75. Охарактеризуйте особливості екологічного виховання у різних країнах .

Необхідність екологічного виховання. На сучасному етапі взаємини «людина —природа» стають однією з найважливіших умов людського прогресу і необхідним напрямом у вихованні молодих поколінь як відповідальних громадян світу.

У школах різних країн світу матеріали з екології увійшли в навчальні програми природничо-наукових і суспільних дисциплін. Це пов'язано з поширенням руху «зелених», а також рекомендаціями ООН і ЮНЕСКО, в яких наголошується, що першочергове завдання школи – як передавати учням екологічні знання, так і розвивати почуття відповідальності за збереження живого й неживого світу на Землі.

Форми і методи. В екологічному вихованні домінують методи, звернені не тільки до свідомості й пам'яті, а й до емоційної сфери дітей, а саме:

• правильно організовані екскурсії, які відіграють важливу роль і мають велике естетичне значення у формуванні дбайливого ставлення до природи. Наприклад, японські діти регулярно виїжджають «на природу», щоб милуватися заходом сонця, цвітінням сакури;

• екологічні центри і табори, які розміщуються серед полів, водойм, лісів, де діти проходять теоретичний і практичний курс екології (США, Швеція, Фінляндія). Після перебування у таких центрах і таборах американські діти, наприклад, отримують звання «Охоронець землі» і їм вручається символічний ключ та щоденник для запису того корисного, що вони можуть зробити для охорони природи;

• екологічні клуби, які поєднують учнів усіх вікових категорій і дорослих. Клуби, популяризуючи ідеї гармонії людини і природи, влаштовують виставки малюнків і фотографій; проводять різні акції для вдосконалення навколишнього середовища.

20.сучасний попит на освіту

• особливо характерно для розвинених країн

• молодь розглядає отримання повноцінної освіти як необхідну умову досягнення бажаного соціального статусу.

• Високий освітній рівень розглядається і як певна гарантія від безробіття

• Між рівнем освіти і розміром заробітної плати існує чітка залежність.

• Охоплення дівчат середньою і вищою освітою

• Еволюція народжуваності зумовлює зміни через певний проміжок часу кількості учнів тих вікових категорій, які підлягають обов'язковому навчанню

21. Провідні стратегії розвитку освіти у різних регіонах світу

стратегія "розподільчої справедливості",Держава розподіляла суспільні блага, до яких належить і загальна безкоштовна освіта. У розвинутих країнах рівень обов'язкової освіти законодавчо досяг 9 років, а фактично - 12 років навчання. Не можна сказати, що така стратегія забезпечувала повну справедливість. Засобами здійснення несправедливості були: поділ школярів на потоки, шкіл на зони, відсутність гнучких навчальних планів, недостатні освітні пропозиції на вищому освітньому рівні, система тестів та екзаменів побудована на основі упереджень тощо. Позитивною рисою освітніх систем, що були побудовані в епоху "розподільчої справедливості". проф. педагогічного факультету Сіднейского університету Р.В.Коннелл називає створення програм компенсуючого навчання, метою яких є забезпечення рівності можливостей для всіх у досягненні навчальних успіхів. Особлива увага в рамках програм приділяється бідним, національним меншинам, жінкам, біженцям тощо.

стратегія "ринкової справедливості",освіта як приватне благо, за яке треба платити користувачам освітніх послуг; товар, що створюється та продається освітніми закладами, які мають конкурувати між собою у його продажу; партнерство держави, приватного сектору та батьків у справі фінансування освіти тощо). Така стратегія призводить, на думку її противників, до подальшої соціальної стратифікації, оскільки перетворю»;шкільну сферу на ринок, де купуються не стільки суто освітні послуги. скільки соціальні привілеї на отримання послуг. сторонами розвитку цієї стратегії дослідники вважають: можливість вільного свідомого вибору навчального закладу батьками дитини; підвищення якості освіти, дисципліни і безпеки у навчальному закладі,

Третій тип - стратегія "курікулярної справедливості" Її можна назвати стратегією педагогічної справедливості, оскільки вона розглядається в контексті проблем гуманізації навчального процесу як передумови перебудови школи. У її характеристиці дослідники, як правило, оминають питання шляхів фінансування освіти, що посідають важливе місце в оцінці першої та другої стратегій. Саме поняття "справедливості" в такій стратегії означає передусім суспільну та суто педагогічну рівність можливостей в отриманні повноцінного соціального досвіду, соціальних контактів. Така стратегія передбачає переосмислення методів викладання, організації системи знань, характеру стосунків у навчальному процесі. Їх основою повинна стати не конкуренція, а співробітництво.

22.актуальність проблеми управління освітою. Входження України до європейського освітнього простору робить актуальною й підвищує соціальну значущість проблеми управління освітою. Значне місце в порівняльно-педагогічних дослідженнях посідає розгляд процесів і явищ, пов’язаних з організацією й управлінням освітою. Це питання про форми й методи управління, фінансування освіти, принципи організації мереж навчальних закладів, функції внутрішнього управління й інспектування. На сьогодні є багато робіт, у яких розглядаються різні аспекти управління педагогічними системами: управління в загальноосвітній школі; управління в навчальних закладах нового типу; управління освітніми закладами; психологічні аспекти управління освітою (Н.Коломенський, В.Якунін) та інші. У цих дослідженнях спільною рисою є прагнення системно розглянути питання управління з урахуванням особливостей такого специфічного явища, як освіта, орієнтація на підвищення її якості відповідно до вимог суспільства й індивідуальних освітніх потреб.

Органи, що відповідають за управління освітою в Західній Європі, перебувають на чотирьох рівнях: центральному, місцевому, регіональному та шкільному.

23. х-ка типів управління освітою

Центральний (загальнонаціональний) рівень зазвичай представлено Міністерствами освіти. Міністерство може призначати дорадчі органи для отримання допомоги, які розробляють пропозиції щодо змісту освіти початкової та середньої школи (Франція, Англія); відповідають за загальну та професійно-технічну освіту (Австрія). Також у Великобританії відповідальність за різні освітні галузі розподілена між чотирма міністерськими організаціями: Департаментом освіти та зайнятості Англії, Уельським офісом освітнього департаменту, Шотландським офісом освіти і промисловості, Департаментом освіти Північної Ірландії.

Регіональний рівень – влада, яка реально повинно приймати та втілювати важливі освітні рішення. Так у Німеччині за організацію освіти відповідають безпосередньо шістнадцять Земель, які становлять федеративну республіку. У Норвегії регіональний рівень відповідає округам, які організовують освіту на рівні старшої школи.

Місцевий рівень включає ради навчальних округів (Бельгія, Данія, Швеція, Норвегія). В Англії та Уельсі – це ради графств або округів. В Ірландії місцевий рівень відповідає муніципалітетам.

На рівні школи рішення приймають різні суб’єкти: шкільні директори, педагогічні ради та інші.