окремому члену суспільства. Множинність окремих статусів – наслідок різноманітності соціальних ролей громадян. В залежності від цих “ролей” місце особи в суспільстві буде визначатись співвідношеннями статусів на різних рівнях: загальному – як члена суспільства; індивідуальному – як конкретної особи; спеціальному – як особи, яка має спеціальні права і обов’язки, необхідні для реалізації покладених на неї функцій.

Інколи в структурі правового статусу окремо виділяють правові норми, правові принципи та громадянство.

Особливо слід зупинитись на принципах правового статусу, як основних ідеях, що характеризують положення людини і громадянина в сучасному суспільстві. До них можна віднести:

- рівноправність громадян;

- єдність прав та обов’язків;

- реальність гарантованих прав та обов’язків;

- поєднання суспільних та індивідуальних інтересів;

- взаємна відповідальність держави та особи.

Рівноправність громадян означає:

а) рівність перед законом;

б) рівність представників різної статі;

в) рівність прав громадян різних рас і народностей.

Особливо необхідно наголосити, виділити, що в основі правового статусу лежить фактичне положення людини.

Правовий статус, як складова частина системи права, є відносно самостійним регулятором суспільних відносин. Визначаючи правове положення людини, державі необхідно рахуватись з тим, що правотворчості і закону, як його результату, передують тенденції та потреби правового регулювання, які виникають у самому житті. Для того, щоб мати ефект, бути дійсними та стабільними, правові установки повинні базуватись на реальності, враховуючи потреби та закономірності соціально-економічного та духовного розвитку суспільства.

При цьому слід мати на увазі те, що хоча б мінімальне зовнішнє, номінальне і фактичне неспівпадання, в тій чи іншій мірі, між юридичним і об’єктивним соціальним положенням людей є свого роду необхідністю і закономірністю існування та розвитку правового статусу. Так як, по суб’єктивно-якісним причинам будь-який суб’єкт правотворчості у принципі не спроможний дійсно адекватно відбити фактичне положення індивідів у правових нормах, суспільне життя багатше і складніше можливостей правової форми та юридичної техніки.

В практично-прикладному відношенні правовий статус повинен бути декілька попереду фактичного соціального положення індивідів не тільки на момент свого виникнення, але і на відносно далеку перспективу. Цьому є дві причини.

По-перше, суспільне життя може вже завтра “перерости” в свої юридичні форми, і потрібен певний “запас” юридичного простору на майбутнє. По-друге, що більш головне, в соціальному житті існують різні тенденції. Його розвиток не завжди відбувається у прогресивному напрямку, узгоджуючись з гуманними та справедливими орієнтирами. Можуть відбуватись і регресивні процеси та тенденції. Вони у першу чергу, відбиваються на фактичному положенні індивідів. У таких випадках правовий статус особи, який залишається з юридичної точки зору незмінним, може певною мірою “підтягати до свого рівня” соціальне положення людей.

Тому значення правового статусу особи, особливо на етапі формування правової держави, дійсно повинно бути великим.

На сьогодні правовий статус громадян України продовжує свій розвиток. Нестабільне економічне положення досить сильно впливає на негативну різницю між фактичним і формальним статусом людей, особливо в соціальній сфері. Але слід відмітити і позитивні тенденції, такі, що основою правового статусу є сучасне законодавство України та система міжнародних актів. В правовій доктрині нашої держави вже закладено нову концепцію співвідношення держави та особи. Намітився перехід до нового режиму регламентації правового статусу від загальної заборони до загального дозволу. Але основною метою держави відносно правового статусу особи повинна стати його відносна стабільність та незмінність.