§2. Головні ідеї чинного націоналізму Дмитра Донцова

На початку своєї політичної та публіцистичної діяльності Донцов віддав данину соціалістичним ідеям і навіть входив до української соціал-демократичної партії. Але ще перед Першою світовою війною у його творчості з’явилися виразні антиросійські тенденції, які зміцнювалися паралельно із відштовхуванням Донцова від товаришів по партії. Він наголошував на небезпеці для України наслідувати приклад північної сусідки й закликав українство повернути очі на Захід.

На основі цього висновку Донцов пропонує пов’язати геополітичне майбутнє України з Німеччиною та Австро-Угорщиною. Зокрема, напередодні очевидного конфлікту цих держав з Росією та її союзниками він закликав (у разі поразки останніх) до створення в межах Австрійської імперії «Українського коронного краю».

Донцов постійно застерігав українських політиків від захоплення соціалістичними ідеями, що надходили з передреволюційної Росії. «Рівність рабів перед сильним володарем і паном, — писав він після подій революцій 1917 року, — уходила за рівноправність вільних громадян, і леґенда про «демократичну Росію» робила формальне спустошення серед вульґарно думаючої маси. До того прилучалася нова леґенда — про Росію — носительку політичного і суспільного поступу. Імпульсивна гра сил у варварській, неукермованій суспільности, природний вибух незадоволення у деспотично правленім краю — бралося за прояву колосальної духовної енерґії, безладне шамотання зламаного деспотичною хворобою організму — за ознаку його відпорности й великої життєвої сили» ⁴. До речі, задавно намальовану Донцовим картину ми, фактично, можемо спостерігати й сьогодні.

Вступаючи в третє десятиліття XX сторіччя, Україна опинилася в дуже складній ситуації. Галичина була у складі Польщі, в якій режим Пілсудського проводив жорстоку політику щодо української етнічної меншості. Значні українські території відійшли до Румунії та Чехо-Словаччини. Українська «державність» у всім відомому вигляді постала в формі УРСР. Звичайно, говорити про те, що ця псевдодержава могла самостійно вирішувати питання створення громадянського суспільства й повноцінної нації ми не маємо жодних підстав.

Нелегку кризу переживала українська державницька ідея в середині 20-х років. На думку Донцова, її демократична модель була скомпрометована непослідовною, великою мірою руїнницькою політикою Центральної Ради, а монархічна — такими ж діями гетьманського уряду Скоропадського. Необхідно було знайти нові імпульси для реанімації волі українського народу до суверенності. Ці імпульси мали народитися в умовах, коли дедалі більшого поширення набували ідеї тоталітаризму, що їх уособлювали насамперед російський більшовизм, італійський фашизм та німецький націонал-соціалізм. Політичні успіхи цих радикальних рухів у своїх країнах давали змогу сподіватися, що внесення їхніх основних постулатів до стратегічних концепцій будь-якої національної ідеї матиме позитивні наслідки. Ставку на це зробив і Д.Донцов, який з 1921 року проживав у Львові. Квінтесенцією його теоретичних розробок став відомий твір «Націоналізм» ⁵.

Як і раніше, публіцистично застосовуючи ідеї філософського ірраціоналізму — Шопенгавера, Гартмана і особливо Ніцше, а також інших філософів — до України, автор «Націоналізму» закликав раз і назавжди відмовитись від раціонально осмисленого світосприйняття. Натомість пануюче місце в ньому мала посісти воля до життя ⁶. Виявлення волі, інтерпретував Донцов ідеї «філософії волі», «це ніщо інше, як насолода розросту, виступлення поза власні границі» ⁷. Бо «експансія — не тільки самоутвердження власної волі до життя, а й заперечення її в інших» ⁸.

Звідси виводилися дві перші підстави чинного націоналізму: «зміцнювати волю до життя, до влади, до експансії» та «стремління до боротьби та свідомість її конечности».

Донцов накреслює як наступну вимогу вольового націоналізму — романтизм та догматизм у сприйнятті пропонованої ідеології. Перший має «живитися леґендою «останнього бою», запереченням того, що є і захоплюючою картиною катастрофи, що принесе нове». Другий — «з’явиться в супроводі категоричного наказу, безоглядного послуху» ⁹.

Об’єднуючи ці поняття, Донцов зазначає: «ілюзіонізм є синтезом обох: він протиставляє «змисловому» — ірраціональне,.. доказам — голу афірмацію,.. він не дискутує,.. хоче здійснити ідею неіснуючу і принципіально протилежну конкретній». — Все це умотивовує «його войовничість, антипацифізм» ¹⁰.

Тому одними з головних вимог чинного націоналізму до його послідовників Донцов вважав фанатизм і аморальність. На його думку, національна ідея мусила бути «аморальною», тобто не мала керуватися принципами загальнолюдських цінностей. Здійснювати ж аморальну політику має фанатик, що «узнає свою правду за об’явлену, загальну, яка має бути прийнята іншими. Звідси його аґресивність і нетерпимість до інших поглядів» ¹¹.

П’ята — «синтетична» вимога проголошеної доктрини полягає у піднесенні до рівня державної політики імперіалізму. «Імперіалізм, — заявляє Донцов, — це не тільки здирство, а й одночасно виконання громадських справ у громадських інтересах націями, покликаними і управленими до того. «Є вищі і менш варті народи, ті, що вміють правити іншими (і собою), і народи, що цього не вміють... Право сильних рас організувати людей і народи для зміцнення існуючої культури і цивілізації» ¹².

Вищезгадане право Донцов пропонує здійснювати через «творче насильство ініціативної меншості», яка має підпорядкувати собі власний народ та змусити його до аґресії проти інших. Це — шоста з вимог, на яких побудував свою теорію автор «Націоналізму». Він певен, що «цей засіб (насильство) не є з тих, що можуть бути, а можуть і не бути. Аґресія, через яку нова ідея приходить до життя, не є припадкова, вона іманентна кожній «теологічній» релігіозній або національній ідеї» ¹³.

Підводячи підсумки свого основного твору, Донцов твердить, повторюючи Ніцше: «мусимо перевести основну переоцінку вартостей. «Фанатизм», «інстинктивні почування», «емоційність» замість «розумовості», дух національної нетерпимості», — все, що опльовували в нас, повинно реабілітувати свіже і молоде українство» ¹⁴. І, слід сказати, ці гасла, подані під флером боротьби за справді святу мету — визволення батьківщини, притягали до себе галицьку молодь, яка за авторитарного польського панування була поставлена в умови, що, по-перше, ускладнювали для неї одержання відповідної освіти, престижної роботи, обмежували правовий статус, а по-друге, змушували боротися за свої національні та загальнолюдські права насильницькими методами.