20. Сучасний характер соціального попиту на освіту

Зростання соціального попиту на освіту. В сучасному світі збільшується соціальний попит на повноцінну освіту, що особливо характерно для розвинених країн. Населенню цих країн властивий такий спосіб життя, для якого характерні вищі економічні стандарти і вищий рівень соціальних домагань. Значна частина молоді розглядає отримання повноцінної освіти як необхідну умову досягнення бажаного соціального статусу.

Між рівнем освіти і розміром заробітної плати існує чітка залежність.

Високий освітній рівень розглядається і як певна гарантія від безробіття, першими жертвами якого стають саме некваліфіковані працівники з мінімальним рівнем освіти.

Зросло значення освіти і для молоді з привілейованих верств населення, що пов'язано з новими способами формування соціальної еліти західного суспільства.

Охоплення дівчат середньою і вищою освітою. Зростання соціального попиту на освіту значною мірою пов'язане із розширенням охоплення дівчат середньою і вищою освітою, що пояснюється низкою економічних і соціально-психологічних причин, а саме:

• структурними зрушеннями в економіці розвинених країн;

• зростанням суспільної самосвідомості жінок, їхнього прагнення до незалежності та реальної соціальної рівності з| чоловіками;

• економічною активністю жінок у зв'язку з браком засобів для підтримання певного матеріального рівня сім'ї, бюджет якої складається лише із заробітної плати чоловіків.

Збільшення припливу жінок на ринок праці – глобальне явище. У 80-х роках в СРСР жінки становили понад половину загальної чисельності трудового населення, а в галузях охорони здоров'я, освіти, культури, торгівлі і громадського харчування – понад 75 %. У цей самий період частка жінок в економічно активному населенні США, Швеції, Данії становила приблизно 45 %, Франції, Великої Британії, ФРН – близько 40 %.

У розвинених західних країнах дівчата, які навчаються у повних середніх школах, становлять більше половини всіх учнів, і майже половину студентів вищих навчальних закладів. Значно зріс жіночий контингент бакалаврів, магістрів, докторів наук.

У країнах, що розвиваються, також є великі зрушення в розвитку жіночої освіти. З 1970 по 1990 р. частка дівчат, які навчаються у середніх навчальних закладах, збільшилася: в Африці з 33 до 38 %, в Азії з 35 до 40 %. Така сама тенденція спостерігається й у вищих навчальних закладах.

Роль демографічних чинників. На розвиток освіти значною мірою впливають демографічні чинники.

Еволюція народжуваності зумовлює зміни через певний проміжок часу кількості учнів тих вікових категорій, які підлягають обов'язковому навчанню.

У розвинених країнах спад народжуваності зумовив зменшення чисельності учнів у початкових школах. З 1980 по 1990 р. чисельність учнів скоротилася: у Великій Британії на 500 тис, у Франції – на 400 тис, у Японії – майже на 2 млн. Щодо середніх шкіл, то в 60 – 70-х роках темпи зростання їхньої кількості залишалися високими. В останні роки зменшення загальної чисельності молоді в розвинених країнах стало позначатися і на контингентах середніх шкіл: з 1980 по 1990 р. їхня кількість зменшилася приблизно на 3,5 %. Сьогодні тільки вища школа не виявляє прямої залежності від демографічної кон'юнктури: її контингенти продовжують зростати майже в усіх країнах.

21. Провідні стратегії розвитку освіти у різних регіонах

22. Актуальність проблеми управління освітою.

23. Загальна характеристика типів управління освітою.

24. Особливості управління централізованою та децентралізованою системами освіти.

25. Тенденції централізації та децентралізації в управлінні освітою й фінансуванні освітніх систем.

26. Загальна характеристика структур освітніх систем провідних країн світу і принципи їх побудови.

27. Державний характер систем освіти, роль і місце приватних і конфесійних шкіл.

28. Спільні та відмінні риси структури середньої освіти в провідних країнах світу та в Україні.

29. Національні питання й освіта. Націоналізація й інтернаціоналізація школи.

30. Основні шляхи реалізації принципу диференціації в загальноосвітніх школах країн Європи.

31. Особливості диференційованого навчання у вищій школі України.

32. Специфіка навчання дітей з особливими потребами в Україні та світі ( порівняльний аналіз).

33. Основні форми компенсуючого навчання: другорічництво репетиторство.

34. Особливості навчання обдарованих дітей у Західній Європі та Америці.

35. Особливості навчання та виховання дітей з особливими потребами у Європейських країнах.

36. Поняття безперервної освіти, її сутність і головні завдання.

37. Особливості розвитку дошкільної освіти в сучасних умовах у провідних країнах світу.

38. Характеристика провідних тенденцій розвитку початкової освіти.

39. Реформування системи середньої освіти, основні етапи та завдання

40. Розвиток системи середньої освіти, її диверсифікація. Професійно орієнтований характер середніх навчальних закладів у сучасних умовах.

41. Особливості розвитку приватних навчальних закладів у світовому освітньому просторі та Україні.

42. Напрями реформування вищої освіти в провідних країнах світу та в Україні

43. Теорія моделей масової школи.

44. Система освіти у США.

45. Системи освіти у Франції.

46. Системи освіти у Японії

47. Система освіти у Великобританії

48. Система освіти у Німечинні

49. Системи освіти у Китаї

50. Системи освіти у країнах Східної Європи( на прикладі однієї країни).

51. Системи освіти у країнах Африки( на прикладі однієї країни).

52. Статус і вимоги до сучасного вчителя.

53. Підготовка вчителя у Японії

54. Національна система педагогічної освіти у Англії

55. Національна система педагогічної освіти у Франції.

56. Національна система педагогічної освіти у Німеччині.

57. Тенденції розвитку системи вищої освіти у провідних країнах світу

58. Трирівнева програма підготовки фахівців у вищій школі.

59. Структура вищої освіти у провідних країнах світу.

60. Удосконалення форм і методів навчання у ВНЗ.

61. Соціалізація молоді як провідна функція школи, її особливості в сучасному світі.

62. Напрями діяльності міжнародного співтовариства в пошуках виходу з глобальної гуманітарної кризи.

63. Форми та методи соціалізуючого впливу школи;

64. Самоврядування як засіб соціалізації особистості;

65. Вивчення іноземних мов як одна з умов соціалізації.

66. Нові концепції громадянського виховання в головних країнах Заходу.

67. Характеристика провідних підходів до організації системи громадянського виховання в школах різних країн світу.

68. Міжнародний проект ЮНЕСКО з громадянського виховання.

69. Особливості громадянського виховання в Україні в сучасних умовах

70. Досвід організації профорієнтації та профвідбору в педагогічній освіті України та інших країн світу Сучасні парадигми педагогічної освіти.

71. Система педагогічної освіти у США.

72. Розкрийте основні глобальні проблем виховання сучасної учнівської молоді.

73. Характеристика концепції виховання демократичної громадянськості, розробленої експертами Ради Європи.

74. Етапи розвитку та особливості сучасного тлумачення концепції „Освіта у дусі культури миру”.

Загальне поняття. Виховання в дусі миру – напрям педагогічної теорії і практики, який має за мету соціальну, духовну і моральну підготовку свідомої й активної участі в розв'язанні найважливішої проблеми сучасності – встановлення миру, взаєморозуміння і довіри між народами, дотримання прав народів і людини. На позначення цього напряму використовують терміни: «педагогіка миру», «миротворче виховання», «міжнародне, глобальне виховання».

Ідеологи цього напряму обґрунтовують свої зусилля, спрямовані на розвиток особистості людини, яка поважає людей інших національностей, їхню культуру і спосіб життя, а також усвідомлює тісну взаємозалежність усіх народів і держав та необхідність мирного діалогу при розв'язанні будь-яких проблем.

Діяльність ЮНЕСКО. Після Другої світової війни вчителі багатьох країн, особливо держав Західної Європи і Північної Америки, активізували роботу з миротворчого виховання дітей і підлітків.

Організаційним центром цієї діяльності стала ЮНЕСКО (1946), яка вже на І сесії Генеральної конференції відзначала, що заохочуватиме держави, що укладають двосторонні та регіональні угоди з підготовки підручників, де висвітлюється матеріал з позицій виховання на ідеях миру. У 1974 р. ЮНЕСКО прийняла Рекомендацію про виховання в дусі міжнародного взаєморозуміння, співробітництва і миру та виховання в дусі поваги прав людини й основних свобод, яка відобразила основні педагогічні концепції багатьох країн. Рекомендація конкретизувала заходи, яких мають вжити держави з питань політики в галузі освіти, змісту і методики виховання в дусі миру, підготовки педагогічних кадрів, організації наукових досліджень і практичних експериментів, міжнародного співробітництва.

Практично ідеї виховання в дусі миру почали реалізовуватися в 50-х роках в асоційованих школах ЮНЕСКО.

Ідеї миротворчого виховання розвивалися в документах і рекомендаціях Міжнародних конгресів із прав людини (1978, 1982, 1987) і з виховання в дусі роззброєння (1980), Міжурядової конференції (1983) та інших форумів.

Практична методика виховання в дусі миру передбачає такі напрями роботи:

• повсякденне залучення дітей до спілкування, виховання в них уміння розв'язувати будь-які конфлікти на основі діалогу і подолання стереотипів та забобонів;

• розвиток критичного мислення і здатності самостійно аналізувати факти дійсності.

Створюються умови для розвитку активної практичної діяльності учнів у межах громадських організацій та ініціатив. Набув поширення і такий вид діяльності, як обмін делегаціями школярів. Розвивається рух асоційованих шкіл, розширюються контакти вчителів різних країн. Активно діє міжнародний рух «Педагоги за мир і взаєморозуміння» (1988), який тісно співробітничає з Міжнародною асоціацією фондів миру та інших об'єднань. Для науково-дослідної і методичної роботи створено Центр педагогіки миру.

Виховання в дусі миру – одна з головних ідей міжнародного дитячого і молодіжного руху. В інтересах підтримки миру співробітничають міжнародні організації різної політичної орієнтації: пацифістські і миротворчі (в тому числі «Міжнародні дитячі літні села», «Фонд Саманти Сміт»), скаутські та конфесійні.