15. Синтез міфу та історії в поемі Вергілія «Енеїда»

Публій Вергілій Марон (70 – 19 рр. до н.е.) – найвідоміший давньоримський поет. Головним здобутком поетичної творчості Вергілія є героїчна поема «Енеїда». Він використав сюжет про міфічного предка римлян – троянця Енея, сина Венери, підкресливши, що імператор Август є його нащадком. Рід Юліїв, до якого належав Октавіан, вів своє походження від Юла, сина Енея, а отже – від самої Венери. Так Вергілій сприяв утвердженню ідеї божественності верховної влади і величі Риму. На відміну від гомерівського епосу, повністю оберненого в ми­нуле, у творі Вергілія міф переплетений із сучасною пое­тові дійсністю, і випробування Енея є лише багатозначущим почат­ком майбутньої римської величі. Так, друга книга «Енеїди» присвя­чена падінню Трої. Ця тема вже не раз трактувалася в грецькій поезії, але Вергілій висвітлює традиційне сказання з погляду троянця, розповідаючи про події, як про переживання однієї особи – Енея, який до того ж не належав до головних учасників Троянської війни. Розповідь мала вразити читача страшними й зворушливими картинами «страждань Трої», зняти з греків ореол переможців і виправдати особисту поведінку героя поеми (так трапилось, що Енею пощастило врятуватись). І це поетові цілком вдалось. Погляд Вергілія весь час спрямований на подальшу римську історію, а її картини, аж до часів автора, подано у формі пророцтв та передба­чень (наприклад, зображення на щиті Енея чи огляд душ в Аїді). Ця співвіднесеність міфа із сучасністю є характерною особливіс­тю «Енеїди», яка відрізняє її від поем Гомера.

Ідеалізація минувшини виявляється і в способах характеристики дійових осіб поеми. Створюючи образи своїх героїв, Вергілій вихо­див з ідеалу римської доблесті, наближеної до «мудреця» стоїчної філософії. Еней, головний герой поеми, і є втіленням цього ідеалу. Йому властиві благочестя, розсудливість, милосердя, справедли­вість, хоробрість. Інші персонажі індивідуалізовані тим, що їм бра­кує якихось рис, необхідних для досконалості. Різко негативних образів у поемі майже немає (хіба що епізодичні – Сінон і Дранк), і навіть «зневажувач богів» Мезентій наділений любов'ю до сина, яка пом'якшує його жорстокість. Образ нерідко стає у Вергілія символом, втіленням абстрактної ідеї.

Ставлення Енея до життя далеко не таке активне, як у гомерів­ських персонажів. Його «веде» фатум, доля, і всі більш-менш значні його вчинки зумовлені велінням богів. Ця своєрідна пасивність, нова риса римської «доблесті», і втілена в образі героя. На відміну від гомерівських героїв Еней завжди відчуває себе людиною обов'язку й історичної місії.

Відходить Вергілій і від «спокійності» гомерівського епосу. Основний тон «Енеїди» — патетика високих почуттів; дійові особи найчастіше виступають у стані емоційного збудження. Одним із за­собів розкриття емоційного стану, а, отже, й моральності героїв, є сильні й стислі промови та монологи.

Епос має яскраво виражене лірико-драматичне забарвлення. Уся система стилістичних засобів спрямована на те, щоб уразити читача яскравими, подеколи жахливими картинами; кожній деталі відведено певне місце в художньому полотні твору.

Поема складається з епізодів, кожен з яких є драматичним цілим – із зав'язкою, перипетіями сюжету й розв'язкою. Низка та­ких оповідей об'єднується не тільки сюжетом, а й загальною цілеспрямованістю, суть якої полягає в неухильному слідуванні долі. Саме з веління долі Енеєві належить заснувати нове царство в латинській землі, а його нащадкам – здобути владу над світом.

Вергілій дотримувався в поемі піднесеного тону, старанно уни­каючи всього, що могло б здатися «низьким», «ницим». Особливо ця тенденція виявляється в трактовці богів. Римський поет усунув ті грубі і примітивні риси, які нерідко надають комічного відтінку «олімпійським» сценам грецького епосу. У Вергілія фактично діє одна божественна сила — доля.

«Енеїда» – одне з найвищих досягнень римської поезії. Стис­лий, відточений стиль, за якого окремі вирази перетворюються на «крилаті слова», поєднується в поемі з високою досконалістю плав­ного і звучного вірша. Поетові вдалось остаточно подолати важку­ватість старовинного римського гекзаметра. Вергілій став визна­ним майстром вправних словосполучень, «звукопису», які, на жаль, важко передати іншою мовою (звичайно, переклад не пов­ністю відбиває красу оригіналу).

Ще у вступі до третьої книги «Георгік» Вергілій обіцяв написати но­вий твір, що прославляв би перемогу Августа над ворогами Риму. Але війни скінчились, і почалась «ера миру», яка вимагала вирішення но­вих проблем і, у першу чергу, обгрунтування законності імператорсь­кої влади, її божественної обумовленості. Вергілій змінює первісний задум і вирішує створити епос, який мав би бути водночас римською «Іліадою» та «Одіссеєю». Так виник задум «Енеїди» — поеми, що стала своєрідним синтезом найважливіших тем та ідей епохи.

Оповідь про минуле переплітається у поемі Вергілія з пророцт­вом про майбутнє. Прославляючи троянську і латинську мужність, поет тим самим свідомо прославляв рід Юлія, спадкоємцем якого був Октавіан Август. Історична місія Риму та історична місія Авгус­та зливаються у поемі в єдине ціле. Створюючи пишні шати для імператорської влади, Вергілій творчо використав увесь арсенал греко-римської міфології: чисельні літературні пам'ятки, як відомі, так і ті, що не дійшли до нашого часу. На відміну від поем Гомера, які постали з фольклорних джерел, «Енеїда» Вергілія – літератур­ний епос. Він майстерно скомпонований і пронизаний гучною ри­торикою. Поема складається з 12 книг і розповідає про засновника римського народу – троянця Енея, сина Анхіса й Венери. Тра­диційно твір поділяють на дві частини. Перша присвячена мандрам Енея від Трої до Італії (книги 1-6) і нагадує «Одіссею» Гомера.

Після загибелі Трої Еней, втративши батьківщину, пливе по бурхливому морю без всякої мети, скорившись долі. Він опиняєть­ся у Карфагені (книга 1). Еней зустрічається із карфагенською ца­рицею Дідоною і розповідає їй про загибель Трої (книга 2) та про свої мандри (книга 3). Він палко кохає Дідону, але підкоряється волі богів, які наказують йому плисти до Італії, хоча Еней і не розуміє, навіщо це потрібно. Покинута Дідона гине (книга 4). На шляху до Італії Еней робить зупинку на Сицилії, де іграми вшановує пам'ять свого батька (книга 5). Прибувши до Італії, він зустрічається в храмі Аполлона з Сівіллою і, за її порадою, спускається до Аїду, де спілкується з тінню свого батька Анхіса, від якого дізнається про славне майбутнє своїх нащадків (книга 6).

У першій частині поеми, змальовуючи долю Енея, Вергілій фак­тично зображує долю усього римського народу, навіть долю усього людства. Богослухняний Еней кориться долі, і тільки на половині шляху в невідоме йому відкривається сенс його дій і поневірянь. Сцена в Аїді,деАнхіс проводить перед Енеєм тіні майбутніх рим­ських героїв і провіщає велику місію Риму, – це і є кульмінація по­еми Вергілія.

Таким чином, усі біди Енея виправдовуються кінцевою метою. Благочинний Еней, підкоряючись невідомій долі, ціною самозре­чення досягає перемоги.

Друга частина поеми (книги 7-12) зображує війни Енея в Італії за своє ствердження там з метою заснування майбутньої Римської держави. У Лації цар Латин дружньо приймає Енея й обіцяє йому руку своєї доньки Лавінії, але ображений претендент на руку Лавінії Турн, ватажок італійців, йде на Енея війною (книга 7). Еней звертається по допомогу до царя Евандра, Вулкан і Венера дарують йому зброю та щит, на якому зображена майбутня історія Риму (книга 8). Тим часом Турн отримує ряд перемог над троянцями (книга 9). Еней повертається до своїх друзів і вступає у битву. Нас­туп ворога відбито, але Турн убиває друга Енея Палланта (книга 10). Далі події розгортаються так: спочатку встановлюється пере­мир'я, потім знову починається війна (книга 11). І, нарешті, поєди­нок вождів. Богиня Юнона вже не переслідує Енея, і він убиває свого ворога Турна, який залишився без підтримки богів (книга 12).

Вергілій не встиг закінчити свою поему. У «Енеїді» не зображені ті події, які відбулися після закінчення війни між троянцями й рутулами: примирення і об'єднання латинян з троянцями, весілля Енея з Лавінією, народження їхнього сина Іула, поява нащадків Іула – братів Ромула і Рема, від яких і пішли перші римські царі. Автор не бажав у такому вигляді видавати свою поему і, умираючи, наказав її спалити. Твір було врятовано за наказом Ав­густа, який був ініціатором його створення, і надруковано по смерті поета.

«Енеїда» Вергілія – твір патріотичний і глибоко національний. Хоча поет і прославляє у поемі конкретного імператора й конкрет­ну імперію Августа, за що його й називали ідеологом нової влади, але робить він це настільки узагальнено, що з упевненістю можна стверджувати: в «Енеїді» Вергілій прославив всю римську історію й весь римський народ, уважаючи Августа лише яскравим представ­ником і речником цього народу.

Художній дійсності «Енеїди» Вергілія притаманні суто римські риси: монументалізм і деталізація. Монументалізм у поемі вияв­ляється в зображенні становления світової Римської держави як здійснення волі богів і долі, у титанічних подвигах героїв, у масш­табному охопленні подій, насичених драматичними колізіями. Не­даремно Вергілієву Дідону щодо сили почуттів порівнюють з Медеєю Евріпіда. Для монументалізму Вергілія характерне поєднання фантазії й реального життя, образів абстрактних і конкретних. У країні мерців «притулився Сум» і Турботи, «засмучена Старість» і Голод, «Війна смертоносна» і Страждання.

У свою чергу монументалізм поєднується в поемі Вергілія з ре­тельною деталізацією.

________________________________________________________________________________

В. Топоров: О «хтонизме» Энея (о «хтонических» ритмах «Энеиды» писалось относительно недавно) здесь придется сказать немного. О двух (по меньшей мере) обстоятельствах следует помнить. Первое – Эней прижизненно оказался в царстве мертвых, и опыт этого прикосновения к смерти с тех пор вошел в его жизнь. До сих пор, покинув Трою, он был все время в движении, его направление было к западу, в сторону заката, туда, где находится царство мертвых, его горизонтальная проекция, и смысл этого движения к западу состоял в поиске точки приложения сил, о которой были пока не вполне ясные знаки и знамения. После посещения царства мертвых Эней как бы покидает море, оседает на земле (прекращение движения), поиск окончен: слова Анхиза открыли ему то «сильное», священное место, где должны быть приложены силы, оно найдено, и теперь наступает пора дела, чему и посвящена вторая половина Энеиды, в которой Эней предстает перед читателем совсем иным человеком в ряде важных отношений.

Второе – ужасная сцена убийства в поединке Энеем Турна (оно не было первым – ему предшествовало уже на италийской земле недавнее убийство Мезенция и Лавза, но это убийство Турна было особым). Уже перед боем положение соперников разное: Эней уверен и ищет поединка, видя в нем способ решить все проблемы разом; у Турна ситуация сложнее, и поэтому он выжидает, оттягивает время, медлит вступить в бой. Этот последний страх подавляет волю Турна, он как бы неясно догады­вается о воле судьбы и богов и на поединок выходит почти как обреченный. Пораженный копьем, Турн сразу же смиряется с по­ражением, признает свою вину и жалко просит о сохранении жиз­ни: ...Не прошу ни о чем: заслужил я расплаты. / Пользуйся счас­тьем своим. Но если родителя горе / Может тронуть тебя, то молю я – ведь старцем таким же / Был и отец твой Анхиз – пожалей несчастного Давна, / Сына старцу верни или тело сына, коль хо­чешь. /Ты победил. Побежденный, к тебе на глазах авзонийцев / Руки простер я. Бери Лавинию в жены — и дальше / Ненависть не простирай (ulterius ne tende odiis). XII, 931-938. Теперь медлит Эней: мольба Турна, кажется, дошла до его сердца (XII, 940-941) Успел ли Эней вспомнить похожую сцену, когда старик При­ам жалко выпрашивал у убийцы тело убитого им его сына, – не ясно.

<…> Но хтоническое «гневно-яростное» не исчезает. И Эней, убивающий поверженного и молящего о пощаде Турна, – не судья, не исполнитель приговора и даже не рука Палланта, но субъект «хтонических» состояний и действий, результаты которых могут совпадать с требованиями справедливости и разума, стоящие же за ними смыслы — никогда. Объяснять присутствие «хтонического» начала в человеке и его взрывы в худшие его состояния не нужно.

Объяснить, почему Эней попустил «хтоническому» войти в него и подчинить себя ему, можно: зак­лючительный эпизод Энеиды прямо отсылает и к эпизоду убийства Турном Палланта, т.е. преступление, направленное против «своего» рода, «своей» крови, но уже вполне сознаваемое как преступление и против самого себя, к этому роду и этой крови принадлежащего (сам Эней — храни­тель «родового» начала, осознающий свою роль в «родо-временной» перспективе: он не только сын Анхиза, но и преемник всей восхо­дящей линии; он не только отец Юла, но и прародитель всего рим­ского народа). Автор Энеиды кончает ее, может быть, на самой высокой и сложной ноте с необыкновенной смелостью – сразу же, без какой-либо каденции или перехода обрывая ее и оставляя читателя, который не может еще оторваться от уже оконченного тек­ста, наедине с самим собой и с целым начинающего уже отделяться от читателя повествования: ...И, промолвив, меч погрузил он / С яростью (fervidus) в сердце врага, и объятое холодом смертным / Тело покинула жизнь и к теням отлетела со стоном (... cum gemuti nigit indignata sub umbras). XII, 950-952 (жизнь, отлетающая к теням, снова возвращает нас к теме царства мертвых). Современный исследователь пишет: «С лучшим своим героем Вергилий расстается в момент худшего его поступка: слава року спета, слава человеку оборвана на полуслове. А стоит ли рок славы? Стоит ли возрождение смерти? Не обманет ли будущее? Всем смыслом своего творчества Вергилий отвечал: стоит. Он был человеком, который пережил конец света и написал IV эклогу: он верил в будущее». Проницательно, верно и мудро. И все-таки тревожит вопрос – не возмутил ли этой пролитой кровью Эней некое тонкое равновесие, не предопределил ли он, нарушивший заповедь отца и совершивший это убийство, кроваво-грозную доминанту Рима, ту, с солоноватым привкусом, славу, которая с самого начала несла в себе зародыш гибели Города, Империи и если не самой идеи, то дела, воодушевлявшего его, Энея? Впрочем, эта гибель как береговая линия во время морских блужданий, была для Энея горизонтом, до которого все главное он видел, но не знал, что сразу же за ним – последнее слово судьбы. Автор же Энея, вняв вещаньям пророчицы, сумел, тоже пророчески, заглянуть за край своего горизонта и увидел там Деву, божественно мальчика, decus aevi и magni menses (IV, 11-12), избавление or страха и наступление благоденствия, но ему не дано было ни узнать, ни увидеть, что народившийся новый век не будет возвращением Saturnia regna, но, напротив, обозначит близкий закат Римской эпохи и римской славы.

___________________________________________________________________________________

Найвидатніший твір Вергілія - «Енеїда», епічна поема в дванадцяти книгах, її герой - троянець Еней, за міфом, син Анхіса й богині Венери. Вже у. вступі до третьої книги «Георгік» (кн. III, ряд. 46) поет обіцяв написати воєнно-героїчну поему про подвиги Августа. Але згодом він облишив цей свій задум і взявся за епопею, яка, зв'язуючи міфічні розповіді з новим політичним ладом - принципатом, прославила б увесь римський народ, його легендарних предків і історію та водночас підносила б і заслуги імператора та всього роду Юліїв. Ідеальним для такої мети здавалась історія мандрів і воєн троянського героя Енея, що начебто заснував на латинській землі царство, яке стало основою Римської держави. Так була взята легенда про родовід римлян від поєднання італійців з нащадками троянців.

Ця легенда не була плодом римської народної творчості, а являла собою книжний витвір, до того ж іноземного походження. Бо ж не римські, а грецькі письменники - поет Стесіхор та історики Гелланік, Тімей і Діонісій Галікарнаський - пов'язали особу Енея з Італією і зробили його засновником Рима. Цей переказ ще до Вергілія знайшов у Римі визнання. Про втечу Енея з Трої, його мандри і прибуття в Італію згадували стародавні римські епіки Гней Невій і Квінт Енній. Чимало пихатих римських родів намагалися всілякими засобами вивести свою генеалогію від троянців, а верхом національної гордості було довести своє походження від самого Енея. Таким фальсифікаціям пробував дати навіть наукове обґрунтування у трактаті «про троянські сімейства» відомий римський учений-енциклопедист 1 ст. до н. є. Марк Теренцій Варрон.

Зокрема, на пряме походження від Енея претендував рід Юліїв, до якого належав славнозвісний римський політичний діяч, полководець і письменник Гай Юлій Цезар і усиновлений ним Октавіан. Адже син Енея Асканій мав ще друге ім'я Іул чи Юл, а довести, що Юл є прабатьком юлійського роду, не становило ніяких труднощів. Раз так, то Юлій Цезар і Август - нащадки Енея і через те божественного походження, адже їх міфічний предок був сином смертного Анхіса і богині Венери. Tака псевдонаукова фікція мала обґрунтувати особливе соціально-політичне становище їх в римському суспільстві і узаконити узурповану владу. Кажуть, що Гай Юлій Цезар навіть задумав відбудувати Трою і зробити її столицею Римської імперії, а Октавіан Август, прикрашаючи римський форум статуями славних діячів стародавнього Риму, на чільному місці поставив скульптуру Енея.

Обравши за сюжет легенду, Вергілій використав її для прославлення Августа [8] і освячення його режиму як «золотого віку» в історії римського народу, отже, надав їй тенденційного забарвлення, актуально-політичної гостроти.

Задумана як римська паралель до гомерівських «Іліади» й «Одіссеї» разом узятих, Вергілієва епопея чітко поділяється на дві симетричні частини, з яких кожна складається з шести книг: шість перших книг містять розповідь про блукання Енея, нагадуючи римську «Одіссею», а друга половина (книги VII-XII) - опис боїв в Італії,- це нібито римська «Іліада».

Орієнтація на Гомера нас не дивує, адже для античних поетів його поеми були неперевершеними зразками епосу, і кожен наступний поет вважав за ознаку доброго тону продовжувати гомерівські традиції, наслідувати в більшій чи меншій мірі мотиви і образи, віршову техніку легендарного рапсода. Щоправда, в елліністичну епоху александрійська поетика засуджувала великі поеми, а культивувала невеликі твори, так звані епілії, але Вергілій знехтував модними теоріями.

І справді, «Енеїда» має чимало спільного з гомерівським епосом. Як в «Іліаді» Троянська війна точиться за жінку - прекрасну Єлену, так в «Енеїді» її герой веде війну за Лавінію. Батько Лавінії Латин багато чим нагадує старого Пріама. Еней дуже схожий на Ахілла: як в «Іліаді» ніхто не може зрівнятися хоробрістю з Ахіллом, так в «Енеїді» немає героя, рівного Енеєві; як Ахілл, залишивши поле бою, спричинився до невдач греків, так і через відсутність Енея троянське військо опинилось у вкрай критичному стані. Знаменитий «каталог кораблів» у другій пісні «Іліади» має паралель у переліку італійських племен, які виступили проти Енея. Смілива вилазка двох троянських нерозлучних друзів Ніса і Евріала має аналогію в нічній розвідці Діомеда і Одіссея. Описові нового щита Ахілла, виготовленого Гефестом на просьбу Фетіди, відповідає опис щита Енея, виготовленого Вулканом на благання Венери. Спільне обом епопеям є рішення покласти край кровопролитній борні через єдиноборство двох вождів. Схожість бачимо в укладенні перемир'я і віроломному його порушенні, що призводить до ще запекліших боїв.

Сцена поєдинку Енея і Турна з його трагічним фіналом - смертю царя рутулів - створена за зразком бою Ахілла й Гектора. Ігри в пам'ять Анхіса в «Енеїді» навіяні описом ігор-поминок на честь убитого Патрокла в «Іліаді»,

Чимало моментів ріднить «Енеїду» з «Одіссеєю» Гомера. Вергілій, як і Гомер в «Одіссеї», докладно описує блукання головного героя по дорозі з Трої до Італії. Як Одіссей розповідає про свої пригоди на бенкеті в царя феаків Алкіноя, так і Еней в Карфагені снує довгу оповідь про загибель рідного міста і про свої мандри. Як Одіссея не хоче відпустити німфа Каліпсо, так і Енея затримує закохана в нього Дідона. Відвідини Енеєм підземного царства мають подібність із «сходженням» Одіссея в країну мертвих. Буря на морі в поемі Вергілія нагадує відповідну картину в «Одіссеї».

Наслідувань і запозичень в «Енеїді» можна дошукатись не лише з Гомера. Згідно з античними коментарями, для розповіді про загибель Трої в другій книзі «Енеїди» Вергілієві прислужилась епічна поема поета Пісандра «Зруйнування Трої», образ дівчини-войовниці Камілли у Вергілія навіяний образом італійської амазонки Пентесілеї з «Ефіопіди» Арктіна. Один з найважливіших епізодів поеми - кохання Дідони - багатьма рисами нагадує трагічну любов колхідської царівни Медеї до Ясона в поемі Аполлонія Родоського «Аргонавти». [9]

Вергілій не міг також не відбити в своєму творі тенденцій і особливостей елліністичної літератури - великої вченості, описів творів мистецтва, залучення еротичного елементу, описів душевного стану персонажів, напруженого драматизму та динамічності дії.

Впливали на «Енеїду» і латинська епічна поезія Невія і Еннія, так само як і римська історіографія (анналісти, Катон Старший, Варрон). Але втрата цих творів не дає змоги з'ясувати, чим саме завдячує автор «Енеїди» римським джерелам. Можна лише припускати, що такі епізоди, як перехід тирана Мезенція на бік Турна, допомога етрусків Енеєві, перелік італійських племен - учасників війни, опис давнього вигляду Палатинського пагорба, етнографічно-географічні дані про Італію тощо, запозичені з римської наукової і художньої літератури.

«Енеїді», як і іншим античним міфологічним епопеям, притаманний «божественний апарат», тобто участь у дії богів. Боги виведені в поемі як вершителі людської долі: вони впливають на хід подій, інтригують і сперечаються, втручаються у діла людей, одним смертним симпатизують і допомагають, інших ненавидять і переслідують. Для більшої драматизації сюжету Вергілій вводить грізного ворога троянців і Енея - царицю богів Юнону. її роль у римській епопеї співзвучна ролі Посейдона в «Одіссеї». Як злигодні Одіссея спричинені гнівом бога морів, так семилітнє блукання Енея викликане «злопам'ятним гнівом лютої Юнони». Ворожість Юнони до троянців є гомерівською традицією, поглибленою в «Енеїді» мотивом політичного характеру - віщуванням про майбутній розквіт Римської держави і знищенням римлянами Карфагена.

Заступницею Енея, яка не відходить від нього ні на крок, є його божественна мати, Венера. Між Юноною, гонителькою троянців, і Венерою, їх оборонницею, доходить вряди-годи до непорозумінь і сутичок, жертвою яких є не одне людське життя. Непримиренна Юнона лише тоді заспокоюється, коли Юпітер запевняє її, що у змішаному з троянців і латинів народі головне місце належатиме латинам і їх мові, а назва троянців зникне безслідно.

Характерно те, що тон Вергілія щодо богів інший, ніж у Гомера. Немає у римського поета того панібратства у ставленні до безсмертних, яке властиве поемам Гомера. Так, Венера Вергілія не схожа на Афродіту, про любовні пригоди якої у греків збереглося багато оповідей. Римська Венера - це джерело життя, втілення творчих сил природи, Venus Genetrix-Венера-Прамати, і що важливо - мати Енея, родоначальника роду Юліїв.

Зберігаючи за традицією в поемі олімпійських богів, Вергілій запровадив ще й іншу рушійну, хоч незриму, силу - долю (фатум). Цій силі підвладні не лише люди - маріонетки в її руках, але й боги. Така роль її в «Енеїді» є виявом посилення в тогочасному греко-римському суспільстві віри в невідворотність людської долі, приреченість будь-якої окремої особи і маси в цілому. Через те сюжетні колізії епопеї і вчинки героїв часто-густо визначаються не необхідністю, яка лежить в характері зображуваних осіб, а волею богів і всесильною долею. Хоч впровадження «олімпійців» і «долі» спричинило певну скованість героїв у діях, проте воно не перешкодило поетові глибоко і з теплотою розкрити внутрішній світ персонажів.

Центральним персонажем епопеї є Еней, від якого вона й дістала назву. Вергілій намагався узагальнити в характері Енея всі позитивні моральні якості, притаманні [10] героям римської давнини. Змальований як ідеальний римлянин, головний герой справляє враження занадто ідеалізованого, неприродно зразкового, а через те і мало життєвого.

Серед позитивних рис Енея Вергілій підкреслює благочестя і хоробрість. Благочестивий, побожний, (pius) -постійний епітет Енея. Він навіть сам представляє себе таким матері Венері, коли вона з'явилась у постаті мисливиці:

Я - той побожний Еней, що пенатів від ворога вирвав.

Щоправда, «благочестивий», «побожний» у Вергілія (як взагалі у римлян) поняття широке. Під ним він розуміє і щирого шанувальника богів, і зразкового громадянина з високим почуттям обов'язку, і ніжного сім'янина, і людину справедливу і жалісливу до інших.

Як добрий син, Еней не залишає немічного батька в Трої, а виносить його з полум'я; потім настійно прагне зійти до царства Аїда, щоб побачитися з батьком; як добрий чоловік, вертається до охопленої пожежею Трої, щоб відшукати жінку Креузу, яка відстала під час втечі з міста. Еней не жорстокий; він проймається співчуттям навіть до ворога.

Блідими і безкровними вийшли супутники Енея - вірний Ахат, красномовний Іліоней та інші. Зате рельєфніше відтворені інші персонажі, зокрема Турн, Мезенцій і Дідона. Суперник Енея, вродливий і дужий Турн, наділений палкою вдачею, пристрасним і несамовитим завзяттям, відданим героїзмом, жадобою слави. Для підкреслення дикої відваги героя поет порівнює його то з левом, то з биком. Нестримність вождя рутулів виявляється і в мові, досить індивідуалізованій.

Відщепенцем, який порвав із своїм народом, зображений «огудник богів» Мезенцій. Негативні риси у вдачі цього персонажа - жорстокість і крайній індивідуалізм - пом'якшують безмежна любов до сина, хороброго і вродливого Лавса, та глибокий біль, якого він зазнає після того, як син був убитий. Мезенцій - один з найхоробріших героїв поеми.

В образах рядових троянських воїнів Ніса й Евріала прекрасно втілились юнацька дружба і полум'яний патріотизм.

Галерею чоловічих персонажів доповнюють добродушний, миролюбний, нерішучий Латин, скромний і довірливий Евандр, сповнений життєвої мудрості Анхіс, юні і сміливі Лавс і Паллант.

У властивій для героїчного епосу манері люди в «Енеїді» змальовані гіперболічно: вони велетенського зросту, богатирської сили і надзвичайної мужності. Так, Турн у приступі люті підіймає камінь, якого не змогли б підняти дванадцять чоловік, і кидає ним в Енея (XII, 896-901). Велетенську силу мають Еней, Ацест та ін. Навіть у похилого віком Пріама заговорила давня сила, коли він намагається вдарити списом Неоптолема (II, 544 і далі).

Прекрасно змальовані жіночі образи і серед них найяскравіший - Дідони. Горда владарка Карфагена - постать вольова, владна, велична. Майстерно відтворено потаємні рухи жіночого серця, глибоко розкрито її внутрішній світ, тонко передано гаму її почуттів: зародження і визрівання любові, спалах пристрасті, боротьбу між [11] почуттям і обітницею вірності покійному чоловікові, перемогу жаги, а далі відчуття приниження, презирство до недавнього коханця, змагання між любов'ю і ненавистю, нестямну лють.

Запам'ятовуються образи й інших жінок, для кожної з яких знайдено індивідуальні риси,- вірних дружин Андромахи і Креузи, мужньої і відважної, «гордості Італії», Камілли.

Цікаво, що цілком негативних персонажів у «Енеїді» немає, крім, правда, таких епізодичних фігур, як підступний крутій Сінон, вправніший молоти язиком, ніж орудувати мечем, Дранк (можливо, карикатура на Ціцерона), егоїстична Єлена та владна і злобна Амата. Через те «Енеїда» в шкільних хрестоматіях заслужила назви «поеми ідеальних героїв».

Поет змальовує характери богів так само яскраво, як і характери людей. Боги зображені з людськими почуттями і пристрастями. Небожителі наділені й багатьма негативними якостями: вони жорстокі, вередливі, дріб'язкові.

«Енеїда» зовнішньо схожа з гомерівським епосом, але різниться від нього політичною тенденцією, ясно вираженою в ряді епізодів, пов'язаних з подіями римської історії від сивої давнини аж до сучасної Вергілієві доби. Суть цих відступів полягає у звеличенні національних рис стародавніх римлян і римського «імперіалізму» з наголошенням на подвигах і заслугах Августа, принципат якого має становити кульмінаційний пункт у розвитку державності. Один з найяскравіших епізодів вміщений у шостій книзі «Енеїди». Там розповідається про те, як Еней зійшов до підземного царства, де батько Анхіс, який після смерті витав серед праведних душ на Єлісейських полях, пророкує долю і сину, і його нащадкам, а також майбутню славу Риму. Інші народи, за словами Анхіса, вславляться мистецтвом і наукою, а нащадки Енея покликані володіти світом:

Запам'ятай, римлянине! Ти владно вестимеш народи.

Будуть мистецтва твої: встановляти умови для миру,

Милувать, хто підкоривсь, і мечем підкорять гордовитих.

        (VI, 851-853)

Тут-таки він віщує, що «золотий вік», який, за повір'ям, існував колись в Італії за панування бога Сатурна, повернеться в часи владарювання божественного Августа. Взагалі вся історія Риму змальована в світлих і ясних тонах.

Знову ж у восьмій книзі (VIII, 626-731) опис щита, викутого циклопами за наказом Вулкана для Енея, дає поетові привід для нового звеличення діянь римського народу і поклону на адресу Октавіана Августа. Тут зображено чимало епізодів з історії, героїчні діла славних предків і подію з недавнього минулого - Актійську битву. Октавіан, змальований напівбогом, перемагає у священній війні свого суперника Марка Антонія і підступну єгипетську царицю Клеопатру. Він встановлює у світі мир і лад. З політичних мотивів Вергілій ідеалізує італійську давнину, прославляючи сувору простоту звичаїв стародавніх людей для контрасту з моральним занепадом суспільства І ст. до н. є. Все це зроблено з метою підтримати заходи Августа для реставрації колишньої доблесті, скромності, давньоримського способу життя - основи могутності світової держави.

Римський епік створив героїчну поему, відмінну від гомерівської ще й з іншого погляду. Якщо Гомерові притаманний спокійний оповідний тон, неквапливий темп [12] розповіді з дуже довгими відступами, з детальним описом зовнішнього вигляду, зброї, одягу героїв тощо, то автор «Енеїди» виробив свій власний, своєрідний стиль, для якого характерний нахил до драматичних і патетичних ефектів. Відмовившись від спокійної епічної широти, він використовує пребагатий арсенал художньо-зображувальних засобів для того, щоб розповідь максимально наситити емоційними сценами, схвилювати читача жахливими і зворушливими описами, викликати в нього захоплення, страх, співчуття. В «Енеїді» легко можна виділити багато сповнених драматизмом, емоційно насичених розповідей, з яких кожна має свою зав'язку, розгорнений сюжет і розв'язку, як у драматичному творі. З, них найвищого ефекту досягають розповіді про загибель Трої (друга книга) і про кохання Дідони (четверта книга). Скільки експресії і емоційної сили в напруженому зображенні трагедії Дідони (до речі, воно стало в нові часи темою не однієї опери і драми)! Скільки глибокої психологічної характеристики внутрішнього світу жінки, її переживань, думок, прагнень!

Тісно пов'язане з зображенням вчинків людини і суб'єктивне ставлення поета до зображуваних подій. Якщо в гомерівських поемах автор ховається за своєю розповіддю, то у Вергілія крізь струмінь оповіді пробивається особисте ставлення поета до зображуваного. Так, у четвертій книзі (412-413) Вергілій не може стриматись, щоб не висловити свого співчуття Дідоні:

Владо кохання, яка ти нелюдська, що витерпіть мусить

Серце людини від тебе!

Прозорим ліризмом пройнята розповідь про загибель молодих богатирів Ніса і Евріала. Поет милується їх героїзмом і вигукує:

Нині обидва щасливі! Як в пісні моїй ще є сила,

День не настане, щоб ваша у пам'яті слава замовкла...

(IX, 446-447)

Оцей-то лірично-драматичний аромат і відрізняє епос Вергілія від спокійно-незворушного тону розповіді Гомера.

Іншою своєрідною рисою «Енеїди» треба вважати її риторичність. Ця особливість на всю широчінь виявляється в численних промовах, побудованих за чіткою схемою, у щедрому застосуванні фігур, тропів, запитань, вигуків обурення, афористичних висловів тощо. Винахідливою аргументацією відзначаються промова Анни, коли вона намовляє Дідону, щоб та одружилася з Енеєм, суперечка Турна з красномовцем Дранком, промови Юнони, Амати, але особливо майстерно розроблена промова хитрого Сінона.

Ряснота риторичного елементу в творах поета вражала вже античних читачів, і тому висувалося питання, чи визнати Вергілія більше поетом, чи ритором. З «Енеїди» щедрими пригорщами бралися приклади тропів і фігур.

Мова «Енеїди» кришталево чиста, в міру піднесена, емоційна, злегка забарвлена архаїзмами. Відточений уже в «Буколіках» і «Георгіках» гекзаметр поет довів до Досконалості, відшліфував його так, що він став гнучким, мелодійним, плавним, здатній передавати найтонші нюанси думки і почуттів. Під умілою рукою віртуоза гекзаметр позбувся вад, помітних у поезії Лукреція і Катулла. Уже Ф. Прокопович у курсі лекцій з поетики, читаних студентам Києво-Могилянської академії, тонко [13] підмітив ритмічно-інтонаційну гнучкість Вергілієвого гекзаметра, його співзвучність із змістом і емоційним забарвленням тих чи інших рядків. Наприклад, швидкий темп праці циклопів, які, за наказом Вулкана, поспішно кують щит для Енея, поет передає самими дактилями:

Зразу на труд налягли, розділивши його між собою,-

(VIII, 444)

а важкі удари молотів, які вони ледве піднімають, виражає спондеями:

В чергу так вони із зусиллям руки здіймають.

(VIII, 452)

Таких прикладів розмаїтості ритмомелодики, ритмічної евфонії вірша у поемі можна знайти дуже багато.

Взагалі дактилічними розмірами поет намагається відтворити швидкий рух, збуджений душевний стан, навальність боїв, нестримну мову тощо, а спондеями - неквапливість, страх, непевність, втому.

Майстерність Вергілія виявилась і в словесному звукописі, так званій словесній інструментовці. Автор полюбляє звукові повтори слів, алітерації, рими в середині вірша та інші засоби виразності. Це він застосовує для більшої пластичної яскравості. От хоч би такий зразок фонічного повтору:

З землями землі нехай ворогують, моря із морями,-

Так заклинаю,- з військами війська, і вони, і їх внуки!

(IV, 627-628)

Часто-густо Вергіліїв звукопис перетворюється у звуконаслідування. Так, плавлення металу циклопами у восьмій книзі зображено відповідною інструментовкою, яку український перекладач передає застосуванням звукової домінанти - плавного л:

...Струмені міді пливуть там, і золото плине.

(VIII, 445)

Особлива майстерність живописання словом, узгодженість між змістом і звуковою гармонією помітна в описі морської бурі в першій книзі (І, 53-116), де поет різними засобами змалював рев моря, шум розбурханих хвиль, свист вітру тощо.

Поезія Вергілія, як найвищий зразок художньої майстерності, становить в історії латинського поетичного стилю таку віху, яку в розвитку римської прози займає творчість Ціцерона.

Однак «Енеїда» остаточно не оброблена: крім неповних гекзаметрів (їх 58), трапляється ще й чимало недоглядів, які поет усунув би, коли б не вразила його передчасна смерть. Так, дружина Енея Креуза віщує чоловікові (II, 782), що він причалить до Гесперії там, де Тібр вливається в море, але невдовзі, на початку своїх мандрувань (III, 7), Еней не знає, куди його заведе доля, і тому звертається за порадою до Аполлона Делоського про свою дальшу путь. Дідоні ж розповідає, що дорогу до Італії показав йому Аполлон Грінейський (IV, 345), про якого немає жодної згадки в попередніх книгах. Стерничий Палінур, заснувши, випадає з палуби і знаходить смерть у морських глибинах при спокійному морі (V, 820, 859), проте його тінь пізніше запевняє Енея, що сталося це під час шторму (VI, 354)! Турн [14] двічі вбиває Кретея - раз у дев'ятій, другий раз в одинадцятій книзі. Подібно Еней переслідує рутульця Нуму (X, 562), хоч той загинув уже раніше (IX, 454).

Такі та інші недогляди (є вони і в Гомера, у «Фаусті» Гете, «Дон Карлосі» Шіллера, поемі «Пан Тадеуш» Міцкевича та в інших всесвітньовідомих поетів) не шкодять внутрішній єдності і цілісності твору, сповненого стрункої гармонії і цілеспрямованості. В художній тканині поеми дослідник знайде силу-силенну ниток різного літературного походження, але вміла рука великого художника зуміла скомпонувати з них нові багатобарвні візерунки, нові оригінальні орнаменти. Вергілій не пішов уторованими шляхами, лінією найменшого опору - рабського копіювання епопеї Гомера. Як талановитий митець він по-своєму узагальнив і осмислив багату епічну традицію, давши своєрідний твір. Його «Енеїда» знаменує собою синтез розвитку античного епосу - дивний сплав гомерівської традиції, творчих шукань елліністичного письменства та літературного досвіду римлян. «Енеїда» ввійшла дорогоцінним вкладом у римську літературу як знаменна пам'ятка класицизму часів Августа. Незважаючи на те, що поема не вийшла з надр народнопісенної творчості, римляни сприймали її як найвище досягнення римської епіки, - Досягнення, яке затьмарило всі попередні і наступні римські героїчні поеми. «Енеїда» займає цілком особливе місце в світовій літературі: це - «перша епічна поема, яка є плодом одноосібної творчості і, хоч не сягає своїм корінням до народних міфів та переказів, стала наскрізь національною епопеєю»

_____________________________________________________________________