90. Український консерватизм.

Липинський

Липинський послідовно обстоював ідею незалежної української державності. Він вважав, що тільки власна держава, збудована українською нацією на своїй етнографіч ній території, врятує націю від економічного розпаду та кривавої анархії.

Власне призначення він вбачав у тому, щоб прищепити народу України свої погляди як світогляд, здатний перетворити пасивну терито­ріальну спільноту в політично оріанізовану націю.

Обґрунтовуючи ідею створення незалежної української держави, В. Липинський на перший план спочатку висував її демократичний характер, вважаючи, шю тільки демократія може стати твердою опорою державності. Питання про форму державною правління — монархічну чи республікан­ську — було для нього другорядним. Згодом, аналізуючи причини невдачі української національної революції 1917— 1920 рр., він був глибоко розчарований народницькою елітою, яка розуміла демократію як необмежене народовладдя під проводом Рад і отаманів і виявилася нездатною вирішити нагальні проблеми державного будівництва. Тому форму державності для України В. Липинський шукав поза демо­кратією, більшовицькою диктатурою та націоналізмом. Такою формою він вважав конституційну монархію.

На думку В. Липинського, кожний народ мусить пройти період монархії, відсутність якої на теренах України була причиною неоформлення власної державної організації впродовж століть. Ідея монархії має виступати консоліду­ючим чинником українського суспільства, вона відповідає державницькій традиції, започаткованій іще Б. Хмельниць­ким. Це має бути трудова, правова і спадкова (дідична) монархія на чолі з гетьманом. Висновок на користь такої монархії В. Липинський зробив на основі аналізу виокрем­лених ним трьох основних форм і методів державного правління: демократії з республікою: охлократії з диктату­рою; класократії з правовою — «законом обмеженою і законом обмежуючою» — монархією. Демократичний метод властивий республіці і заснований на відкритій конкуренції в боротьбі за владу, яка точиться між різними трупами суспільства, Охлократичний метол характерний для диктатури і заснований на владі окремих суспільно-політичних груп (класу чи партії) над суспільством. Лише за класократії, яка складається з провідних представників усіх суспільних класів і верств, держава існує для нації.

Основними підвалинами, на яких має засновуватися українська монархія, В. Липинський називає аристократію, класократію, територіальний патріотизм, український кон­серватизм і релігійний етос.

Гетьман як спадковий монарх репрезентує державу, уособлює її авторитет. Разом з гетьманом управління дер­жавними й суспільними справами здійснює аристократія — найкращі представники нації, незалежно віл їх соціального походження. В аристократії існують статична й динамічна складові. Першу представляють такі елементи, які наявні у будь-який історичний період, — шляхта і хліборобський клас. Аристократія завжди повинна поновлюватися, інте­груючись з іншими соціальними верствами, які складають монархічну державу.

Такі особливості формування аристократії забезпечують представництво у її складі всіх суспільних класів і станів: промислового (фабриканти, інженери, робітники), хлібороб­ського (поміщики, селяни, сільськогосподарські робітники), купецького і фінансового (всі, хто живе з обміну продук­тами), комунікаційного (залізничники, водії), Інтелігенції. В результаті аристократія виступає як класократія — влада найкращих представників усіх суспільних класів і станів. Класократія як спосіб організації державної влади, на думку В. Липинського, забезпечує єдність нації і заперечує буржуазний парламентаризм, соціалізм і націоналізм. Перший роз'єднує націю за партійною ознакою, другий — за класовою, а третій — за етнічною.

Нація у В. Липинського виступає не як етнічна, а як політична спільність, шо включає в себе усіх громадян держави, незалежно від їхньої етнічної приналежності. За­безпеченню єдності нації слугує й територіальний патріо­тизм — усвідомлення свосї території, любов до своєї землі, почуття єдності та співпраці між усіма її постійними мешканцями, незалежно під їх походження, соціально-класової та етнічної належності, віросповідання тощо. Кожна нація є соціально-диференційонаною і охоплює як прогресивні, так і консервативні елементи. Консервативні елементи — це верхні соціальні верстви громадянства, що несуть у собі стародавню політичну культуру й традиції державного життя, здатні приборкати анархію і свавілля.

Важливою умовою побудови держави і формування української нації В. Липинський вважав її релігійну едність. На його думку, тільки християнська етика спроможна створити моральний клімат, необхідний для державного будівництва. Наголошуючи на животворній силі релігії, яка може примирити українство, спрямувати Його до зміцнення держави, він водночас застерігав проти церкви, присто­сованої до політичної кон'юнктури, наголошував, що тільки та церква може піднести священний національний прапор боротьби за волю, яка не служить політиці.

Відстоюючи незалежну українську державність, В. Ли­пинський водночас наголошував, що географічне положення України, спільне історичне минуле, спільні економічні інтереси вимагають тісного економічного і воєнного союзу суверенної Української національної держави з Росією і Білоруссю

i

ii

iii

iv

v

vi

vii

*

viii

ix

x

xi

68