Теорія “держави загального благоденства”

Вона створена в період між двома світовими війнами (Д.Кейнс) і має досить широке коло прихильників і в наш час.

У відповідності з цією теорією сучасні буржуазні суспільство і держава уже позбулися, або інтенсивно позбуваються класового характеру, а держава стає органом, що функціонує на благо всіх членів суспільства. Йдеться про різке звуження сфери державного примусу. Репресивно-каральні функції держави відмирають за рахунок розширення соціально-економічних функцій: державного регулювання економіки, соціальних послуг (охорони здоров’я, пенсійного забезпечення, культурно-освітньої функції і т.д.).

Своє соціальне призначення така держава реалізує шляхом:

а) націоналізації найважливіших галузей промисловості;

б) впливу на ринок шляхом політики цін, інвестицій, державних замовлень, кредитної політики і т.д.;

в) планування і прогнозування економічного та соціального розвитку;

г) здійснення широкої політики соціальних послуг; соціального забезпечення і страхування, допомоги малозабезпеченим, підтримки високого рівня законності і т.д.;

д) захисту трудящих від надмірної експлуатації з боку роботодавців.

Таким чином, ця теорія передбачає існування сильної, активної держави, що розповсюджує свій вплив в широке коло суспільних відносин.

Теорія еліт.

Теорія еліт була заснована італійськими політологами Г.Моска та В.Паретто в 20-30-х роках ХХ ст. і базується на ідеї нездатності широких мас населення до управління державою.

У відповідності з цією теорією, політика – це сфера боротьби двох протилежних груп: пануючої меншості (еліт), що оволоділа державою, та підкореної їй більшості (всього іншого населення країни). При цьому демократія розглядається як утопія, міраж, у гонитві за яким некомпетентні маси населення стають інструментом у руках демагогів і прокладають шляхи до диктатур, до яких відносяться і соціалізм, і фашизм. Саме тому Г.Моска пов’язував свободу людства не з демократією, а з компетентною правлячою елітою.

Другий засновник цієї теорії В.Паретто вважав, що державою, суспільством завжди править еліта. Вона утворюється в трьох головних сферах – політичній, економічній, та інтелектуальній – шляхом висування індивідів, які досягли в своїй справі найбільших успіхів. Але кожна правляча еліта рано чи пізно заспокоюється на досягнутому, втрачає свої передові якості, творчу енергію і вироджується. У суспільстві з’являється нова потенційна еліта, що прямує до влади. Пануюча еліта, одначе, добровільно не віддає владу, державу. Тому “циркуляція” еліт проходить, як правило, шляхом насильства, переворотів і революцій, що в цілому корисне для суспільства.

У наш час теорія еліт існує з деякими “редакційними поправками”, які зводяться до такого:

- у сучасному суспільстві існують декілька еліт;

- між ними існує вільна конкуренція, заснована на принципах політичного і партійного плюралізму, вони намагаються у співробітництві здійснювати керівництво державою і суспільством;

- еліти не відірвані від народу, а контролюються ним за допомогою здійснення загального виборчого права, незалежних засобів інформації і т.д.

Однією з течій теорії еліт є доктрина технократії, що вчить: із зростанням впливу науки, техніки на всі сфери суспільного життя, вчені, технічні спеціалісти зосереджують в руках не тільки виробничі на науково-дослідницькі функції, але й політичну владу. Тому, з урахуванням впливу значення науково-технічної революції в житті суспільства, держава і все суспільство повинні керуватися кращими представниками науково-технічної інтелігенції. Таким чином, виникає нова суспільно-політична система – технократія.

Фашистські ідеї державності.

Ідеологія фашизму – це суміш різних положень, що мають на меті виправдання, заохочення найнижчих людських інстинктів. Спираючись на такі положення можливо виправдати будь-які дії, навіть найжорстокіші, що сприяють досягненню бажаної мети.

Однією з головних основних частин фашистської ідеології є расизм, що поділяє людей по біологічним та соціальним ознакам на декілька груп (рас). При цьому представники однієї раси проголошуються єдиними істинними представниками людського роду, а інші – напівтваринами, завдання яких забезпечувати процвітання панівної раси. Історія людства проголошується віковою боротьбою “культурної” раси з расами “дикими”, неповноцінними.

Основне завдання фашистської держави – забезпечити процвітання панівної раси шляхом захоплення інших держав для розширення “життєвого простору”, розповсюдження “культурної” раси.

Фашизм проповідує тоталітарну державу, що охоплює, регламентує всі сфери життя суспільства, його членів.

Термін “тоталітаризм” був уперше застосований фашистським теоретиком Карпом Шміттом для того, щоб обґрунтувати ліквідацію різниці між суспільством і державою, “живою організацією”, якій всі громадяни повинні повністю підкорюватися. Обґрунтовується злиття фашистської партії і держави. При цьому вони не повинні бути пов’язані правом, а здійснювати свою діяльність, керуючись, перш за все, ідеологічними настановами.

Фашизм відстоює ідею вождізму: на чолі нації і держави стоїть вождь, який не пов’язаний ніякими законами, а його думки, слова, дії – це істина в останній інстанції.

Обґрунтовується схема: право – це те, чого хоче народ, а волю народу виражає вождь, який бере свою силу безпосередньо з містичної душі нації.

Принцип вождізму тлумачиться не тільки як необхідність підкорення верховному вождю, але і як основна форма побудови всієї державної ієрархії зверху до низу. Чиновник фашистської держави повинен визнатись беззастережним авторитетом, вождем на певній території, або по відношенню до всіх підлеглих у сфері своєї діяльності. Ця система проголошується кращою формою управління державою і найвищим виразом народовладдя.

У сфері міжнародних відносин фашизм виходить з культу грубої сили. Насильство проголошується найважливішим фактором розвитку, а гуманізм – виправданням слабовілля, боягузтва.

Теорія національної держави.

Вона одержала у наш час значне розповсюдження у країнах колишнього СРСР, країнах Східної, та Південно-Східної Європи. У деяких державах, наприклад Естонії, Латвії поступово набуває статусу офіційної доктрини. Влада національної держави, що у своєму кінцевому вигляді приходить до тези про державу тільки однієї нації (наприклад: “Україна для українців”), підтримують деякі націоналістичні партії і рухи. Ця теорія небезпечна тим, що породжує недовіру між людьми різних національностей, що в умовах багатонаціональних держав неминуче веде до конфронтацій, а у крайньому випадку – до насильства і ворожнечі, що ми бачимо у колишній Югославії, на Кавказі, в інших місцевостях.

У свій час гасло про створення національної держави в умовах формування національного рингу за часів феодалізму мало позитивне значення, сприяло історичному прогресу. Зараз, особливо в умовах багатонаціональних країн, воно може мати місце лише за певних умов, і перш за все, коли враховується реальне становище міжнаціональних стосунків, інтереси осіб некорінної національності. Крім того, слід завжди мати на увазі ті правові і фактичні наслідки, що стоять за ідеєю і національної державності у кожному окремому випадку. Слід сказати, що ідея національної держави далеко не однаково оцінюється у теорії держави і права, не говорячи про політичну практику. Про це в свій час писав В.Винниченко, виступаючи проти правонаціоналістичних позицій у Центральній Раді. Як міщанську державу характеризував ідею національної держави Микола Бердяєв, різко критикував націоналізм у будь-якій формі Альберт Швейцер, інші представники вчених кіл гуманістичного напрямку.

Основні сучасні концепції права.

Сучасна юридична наука знає багато різноманітних концепцій права. До них, зокрема, належать природно-правова, позитивістська, реалістична, психологічна та ін. концепції.

Суттєвою загальною рисою, що характеризує різноманітні сучасні концепції права є забезпечення зв’язку між державою і правом. Аналізуючи роботи представників різних напрямків, переконуєшся, що право в більшості випадків розглядається ними як явище самостійне, яке, існує автономно по відношенню до держави. Право найчастіше подається як категорія, породжена суспільством, що досягло певного рівня розвитку, яка захищає саме його інтереси, а тому, в певному розуміння, така, що стоїть над державою. В цьому зв’язку одностайної критики зазнає концепція позитивізму за те, що вона пов’язує правотворчу діяльність тільки з державою і основним джерелом права вважає закон, її представники Б.Бентам, Д.Остін, Г.Кельзен, Харт критикуються за відрив права від моралі і розгляд права як замкнутої системи, ігнорування проблеми “чи потрібно виконувати поганий закон”.

Відрив права від держави призводить до широко розповсюджених в наш час тверджень про те, що основним джерелом права є судовий прецедент і звичай, а не нормативно-правовий акт. Панівне становище судового прецеденту і звичаю як основних джерел права обґрунтовується тим, що вони випливають з “природного права”, “справедливості”, “народного духу”, а держава зобов’язана лише санкціонувати їх застосування і забезпечити захист.

Все частіше представники різних концепцій права, обґрунтовуючи автономність права цієї держави, звертаються до аналізу співвідношення права в цілому і норм, що діють у додержавних суспільствах, - те, що зараз широко зветься “передправом”.

Виник навіть певний напрямок в юридичній науці – юридична етнологія, яка вивчає родові та племінні звичаї, обряди, різні форми регулювання держави не в зв’язку з її появою, а розвинулось зі звичаїв, обрядів, інших правил поведінки. Так, соціологічна концепція права розрізняє три його форми, що існують в суспільстві: звичаєве право, бюрократичне право, воно охоплює всі види нормативно-правових актів, що видаються державними органами. Але, основною формою, вважають представники цієї концепції, звичаєве право і правопорядок, які при умові демократичної будови суспільства, можуть і обмежують вплив на нього бюрократичного права.

“Багатогранність” права також є загальною характерною рисою всіх сучасних концепцій права. Право при цьому розпочинається в загальній системі соціального регулювання і розглядається як система, що включає в себе справедливість, мораль, гуманізм, систему цінностей і т.ін., будучи протиставленою закону. Так, при всій протилежності в підходах історичної школи права і природного права в їх основі лежало уявлення про право, як явище, що виражає відповідно першій із названих теорій історичні традиції, відповідно другій – природжені права людини. І та і інша теорії розглядають право як виразник моралі, справедливості і т.п., і закон, як закріплення волі держави (пануючого класу). З’явившись ще в працях стоїків, софістів, Платона і Арістолеля теорія розрізнення “закону” і “права” розвивається і багатьма сучасними концепціями права.

Природно-правові теорії зіграли вирішальну роль у підготовці Великої Французької революції, тому, що теорія природних (природжених) прав і свобод була ідеологічною основою для боротьби проти феодальних привілеїв за встановлення формальної, юридичної рівності.

Широке розповсюдження природно-правової теорії одержали в Росії і Україні. Це насамперед стосується діяльності таких вчених як А.С.Алексєєва, Б.Кистяковського, П.Г.Виноградова та ін., які стверджували, що право не створюється законодавцем, що не закон дає силу праву, а право утверджує закон, що не монарх, а тільки представницькі органи можуть творити закон.

Таким чином, стверджувалось, що право – це не тільки норми, санкціоновані державою, але і інші правила поведінки, похідні від моралі, справедливості, ідей, гуманізму, що має безумовно позитивне значення.

Історично наступними розвивались різні напрямки в рамках теорії позитивного права, які надавали особливої уваги дослідженню форми права; етатичні теорії, за якими вважалось, що обмеження держави правом перевідує насамперед її ж інтереси. Цей інтерес може спонукати державу відступати, де вона вважає за потрібне, від діючого права.

Етатичний підхід до права інтенсивно розроблявся Л.Гумпловичем, який вважав, що право - це лише атрибут державної влади.

Одначе етатичні теорії проіснували не довго. В наш час вони зазнають критики з боку представників різних концепцій права.

Найважливіше місце серед сучасних концепцій права займають соціологічні теорії. Вони розглядають право в нерозривному зв’язку з суспільними відносинами, які є об’єктом правого регулювання. Право аналізується в сукупності з усією системою економічних, політичних і соціальних умов, що склалися і в яких діє та чи інша правова система. Право прив’язується до правосвідомості, правових уявлень, різних соціальних норм, з чого робиться висновок, що суд, органи адміністрації та громадяни не зобов’язані виконувати закон, який вважають поганим, не повинні застосовувати норми, що суперечать суспільним інтересам або іншим соціальним нормам і цінностям.

Отже, можна стверджувати, що сучасна правова наука характеризується “плюралізмом” концепції права, причому у зміст права вкладаються не тільки норми закону, підзаконних актів, судова правотворчість, але і мораль, традиції, звичаї, звички, етикет, правосвідомість різних соціальних груп. Норми, в тому числі і норми закону, можуть і не виконуватись. Суддя або інший орган, громадянин повинні погоджувати свої дії не тільки з нормами законів і підзаконних актів, але пріоритет може бути і за принципами справедливості, гуманізму, звичаї можуть виявитись сильнішими за закон.

Розглянемо основні положення, притаманні окремим правовим концепціям.

Теорія природного права виникла в ХVII – XVIII ст. в період бурхливого процесу становлення буржуазних суспільств в країнах Західної Європи. Незважаючи на велику різноманітність вчень школи природного права потрібно виділити деякі загальні риси та основні положення цієї школи. Представники школи природного права вважали, що право виникло з природи людини, з розуму і існує незалежно від держави. “Мати природного права, - писав Гуго Грацій, - є сама природа людини”.

Природне право властиве всім людям, воно вічно земне, не залежить від держави і позитивного права, історично передує їм. Воно пов’язано і витікає із загальної справедливості і вічної правди.

Згідно з цією теорією природними і невідчужуваними правами людини будуть такі, як право на свободу, рівність, власність. “Свобода є наслідком людської природи”.

Природними законами, - писав Вольтер, - називаю такі закони, котрі природа вказує людям в усі часи для підтримання справедливості. Це водночас закони, відповідні людським інтересам і розуму.

Представники теорії природного права стверджували, що право, яке твориться державою, має свої значення лише тоді, коли воно відповідає основам природного права, коли ж закон (право, що твориться законодавством), в якому-небудь відношенні суперечить природному праву, то він перестає бути законом і стає його викривленням, є виразом сваволі.

Концепція природного права носила, безумовно, прогресивний характер тому, що була спрямована проти феодальних устоїв, захищала здійснення демократичних реформ. Свій подальший розвиток вона одержала вже в ХХ ст., але уже як теорія “відродженого природного права”. В міркуваннях сучасних теоретиків природного права багато перегукується з ідеями класиків цієї теорії. Стверджується, що природне право не виходить з держави, що воно випливає з природи людини і має відповідати “духові справедливості”, “вищому розуму”, “природному станові душі”. Говориться, що джерелом природного права є людська природа.

Сьогоднішні теоретики природного права розділяють його на постійне природне право і тимчасове позитивне право, причому позитивне право залежить і має відповідати природному.

Критерієм диференціації різних доктрин сучасного природного права є погляд на те, як і із чого виникають природні права людини. В залежності від цього розрізняють такі доктрини: неотомізм, протестантизм та ін., згідно яких природні права походять від утвореного Богом порядку буття; неогегельянство, за яким вважається, що вони – результат гармонії, об’єктивного розуму та ідеї права: неокантіанство, за яким – їх джерело “чисте” мислення, яке охоплює і “належне” і “сучасне”; феноменологічні концепція – ці права випливають з природних цінностей; екзистенціалістська теорія – існування абстрактної людини; герменевтика – з історичного праворозуміння.

З критикою природного праворозуміння виступили прибічники історичної школи права. Її представниками були Г.Гуго, Ф.Савіньї, Г.Пух-та, котрі доводили, що природне право тотожне позитивному, а останнє – це не тільки право, що виходить з держави. Право, на їх думку, виникає стихійно в результаті діяльності людей, а законодавча влада тільки систематизує і доповнює його. Таким чином, позитивне право розвивається із звичаєвого права, а останнє в свою чергу відповідає свідомості народу, “народному духові”. Представники цієї школи визнавали еволюцію права, котра на їх думку, здійснювалась автономно і не вимагала втручання людей. При цьому вказувалось, що право в своєму історичному розвитку проходило два послідовних етапи: перший – в формі звичаїв, другий – в формі матеріалу для обробки його законодавцем. Будь-яке право, правова система, вважали вони, не можуть функціонувати, якщо вони відірвані від стану історичного розвитку суспільства, від національного і культурного духу народу. На їх думку, головним призначенням права була охорона існуючих порядків, якими б вони не були. На цій підставі ідеал права вони бачили в минулому.

Політична спрямованість концепції історичної школи права полягала в тому, щоб шляхом підкреслення особливості народного духу німецького народу відокремитися від революційних ідей, які у той час (кінець ХVІІІ ст.) панували у Франції. Дуже точну загальну характеристику суті ідеї історичної школи права дав у своїй поемі “Німеччина” Генріх Гейне:

Не їзди на північ, Не давайся тому, Хто в Тулє сидить на престолі, Його поліцейським, жандармам його, Та історичній школі.

Представниками концепції позитивізму в праві, що виникла і оформилась в ХІХ ст., були в Англії – Д.Остін, в Німеччині – К.Берг, в Росії і Україні – Н.М.Коркунов, Г.Ф.Шершеневич та ін.

Розвиток теорії позитивізму почався з критики школи природного права, але позитивісти підійшли до цієї критики зовсім по іншому, ніж історична школа права. Вони виступили проти дуалізму теорії природного права, тобто проти уявлення про те, що разом з позитивним правом існує більш високе за своїм значенням право природне, як мірило цінності законодавства. Юристів вони закликали тільки до вивчення позитивного права, виключаючи при цьому необхідність його оцінки і критики, в той самий час відкидаючи можливості і пізнання сутності права. Завдання науки вони бачили в просторі описані або систематизації норм права, їх формальному аналізі.

Право, згідно з їх уявленням, є сукупністю норм, даних об’єктивно, які не потребують ідеологічного обґрунтування. Його роль в суспільстві полягає в забезпеченні соціального компромісу. “Право являє собою рівно дію двох сил, - писав Г.Ф.Шершеневич, - з яких одна має своїм джерелом інтереси володарюючих, а інша – інтереси підвладних”. Вихідний елемент права – норма права, розглядалась позитивістами як раз і на завжди стала догма, а єдиним джерелом права визнавалась державна влада, наділена примусовою силою.

Позитивізм, як концепція права, одержав свій подальший розвиток в теорії нормативізму. Порядок з методологічною помилковістю позитивізму у праві слід сказати і про його конструктивні риси. Вони, головним чином, полягають у тому, що теоретики позитивізму зробили значний внесок у розробку теоретичних і практичних питань, пов’язаних з формою права, правовими відносинами, юридичним процесом, іншими суттєвими питаннями правової науки.

Ідейними джерелами нормативістської концепції права або “чистої” теорії права є неокантіанська доктрина школи природного права і позитивізм, а найбільш яскравим представником – Ганс Кельзен. Юридична наука, на думку Кельзена, не повинна займатися змістом права, а тільки його формою, тим самим обмеживши себе вивченням норм права, його структури, елементів. Далі вона повинна виключати вивчення ідеологічних і ціннісних аспектів права, моральних і політичних його оцінок. “Чисте” вчення про право, заявляє він, безпартійне, надкласове. Кельзен вимагає повного відокремлення права від справедливості і соціального аналізу. Цим він відмежовується від соціології, політики, психології і історії.

Право, вважає Кельзен, - це сукупність правил поведінки, які регулюють суспільні відносини, з точки зору належного і сущого, незалежно від реального життя. Право виникає безпричинно, з самого себе, з першої (основної) норми, котра і забезпечує єдність і узгодженість прав.

Основна (первинна) норма постулюється як така, що існує незалежно від реальних суспільних відносин. Зміст її невідомий, відомо тільки те, що вона каже: “Ти повинен”, і це – головне. Кельзен захищає так звану “багатоступеневість” у праві, суть якої в тому, що вищі норми є базою відносно нижчих норм. Найнижчу ступінь складають індивідуальні норми, що утворюються судом та органами управління.

Кельзен визнавав можливість судової і адміністративної правотворчості, що зближує його з представниками соціологічної юриспруденції, і вважав суд головним інститутом динаміки права.

Соціологічна концепція права. Засновником цієї концепції або теорії “вільного права” був Є.Ерліх. Він стверджував, що право корениться не в законах, а в самому суспільстві. Тому, джерело його потрібно шукати в поведінці людей, які реалізують право. З цих позицій він висунув ідею “живого права союзів”, котра віддавала перевагу судовій і адміністративній правотворчості. Право має вивчатись юриспруденцією системно, з урахуванням його функціонування, в тісному зв’язку з суспільством, як інструмент забезпечення гармонії між державою, корпорацією, родиною, людиною і різними спілками людей.

Так як і представники школи природного права, Є.Ерліх вважав, що законодавець тільки виявляє і закріплює право вже знайдене суддями і юристами-практиками.

Соціологічна концепція в сучасній юридичній науці подається в основному двома різновидами: Гарвардською школою права (Р.Паунд) і “реалістами” (Д.Френк, К.Ллевелін, М.Кожен).

Гарвардська школа права вивчає право в його тісному зв’язку і у взаємодії з суспільством, при цьому використовуючи історію, психологію, етику, соціологію. Право оголошується головним інструментом соціологічного компромісу, який функціонує в суспільстві з метою забезпечення загальної солідарності.

Під правом Паунд та його послідовники розуміли переважно правопорядок, протиставляючи його праву, вираженому в законі.

На відміну від Гарвардської школи реалістична концепція права не визнавала норм поведінки, виражених в законах і прецедентах. Прибічники цієї концепції ототожнювали право з практикою діяльності суддів і посадових осіб адміністративного апарату тому, що саме там створюється, на їх думку, реальне право (звідси і назва всього напрямку). Таке право не може мати властивості нормативності і є категорією непізнаваною, залежною від почуттів, емоцій, симпатій і антипатій, біологічних процесів особи, яка реалізує своїми діями норму права.

Нормативність права, як його основна ознака, відкидається реалістами на тій підставі, що загальне право поведінки завжди абстрактне і формальне, тоді як конкретна життєва ситуація завжди індивідуальна і рухлива. Неможливо її вирішити на підставі “застиглої функції”, тобто норми права. Суд або адміністративний орган, вирішуючи ту чи іншу проблему, кожного разу творить право заново. Соціологічну концепцію права в Росії звичайно пов’язують з ім’ям професора Московського університету С.А.Муромцева.

Дуже близько до Гарвардської школи права було правове вчення солідаризму. Його головним представником був професор університету у місті Бардо Л.Дюгі, котрий, виходячи з розробленої ним концепції соціальної солідарності, яка полягає в твердженні, що кожен клас у суспільстві виконує свою місію, є історично необхідним для забезпечення гармонії і солідарності в суспільстві, виводить норму соціальної солідарності. Суть її відображає принцип, згідно з яким будь-який член суспільства не повинен робити нічого, що може порушити соціальну солідарність. Якщо право випливає з соціальної солідарності, то воно стоїть над державою, обов’язкове для неї. Як і інші представники соціологічної юриспруденції Дюгі відстоює стихійність виникнення права, роль законодавця зводить до фіксації і закріплення (Шершеневич Г.Ф. Общее учение о праве и государстве. – М., 1908).

Дюгі був послідовним критиком поділу права на об’єктивне і суб’єктивне. Останнього на його думку взагалі не існує. А об’єктивне право створює для суб’єкта тільки певну поведінку з нормами соціальної солідарності.

Психологічна теорія права виникла в ХІХ ст., а найбільшого розповсюдження досягла на початку ХХ ст. її засновниками були в Україні і Росії Л.І.Петражицький, в Західній Європі: - Г.Тард, Л.Кнапп та інші. “Наше розуміння права, - писав Л.І.Петражицький впливає із запереченням реального існування того, що юристи вважають реально сущим в галузі права (сукупність норм права, або об’єктивне право). Правові явища – це особливого роду складні емоційно-інтелектуальні психічні процеси, які здійснюються у сфері психіки індивіда”. Із цього визначення видно, що представники психологічної школи права перетворюють його в психологічний процес, вважаючи при цьому джерелом права переживання і емоції людини. При цьому, Л.І.Петражицький відкидав будь-які спроби обґрунтувати взаємозв’язок людських емоцій і об’єктивного світу, що привело до висновку про незалежність права відносно політики, економіки, держави. Право розглядалось ним в кількох аспектах: як право офіційне, тобто таке, що застосовується державною владою, і неофіційне, тобто право взагалі, право соціальних груп, різних спільнот. Крім того, як позитивне право (викладене в кодексах, законах і т.д.) і інтуїтивне право (право, що склалося у психіці індивіда, як результат його самовизначення у суспільстві). Це привело Л.І.Петражицького до твердження, що існує стільки систем, скільки індивідуальних правосвідомостей. Головним проголошувалось інтуїтивне право тому, що воно динамічне і завжди виражає інтереси людини. Офіційне і позитивне право має відповідати інтуїтивному, якщо між ними немає гармонії, то це головна причина непорозумінь у суспільстві. Для забезпечення відповідності офіційного, позитивного та інтуїтивного права варто розробити особливу юридичну науку – політику права, котра до того ж повинна вдосконалювати психіку людини.

Теорія інтегративної юриспруденції подається у вченні Д.Холла. Суть її полягає у спробі поєднати, “інтегрувати” окремі елементи теорії природного права, позитивізму, соціологічної школи права, створивши тим самим нову школу, відповідну духові часу. Так, Д.Холл бере з позитивістських і нормативістських теорій вчення про юридичні поняття і терміни, зі школи природного права – вчення про моральну цінність права, з соціологічної юриспруденції – теорію соціальних умов виникнення права і розуміння права в процесі його функціонування. Згідно з таким підходом уся структура права перебуває одночасно в стані, з одного боку, статики, з іншого – динаміки. Статична - норма права, динамічні – правовідносини.

І те, й інше має в собі певний комплекс цінностей. Д.Холл намагається примирити представників різних шкіл і в питанні про джерела права, вважаючи джерелами права і законодавчу діяльність держави і правотворчу діяльність суду. Таким чином, вчення про право Д.Холла прагне створити єдине уявлення про нього шляхом синтезу норм, процесів і стичних цінностей права. Всі наведені погляди, притаманні різним правовим школам, свідчить про те, якою складною є природа права. Розділяючи зміст одних з цих теорії і відхиляючи інші, слід і у цих останніх бачити те раціональне зерно, яке допомагає краще уявити основні ознаки і якості права.

Зміст