80, 81. Геополітична концепція с. Рудницького.

Формування політичної системи України супроводжується процесами трансформації і становлення, потребує різнопланових її досліджень саме політико-географічний напрямок дає змогу просторово локалізувати зовнішні переваги і загрози, виявити регіональні пропорції і диспропорції організації політичної сфери держави, визначити вектор розвитку політичних процесів.

Ще на початку ХХ ст. С. Рудницький, що визначив місце політичної географії в системі географічних наук і заклав основи національної політичної географії, відмітив, що “функціонування держави завжди залежало від її місця в системі світових територіально-політичних відношень та регіонального розподілу внутрішньополітичних сил”, цим самим зумовлюючи актуальність просторового аналізу політичних процесів. А ще до нього в своїх працях Кіргофф, Ратцель довели, що не держава сама по собі, а її взаємини є цариною політико-географічних досліджень, і що саме держава є головним питанням політичної географії.

У відповідності з еволюцією географічної науки та динамічною парадигмою в географії, змінювалась дефініція “політична географія”. Так, С. Рудницький у 1923р. у праці “Українська справа зі становища політичної географії” визначив політичну географію як науку, “що займається дослідженням і взаєминами поміж державним життям людства та землею”.

Тому націоналісти прагнуть української національної держави (Української Самостійної Соборної Держави) в її етнічних межах. За словами основоположника сучасної української політичної географії С. Рудницького, Україна — це земля, де живуть українці. Вона є всюди там, де гомонить наша рідна українська мова й пісня, всюди, де люди ховають давній український звичай, де люди пам'ятають про спільну минулу долю й недолю, всюди, де люди хочуть вільного українського життя. Україна — це великий, багатий і славний край. Широко й далеко простягся він — на дві тисячі кілометрів повздовж, майже одну — впоперек. Від бистрої річки Попраду і болотяного Вепру простягається Україна до далекого, рудими степами оточеного Каспію, від гарячого угорського низу і лісових верхів Карпат аж поза рибний Дін, від темних борів Біловезької Пущі аж до вічно кригою окутого Кавказу, від бездонних боліт Полісся до сонячних берегів Чорного моря. Багато-багато в Україні земель, міст, містечок, сіл. Є в Карпатських горах Лемківщина, Бойківщина і Гуцульщина; є під Карпатами багате на сіль і нафту Підгір’я, де лежать старі українські княжі столиці Перемишль і Галич; є Розточчя зі славним Львовом, Холмщина з Холмом; є лісове Підлясся з міцним Берестям, є болотяне Полісся з Пинськом і Мозирем; є стара Волинь з Володимиром і Кременцем, Луцьком і Житомиром; є родюче Поділля з Тернополем, Кам’янцем і Могилевом; є багате на садовину дністрове Пониззя (Бессарабія); є вкрита старими городищами й могилами Київщина з золотоверхим Києвом, гетьманським Чигирином та святою кожному з нас Тарасовою могилою коло Канева; є Чернігівщина, Полтавщина й Харківщина з безліччю давніх козацьких міст; є Донеччина з великими шахтами вугілля й заліза; є Слобожанщина, що сягла аж за Дін під Курськ та Вороніж; є давня запорозька земля у Херсонщині, Дніпропетровщині й Таврії, а над морем Одеса, Миколаїв, Херсон, Таганрог, Ростов; є й Крим і підкавказька козацька Кубанщина, Чорноморія й Ставропільщина. Все це є українська етнічна територія, яка охоплює 932 тис. кв.км, в тому числі 729 тис. – суцільної і 203 тис. – змішаної.

82. Чорноморська доктрина Ю.Липи.

Як влучно зауважив лікар УПА, видатний український геополітик Ю. Липа, вибір західного чи східного вектора зовнішньої політики України – це найбільш ворожа для українського народу доктрина. Нема досконалішої від неї доктрини нищення України. Рух віссю Схід – Захід дає нам етнографічний розкол на “західняків” і “східняків”, релігійний розкол на „православних” і „греко-католиків”, на „аграрний” Захід та „індустріальний” Схід й інші загрози. Символами руху Схід – Захід є Андрусівський (1667) договір Польщі й Росії про поділ України по Дніпру та Ризький (1921) договір між цими ж державами про поділ України по Збручу.

Ю. Липа в дусі і термінах того часу докладно виклав своє бачення з точки зору геополітики становища-на Чорному морі, окреслив роль для кожної причорноморської країни, особливо відзначивши роль Кемаля Ататюрка, коли йшлося про Туреччину. В дусі “Орієнтації чорноморської” М. Грушевського написані розділи “Свідомість одности” та “Союз чорноморських держав”. У них уже видно зближення його попередніх побудов з реальною політикою. Цей трактат-візія вимагає окремого поглибленого вивчення. Ще пряміше висловився про майбутнє співробітництво причорноморських країн Л.Биковський у “Послів’ї” до своїх уже цитованих бібліографічних матеріалів: “Українсько-турецькі відносини не можуть плекати у майбутньому лише фахівці у східознавстві, історики та дипльомати. Це повинно бути явищем масовим. Туреччина, Україна й інші країни Чорноморського простору, – це частини спільної батьківщини для всіх, хто його заселює. Тому інтереси турецькі мусять бути так само близькі українцям, як українські туркам” [24]. Характерно, що в міркуваннях українських геополітиків відсутні експансіоністські поривання. О.Оглоблин, наприклад, писав: “Ні нині, ні в майбутньому Україна не прагне до будь-якої експлуатації своїх сусідів, тим більше до поневолення, чи тих, що мешкають на її землі, чи тих, що жиють поруч з нею в басейні Чорного і Каспійського морів”.