14. Характеристика кіл кровообігу.

Кров рухається замкнутою системою судин, центром якої є серце. При скороченні воно виштовхує кров в артерії, вони переносять її до капілярних судин і тканин. Із тканин кров збирається у вени, якими тече до серця, утворюючи таким чином коло кровообігу.

Велике коло кровообігу починається з лівого шлуночка, з якого під час його скорочення кров потрапляє в найбільшу артерію тіла – аорту. Розгалуженнями аорти вона підходить до органів та стінок тіла й потрапляє в капілярне кровоносне русло. Крізь стінки капілярів відбувається обмін речовин між кров'ю та клітинами, й кров з артеріальної перетворюється на венозну. Після цього вона, спочатку по венулах, а потім по дрібних і середніх венах, потрапляє у верхню та нижню порожнисті вени, які несуть венозну кров у праве передсердя, де й закінчується велике коло кровообігу.

Мале коло кровообігу (легеневе) починається з правого шлуночка, з якого кров при скороченні серця виштовхується в легеневий стовбур. У легеневому дереві венозна кров віддає вуглекислий газ, збагачується киснем і перетворюється на артеріальну. Легеневі вени переносять кров у ліве передсердя, де закінчується мале коло кровообігу.

Серцеве коло кровообігу починається від висхідної частини аорти двома вінцевими артеріями, а закінчується вінцевою пазухою, що відкривається в праве передсердя.

Якщо ж дві судини, що лежать поблизу, з'єднуються між собою третьою, то такі сполучення називаються анастомозами. Анастомози більше притаманні венозним судинам. їх багато між парними венами, дрібними та середніми, які супроводжують артерії, наприклад, верхніх і нижніх кінцівок.

Кровообіг плоду. Плід розвивається в організмі матері за рахунок материнського організму, з яким він з'єднується плацентою, або дитячим місцем.

Кров від зародка до плаценти надходить двома пупковими артеріями, які збирають із його організму кров, збагачену вуглекислотою й продуктами обміну речовин. Потім ця кров потрапляє до материнського організму, де збагачується киснем і поживними речовинами, й знову від материнського організму пупковою веною надходить до плоду.

Фізіологія

1. Травлення в шлунку людини.

Система травлення людини не тільки готує поживні речовини для засвоєння їх клітинами власного тіла, а й захищає цитоплазму клітин від безпосереднього впливу чужорідних сполук з навколишнього середовища. Ферменти травної системи – це біологічні каталізатори, які діють на кисневі зв'язки молекул білків, жирів і вуглеводів. Цей процес подрібнення великих молекул органічних сполук на дрібніші складові частини називають гідролітичним розщепленням, а ферменти – гідролазами. Залежно від дії ферменти травлення поділяють на протеолітичні, гліколітичні і ліполітичні.

Протеолітичні ферменти – .протеїди діють на пептидні зв'язки і розщеплюють білки – пептиди, мукополіса-хариди та колаген. Серед протеїдів розрізняють поліпептидази, що діють на високомолекулярні білкові структури – поліпептиди та дипептидази, розщеплюють проміжні продукти гідролізу білків до амінокислот. До пептидаз належать: пепсин, трипсин, катапсини, що відрізняються один від одного оптимумом реакції середовища. Гліколітичні ферменти діють на глюкоїдні зв'язки і розщеплюють крохмаль, глікоген, декстрини, мальтозу, лактозу, сахарозу. Ліполітичні ферменти діють на ефірні зв'язки і розщеплюють ліпіди, фосфоліпіди, ДНК, фосфонуклеотиди.

Характерними особливостями ферментів є: специфічність – фермент діє на певну речовину; чутливість до реакції середовища; залежність від температури; більшість з них перебуває у неактивному стані й активуються або гідролітичними ферментами, або електролітами та окремими іонами (Са²+, М^л2+, 2п²+).

За специфічністю ферменти поділяють на ендофер-менти, які діють на внутрішні зв’язки субстрату, і екзо-ферменти, що відщеплюють мономер від кінцевих ланцюгів субстрату. Тому всі ферменти травного апарату функціонують певними комплексами. Пригнічення активності одного ферменту такого комплексу призводить до порушення всього процесу травлення.

Залежно від того, звідки надходять ферменти, що перетравлюють їжу, розрізняють три типи травлення: власне травлення, при якому ферменти виробляються тим організмом, що споживає їжу; симбіотичне травлення, коли ферменти виробляються симбіотичними тваринами – бактеріями і найпростішими, що оселяються в травному каналі; аутолітичне травлення – розщеплення їжі відбувається за участю ферментів самої їжі. Травлення у людини належить до типу власного – всі ферменти синтезуються у залозистих клітинах, які називають секреторними. Ферменти: знаходяться у слині, шлунковому, підшлунковому, кишксовому соках та жовчі.

Шлунок – найбільш розширена частина травного апарату. Його ємкість – від 1,5 до 3 л, але це не межа, бо шлунок має здатність під впливом великих об'ємів їжі та рідини розтягуватися – іноді до 10 л. Шлунок складається з: тіла, входу, дном шлунка та виходу із нього. Верхня поверхня увігнута й утворює малу кривизну шлунка, а нижня, опукла — велику кривизну шлунка. Стінка шлунка складається з трьох шарів, або оболонок: слизової, м'язової та серозної. Тонка кишка починається від воротаря шлунка і складається з трьох кишок: дванадцятипалої, порожньої та клубової. Довжина тонкої кишки становить 5-7 м. Дванадцятипала кишка коротка, довжина її 25-30 см, 2/5 довжини тонкої кишки припадає на порожню кишку, а 3/5 – на клубову. Стінка тонкої кишки складається з таких шарів-оболонок: слизової, підслизової, двошарової, м'язової та серозної. Основною функцією дванадцятипалої кишки є перетравлення їжі. Головний фермент, що перетравлює білки, – трипсиноген, у кишці перетворюється на трипсин. Жовч, що виділяється печінкою через загальну жовчну протоку, сприяє емульгуванню й перетравлюванню жиру. Порожня кишка і клубова кишка з усіх боків покриті очеревиною й підвішені до задньої стінки черевної порожнини на брижі й утворюють численні кишкові петлі. По всій довжині їхня слизова оболонка утворює 600-650 складок, покритих кишковими ворсинками й мікроворсинками, що містяться на апікальній поверхні циліндричних клітин епітелію. Тонка кишка завдяки м'язовій оболонці завжди рухається. Печінка лежить у правому верхньому відділі черевної порожнини, під діафрагмою. Це найбільша залоза тіла людини. Має червоно-бурий колір, ззовні покрита серозною оболонкою, яка утворює сагітальну серпоподібну зв'язку, що поділяє печінку на дві частки: праву – велику та ліву – значно меншу. Ці частки займають відповідні місця: права частка – під правим куполом діафрагми, а ліва – під лівим. Знизу серпоподібна зв'язка переходить у круглу зв'язку печінки. Між двома поздовжніми борознами є одна поперечна, завдяки їй у печінці утворюються ще дві невеличкі частки: квадратна – передня й хвостата – задня. Поперечна борозна називається воротами печінки. Печінка майже вся покрита очеревиною Протягом однієї години вся кров людини кілька разів проходить через часточкові капіляри печінки.