88. Соціалістична течія в історії політичної думки в Україні. Грушевський

Михайло Грушевський (1866—1934) — видатний україн­ський історик і політичний діяч, Голова Української Цент­ральної Ради. У своїх численних працях, зокрема багатотомній «Історії України-Руси», детально дослідив історію українського народу. При цьому він відмовився від розгляду її як історії класової боротьби і подав як історію української державницької ідеї.

Учений виходив з того, шо існують дві «руських» народ­ності — українсько-руська й великоруська. Київська держа­ва, право, культура були творенням українсько-руської народності, а володимиро-московська держава — велико­руської. Теза про те, шо Київська Русь була першою формою української державності, слугувала обгрунтуванню боротьби українського народу за власну державність як такого, що здавна її мав. В історії українського народу М. Грушевський виокремлював такі періоди: період, що передував утворенню Київської держави; епоха державного життя (Київська Русь); литовсько-польська епоха; козацька епоха; занепад козацтва та українською життя; українське відродження. Крізь усі ці періоди вчений проводить сформульовану ним українську ідею, пов'язану з ідеєю свободи українського народу, насам­перед національної.

У питанні про форму української державності погляди М. Грушсвського зазнали певної еволюції — від ідеї федеративних форм організації державного жиїтя української нації до ідеї національної незалежності України. Спочатку він виступав за національно-культурну автономію України у складі Росії, пов'язував здобуття українським народом свободи з перетворенням Росії в демократичну правову державу.

Піл час революції 1905—1907 рр. М. Грушевський вважав, що вирішення українського питання й національних проблем народів Росії можливе шляхом реалізації принципу національно-територіальної та- обласної автономії і забезпечення національних прав усіх народів. Автономна Україна у складі федеративної Російської республіки – такою вбачав М. Грушевський українську державність. Основними рисами федеративної республіки мали бути широке місцеве самоврядування і представницька демокра­тія. Українська національна територія має бути об'єднана в єдину область із власним сеймом, то вибирається прямим, рівним і таємним голосуванням. Необхідно чітко розмежу­вати повноваження центру та областей: органи місцевого самоврядування мають розпоряджатися місцевими фінанса­ми, земельним фондом, вирішувати питання освіти й культури; центральна влада має складати норми загальних основ державного і суспільного ладу.

Жовтнева революція та політична практика російського більшовицького уряду змінили погляди М. Грушевського. Він перейшов до Ідеї національної незалежності й сувере­нітету України, свідченням чого став прийнятий очолюва­ною ним Українською Центральною Радою 9 (22) січня 1918р. IV універсал, який проголосив Україну самостійною народною республікою. Однак і після цього вчений підтримував ідею федералізму.

За своєю ідейно-політичною орієнтацією М. Грушевський був соціалістом, але марксистські погляди поділяв далеко не в усьому. Зокрема, у питанні про сутність держави, причини та шляхи її виникнення він істотно уточнював марксистську тезу про те, що держава виникла внаслідок класового розша­рування первісного суспільства.

Винниченко

Упродовж усього свого життя В. Винниченко залишався соціалістом, однак різко негативно ставився до соціалізму в його радянсько-більшовицькому варіанті. Він вважав, що є два шляхи здійснення соціалізму, з приводу яких розхо­дяться соціалісти і комуністи. Соціалісти виходять з того, що соціалізм можна побудувати лише поступово, еволюційно, реформами. Комуністи, навпаки, вважають, що капіталізм потрібно знищити відразу, революційним шляхом.

В. Винниченко запропонував свій варіант створення соціалізму, який він назвав «колектократією». Суть його полягає в поєднанні еволюційного й революційного шляхів переходу до соціалізму. Необхідно мирним шляхом рошо чати перетворення приватної власності на засоби вироб­ництва на колективну. Саме па колективну, а не на державну. Соціалізм — це кооперація. Не націоналізація, а соціалізація, або, краше сказати, колектократизація — організація промислових, сільськогосподарських, торговель­них, фінансових та інших кооперативів — приведе до соціалізму.

У поглядах з українського національного питання В. Вин­ниченко пройшов шлях від прихильника культурно-національної автономії України у окладі Російської феде­ративної республіки до визнання необхідності відродження самостійної української державності. Як соціаліст, розв'я­зання національного питання він підпорядковував вирі­шенню завдання соціального визволення народів, тобто звільнення їх від капіталістичної експлуатації. Тому був готовий відмовитися від національної незалежності на користь соціалізму. У зв'язку з цим В. Винниченко розрізняв національних соціалістів і просто соціалістів. Для просто соціалістів національний розвиток є необхідною умовою і засобом наближення людства до вищих форм соціального життя. А для національних соціалістів національний розви­ток є самоціллю, по досягненні якої вони зупиняться, а потім рухатимуться назад.

Ідеал української демократії В. Винниченко вбачав у «федерації російської республіки й участі у ній України як рівного з іншими державного тіла». Обґрунтовуючи необхід­ність перебування України у складі Російської федерації, він наголошував на історичних, економічних і культурних зв'язках України з Росією, потребах оборони. На його думку, комбінація основних чинників соціально-політичного життя України не вимагає її незалежності як політичного держав­ного оформлення.

Дещо пізніше, перебуваючи вже в еміграції, В. Винни­ченко докорінно змінив свої погляди на українську державність, про що свідчить його праця «Відродження нації» (1920). У ній він вказує на нерівність у відносинах між українською і російською націями. Сформоване століттями соціально-політичного устрою Росії притаманне росіянам почуття панівної національності навіть у душі робітника не може швидко зникнути. Так само й почуття сервілізму, прислужництва в української нації не може зникнути одразу. Необхідно створити такі державні умови, які б допомогли викоріняти ці шкідливі наслідки минулого. Найкращою формою розвитку революції кожної нації є повна державна незалежність на принципах рівності відносин і добровіль­ного тісного союзу з усіма соціалістичними державами проти всесвітньої буржуазії.

Однак і цього разу В. Винниченко пріоритет віддавав, як тоді вважалось, соціальному визволенню, соціалізму перед визволенням національним. На його думку, відродження української нації відбуватиметься в гармонії з її соціальним визволенням, і чим лівішим буде політичний режим Украї­ни, тим більше він сприятиме національному відродженню українського народу. Найповніше відродженню української нації, вважав В. Винниченко, сприятиме режим національно-української радянської соціалістичної влади.

В. Винниченко високо оцінював сам факт існування української державності у вигляді Української Радянської Соціалістичної Республіки, У праці «Заповіт борцям за визволення» (1949) він писав, що вже не стоїть питання про створення української держави, а йдеться лише про її визволення. Існування УРСР породжує в українців звичку до власної державності, чого нони не мали декілька століть, а тому в боротьбі за національне визволення потрібно орієнтувалися на власні внутрішні сили, а не на зовнішні, на які сподівалася українська еміграція.

Винниченко негативно ставився до націоналізму Д. Донцова, відкидав ідеологію націоналізму як фашистську, ворожу українському народу.