5. Основні заходи «Нового курсу».

Розглянемо основні заходи «Нового курсу». Перш за все почався порятунок банківської і фінансової систем. Для їх оздоровлення заборонявся вивіз золота за кордон; був припинений обмін банкнот на золото. У США були закриті всі банки. Не дивлячись на те, що багато громадських діячів і політики вимагали націоналізації банків, Рузвельт не пішов на це. У прийнятому одноголосно Надзвичайному законі про банки передбачалося відновлення функції і здобуття урядових кредитів (позик) з федеральної резервної системи, хоча це вирішувалося лише благополучним, тобто найбільш крупним банкам. До кінця березня 1933 р. було знов відкрито 4/5 банків — членів Федеральної резервної системи, проте 2 тис. банків дозвіл на не це получили.4

Створена при президентові Гувере Реконструктивна корпорація розширила свої операції — за перших 2 роки «Нового курсу» сума позик, виданих нею, перевищила 6 млрд. дол. В результаті посилилася концентрація банківської системи — число банків з 25 тис. скоротилося до 15 тыс.4

Для збільшення фінансових ресурсів держави і розширення його регулюючих функцій в цей період США відмовилися від золотого стандарту, вилучили золото із звернення і провели девальвацію (знецінення) долара. У січні 1934 р. золотий вміст долара знизився на 41%.4

Заслуговує на увагу метод девальвації грошової одиниці, застосованого урядом Рузвельта. Девальвації долара важко активним торгівельним і платіжним балансом. Встати ж на дорогу масового випуску незабезпечених золотом паперових грошей Рузвельт не вважав за можливе. Тому він знайшов оригінальну дорогу інфляційного розвитку. США здійснили великомасштабні закупівлі золота за цінами, що перевищують курс долара по відношенню до золота. До кінця 1933 р. золото було куплено на 187,8 млн. дол. Це штучно понизило курс долара. Одночасно золотий запас був вилучений з федеральних резервних банків і переданий казначейству. Банкам в обмін видавалися золоті сертифікати, прирівняні до золота і забезпечуючі банківський резерв. На початку 1934 р. був ухвалений закон про золотий резерв, що встановлює нову ціну на золото — 35 дол. за унцію, що діяла до 1971 г.5

Завдяки девальвації долара розподіл доходу змінився на користь промислового, а не позикового капіталу. Тим самим запобігли масові банкротства в кредитній сфері, зменшилася заборгованість монополій уряду, посилилися експортні можливості США. Для стимулювання дрібних акціонерів і вкладників (приватних засобів) була створена корпорація по страхуванню банківських вкладів, а також прийняті заходи захисту вкладів від риски із-за біржової спекуляції. Введення державного страхування депозитів (вкладів) сприяло запобіганню банкротствам, підвищувало довіру вкладників.

Центральне місце в заходах «Нового курсу» відводилося проблемі відновлення промисловості. У червні 1933 р. був прийнятий один з двох найбільш важливих законів — закон про відновлення національної промисловості (НІРА). Для його проведення була створена Адміністрація національного відновлення, до складу якої увійшли представники фінансової олігархії (від торгівельної палати, від фірми «Дженерал моторс», «Стандарт ойл», від групи Моргана і інших концернів), а також економісти, діячі Американської федерації праці. Головою Адміністрації національного відновлення був призначений генерал Хью Джонсон. Емблемою цього органу став синій орел. Якщо такої емблеми на продукції тієї або іншої компанії не було, то суспільство її товари бойкотувало.

Закон про відновлення промисловості вводив систему державного регулювання цього підрозділу економіки. Він включав три розділи. Перший розділ передбачав заходи, сприяючі пожвавленню економіки і виведенню її з тяжкої ситуації. Основний упор робився на «кодекси чесної конкуренції», в яких встановлювалися правила конкуренції, зайнятості і найму.

Асоціація підприємців всю промисловість розділила на 17 груп, кожна з яких зобов'язалася розробити такий кодекс. Кодексами для кожного підприємства встановлювалися обсяги виробництва, рівень заробітної плати, тривалість робочого тижня, ринки збуту продукції, єдина політика цін. У кожному кодексі обов'язково обмовлялися умови зайнятості і найму. При наймі на роботу не допускалася дискримінація членів профспілки, робітником надавалося право на їх організацію, визначалися нижча межа зарплати (мінімум) і максимально допустима тривалість робочого тижня. В разі затвердження кодексу президенто він ставав законом, а дія антитрестового законодавства припинялася. В цілому у всіх галузях промисловості адміністрація Рузвельта санкціонувала 746 кодексів, що охопили 99% американської індустрії і торгівлі.

У другому і третьому розділах закону визначалися форми оподаткування і фонд суспільних робіт з вказівкою порядку використання засобів цього фонду. Для надання допомозі безробітним Конгрес створив Адміністрацію суспільних робіт, яку очолив міністр внутрішніх справ Г.Ікес. На організацію суспільних робіт виділялося 3,3 млрд. дол., сума небачена на ті часи. У числі інших заходів боротьби з безробіттям були — створення трудових таборів для безробітної молоді у віці 18—25 років. Вони забезпечувалися безкоштовним живленням, житлом, форменим одягом, їм платили 1 дол. в день. Чисельність молоді в таборах досягала 250 тис. чоловік. Роботами керували офіцери резерву ВС. Враховуючи популярність такої міри, до 1935 р. табори були розширені удвічі і в них до другої світової війни побували 3 млн. чоловік. Молодь очищала ліси, проводила меліорацію, займалася лісонасадженням, ремонтувала дороги. Адміністрація надзвичайної допомоги на чолі з радником президента Г. Гопкинсом (1890—1946) видавала штатам дотації для допомоги безробітним. Масштаби суспільних робіт, організованих американським урядом, слід визнати значними — на них до січня 1934 р. було зайнято 5 млн. чоловік. Посібники отримували 20 млн. американців.

У 1933 р. було створено Управління долини річки Теннесі, на яке було покладено освоєння цього найбільш відсталого району. Тут здійснювалося будівництво ГЕС, вироблялися лісонасадження і боротьба з ерозією грунтів, контролювалася промисловість, що забезпечується електростанцією Теннесі. Роботи були надані 40 тис. чоловік. Для працевлаштування безробітних на Півдні США створювалася сучасна інфраструктура — будувалися автостради, аеродроми, мости, гавані і так далі.

Сам Рузвельт надавав цьому закону дуже велике значення: «У історію закон про національне промислове відновлення увійде, можливо, як найбільш важливе і таке, що далеко йде законодавство, будь-коли прийняте конгресом».

Закон про відновлення національної промисловості вводився на два роки. Він передбачав ліберальні реформи в області трудових стосунків. Спочатку закон виходив з компромісу між капіталом і робітниками. Для підприємців мала значення відміна антитрестового законодавства. В той же час профспілки отримували право на колективний захист. З метою добитися «класового світу», покласти край конкуренції за рахунок робітників в пункті 7а «Кодексу чесної конкуренції» за робітниками признавалося не лише право об'єднання в професійні союзи, але і укладення колективних договорів з підприємцями. Тим самим робочі стримувалися від революційної боротьби. В той же час американські монополії не забували про свої інтереси: вони наказували в кодексах фіксувати рівень зарплати мінімальним, а тривалість робочого тижня — максимальною. Після введення таких кодексів загальний рівень зарплати знизився. Реалізація цього закону укріпила положення крупних монополій, оскільки кінець кінцем вони визначали умови виробництва і збуту; менш сильні компанії були витиснені. Тому закон НІРА слід розглядати, хоча і примусовою, але зручною для американських монополій формою того, що картелює.

Не дивлячись на те, що спочатку НІРА був сприйнятий американськими діловими колами з ентузіазмом, до осені 1934 р. вони, невдоволені зайвою регламентацією і централізацією, стали піднімати питання про той, що передивляється цього закону, тим паче, що з березня по липень 1933 р. виробництво промислової продукції різко пішло вгору. В цілях запобігання радикальному розвитку «Нового курсу» вони створили спеціальну організацію «Лігу американської свободи». Тому в 1935 р., коли президент Рузвельт поставив питання про продовження терміну дії цього закону, він натрапив на сильний опір різних сил. Представники крупного бізнесу критикували НІРА з позицій ідеалів свободи приватної підприємницької діяльності і бачили в нім майже «державний соціалізм»; дрібні підприємці вважали, що НІРА ослабляє їх позиції в конкурентній боротьбі з монополіями. У 1935 р. прибічників виявилося менше, ніж противників, і 27 травня 1935 р. Верховний суд США визнав його неконституційним, хоча регулююча роль держави багато в чому збереглася.

Другий важливий закон — закон про регулювання сільського господарства — Конгрес США прийняв на початку 1933 р. напередодні оголошеного фермерами загального страйку. Для його проведення була створена Адміністрація регулювання сільського господарства, так звана ААА. Для подолання аграрної кризи закон передбачав заходи підвищення цін на сільськогосподарську продукцію до рівня 1909 - 1914 рр. У їх числі:

1. Скорочення посівних площ і поголів'я худоби. За кожен незасіяний гектар фермери отримували компенсації і премію, засоби, які мобілізувалися за рахунок податку на компанії, податку на муку і податку на бавовняну пряжу. До моменту введення такої міри існуючі ціни на зерно робили вигіднішим його використання як паливо, і в деяких штатах зерно і кукурудзу спалювали замість дрів і вугілля.

2. Надзвичайні заходи по фінансуванню державою фермерської заборгованості, яка на початок 1933 р. досягла 12 млрд. долл.6

3. Інфляційні заходи. Уряд отримував право девальвувати долар, ремонетизировать срібло, випустити на 3 млрд. дол. Білетів державних скарбівниць, державних облігацій. В результаті фермери за 1933-1935 рр. отримали кредити на суму більше 2 млрд. дол., і продаж ферм, що розорилися, з аукціонів припинився.

Проведення цього закону в життя привело до того, що заорали 10 млн.акров засіяних бавовною площ, знищили 1/4всех посівів. За один рік дії ААА було забите 23 млн. голів рогатої худоби і 6,4 млн. голів свиней. М'ясо убитих тварин перетворювали на добрива. Якщо спостерігалися неврожаї, то це вважалося успіхом. Так, в 1934 р. США уразили жорстока засуха і піщані бурі, що істотно скоротило урожай. Таким чином удалося підтримати ціни і поліпшити положення в аграрному секторі – доходи фермерів до 1936 р. виросли на 50%. Завдяки позикам багато фермерських господарств впоралися з кризою. Проте близько 10% всіх ферм (600тыс.) розорилися і були продані з молотка. Заходи, передбачені законом про регулювання сільського господарства, перш за все зачіпали дрібні фермерські господарства, оскільки крупні фермери могли скорочувати посіви за рахунок малородючих земель, компенсуючи ці втрати поліпшенням обробки хороших земель, покупкою сільськогосподарських машин і добрив, добиваючись підвищення продуктивності і збільшення отримуваних продуктів. Пільговими кредитами могли користуватися також конкурентоздатні ферми, необтяжені боргами. Крупні сільськогосподарські монополії і фермери мали і великий прибуток від підвищення цін. Завдяки цьому процес концентрації земельної власності посилився.

У 1935 р. в політиці «Нового курсу» позначився поворот вліво. Цього добилися трудящі своєю боротьбою. За 1933-1939 рр. страйкувало більше 8 млн. чоловік. Найбільш активною формою класової боротьби стали «сидячі страйки», коли частина робітників залишалася усередині заводів, а останні цілодобово пікетували. Такі страйки виявилися ефективними і сприяли юнионизации (утворенню профспілок) навіть в тих галузях, де свавілля підприємців було особливо відчуємо. Робітники добивалися введення федеральної системи соціального страхування. У 1936 р. сталося об'єднання всіх робочих організацій і вони влилися до єдиного Робочого альянсу Америки. Були створені Ліга об'єднаних фермерів і Союз спільників.

В результаті широкого руху трудящих уряд Рузвельта на другому етапі здійснення «Нового курсу» в значно більшій мірі вимушений був враховувати інтереси робітників і фермерів. Найважливішим завоюванням робочого класу США слід визнати ухвалення закону Вагнері, білль якого був винесений на розгляд Конгресу після відміни НІРА. У біллі признавалися необхідність колективного захисту робітниками своїх інтересів через професійні союзи і шляхом висновку з підприємцями колективних договорів. За робітниками признавалося право на страйки. Адміністрація не могла застосовувати репресії за приналежність до профспілки і втручатися у внутрішні справи робочих організацій. Судам ставилося в обов'язок розглядати скарги профспілок за порушення закону. робочому руху.

Не менш важливе значення мав закон про соціальне забезпечення, прийнятий декілька тижнів опісля після закону Вагнера. Їм вводилася система пенсій через старість і посібників з безробіття. Пенсії встановлювалися з 65 років; виявлялася допомога хворим і інвалідам. Пенсійні фонди формувалися з внесків трудящих і підприємств. Норми пенсійного забезпечення встановлювалися єдиними для всієї країни. Круг одержувачів посібників, розміри і терміни виплат визначалися законодавством штатів. Проте закон поширювався на робітників і службовців торгівлі, сфери обслуговування.

Робоче законодавство 30-х рр.

Серйозний. На другому етапі проведення «Нового курсу» збільшилися масштаби суспільних робіт. Якщо на першому етапі на ці цілі виділялося 3,3 млрд. дол., то в 1935 р. — 4,9, а в 1938 р. — ще 5 млрд. дол. Створена нова Адміністрація по реалізації суспільних робіт, очолювана Г.Гопкинсом. На початок 1936 р. суспільними роботами було зайнято 3,5 млн чоловік..

У 1938 р. був ухвалений закон про справедливі умови праці, якою заборонялося використання дитячої праці, на підприємствах федерального значення встановлювалися єдині норми заробітної плати, її мінімальний і максимальний рівень, максимальні межі тривалості робочого тижня — 44 години.

На цьому етапі уряд надавав допомогу не лише крупному фермерству, але і низкодоходным господарствам. Робітники-мігранти могли проживати в таборах, орендарі для покупки ферм отримували позики, могли об'єднатися в кооперативи. Не дивлячись на те, що продовжувалися заходи по скороченню посівних площ, почалася кампанія по відновленню родючості грунтів, що викликалося негативними наслідками ряду засух і запорошених бурь, що спостерігалися в 30-і роки.

Всі заходи, проведені «Новим курсом», зробили його однією з найпрогресивніших сторінок історії США.

Оцінюючи «Новий курс», ми повинні перш за все відзначити, що він відповідав історичній епосі затвердження государственно- монополістичного капіталізму (ГМК) і відображав тенденцію переходу економіки США на стадію ГМК. Завдяки активній регулюючій ролі держави, країна змогла вибратися з кризи, прибутки американських монополій пішли в гору.

Політична активність робітників, фермерів, міської дрібної буржуазії, негритянського народу змусили Рузвельта при проведенні політики «Нового курсу» проявити гнучкість, маневрування, врахувати інтереси різних верств населення і зробити поступки трудящим.

В той же час «Новий курс» не можна розцінювати як перехід до соціалістичного планерування, оскільки приватна власність залишалася непорушною, не було націоналізовано жодного підприємства або банку.

В результаті політики «Нового курсу» в США зміцнилися позиції крупної буржуазії, що просліджується у всіх сферах економіки — промисловості, банківській системі, аграрному секторі. Концентрація виробництва і банків посилилася. Найбільш сприятливі наслідки ця політика мала для провідних груп американського монополістичного капіталу.

Проведення «Нового курсу» не було безболісним. Проти «Нового курсу» виступали прибічники старих методів антиробочого законодавства — представники консервативних шарів фінансових монополій. Проти Рузвельта були Морган, Дюпон, Рокфеллер, Меллон. Опозиція «Новому курсу» посилилася з ослабінням економічної кризи, що привело до відміни законів про НІРА, ААА, а також порушенню закону Вагнера. Створена Американська Ліга свободи вимагала відмови від державного регулювання, зниження податків на крупний капітал і переходу до жорсткого курсу по відношенню до трудящих.

У політиці Рузвельта втілилися риси варіанту ліберального реформіста розвитку В політиці Рузвельта втілилися риси варіанту ліберального реформіста розвитку ГМК. Найважливішим інструментом його політичного курсу став державний бюджет, за рахунок засобів якого здійснювалося фінансування розширеного відтворення і соціальних програм. До такої політики Рузвельт прийшов не відразу, на перших порах він не прийняв пропозиції ученого-економіста Кейнса про практику дефіцитного фінансування, оскільки в передвиборній кампанії обіцяв досягти збалансованого бюджету. У 1935 р. Рузвельт відкрито заявив, що «бюджет залишатиметься незбалансованим до тих пір, поки існує армія тих, що мають потребу».

У цей період довкола «Нового курсу» об'єдналася широка коаліція ліберально-демократичних сил, завдяки чому в 1936 р. Ф.Рузвельт отримав перемогу і був вибраний на пост президента на другий термін. У 1937 р. він приступив до реформи Верховного суду — вищої судової інстанції країни, який санкціонував закон Вагнера і інші акти соціального законодавства. У 1938 р. Рузвельт почав проводити план так званого «підкочування насоса» — збільшення попиту за допомогою нових державних вкладень. Об'єм суспільних робіт розширився, чисельність одержуючих посібники збільшилася до 21,3 млн. чоловік. Дефіцит бюджету став швидко зростати і в 1939 р. склав 2,2 млрд. дол. Після цього число прибічників кейнсианской теорії в США істотно зросло.

Світова економічна криза і його особливості у Великобританії.

Кризисні явища в економіці Англії були відмічені на початку 1930 р. тобто декілька пізніше, ніж у ряді інших країн. У первинний період в правлячих кругах країни не було єдності відносно антикризової програми. Лейбористський уряд прагнучи виконати передвиборні обіцянки, схильно було збільшувати бюджетні витрати для полегшення положення широких верств населення, малоімущих і безробітних, в основному за рахунок посилення податкового преса на імущих. Подібна політика зустріла опір з боку останніх і змусила Дж. Макдональда в серпні 1931 р. сформувати новий кабінет з консервативною більшістю. Поворот в антикризовій політиці отримав обгрунтування в доповіді Королівської комісії з національної економії під головуванням фінансиста Дж. Мея. Керуючись ліберальними принципами на перших порах новий англійський уряд намагався підсилити непряме втручання, прагнучи зберегти перш за все стійкість фінансової системи країни за рахунок забезпечення бюджетної рівноваги. При одночасному збільшенні прямих і непрямих податків сталося різке скорочення бюджетних витрат по соціальних статтях, заробітній платі державним службовцем, асигнуваннях на суспільні роботи, посібникам з безробіття.

Крім того, уряду консерваторів удалося отримати крупну зовнішню позику, з метою відновлення платіжного балансу.

Антикризові заходи.

Важливим заходом стала відміна у вересні 1931 г золотого паритету національної валюти, внаслідок чого сталася девальвація фунта.

За Великобританією вимушені були послідувати країни що входять в так

званий стерлінговий блок (25 держав – країни Скандинавія, Голландія, Португалія, Аргентина, Бразилія і ін. включаючи британські колонії і домініони), які встановлювали курс своїх валют на підставі англійського фунта. Окрім цього, країни блоку, що полегшило країні чималі вигоди від даної операції. Члени блоку, орієнтуючись на стерлінг були вимушені купувати англійські товари і одночасно поставляти сировину і продовольство.

У стосунках з країнами – конкурентами, що зберігали деякий час золотий паритет національних валют (США, Німеччина, Франція, Італія і ін.), Англія отримала перевагу за рахунок підвищення цінової конкурентоспроможності своїх товарів, що сприяло посиленню політики протекціонізму в цих країнах. Через останню обставину і Великобританія нарешті відмовилася від принципу фрейредерства, перейшовши до політики жорсткого протекціонізму.

У комплексі з іншими антикризовими заходами вже до кінця 1933г. Англія удалося досягти стабілізуючого ефекту. Як видимий, це відбувається в основному за рахунок використання переваг, що є у Великобританії, в стосунках з іншими країнами, за рахунок попереджуючих кроків на зовнішньому ринку і досить жорсткого внутрішнього економічного курсу, що відрізняло її антикризову політику від Нового курсу Рузвельта. Слід зазначити, що вже в 1934г. жорстка бюджетна політика економії починає декілька лагідніти, про що свідчить зростання заробітної плати, відновлення посібників з безробіття, зниження розміру прибуткового податку і інші заходи, що сприяли пом'якшенню соціальних протиріч.

Що почався в 1934г. підйом підкріпився істотними державними асигнуваннями на розвиток галузей, пов'язаних з озброєнням. Разом з цим заходи уряду по оздоровленню фінансової системи, жорстка політика протекціонізму сприяли припливу інвестицій в ряд старих галузей економіки, що втім істотно не змінило внутрішньогосподарські диспропорції, що були, а вугільна і текстильна промисловість продовжували стагнировать.

Особливості світової економічної кризи у Франції.

Світова економічна криза поширилася на Францію декілька пізніше, в 1930г., зате він був тривалішим і глибшим. У кризисний період сталася крайня радикалізація внутрішньополітичних стосунків, що було обумовлене відмінною від інших країн соціальною структурою французького суспільства, а також політичними традиціями країни.

Разом з посиленням демократичних і леворадикальных течій з'явилася тенденція до фашизації країни. Вперта боротьба між різними політичними силами у свою чергу визначила особливості антикризової політики і багато в чому вплинула на тривалість кризи.

Придушення комуністами і соціалістами в лютому 1934г. спроби фашистського путчу (за яким стояли не лише фашистські організації, але і частина крупних монополій, представники церкви.) викликало помітне зростання впливу двох лівих партій: соціалістичною (СФІО) і комуністичною (ФКП), що об'єдналися в Народний фронт, і відповідно, падіння авторитету уряду.

Народний фронт (єдина організація лівих антифашистських сил) на початок 1936г. включав ще і організацію радикал-соціалістів, рух інтелігенції «Амстерам – Плейель» і ін.

Програма народного фронту була орієнтована в основному на задоволення потреб широких шарів громадян. Серед найосновніших вимог слідує отметить6 створення національного фонду безробіття, скорочення робочого тижня без зменшення вмісту, збільшення числа робочих місць (за рахунок зменшення порогу пенсійного віку, організація масштабних суспільних робіт і ін.)

4 липня 1936 року було створено перший уряд Народного фронту (на чолі з прем'єр – міністром Л.Блюмом), 7 липня було підписано угоду між загальною конфедерацією праці (ВКТ) і підприємцями про збільшення заробітної плати, визнання профспілок і інституту цехових старост. Угода передбачала введення 40-годинного робочого тижня, надання оплачуваних відпусток, визнання системи колективних договорів.

Цей документ і велика частина положень платформи Народного фронту були закріплені законодавчо парламентом країни. Це було тріумфом народного фронту і кульмінацією робочого руху в його підтримку.

Збільшення витрат по соціальних статтях поставило уряд перед проблемою непомірно набряклого дефіциту державного бюджету. Це змусило уряд піти на першу девальвацію франка, що не забарилося негативно позначитися на рівні життя найширших шарів громадян. Ліва спрямованість політики уряду соціалістів сприяла посиленню втечі капіталів з країни, поглибленню процесу скорочення виробництва, появі інших форм протидії урядовій кризі з боку перш за все крупного капіталу.

У цих умовах уряд Блюма не наважувався поставити під державний контроль діяльність Французького банку і почати податкову реформу. Пауза в діях уряду викликала політичну кризу і як результат – зміну кабінету міністрів.

Уряд соціаліста – радикала Каміля Шотана спробувало знайти компроміс між інтересами широких верств населення і представників крупного капіталу за рахунок деякого обмеження вимог програми Народного фронту. Проте, не дивлячись на істотне згортання бюджетних витрат стан фінансової системи ще більш погіршав, що змусило уряд вторинно виробити девальвацію національної валюти.

Непослідовність антикризових дій привели до розколу усередині самого Народного фронту, внаслідок чого трансформувалася і його програма.

В результаті нової урядової кризи весною 1938г. формується 2-й кабінет Блюма, який проводить подальше згортання політики Народного фронту.

За рахунок скорочення соціальних асигнувань Блюм сподівався прискорити військово-оборонне будівництво в країні. Одночасно як джерела засобів для виконання оборонної програми урядом були названі : збільшення розмірів податку на капітал, на привілейовані підприємства, на надприбутку оборонних підприємств, а так само встановлення суворого державного контролю за валютними операціями, імпортом і деякі інші заходи. Політика того, що передивляється прибуткової і витратної статей бюджету викликала незадоволеність представників крупних промислових і фінансових кругів, з одного боку, і не отримала широкої підтримки громадян, з іншою, що визначило швидке падіння кабінету.

Сформоване в квітні 1938г. уряд Едуарда Даладье остаточно відмовився від програми Народного фронту на основі отриманих їм від парламенту надзвичайних повноважень.

Стан економічної нестабільності був характерний для Франції аж до кінця 30-х років, що багато в чому пояснюється непослідовністю антикризових заходів, а по суті відсутністю погодженої загальнонаціональної програми виходу з кризи. В результаті цього Францію істотно поступилася своїми позиціями на світових ринках. Деяке пожвавлення в економіці країни було викликане напередодні війни посиленням державних асигнувань на військове будівництво.

Особливості економічної кризи в Германії.

Залежне положення в достатній мірі незміцнілої економіки Німеччини визначило глибину кризи 1929-1933 рр. в країні.

Своєї нижньої крапки він досяг в 1932г. уразивши промисловий сектор ( 68 тис. підприємств сталі банкротами), банківську сферу, викликав величезне безробіття (близько 8 млн. чіл).[1]

Припинення допомоги з боку провідних країн, які також випробовували економічну кризу, посилило положення Німеччини.

Нездатність режиму республіки Веймарськой ефективно протидіяти економічній кризі, загостренню соціальних протиріч, прагнення монополій до відновлення втрачених позицій на світових ринках, зростаюча ностальгія широких суспільних кругів громадян по минулій величі Німеччини в умовах різкого падіння життєвого рівня, байдужість до внутрішніх проблем Німеччини з боку урядів інших країн була головним чинником встановлення фашистського режиму в країні в 1933г.

Економічна політика фашизму носила яскраво виражений этатистский характер. Антикризові заходи носили надзвичайний характер, переслідували не лише тактичні цілі виведення економіки в режим зростання, але і стратегічні – повернення загублених територій і ринків, подальше розширення кордонів держави, завоювання світового панування.

Ця стратегія і визначила форми і методи виведення країни з кризи, головним вмістом якої стає тотальна мілітаризація народного господарства.

Нацисти створюють потужний апарат державного регулювання економіки, що з'явилася основним важелем зосередження фінансових, сировинних, виробничих, людських і інших ресурсів.

Ряд ухвалених законів про те, що картелює економіки, про підготовку до органічної побудови німецького господарства, про оборону імперії і ін. дозволили встановити суворий контроль держави над більшою частиною промислового потенціалу. Закон про організацію національної праці створив нормативну базу для становлення примусової праці.

Керівництво економікою Німеччини здійснювалося з єдиного центру – Головної господарської поради, що перерозподіляла фінансові, людські і сировинні ресурси перш за все у військовий комплекс за рахунок цивільних галузей.

Таким чином в умовах фашистської диктатури за відсутності необхідних засобів на широкомасштабні військові інвестиції, допомозі, що припинилася, з боку інших країн, самоизоляции країни методи державного регулювання спочатку придбали яскраво – виражені прямі адміністративні форми. Швидкими темпами йшло розширення державного сектора в економіці, що, зокрема, було пов'язано з політикою «ариизации» підприємств. Зростала доля участі держави в акціонерних кампаніях.

Такий варіант інтервенції держави в господарське життя виявилися вельми ефективними і дозволили в перебігу 1934г. покінчити з кризою перш за все у важкій промисловості і на цій основі забезпечити швидкі темпи зростання. Проте слід зазначити, що успіхи Німеччини в подоланні кризи були вельми примарними, оскільки не усували народохозяйственные диспропорції що з'явилися його причиною, а навпроти заглиблювали їх.

Продовження політики мілітаризації економіки, таким чином, не вирішувало завдання відновлення оптимальних господарських пропорцій, розширення внутрішніх і зовнішніх ринків, оздоровлення фінансової системи і так далі Втім, нацистський уряд і не прагнуло до вирішення даних проблем.

Лише розв'язування зовнішньої агресії могло тимчасово відсунути невідворотну господарську катастрофу. Тому з 1935 р. Німеччина усе більш втягується у військові конфлікти і кінець кінцем розв'язує Другу світову війну.

Світова економічна криза і його особливості в Італії.

Економічний підйом був перерваний таким, що охопив в 1929 р. всі економічно розвинені країни світовою економічною кризою. У Італії криза поклала початок новому етапу становлення фашистського режиму. Під приводом вживання антикризових заходів фашистська держава повністю поставила під свій контроль основні галузі економіки. Посилився процес концентрації фінансового і промислового капіталу, монополізації економіки країни. Уряд Муссоліні віддавав пріоритет монополістам, що істотно зачіпало інтереси дрібних і середніх власників. Сума урядових субсидій крупним монополістам досягла 10 млрд. лір, держава набувала тисяч акцій і облігацій промислових підприємств. У результаті воно стало одним з найбільших акціонерів, в його руках були зосереджені потужні важелі для надання не лише адміністративної, але і економічної дії на політику крупних монополістичних об'єднань.

Економічна політика фашистської держави сприяла зростанню авторитету Муссоліні в кругах крупних підприємців. Провідні представники фінансово-промислового капіталу - Донегані, Мотта, Піреллі, Аньеллі, Вольпі і ін. - стали одночасно і керівниками корпорацій відповідних галузей, зайняли крупні пости у фашистській ієрархії. Фактично в країні склалася система державно-монополістичного капіталізму. Окремі концерни повністю панували в італійській економіці. Найбільш великими з них були хімічний і гірничорудний трест “Монтекатіні”, електроенергетичний “Едісон”, гумовий “Піреллі”, металургійний і збройовий “Терні” і деякі інші.

В той же час, в роки кризи істотно скоротився сектор дрібних приватних підприємств. У 1929-1932 рр. потерпіло фінансовий крах, розорилося або було поглинене сильнішими конкурентами 12661 предприятие.8 Велика частина підприємців, що розорилися, була вимушена йти працювати на крупні підприємства або державну службу.

Централізація управління економікою мала і інші негативні наслідки. Вона привела до бюрократизації економічної системи і бурхливого розквіту корупції серед чиновників.

В той же час, в порівнянні з економікою нацистської Німеччини, рівень монополізації в Італії був все ж значно нижчий. Італійським фашистам не удалося повністю підпорядкувати собі економіку, зберігався сектор приватних підприємств, у тому числі і великих. Дія ринкових механізмів сильно обмежувалася, але вони не були повністю зруйновані.

Втрата підтримки підприємців і крах італійського фашизму Монополізація економіки і зростання промисловості дозволили Муссоліні задуматися про військову експансію. Муссоліні з 1935 г починає міняти свій економічний і зовнішньополітичний курс.

В області економічної з початку 1935 р. Муссоліні оголошує курс на автаркію - повне самозабезпечення Італії всіма видами продукції, у тому числі і військовою. Ця політика боляче ударила по інтересах представників крупного італійського капіталу, що тісно співробітничали з країнами Заходу. Проте участь в реалізації експансіоністських задумів Муссоліні обіцяла їм істотні вигоди: мілітаризація економіки, військові замовлення, завоювання нових територій відкривало перед представниками італійського капіталу нові масштабні перспективи. У результаті фінансові круги пішли по шляху компромісу: з одного боку, вони зберігали зовнішню лояльність режиму, з іншої - продовжували, частенько нелегально, в обхід розпоряджень дуче і міжнародних санкцій, взаємовигідний торгівельний обмін із західними партнерами (така позиція дозволила їм не лише зберегти, але і багато в чому збільшити свої прибутки). В той же час, зміна економічного курсу Італії стала початком розколу між фашистським режимом і італійськими промисловцями. Частина фінансової еліти, що зазнала найбільш сильних збитків в результаті переорієнтації економіки, стала формуватися довкола інших центрів впливу, що існували в Італії. Специфіка Італії полягала в тому, що, у відмінність, наприклад, від Німеччини, де Гітлер до цього часу став єдиновладним господарем країни, положення Муссоліні багато в чому залежало від підтримки його традиційними інститутами - в першу чергу королем і Католицькою церквою в особі Ватикану. Ці інститути стали надалі тими центрами, довкола яких формувалися опозиційні фашистському режиму представники політичної і фінансової еліти.

Розуміючи неминучість протидії своїм агресивним планам з боку західних держав, Муссоліні починає шукати нових союзників. У 1935 р. через свої дипломатичні канали він вперше інформує Гітлера про готовність до посилення зв'язків з Німеччиною. Одночасно починається підготовка до розв'язування війни в Північній Африці. Об'єктом агресії Муссоліні вибрав Ефіопію, перемога над якою, на думку дуче, могла дістатися легко і принести йому нові політичні дивіденди.

У відповідь на окупацію Ефіопії Ліга націй оголосила економічну блокаду Італії як державі-агресорові. Це прискорило процес зближення двох фашистських режимів: економічні санкції, хоча і малоефективні, змусили Муссоліні побачити в Германії політичного і економічного партнера. Економіка Італії все більше починає орієнтуватися на німецькі промислові ресурси: збільшується ввезення німецького вугілля, стали, військовій продукції.

У липні 1936 р., німецькі і італійські фашисти спільно підтримали заколот генерала Франка в Іспанії, фактично експортувавши фашизм в цю країну. У березні 1938 р. Муссоліні підтримав аншлюс Австрії, а в квітні 1939 р. початків, за підтримки Німеччини, бойові дії проти Албанії.

У травні 1939 р. двосторонні стосунки між Італією і Німеччиною були оформлені офіційно: міністри закордонних справ цих держав Чиано і Ріббентроп підписали договір про військово-політичний союз, що отримав назву “Сталевий пакт”. Таким чином, напередодні II світової війни Італія була повністю втягнута в орбіту устремлінь німецьких нацистів.

Вплив світової кризи на економіку Японії.

Підйом ділової активності, що намітився, був зупинений кризою 1927г. На хвилі фінансових неладів до влади прийшли мілітаристи, що розраховували здолати внутрішні економічні труднощі за допомогою озброєної зовнішньої експансії. Як об'єкти майбутніх захватів розглядалися Китай, Південно-східна Азія, Індія, східні райони Сибіру і радянського Далекого Сходу. Економічна депресія, що проте охопила країну, була підстебнута в 1929 р. крахом Нью-йоркської фондової біржі. Зроблені урядом заходи по порятунку економіки не дали відчутного результату і поколивали довіру народу до політичних партій, що вийшли на суспільну сцену. Японія встала на дорогу прискореної мілітаризації. За цей вибір особливо ратували нові концерни, що виникли головним чином в роки першої світової війни і що склали собі капітал на військовій кон'юнктурі. У унісон їм звучали заклики офіцерства, що пов'язувало свою кар'єру з перспективами грабіжницьких військових походів, до озброєного переділу світу. Фашистські угрупування укріплювали свої позиції не лише в армії, але і в державній владі. З березня 1931 р. було зроблено декілька спроб здійснення державного перевороту і встановлення військово-фашистської диктатури.

Військові приступили до детального опрацювання плану захвату Маньчжурії. Після серії озброєних провокацій Квантунськая армія в ніч на 19 вересня 1931 р. напала на китайські війська в Мукдене. Незабаром вся Маньчжурія була окупована японцями. У 1932 р. на її території було утворено маріонеткову державу Маньчжоу-го. Ліга Націй зажадала від Японії припинити військові дії в Китаї і вивести звідти війська. У березні 1933 р. Японія заявила про свій вихід з Ліги Націй і продовжила загарбницькі дії на континенті. Квантунськая армія зайняла весь Північний Китай.

Поворотним пунктом аграрної політики японського уряду послужила світова депресія 1929-1933 рр., в боротьбі з якою воно, узявши за зразок досвід сусіда-противника (СРСР), провело в життя "План відродження села" і "П'ятирічку поширення продуктивних кооперативів". Колективістський напрям в рішенні продовольчого питання зміцнився під час згаданої війни з Китаєм. На початок японо-американской війни (1941 р.) склалася продовольчо-контрольна система, яка покоїлася на трьох принципах: 1) Державна монополія на торгівлю рисом 2) Єдиний канал розподілу рису, що складається виключно з державних підприємств і громадських організацій. 3) Цінова система з "зворотними ножицями": урядові заготівельні ціни були выще підкупних.

Отже, то, про що колись мріяв Тимчасовий уряд в Росії

було здійснено в Японії в 1930-1940-х рр.

Висновок.

Період Великої кризи 1929 – 1933гг., повторно, за короткий проміжок часу, але вже в мирний час викликав небувалі темпи зростання державного втручання в господарське життя. Розвиток етатизму був характерний для всіх без виключення країн. Відмінна риса нового етапу розвитку системи регулювання в тому, що феномен этатизации отримує досить міцне обгрунтування в кейнсианской теорії.

У декілька іншому ключі трактують неминучість виникнення системи державного регулювання економічних стосунків вельми популярні у той час доктрини: італійський корпоративізм, німецький націонал – соціалізм, багаточисельні соціалістичні концепції і так далі, що свідчить про повсеместности даного процесу.