4. Роль Національного банку в банківській системі

Центральний банк (в Україні – Національний банк України) — це державна установа, яка є головною ланкою банківської системи. Його ще називають банком банків, виходячи із завдань та функцій, які він виконує.

Функції центрального банку:

1) емісійна – монополізує випуск банкнот та монет;

2) банк уряду – забезпечує обслуговування державного боргу, розрахункові операції та кредитні операції уряду, випуск і розміщення цінних паперів тощо;

3) банк банків – здійснює нагляд за діяльністю комерційних банків, зберігає частину їх резервів, видає ліцензії на право відкриття банку; кредитує комерційні банки у період економічних труднощів;

4) Здійснює грошово-кредитне регулювання;

5) Зберігає золотовалютні резерви.

Акумуляція та зберігання касових резервів комерційних банків - кожний комерційний банк зобов'яза­ний зберігати певний відсоток від суми вкладів на резервних рахунках центрального банку. Крім того, резервування є і певним засобом забезпечення мінімальної ліквідності комерційних банків, своєрідною фор­мою збереження депозитів:

5. Грошово-кредитна політика та її інструменти.

Монетарна (грошово-кредитна) політика – заходи держави щодо регулювання пропозиції грошей з метою впливу на макроекономічну ситуацію. Здійснення грошово-кредитної політики покладається на Центральний банк. Його завдання полягають в:

1) утриманні помірних темпів інфляції, що передбачає недопущенння значних коливань обсягу грошової маси;

2) сприянні інвестуванню, що можливе при збереженні стабільних невисоких ставок проценту;

3) стабілізації валютного курсу, оскільки його зростання зменшує експорт, а його зниження – зменшує реальні доходи населення.

Здійснюючи грошово-кредитне регулювання центральний банк використовує прямі та непрямі інструменти впливу (рис. 2).

Рис. 2. Прямі та непрямі інструменти монетарної політики

Прямі методи регулювання Центрального банку передбачають безпосередній вплив на грошову масу та ставку проценту, проте є ефективними лише в короткостроковому періоді. У довгостроковому вони можуть стати причиною кризових явищ.

Найчастіше використовуються непрямі методи регулювання. До них належать:

1) облікова ставка (ставка рефінансування) – відсоток, під який Центральний банк надає позику комерційним. Підвищення облікової ставки означає подорожчання кредиту для комерційного банку, який відповідно підвищить процентну ставку і для своїх клієнтів. Зростання процентної ставки на кредит у комерційному банку зменшить бажаючих брати позику, а значить – і попит на гроші. З одного боку, зменшення кредитування стримує зростання грошової маси, що цілком виправдано в умовах інфляції, проте, з іншого, зменшує попит на гроші з боку інвесторів, що негативно відбивається на обсягах виробництва.

2) норма банківських резервів. У спрощеному розумінні її підвищення зменшує обсяг грошових коштів, які може видати комерційний банк, тобто означає скорочення пропозиції грошей.

3) операції на відкритому ринку – операції купівлі-продажу облігацій, випущених Центральним банком. Продаж Центральним банком цінних паперів зменшує кредитні можливості банківської системи та пропозицію грошей і навпаки.

Відповідно до способу використання непрямих методів монетарного регулювання та їх впливу на національну економіку виділяють такі види грошово-кредитної політики (табл. 3).

Таблиця 2

Класифікація видів монетарної політики

	Політика «дешевих» грошей (стимулююча політика)	Політика «дорогих» грошей (обмежувальна політика)
Цілі	1) зменшити спад виробництва; 2) збільшити ефективність використання ресурсів; 3) скоротити рівень безробіття.	1) сповільнити інфляційні процеси; 2) не допустити перегрів економіки; 3) збільшити тривалість підйому.
Інструменти	Зростання пропозиції грошей через: 1) купівлю цінних паперів; 2) зменшення норми резервування; 3) зниження облікової ставки.	Скорочення пропозиції грошей через: 1) продаж цінних паперів; 2) підвищення норми резервів; 3) підвищення облікової ставки.
Наслідки	Ріст пропозиції кредитів – зменшення позичкового проценту – зростання доступності кредитів – стимулювання сукупних витрат, у тому числі інвестиційних – зростання обсягів виробництва й зайнятості.	Зростання позичкового проценту – зменшення доступності кредиту – скорочення сукупних витрат, у тому числі інвестиційних – зменшення попиту на інвестиційні та споживчі товари – зниження темпів зростання цін – сповільнення інфляційних процесів.