12. Зміст педагогічної системи е.Меймана та в.Лая .

Ідею комплексного підходу до вивчення розвитку дитини, індивідуалізації навчання і виховання, удосконалення наукової, психологічної підготовки педагогів-практиків обґрунтував німецький представник експериментальній психології Ернст Мейман (1862—1915). Його співвітчизник Вільгельм-Август Лай (1862—1926) розглядав дитину як активний елемент соціального і біологічного середовищ, вважаючи, що її діяльність слід організовувати з огляду на психологічні та фізіологічні особливості, потреби інтереси. Йому належить ідея створення, замість школи навчання, педагогіки дії, яка б вибудовувалася на єдності таких елементів навчання, як сприймання, розумове перетворення сприйнятого і зовнішні реакції-відповіді.

Емпіричному вивченню підлягають: об'єкт виховання (дитина, підліток, юнак); загальні закономірності й індивідуальні особливості фізичного і духовного розвитку особистості; етапи розвитку; психологічні та фізіологічні особливості навчання дитини (технологія навчання, “розумова гігієна” та ін.); дидактичні методи і прийоми з погляду їх ефективності; шкільна організація. Методами експериментальної педагогіки, на думку Е. Меймана, є не тільки експеримент, що розуміється ним широко, але і пряме систематичне спостереження за дітьми, аналіз продуктів дитячої творчості (малюнків, щоденників тощо). Дотепер не втратили значення дослідження Е. Мейманом методів навчання, проблеми “розумової гігієни”, типології уявлень, навчання дітей малюванню та ін. Однак, дати цілісне уявлення про розвиток дитини вченому не вдалося. Дотримуючись механістичної теорії розвитку як функції спадковості і середовища, педагог протиставляв природне дозрівання навчанню (вихованню). Дослідження фізичного і духовного розвитку дитини, а також окремо взятих психічних процесів виявилися відірваними один від одного. Таке механічне поєднання знань різних аспектів розвитку особистості було характерним для педології. Е. Мейман розглядав завдання педагога крізь призму комплексного підходу до дитини. З цього приводу він писав: “Педагог повинен прагнути отримати загальну картину життя дитини. Для цього, крім знання її душевного життя, потрібно ще й наступне: ґрунтовне знайомство з фізичним життям дитини, побудовою і функціями її органів; аналіз її втомлюваності та здатності до відпочинку, схильності до захворювань, особливостей фізичного розвитку, фізичної відмінності організму тієї чи іншої статі в юнацькому віці, зв’язку фізичних та духовних властивостей кожної дитини” [7, с. 12]. Ідеї вченого щодо комплексного підходу у вивченні дитини, індивідуалізації навчання, більш широкого залучення до наукових досліджень педагогів-практиків зберігають актуальність і сьогодні [8, с. 43].

Одним із найвідоміших представників експериментальної педагогіки є Вільгельм Август Лай. Вирішальне значення в педагогічній практиці надавав “організації дії”, у поняття якої включав будь-яку практичну і творчу діяльність учнів і їхню поведінку. В. Лай уважав, що “школа дії” здатна змінити “соціальну дійсність Німеччини”, а експериментальна педагогіка - синтезувати всі педагогічні пошуки початку ХХ ст. [5, с. 54]. “Школа дії” мала на меті створити для дитини простір, де б вона могла жити і співіснувати з оточуючим. Учений прагнув перетворити школу в громаду, створити для дитини природне і соціальне середовище. Він указував на необхідність “моторного” виховання. Пасивно-сприймальне навчання має бути замінено спостерiгально-образотворчим, словесна школа - школою дії [6, с. 37].

Зміст основного педагогічного “принципу дії”, за В. Лаєм, базувався на положенні про те, що “вихованець є членом свого життєвого середовища, вплив якого він на собі випробовує і на який він, у свою чергу, реагує” [6, с. 49], на вроджених рефлексах, реакціях, інстинктах, що виявляються в іграх, під час спортивних занять тощо. Це біологічний бiк виховання. Останнє, за вченим, повинно впливати на вроджені й набуті реакції дитини, відповідно до соціальних норм (соціологічна сторона виховання). Отже, першочерговим “завданням вихователя є вивчення вроджених і набутих реакцій вихованця” [6, с. 55]. Вчений є автором “Експериментальної дидактики”, де він виклав основні вимоги до організації трудової школи. У цiлому “школа дії” В. Лая як система не витримала перевірки практикою масового навчання і перетворилася в ілюстративну школу. Отже, педагогіка В.А. Лая була педагогікою дії. Вихідним пунктом і способом її реалізації виступало життя дитини з гармонійним розмаїттям реакцій. В основі навчання, на думку вченого, повинна бути послідовність сприйняття, осмислення, розумова трансформація сприйнятого, зовнішнє вираження сформованих уявлень за допомогою описів, малюнків та інших засобів. Головне місце в тріаді “сприйняття, осмислення, вираження” В. Лай відводив останньому, що і є власне реакцією, дією, спрямованою на пристосування дитини до навколишнього середовища. Для того, щоб дитина навчилася правильно реагувати на оточення, вказується на необхідність організації в школах такого соціального мікросередовища, котре змушувало б учнів погоджувати власні дії із законами природи, з волею даного співтовариства людей [6, с. 89].

Експериментально-педагогічна концепція В.А. Лая – одна з найважливіших сходинок у пізнанні дитини та педагогічній теорії. Учений справедливо вважав, що психолого-біологічний фактор безпосередньо залежить від результату виховання. Однак, він помітно обмежував предмет педагогічної науки біологією дитини, що призводило до збіднення можливостей вивчення закономірностей виховання. Як головний орієнтир виховання, педагог розглядає поглиблене вивчення дитячої фізіології та сенсорики. В основі його теорії – твердження, що вроджені чи придбані рефлекси мають безпосереднє відношення до дитячих учинків (вони є їх основою), і саме ці рефлекси потребують ретельного вивчення як у лабораторних, так і в життєвих умовах [6, с. 127].

В.А. Лай стверджував, що дитячі інтереси формуються, насамперед, на основі спонтанних рефлексів. Виходячи з цього, він зазначав, що виховання особистості має базуватися на діяльності дитини. Дитину ж учений розглядав як “активну силу соціального і природного середовища” [5, с. 129]. Цю діяльність потрібно організовувати, враховуючи особливості фізіології та психології дитини.

Ці вчені прагнули йти від дитини, її природи й психіки, які в свою чергу ретельно вивчали. У своїх узагальненнях і висновках, експертних оцінках і побудовах педагогічних систем психологи-експериментатори відштовхувалися, перш за все від принципу природовідповідності, інтересів і потреб дитини. Їх єднало неприйняття традицій старої школи, принципів організації в ній навчально-виховної роботи, налаштування на докорінне реформування системи освіти, переорієнтацію її з потреб авторитарної держави на інтереси вільної особистості, яка прагне одержати корисні знання й виховання, що допоможуть їй стати успішною людиною у демократичному суспільстві.