13. Комедії Аристофана: тематика, структура, засоби комічного

Давня аттична комедія – це явище своє­рідне й оригінальне. Однією з визначальних рис цієї комедії є відображення живої сучасності, інколи навіть злободенних проб­лем політичного й культурного життя. Можна зазначити, що давня аттична комедія – це комедія політична й викривальна, яка пере­творила фольклорні насмішкуваті пісні та ігри в зброю політичної сатири, навіть ідеологічної критики. Ще однією найхарактернішою рисою цієї комедії є повна свобода глумування над окремими гро­мадянами, з конкретною вказівкою їхніх імен. Особа, яка висміювалась, або прямо виводилась на сцену у вигляді комічного персонажу, або ставала об'єктом ущипливих, навіть грубих насмішок. Неодноразово робилися спроби обмежити цю ко­медійну вільність, але протягом усього V ст. до н. е. вони залиша­лись безуспішними.

Офіційне визнання комедія отримала набагато пізніше, ніж тра­гедія. Вона остаточно сформувалася як жанр у Аттиці, зокрема в Афінах, у кінці V ст. до н. е. Дослідникам були невідомі початкові етапи становлення комедії. Вони знали її лише з другої половини V ст. до н. е., комедія того часу (на відміну від більш пізніх форм) має назву давньої аттичної комедії. Це виключно своєрідне явище, у якому досить оригінально поєднувались архаїчні й дещо грубі ігри свят родючості з найскладнішими соціальними й культурними проблемами, які стояли перед тогочасним грецьким суспільством.

Ми не маємо на сьогодні точних даних про походження давньої аттичної комедії, але існують припущення про те, що її появі спри­яли декілька факторів і джерел. Першим, звичайно, можна вважа­ти вже відомі свята на честь бога Діоніса. Під час процесій виконувались так звані «фалічні пісні» (розгульні, часто сороміцькі, непристойність їх була зумовлена традиціями са­мого обряду), розігрувалися насмішкуваті мімічні сценки, відпус­калися жарти, навіть лайливі слова на адресу окремих громадян. Вважалося, що це допомагало виконати основну мету обряду – забезпечити перемогу продуктивних сил життя: у сміхові й лихо­слів'ї давні греки бачили життєутворюючу силу. Звичайні уявлен­ня про благопристойність на цей час відмінялися.

Друге можливе джерело давньої аттичної комедії також пов'яза­не з Діонісовими святами й сільськими піснями, у яких гостро й до­тепно висміювались вади та якісь прикрі вчинки й дії окремих гро­мадян. Існує думка, що урезультаті досить частих конфліктів між містом і селом, коли добросусідські стосун­ки між ними переривалися одвертими сварками і ворожнечею, з'являлася традиція, за якою вольності, що допускалися на Діонісові свята, вночі переносились до міста. З цього приводу в трактаті анонімного автора «Про комедію» сказано: «Комедія ви­никла так. Селяни, яких кривдили афінські громадяни і які хотіли заплямувати їх, приходили до міста, коли там улягалися спати, йду­чи вулицями, перелічували заподіяні їм кривди, голосно вигукува­ли імена тих, хто їх образив. Сусіди їх слухали. Це було ганьбою для кривдника і не раз примушувало його відмовлятися надалі від тако­го способу дій. Безперечно, така спроба пояснити виникнення комедії виглядає наївно, але самий факт наявності подібної форми боротьби з кривдниками цілком міг прислужитися появі викри­вального начала в комедії.

Певним підтвердженням сказаного вище є сам термін комедія, який означає «пісню комоса». Комос – гурт гуляк, які після бенкету влаштовують процесію з піснями, танцями. У ко­медіях цей елемент представлений у вигляді хору, переодягненого в різні, часом досить фантастичні костюми (бджіл, ос, птахів, жаб, навіть хмар і т.п.).

Третім джерелом давньої аттичної комедії вважають народні жартівливі сценки фарсового характеру, у яких висміювались дур­нуваті багатії, лікарі-шахраї, обдурені дружинами чоловіки, вчені­ша рлатани тощо. Спочатку такі сценки мали на меті розважати гля­дачів, але пізніше вони почали торкатись злободенних політичних конфліктів, набуваючи характеру в'їдливих памфлетів.

Як і трагедія, комедія розпочиналася прологом, який складався з кількох сцен і відбувалася зав`язка подій. За прологом розташовувся парод, тобто перша пісня хору, з якою він з`являвся на орхестрі. Слід зазначити, що хорові партії займали значне місце в комедії. Хор або актично підтримував основну ідею головного героя, або енергійно боровся з нею. Хор комедії складався з 24 людей і був розподілений на 2 напівхорії. Пісня одного напівхорія і відповідь другого називалися ода і антода.

Парод в комедії був в більший мірі драматичний, ніж ліричний. Він являв собою поєднання співу, речетативу та діалогу. Парод відбувався дуже жваво. Хоревти обмінювалися враженнями, вимагали відповіді від акторів, сперечалися з ними. Завжди живий та шумний парод нагадував вторгнення діонісійського натовпу на площу.

За пародом слідували різноманітні епісодії, тобто діалогічні частини комедії, відділені одна від одної піснями хору. Кількість і довжина епісодіїв була різною. В багатьох спів поєднувався з діалогом. Між епісодіями знаходився агон, тобто словесна суперечка, під час якої двоє супротивників захищали протилежні ідеї, а хор підбадьорював їх.

Серед хорових партій слід відзначити так звану парабасу. Наприкінці епісодію хор скидав маски, наближався на кілька кроків до глядачів і робив повчальне звернення (епірема). Так відбувалася перерва в розвитку дії.

Остання частина комедії називалася, як і в трагедії, ексод, хор залишав орхестру. Пісні хору як правило супроводжувалися танцями.

Серед значної кількості комедійних поетів антична критика виділяє як найвидатніших тільки трьох – Кратіна, Евполіда, Аристофана. Твори перших двох дійшли до нас лише в уривках, творів Аристофана повністю збереглось одинадцять з сорока п’яти. Саме во дають нам можливість уявити давню аттичну комедію.

Аристофан (445-385 до н.е.) – перший з відомих нам комедіографів античної літератури. Найвищого розквіту давня атгична комедія досягла в його твор­чості. Не випадково саме його називають «батьком комедії».

Від Аристофана дійшло 11 комедій. В них він виступає проти нового, непатріотичного і безрелігійного мис­тецтва («Жаби», «Жінки на святі Фесмофорій»), проти софістів і антропологічного погляду на природу, богів, суспільство («Хмари»), проти Платона з його, як йому здається, абстрактними теоріями державності («Птахи»), проти демократії як такої («Жінки в народних зборах», «Оси»). Виступає він проти війни («Мир», «Ахарняни», «Лісістрата»), зокрема проти тих ремісників і грошовитих людей, які нажи­ваються на ній («Вершники», «Плутос» («Багатство»).

Якщо в трагедії людина через переживання долі підноситься, а масштаб її особистості збільшується, то в ко­медії все навпаки: через переживання буденних обставин масштаб особистості зменшується. Автор показує, якою малою і жалю­гідною часом буває людина, порівнюючи з еталонною точкою зору. Моральний еталон (ідеал) підноситься над людиною, а людина проти нього зменшується і через це стає комічною. Зниження всього серйозного до несерйозного, високого до побутового, ша­нобливого до глузливого називається травестія, або бурлеск.

З цим прийомом пов'язаний фарс – обігрування в словах, рухах, діях людського тіла. Патріархальна свідомість сприймала весь світ як ерос, тобто коли все у світі вступає у статеві зносини одне з одним, все породжує одне одного. Весь світ – одна сім'я. Тому гумор Аристофана ґрунтується на «низових» образах і нази­вається фалічним гумором. «Героєм» його гумору стає людське тіло. Але це зовсім не емансиповане чуттєве тіло доби Відро­дження, а тіло як частина Всесвіту, яке в умовах земного дріб'язку і метушливої буденності набуває комічного значення.

Окремі образи міфології постають в Аристофана у бурлескно-фарсовому зображенні. Так, Геракл у «Жабах» і «Птахах» зо­бражається як п'яничка і ненажера. Травестійно зображається в «Жабах» весь підземний світ, царство Аїда. Зловісна ріка Стікс там обміліла до звичайнісінького болота, уздовж якого сидять жаби і своїм кумканням порушують урочисту тишу. Там же, під землею, У Аристофана є шинки, де продають вино та наїдки і навіть відбуваються сварки з бійками. Жертвою такої сварки став бог Діоніс, який спустився під землю, щоб побачити свого улюбленого поета.

У «Птахах» два бешкетники-авантюристи будують у повітрі пташину державу. Птахи перехоплюють дим і смачні запахи від жертв, які люди приносять богам. Боги ображаються і посилають до птахів делегацію – бога Прометея і героя Геракла. Проте місія з Олімпу закінчується не зовсім щасливо, бо перший парламентар зображується боягузом, а другий – ненажерою і п'яницею, тож птахи легко спокушають його смачною їжею і диктують свої умови. Так розкриваються «тіньові сторони» афінської демократії.

Постаті відомих афінян також зображуються фарсово і травес­тійно, як, наприклад, Еврипід у «Жабах»: він демонструє жалюгід­ну безпорадність у складанні віршів і програє поетичне змагання з Есхілом. Сократ у «Хмарах» викладає свою філософію неграмот­ному селянину Стрепсіаду, і той бурлескно знижує її серйозний смисл тим, що наївно співвідносить її з життям свого тіла.

Бурлескно зображує Аристофан полісне життя. Жінки під­в'язують собі чоловічі бороди і проганяють чоловіків з народних зборів, а потім самі приймають державні рішення («Жінки в народних зборах»). Взагалі Аристофан є противником демократії і постійно висміює її. В «Лісістраті» жінки загальним голосуванням постановляють не пускати чоловіків у спальню, поки ті не при­пинять вести свої війни.

______________________________________________________________________________

Аристофан – син села. Якщо вірити «Ахарнянам», він народився на острові Егіна.| Й|в,білого батько мав|безсу невелику ділянку. Саме там він познайомився і уклав тісний дружній союз|спілку,сполучник| з|із| сільським життям, захисту якого присвятив всю свою творчість, там він навчився розпізнавати всі квіти садів і полів, вивчив назви птахів|птиць| і їхні пісні. У їх щебетанні він почув заклик Музи лісів. Він працював мотикою і лопатою, залізо яких так яскраво блищить на сонці, сповнюючи радістю серце землероба. Він брав участь в тих урочистих і веселих святкуваннях|, коли селянин зі|із| всією сім'єю, сподіваючись|надіючись| підвищити врожайність, простодушно обносить навколо|навкруг,довкола| своїх полів і виноградників емблему родючості – величезний фалл|, розфарбований в яскраві кольори|цвіт|. Послухайте, як він співає, повернувшись додому після|потім| війни, фалічний гімн, в якому Аристофан бачив джерело стародавньої|древньої| аттичної комедії:

Фалесе, Вакха спільнику,

Що з ним гуляєш ніч у ніч,

Розпуснику! Як радо я

По шостім році знову тут,

В своїм селі молюсь тобі…

Фалесе, гей, Фалесе, чи не краще то

Фракіянку, рабиню Стрімодорову,

Гарненьку, в лісі підстерігши з хмизом, враз

Обнять її, притиснути,

На землю впасти,

Фалесе мій!

Аристотель правий, вбачаючи в цих «фалічних піснях одне з джерел комедії. Подібні пісні сповнені найздоровішого комізму, пройняті радістю життя і блаженною ясністю духу богів «Іліади», повні|цілковиті| гомеричного сміху, чужого всякого|усякого| поняття про «гріх» і закон».

Аристофан потрапив|попав| до міста зовсім молодим. Він дуже швидко пізнав славу, так само швидко, як став лисіти (як він сам говорив) він ніколи не забув свого сільського дитинства; він сміється над городянами, знущається з їх дурості|дурниці| та злісті сміхом селянина. Погані громадяни, гордівники, лицеміри і дурні можуть його розгнівати, але|та| не можуть забрати у|в,біля| нього радість.

Чи починає|розпочинає,зачинає| читач осягати виняткове розмаїття відтінків комедії Аристофана? Мало сказати, що вона одночасно і сатирична і лірична. Сповнена суворим гнівом, що б'є через край сарказмами і різкими нападами, пересипана|переспати| повчаннями, здатна|здібна| висловити всю правду однаково і володарям|заможним| і народу, вся вкрита найгрубішою сальністю, вона сповнена паскудства, виходить звідти увінчана поезією. Її простонародний грубий сміх межує з|із| тонкою іронією, з|із| радісним гумором і найпроникливішою пародією. Та все ж в цій строкатості відтінків все позначене печаткою|печаткою| свого творця|печаткою|, яка належить лише йому.

Його комічна уява характеризується передусім створенням|створінням| персонажів-гібридів, курйозної поетичної худоби, наприклад ос і суддів одночасно, що вражають|приголомшують| нас своєю карикатурною вірністю, їх правдою оси і судді, що злиться: оса, яка жалить, проливає світло на суддю – маніяка і злюку, який засуджує. Аристофан прищеплює|прищеплює| осу до судді, як він прищеплює|прищеплює| хвалькуватого солдата до Есхіла, ненажеру|обжору| до демагога або Еврипіда до красуні Єлени або романтичної Андромеди. Так народжуються| персонажі, правдиві і потворні: чудовиська, породжені уявою, виявляються|опиняються| правдою. І це завдяки дії, в яку їх залучає поет.

Дійсно, Аристофан не тільки|не лише| і не головним чином незрівнянний винахідник персонажів. Він передусім невичерпний вигадник комічних положень|становищ|. У|в,біля| нього мало комедій, які б не починалися з неймовірних положень|, з положень, які обурюючи|бентежачи| логіку, не кидали б виклик законам соціальної або моральної рівноваги і які проте|тим не менше| не упорядковували б, не повертали до простого здорового глузду життя людей і міста, роз'їдену безладними розбратами.

Завдяки винахідливості дії ми ніби дещо віддаляємося від дійсності й переносимося в світ, одночасно схожий на|із| наш і відмінний|інший| від нього. Аристофан створює в своїх комедіях низку|лаву,низку| світів, в яких природні закони і основи мислення виявляються не зовсім такими, як в нашому. Здається, що він бавиться|забавляється| – а чи не перенести нас на планету, де діє інший закон тяжіння і де почали|розпочали,зачали| б без зусилля робити|чинити| величезні стрибки і піднімати|підіймати| нечувану вагу|тягар|. В світі, створеному для них, і лише в ньому, персонажі Аристофана уявляються нам справжніми. Незвичайний|незвичний| характер|вдача| їх раптових вчинків стає для нас найочевиднішим і найприроднішим. <…>

_______________________________________________________________________________

«роль хора в цій комедії містить протиріччя. … Є певна невідповідність між тим, що очікує глядач почути від Хмар, і тим, що він чує потім в пароді. Глядач очікує, що перед ним з`являться псевдобоги, які виступатимуть зі словом неправди. Між тим вступна пісня хору вражає своєю силою і красою. Вона може дати уявлення про серйозні ліричні партії, що зустрічаються в комедіях Аристофана»