Політична історія Другої світової війни

1 вересня 1939 р. Німеччина нападає на Польщу. Польська армія героїчно намагається стримати напад противника і сподівається на швидку допомогу Англії і Франції. Проте ті, що лише недавно створили систему військових договорів з Польською республікою, у військовому плані нездібні діяльно допомогти союзникові. І хоча 3 вересня Англія і Франція оголошують війну Німеччини, військових дій не роблять. Почалося те, що пізніше назвуть “дивною війною”, коли 110 французьких дивізій стояли перед 23 німецькими, а британські солдати, чисельністю 158 тис. було перекинуто на континент лише до 11 жовтня 1939 р., через 9 днів після закінчення останнього польського опору на півострові Хель. Почавши війну з Польщею, німецьке керівництво, мабуть, сподівалося на допомогу СРСР. Але радянський уряд, не дивлячись на постійні вимоги німців вступити у війну, зволікав рішення. По-перше, Радянський Союз не розглядав договір про ненапад, навіть з його секретним застосуванням, як угода про спільні військові дії з Німеччиною. По-друге, радянське керівництво розуміло, що напад гітлерівців на нашу країну майже неминуче і не варто допомагати їм наблизити цей момент, а треба отримати максимальну користь з ситуації, що склалася, для зміцнення обороноздатності країни. По-третє, хоча Польща і розглядалася як ворожа СРСР держава, і наші претензії на західні білоруські і українські землі були відомі, проте не варто було нападати на Польщу в настільки непривабливій ситуації. В середині вересня склалося положення, коли німецькі війська стали виходити на землі, що цікавлять нас, і могли підійти безпосередньо до кордонів СРСР. І хоча польська армія ще обороняла Варшаву і східні території, 16-17 вересня польський уряд почав перебиратися до Румунії. У цих умовах радянське керівництво порахувало можливим реалізувати свої плани.

17 вересня 1939 р. Червона Армія вступила в східні землі Польщі. Польський уряд віддав наказ не чинити опору “Порадам” і вирушати на захід. Проте сталося близько 40 бойових зіткнень радянських і польських частин, в яких загинуло 739 червоноармійців і було поранено 1 862 людини, втрати поляків вважаються приблизно такими ж. В кінці вересня 1939 р. була встановлена лінія розділу радянських і німецьких військ. 29 вересня 1939 р. був підписаний німецько-радянський договір “Про дружбу і кордони”, що ліквідував Польську державу.

Хоча землі, приєднані до СРСР, в цілому були в межах “лінії Керзона” (тобто можна було вести мову про міжнародне визнання радянських придбань), радянський уряд зробив грубу політичну помилку, визнавши ліквідацію Польщі, і 31 жовтня 1939 р. засудив західні держави як агресорів, які продовжують війну ради відновлення старої (територіально) Польщі як потворного породження Версальського договору.

Подібні демарші Радянського Союзу загострили і заплутали реальне положення справ. Захід сприйняв це як союз Німеччини і Радянського Союзу по тотальній зміні світу. Почалися гоніння на комуністів. Проте, знаходячись у стані війни з Німеччиною, англійці і французи не вели війни. Але війна йшла: з вересня 1939 р. по травень 1940 р. гітлерівці потопили 400 кораблів, у тому числі, і цивільних, втративши при цьому 27 підводних човнів. “Гаряча” війна на морі, “липова” війна на суші – таке положення до кінця листопада 1939 р.

30 листопада 1939 р. СРСР перериває ті, що йдуть з квітня 1938 р. переговори з Фінляндією про розмін територіями і починає агресивну війну. Англія і Франція, “дивно” ведучи війну з Німеччиною, планують вести війну і з СРСР. До Фінляндії повинен був відправитися 150-тисячний експедиційний корпус, а по півдню СРСР (Баку і Батумі) повинні були завдати удару англійські, французькі і польські війська (Польща оголосила війну СРСР в грудні 1939 р.). У грудні 1939 р. Радянський Союз як агресор виключений з Ліги Націй. Фінляндії надали допомогу лише загони добровольців, в основному із Скандинавії, і 12 березня 1940 р. війна закінчилася формальною перемогою СРСР. Радянський - фінський кордон був перенесений на лінію кордону 1809 р., і СРСР отримав в оренду півострів Ханко строком на 30 років. Це було сплачено життями більш ніж 100 тисяч радянських солдатів і декількох десятків тисяч фінів.

У день, коли у Франції була введена страта за комуністичну пропаганду (9 квітня 1940 р.) німецькі війська захопили Данію і почали окупацію Норвегії. Війна знову дивно розвивалася. 14 квітня англо-французьскі війська почали бої за Норвегію, але на континенті не воювали. Співвідношення військ було 136 дивізій в Німеччини і 147 – у її противників. Стратегія оборонної війни, яку розділяли останні, дала Німеччині можливість воювати на свій розсуд. У результаті 10 травня 1940 р. гітлерівські війська вторглися до Бельгії і Голландії. 3 червня частини антигітлерівського блоку покинули Дюнкерк (Бельгія), а 7 червня – Північну Норвегію, 14 червня німецькі війська вступили до зданого без бою “відкритого Парижа”. 22 червня Франція капітулювала перед Німеччиною і Італією (у війні з 10 червня 1940 р.). Англія залишилася одна.

Створилася нова ситуація. У Європі залишилися фашистські держави Германію, Італія, Іспанія, Португалія, Словаччина, Угорщина, Румунія, Болгарія, авторитарна Югославія, нефашистськими і незалежними були Швейцарія, Швеція, Фінляндія, Греція, країни Балтії і ряд “карликових” держав. Їм всім необхідно було визначити свою політику. Про нейтралітет заявили Швейцарія, Швеція, Португалія, Іспанія. Греція вступила у війну з Італією, відображаючи її агресію. Литва, Латвія, Естонія вимушені були вибирати між СРСР і Німеччиною. Остання в 1939 р. вже відібрала в Литви Мемель і збуджувала німців Прибалтики стати “п'ятою колоною” Рейху. “Поради” ж, забравши в Німеччини Мемель, передали Клайпеду і колишній край Віленський Литовській республіці. Вибір був зроблений, і з Радянським Союзом підписані військові договори про розміщення Червоної Армії в країнах Балтії. Радянський вплив і, парадоксально, демократизація авторитарних режимів прибалтійських держав привели до посилення прорадянських сил в цих країнах і до вирішень їх парламентів про вступ до Радянського Союзу, що і сталося в кінці липня 1940 р.

Країни Східної Європи були готові почати війну один проти одного. Німеччина використовувала момент і через так звану “систему Віденських арбітражів” провела розділ спірних територій і стала гарантом “нової Східної Європи”. Після підписання 27 вересня 1940 р. японо-італо-німецького “Потрійного договору” про спільні дії в світовій війні, Гітлер схиляє східноєвропейські диктатури приєднатися до блоку. З листопада 1940 р. по березень 1941 р. майже все на сході Європи сталі німецькими союзниками мимоволі. Проти перетворення в гітлерівського сателіта виступили проанглійскі і проруські налагоджені офіцери Югославії. Але у відповідь на переворот кінця березня 1941 р. Югославія піддалася окупації п'ятьма фашистськими державами. Спроба Югославії вийти з німецького блоку була недопустима, оскільки в лютому - березні 1941 р. англо-грецькі війська вибили італійців з Греції і увійшли до Албанії. По-друге, розширення успіху антигітлерівців на Балканах сильно ускладнило підготовку нападу на СРСР, до того ж югославський уряд встиг підписати договір про військову допомогу з Радянським Союзом.

Взагалі, початок 1941 р. був напруженим для Німеччини. Італійці примудрилися повністю програти війну в Африці, і німецькі війська довелося послати до Лівії і Єгипту. На Близькому Сході французькі частини стали переходити на сторону англійців, а останнім удалося подавити фашистський переворот в Іраку. Спроба захопити Британію давно провалилася, а, мабуть, послана для переговорів з англійцями “друга людина Рейху” 10 травня 1941 р. Р. Гесс був арештований, таким чином переговори про перемир'я з Великобританією провалилися. Японія вела на Сході свою війну, захоплюючи колонії Франції і Англії і наближаючись до війни з США; 13 квітня 1941 р. вона підписує з СРСР Договір про взаємний нейтралітет.

Отже, Англія чинить опір, США починають надавати їй економічну і військово-технічну допомогу (ленд-ліз), СРСР визнає антигітлерівські уряди окупованих країн, які утворюються в Лондоні і нарощує темпи підготовки до війни. Зволікати з нападом на Радянський Союз не можна. У квітні Німеччина ліквідовує грецький плацдарм англійців і підписує угоди з рядом незалежних і колабораціоністських (що співробітничали з окупантами) урядів про оборону або спільну боротьбу з СРСР. 22 червня 1941 р. Німеччина нападає на нашу країну.

Напад на Радянський Союз дав новий поворот ідеологічному обґрунтуванню війни. Річ у тому, що в гітлерівській Німеччині здійснювався на практиці особливий перебіг фашизму – расистське. Німецькі нацисти в цілому змішували поняття “нація” і “раса”. (Нацисти розуміли під “расою” зовсім не те, що прийняте в науці і навіть в сучасній буденній свідомості). Нацизм жорстко зв'язав антрополого-біологічні відмінності людей з їх культурою. Раси ділилися на “вищих” і “нижчих”. Вищою була “арійська раса” (у науці немає такого поняття), до якої належали германці. Змішення рас наводило нібито до звиродніння “вищих” і захвату їх місця на землі “нижчими расами”. Це змішення необхідно було зупинити шляхом роздільного мешкання рас і недопущення появи потомства від людей, що належать до різних рас і від нащадків змішаних шлюбів. “Неповноцінне” потомство мало бути ізольоване від арійців.

Через цілий комплекс причин історичного і культурного характеру (наприклад, християнський антисемітизм, участь у формуванні німецької культури ХIХ - ХХ ст. облич єврейського походження, таких як Р. Гейнеа, і ін. причини) “найшкідливішою” расою нацисти вважали “семітську” (у науці існує поняття “Семіто-хамітської мовної сім'ї”, куди входять євреї, араби, ассірійці, копти і ін.). Проте в цьому випадку “семіти” були замінником (евфемізмом) єврейської нації. З точки зору нацистів, євреї прагнуть до світового панування, у тому числі добиваються цього і статевою дорогою. Нацисти вважали, що фізіологічні виділення євреїв схожі на туберкульоз, як метастази сухот перетворюють здорову тканину на саме себе, так і “кров” єврея перетворює будь-яку людину на єврея. Вирішенню проблеми звільнення німців від євреїв були присвячені “Нюрнберзькі” – “расові” -- закони (1935 р.). Застосовуючи ці “закони” гітлерівці видавлювали євреїв з Німеччини, а що залишилися укладали в спеціальні райони (гетто) і концентраційні табори. Та ж доля спіткала і євреїв на окупованих територіях.

Проте до нападу на СРСР гітлерівці, як правило, не знищували цілеспрямовано великі групи своїх в'язнів. (Правда необхідно відзначити, що в другій половині 1930-х рр. фашисти практикували в Германії так звану евтаназію – убивання десятків тисяч німців, хворих невиліковними спадковими захворюваннями або що мають природжені фізичні недоліки.) Але території нашої країни, як, втім, і Польща, грали особливу роль в ідеології нацизму. Ці землі і були так званим “життєвим простором” для германців. Територія Уралу повинна була бути очищена від “недолюдів” (офіційний нацистський термін) – слов'ян і “киргизів” (так у Гітлера називаються ті, хто належить до тюркської мовної сім'ї). “Недолюди” мають бути виселені до Західного Сибіру (з Східного Сибіру починалася зона Японської імперії), де можуть вимирати, оскільки вони потрібні лише як людський матеріал для набору прислуги в сім'ях німецьких колоністів, які будуть розселені на землях, очищених від слов'ян і киргизів. Отже, доля населення СРСР зрозуміла. Проте гітлерівці вважали (не без допомоги частині російської білої еміграції), що влада в СРСР належить євреям - комуністам, які і керують євреями - капіталістами Заходу. Дане переконання привело до того, що саме на окупованих територіях СРСР з червня 1941 р. починається умисне вбивство євреїв, а потім і інших радянських громадян. Необхідно відзначити, що в перші тижні чимала частина євреїв - громадян СРСР була убита не німцями, а націоналістами Західної України, Латвії, Литви, Естонії.

Отже, почавши масове знищення євреїв Радянського Союзу, гітлерівці в інших окупованих землях продовжували використовувати єврейське населення в основному як раби в концтаборах. У 1943 р. нацистське керівництво приймає так зване “остаточне рішення єврейського питання”: до кінця війни євреї мають бути поголовно убиті. Починається ліквідація гетто. У гетто Вільнюса, Кракова, Варшави євреї чинили озброєний опір карателям. Планомірне знищення євреїв продовжувалося аж до травня 1945 р. Всього у роки війни загинуло 6 млн. євреїв, причому більше 4 млн. євреїв були усвідомлено убиті фашистами по расових причинах.

Лише за свою національну приналежність були підверженні знищенню цигани (ці вихідці з Індії мають більше підстав бути нащадками “арійців”, чим германці). З 1941 р., і особливо з 1943 р., нацистське керівництво стимулювало і цілеспрямоване вбивство слов'ян Польщі і СРСР. Таким чином, в 1939 - 1945 рр. нацистська верхівка Німеччини проводила політику геноциду (буквально – знищення роду, племені) відносно цілого ряду народів Європи, а японці з початку 1930-х рр. – відносно народів Китаю і Південно-східної Азії. Декілька десятків мільйонів чоловік було убито лише із-за їх етнічної приналежності. Геноцид багато в чому визначав військові цілі фашистів, а припинення геноциду інколи впливало на дії антигітлерівської коаліції. У цьому сенсі Друга світова війна з'являється як планетарна битва Добра і Зла.

До східної кампанії Німеччини удалося узяти під повний контроль європейський континент, окупував одні країни, змусивши інші стати своїми союзниками. У Східній Європі сателітами Рейху сталі Словаччина, “Незалежна держава Хорватія”, Румунія, Угорщина. Проте повноправними союзниками були лише дві останні країни, причому Румунія в певному значенні могла вважатися “стратегічним партнером”, оскільки самостійно керувала своїми частинами і під її військово-політичний контроль були передані Молдавія і частина українських земель. Угорщина не могла виставити достатніх контингентів, та і не могла претендувати на радянські землі. Тому угорські частини, як і формування маріонеткових держав Словаччини і Хорватії, безпосередньо підкорялися німецьким військовим начальникам. Участь у війні проти СРСР прийняла і нефашистська Фінляндія, що намагалася повернути землі, втрачені після “зимової війни” 1939 - 1940 рр. Союзником гітлерівців на сході континенту була і Болгарія, але взявши участь в окупації Югославії і Греції і оголосивши війну Англії, а пізніше і США, це держава із-за сильних проросійських настроїв не лише не вела війни з Радянським Союзом, але і не розірвала з ним дипломатичних стосунків. Окрім армій і підрозділів союзників Германію на Східному фронті могла мати в своєму розпорядженні нечисленні загони фашистів - добровольців з Іспанії і Франції.

Італійські, фінські і румунські частини, поза сумнівом, грали помітну роль у веденні військових дій в Росії, щонайменше, вони діяли на другорядних ділянках фронту, дозволяючи раціональне використовувати німецькі частини. Але навіщо були німцям життя, наприклад, 50 - 70 тис. словаків або 8 тис. хорватських легіонерів, чи лише для несення охоронної служби в тилу або для комплектації армії фельдмаршала Паулюса в “казані” під Сталінградом? Думається, головний інтерес Німеччини був не в цьому “податку крові”, а в контролі території цих країн як можна меншим числом своїх солдатів (німецькі частини були введені в 1940 - 41 рр. в ці держави для контролю над комунікаціями). “Замиряє” “країни-вороги” і одночасно зав'язавши нові вузли міждержавних і міжнаціональних протиріч в цій частині Європи, Німеччина позбавилася від військових витрат на окупацію і створила собі відносно спокійний тил. Так само вона діяла і у Франції, дозволивши створити на не окупованому півдні колабораціоністський уряд Петена. Фашистський блок тримався на потрібності Німеччині, Італії, Японії один одному для реалізації лише своїх, лише випадково співпадаючих планів. Тримався він на страху “малих союзників” перед військовою потужністю Німеччини, на спробі через надання послуги Гітлеру вирішити свої національні завдання і на ілюзії, що колабораціонізм врятує хоч частину країни, врятує національну гідність і врятує життя людей. Треба украй обережно личити до оцінки об'єднуючої ролі так званої “фашистської ідентичності”. По-перше, фашизм – це остаточне оформлення націоналізму, а майже всі фашистські і колабораціоністські режими схопили шматки з національних територій один одного. І за словами про “нову Європу” часто ховався доки безсилий, але такий, що чекає своєї години реваншизм. По-друге, расизм, що проповідує гітлерівцями, японською воєнщиною і рядом фашистських груп Східної Європи, ставив межі в симпатіях національних фашистів один до одного. Що могли думати італійські і французькі фашисти, що читали в роботах А. Гітлера про расову сумнівність своїх народів? Як сприймали роздуми фюрера німецького народу про нетворчий характер жовтої раси японські самураї, що знали про місіонерське покликання і божественне походження “раси Ямато”? А то, що могли думати про арійців представники інших “вищих рас” допомагають нам зрозуміти одкровення лідера прогітлерівської (відмітьте!) партії нилашистов в Угорщині Ф. Салаши. Салаши, якого німці привели до влади в 1944 р. заявляв, що угорці – нащадки годванской раси (по німецькій класифікації – “нижчої” раси), і кінцева мета хунгаристского руху – “боротьба проти німецького нацизму, який поступиться своїм місцем годванцам для панування останніх в Євразії”.

Отже, фашистський блок був збитий агресивністю Німеччини. Але які були взаємовідношення усередині “станового хребта” блоку в “Потрійному пакті”?

Італійці планували свою війну в Середземноморському регіоні як “паралельну війну”, яка мала бути мінімально пов'язана з німецькою інтервенцією. Правда, італійці не змогли вести “свою війну” без допомоги німецьких військ ні в Греції, ні в Північній Африці, а це не укріплювало союз. Більш того, Б. Муссоліні насилу включав Радянський Союз в число ворогів, він передбачав, що до кінця ХХ ст чотири світові імперії – Німеччина, Італія, Японія і СРСР поділять світ на сфери свого панування. Погляди дуче розділяли далеко не всі італійські фашисти, але ж серед них були і ті, хто в липні 1943 р. заарештує Муссоліні і 8 вересня оголосить війну Німеччини.

Японські мілітаристи завжди насторожено сприймали расову доктрину нацизму як дискримінаційну, більш того, японці робили ставку на антиколоніальний рух на Сході, а германці – “білі колонізатори”. Окрім ідеології, недовір'я Японії породжувалося і німецькою політикою в 1933 - 1939 рр., коли останні дружили з китайцями, укладали договір з СРСР, в той час, як останній бив японські частини в Монголії. Тому в секретному додатку до “Потрійного пакту” Германію і Японія закріпили рішення про самостійні дії. Причому цю самостійність обоє сторони самогубна витримали. 9 серпня 1941 р. після “битви за Смоленськ” Японія відмовилася від війни з Радянським Союзом і від координації дій з Рейхом в глобальному масштабі і напала на США (7 грудня 1941 р.). Тим самим ввела у війну Сполучені Штати, що навряд чи обрадувало Гітлера.

Не довіряючи один одному, Німеччина і Японія лише в січні 1942 р. підписали договір про зони війни на Сході (по 70( східної довготи, район Карачі в гирлі Інду). Ті ж відчуття привели до неузгодженості дій в Індії, хоча з 1942 р. там йдуть найбільші за всю колоніальну історію антианглійські виступи.

Японці, окрилені першими успіхами, розпиляли свої сухопутні і військово-морські сили, і після поразки в липні 1942 р. в Мідуея виявилися в ролі американців, що обороняються проти повільного, але упевненого настання.

Переслідуючи свої інтереси, з 1942 р. Японія намагається виступити посередником в сепаратних переговорах Німеччини і СРСР, причому, заручившись підтримкою Ріббентропа, а в кінці війни – Геббельса і Гиммлера. Але для Гітлера абсолютним пріоритетом була війна в Росії, а для Японії – за “новий азіатський простір”. У січні 1943 р. країни уклали торгівельну угоду, але вже безглузде, оскільки Океан був в антигітлерівської коаліції. У березні 1944 р. військово-технічний договір забезпечив Японії технічне “ноу-хау”, але час і Рейху, і Японської імперії вже проходило.

Фашистський блок став розпадатися в 1943 р. На сторону антигітлерівської коаліції перейшла Італія. В ніч з 9 на 10 вересня гітлерівці інтернували 700 тис. італійських військових, з яких до 1945 р. загинуло 40 тис. І хоча у вже окупованій німцями Італії Муссоліні створив Італійську соціальну республіку – це була вже маріонеткова держава. Продовжують приходити повідомлення, що хорватська армія планує перейти на сторону англо-американців, якщо ті висадяться на Балканах. Словаки масово біжать до російським.

У 1944 р. адмірал Хорті намагається вести переговори в Москві про вихід Угорщини з війни. Німці скидають його. Німецькі війська пригнічують Словацьке національне повстання, підняте колишньою фашистською словацькою армією і червоними партизанами. А ось в Румунії це не удалося. Король Міхай разом з румунськими комуністами заарештовує диктатора Антонеську, і Румунія приєднується до Радянської Армії. У Болгарії під ударами Вітчизняного фронту падає фашистський уряд, і болгарська армія з радянськими частинами і югославами б'є німецькі частини. У 1945 р. Німеччина виступає без союзників в Європі, на її стороні ще б'ється декілька десятків тисяч колабораціоністів, але їм було нікуди діватися.

Звернемося тепер до історії антигітлерівської коаліції. Літом 1940 р. Британія залишилася одна в своєму протистоянні фашистському блоку. Правда, разом з Англією билися і її домініони, серед яких були і такі держави, як Канада і Австралія. Проте далеко не всі самоврядні держави Британської імперії підтримали свою метрополію. У ряді випадків населення частини територій бачило у війні можливість звільнитися від британського владицтва (як це було в Індії), або ж націоналістична неприязнь до англійців була така, що населення, щонайменше, не хотіло допомагати їм у війні, і домініон тримався нейтралітету (як Ірландська республіка).

Англія обороняла свою власну територію, землі імперії і вела війну в Середземномор'ї, Греції, в Північній і Східній Африці, на Близькому Сході. Після створення у Франції колабораціоністського “уряду Віші” (місто на півдні Франції) англійцям довелося атакувати і знищити французький флот в Північній Африці, який проігнорував ультиматум про гідний вихід з війни (загинуло 1 297 французів). Правда, на стороні англійців продовжували воювати ті французи, які, відкинувши капітуляцію, об'єдналися довкола організації “Вільна Франція” Ш. де Голля. Ведучи війну проти фашистської коаліції, Великобританія, введена в оману радянсько-німецьким “Пактом про ненапад” і політикою Радянського Союзу в 1939 - 1940 рр., продовжувала аж до 1941 р. розглядати план війни з СРСР.

Допомогу Англії починають надавати Сполучені Штати. Рузвельтовськая Америка стала розглядати Німеччину як свого основного ворога, оскільки нацизм загрожував викоренити демократію і прагнув до глобальної зміни світового порядку. Японія ж загрожувала Америці в Тихоокеанському регіоні. Як вже наголошувалося, Америку не владнувала і світова роль Великобританії, але з нею її зближувала єдність ідеалів і стратегічні інтереси. Тому США пішли на становлення союзних стосунків з Великобританією, правда, отримавши від неї у вересні 1940 р. в 99-річну оренду воєнно-повітряні бази на атлантичних островах. У січні - березні 1941 р. починається розробка англо-американських планів ведення коаліційної війни. 11 березня 1941 р. американський Конгрес ухвалює “Закон про ленд-ліз”, що створив систему передачі Америкою у позику або в оренду озброєння і всього необхідного союзним країнам.

22 червня 1941 р. Друга світова війна отримує свій новий розвиток. Стало очевидним, що СРСР не союзник Німеччини. 22 і 24 червня Англія і США заявляють про свою готовність надати допомогу Радянському Союзу. У липні цей намір був закріплений у військових договорах з Англією, Польщею, Чехословакією, у вересні – з “Вільною Францією” і тоді ж – в економічному договорі з США. Більш того, вже в серпні 1941 р. була проведена спільна радянсько-англійська військова операція – окупація Ірану. Розділ Ірану арміями союзників, по-перше, створив територію безпосереднього зіткнення, що полегшило комунікаційну проблему; по-друге, утрудняв ворожі акції в Центральній Азії; по-третє, прикривав Індію; по-четверте, дозволяв контролювати всю каспійську нафту; по-п'яте, створював загрозу для Туреччини, якщо вона перейде на сторону Німеччини.

У серпні - листопаді 1941 р. були закладені основи антигітлерівської коаліції. Великобританія і США підписали так звану “Атлантичну хартію” (пізніше за неї схвалив Радянський Союз). Цей документ декларував цілі війни (у неї вже неофіційно вступили і США): остаточну ліквідацію фашистського тиранення; беззастережну капітуляцію ворога як єдиний результат війни. Майбутній світ повинен був будуватися на принципах відмови від територіальних придбань, рівних умов для економічного і торгівельного співробітництва, визнання права народів у виборі внутрішніх буд. Таким чином, фашистському “новому порядку” протиставив вільний, демократичний світ.

7 грудня 1941 р., після нападу Японії на Перл-Харбор, США вступили у війну. Проте СРСР по військово-стратегічних принципах аж до літа 1945 р. дотримувався нейтралітету у війні з імператорською Японією.

Отже, склалася антигітлерівська коаліція. Англійці, американці і союзні ним країни і військові національні частини вели війну, що виснажувала, на Тихому океані і в Північній Африці. Їм удалося добитися перелому ситуації в свою користь лише в 1942 р., а закріпити успіх в Середземномор'ї - в 1943 р. Радянському Союзу виявлялася неоцінима економічна і військово-технічна допомога, але відкриття настільки необхідного для нас “другого фронту” в Європі навряд чи було можливим по військово-стратегічних причинах.

Радянський Союз не воював з японцями, хоча і надавав допомогу китайським комуністам і Гоміньдану, але це не ставилося йому в провину, оскільки радянсько-німецький фронт прикував до себе основну силу європейської фашистської коаліції. Вже з літа 1941 р. на території СРСР починається формування національних частин союзних нам Польщі і Чехословакії. У 1942 р. польські і чехословацькі підрозділи починають боротьбу з фашизмом на радянському фронті. Також в СРСР була створена майже 100-тисячна польська “армія Андерса”, яка з 1942 р. б'ється на Близькому Сході у складі англійської армії.

Проте, ведучи війну проти фашизму, США, Великобританія і СРСР намагалися створити глобальну коаліцію, яка в післявоєнний час могла б стати основою нового пристрою світу. 1 січня 1942 р. у Вашингтоні 26 держав підписали угоду про “Об'єднані нації” як основу боротьби з фашизмом. Треба сказати, що у міру розвитку війни все більше число країн приєднувалося до антигітлерівської коаліції, причому деякі були і примусні до цього (наприклад, Іран, 1942 г.; країни Латинської Америки, 1944-45 рр.). На останньому етапі війни президент США Ф. Д. Рузвельт намагався зосередити зусилля антигітлерівської коаліції на створенні дієздатною великою виконавчою владою, що володіє, світової організації, яка вже у зародку могла б ліквідовувати будь-який конфлікт між світовими державами, у тому числі і регіонального характеру. Старання ці не мали великого успіху. Багато в чому це сталося із-за прихильності ідеям державного суверенітету Радянського Союзу, Великобританії і Франції. Більш того, не все і американські керівники розділяли ідеї свого президента. Але все-таки в квітні - липні 1945 р. 50 держав на конференції в Сан-Франциско створили Організацію Об'єднаних Націй, в інститутах і статуті якої були закладені принципи нового світового порядку.

Проте стосунки усередині антигітлерівської коаліції були не безпроблемними. У ній об'єдналися країни, які в попередній період ідеологічно, а то і відкрито протистояли один одному, готуючись навіть до війни. І та, і інша сторона розуміли тимчасовість союзу і розглядали його як “союз з бісом для боротьби з дияволом”. До ідеологічного недовір'я додавалися недооцінки або страхи по відношенню до партнера: так, оцінки в США СРСР мінялися від “незначної величини, якою можна нехтувати” в 1941-1942 рр. до “до супердержави, що перевершує США, принаймні, в Європі” в 1943-1944 рр. І хоча сторони йшли на поступки один одному в ході війни, наприклад, розпуск в травні 1943 р. комуністичного Інтернаціоналу, або визнання особливих інтересів СРСР в Польщі на Ялтинській конференції в 1945 р., проте, і в період 1941 - 1945 рр. не раз виникали конфліктні ситуації. Так, в Радянського Союзу неодноразово виникали проблеми з емігрантським урядом Польщі. У 1942 р. поляки наполягли на перекиданні “армії Андерса” на Близький Схід, а нам дуже потрібні були підготовлені підкріплення. Після відходу даних частин з території СРСР радянське керівництво стало робити ставку лише на прорадянські орієнтованих поляків, з яких і формувалися підрозділи Війська Польського. У 1943 р. були виявлені, за допомогою німців, могили десятків польських офіцерів, розстріляних НКВС СРСР в 1940 р. Англія і США офіційно погодилися з нашою версією, що це справа рук гітлерівців і навіть закривали ті польські емігрантські газети, де були антирадянські матеріали. Польський уряд проявив твердість, і Радянський Союз пішов на розрив дипломатичних стосунків. Цей і інші чинники відродили концепцію польського Опору 1939-1941 рр.: “війна проти двох історичних ворогів Польщі – Німеччини і Росії”. Зникнення взаєморозуміння Польського уряду в Лондоні і Радянського керівництва сприяли конфронтації поляків, орієнтованих на Лондон, з поляками, орієнтованими на Москву, а з іншого боку - до конфронтації частини Опору з радянськими військами, що увійшли до Польщі (вважається, що від рук поляків загинули до 2 тис. солдатів Радянської Армії в 1944 - 1945 рр.). Таким чином зав'язався “польський вузол” антигітлерівської коаліції. Ми не хотіли мати справи з лондонськими емігрантами і вимагали в 1944-1945 рр. право створити прорадянський уряд в Польщі, “національний табір” польського Опору діяв на завершальному етапі війни самостійно, не зважаючи на плани антигітлерівської коаліції (приклад – Варшавське повстання, серпень - вересень 1944 р.). У міру наближення закінчення війни стали відроджуватися гегемоністські і ідеологічні домагання трьох основних держав коаліції. Спроби в Тегерані (1943 р.) і Ялті (1945 р.) домовитися про зони впливу в Європі між Англією і Радянським Союзом успіху не мали, обоє держави поверталися до “політики з позиції сили”. Можна говорити, що і в керівництві США ще при Рузвельті почали з'являтися конфронтаційні настрої, що повністю запанували при Трумене. Напруга останніх місяців війни виявлялася навіть в тому, що тотальну “повітряну війну”, яку Англія, випробовуючи комплекс неповноцінності перед Червоною Армією, вела бомбардуваннями районів, в які просувалася наша армія, вважаючи це кращою допомогою східному союзникові, Радянське керівництво настільки ж щиро вважало знищенням матеріальних цінностей на територіях, що потрапляють під нашу окупацію.

Але не дивлячись на всі труднощі і проблеми, що виникали в коаліції, все ж її керівники змогли в цілому підпорядкувати свої амбіції і інтереси своїх країн завданням загальної війни з фашизмом. Прикладом подібного підходу, мабуть, є і вступ СРСР 9 серпня 1945 р. до війни з Японією, хоча, як не дивно, США припинили постачання СРСР по ленд-лізу 12 травня 1945 р., в той час, як взагалі програма ленд-лізу була завершена 21 серпня 19445 р. Але проте, 2 вересня 1945 р. “Об'єднані нації” закінчили Другу світову війну своєю перемогою.

Для розуміння історії Другої світової війни поважно ще і те, що війну вели не лише уряди і армії протилежних сторін, дуже часто ту війну вели по волі обставин або по власному вибору ще і просто громадяни окупованих територій, причому як на стороні фашизму, так і проти нього. Історія Другої світової війни – це ще і історія колабораціонізму і Опору.

Немало людей в Європі сприйняло війну, що почалася, як катарсис (очищення через приголомшуюче руйнування старого). Це були ті, хто не знайшов себе в демократичному суспільстві з його боротьбою партій і особистою відповідальністю за свою свободу. Більш того, багато народів бачили у війні звільнення від негідних для них політичних умов. Здавалося, фашистська “нова Європа” створює порядок, де нації будуть звільнені від примусового співжиття в рамках однієї держави. Так, будуть програвши, але вони – представники “нижчих рас”, вони були недостатньо життєздатні для збереження своєї держави. І взагалі, vae victis! (горе програвшим!)

Перший приклад колабораціоністських урядів ми зустрічаємо ще до початку Другої світової війни в Чехословакії. Окупував Чехію, де був створений “протекторат Богемія і Моравія”, німецькі власті сформували “національний уряд” генерала А. Еліаша. Чеські колабораціоністи пішли на це в надії зберегти хай примарна, але “національна держава”. У іншій частині країни було створено “незалежна” Словацька держава на чолі з Й. Тісо. Вперше в історії з'явилася словацька “держава”. “Національний суверенітет”, роздача конфіскованої у євреїв землі згуртували словаків довкола правлячої партії Глінковськой. Клерикало-фашистский режим включається у війну у вересні 1939 р., відбираючи в Польщі Тішинськую Силезію.

Класичним зразком колабораціонізму прийнято вважати норвезький уряд “Партії національної єдності”, утворений 9 квітня 1940 р. По прізвищу його глави В. Квіслінга подібні утворення отримали своє друге найменування – “квислинговскі уряди”.

У червні 1940 р. подібний уряд був створений в неокупованій німцями Південній Франції. Президентом став 84-річний Ф. Петен, а фактичним “двигуном” співпраці з Німеччиною був П. Лаваль, що очолював уряд в 1940 р., 1942 - 1945 рр.

Розчленувавши Югославію, фашисти створили “Незалежну державу Хорватія” на чолі з прибулим з Італії А. Павелечем, лідером “Хорватських усташей” (повстанці). Взагалі, підірвана національними розбратами, Югославія в 1941 р. мала безліч колабораціоністських урядів різних етнонаціоналістів.

Окрім створення “національних урядів”, фашисти йшли на організацію всіляких адміністративних, поліцейських структур з місцевого населення. Що бажають, або вимушених співробітничати з окупантами, було не так вже мало. У Норвегії – близько 2% населення (6 тис. чоловік), в нашій країні на стороні ворога билося до 1 млн. чоловік.

Фашисти використовували колабораціоністів для поліцейських і каральних акцій, для полегшення спілкування з місцевими жителями (зняття проблеми прямої дії окупації на населення). Частина подібних органів була під безпосереднім керівництвом німецьких властей, при “урядах” були “посли”, імперські комісари. “Уряди” мали свої озброєні сили: у Франції це “армія перемир'я” (100 тис. чоловік), в Хорватії - “домобранство” (91 тис.) і так далі. Окрім забезпечення порядку, безпеки і інтересів Рейху, “уряди” забезпечували економічні постачання до Німеччини і відправки робочої сили на німецькі підприємства.

При всій однозначності оцінки діянь колабораціоністів (особливо усвідомлювалося це у військові і післявоєнні роки), вони самі часто щиро вважали, що діють на благо своїй нації. По-перше, серед них було що немало розділяють фашистську ідеологію, тобто їх поняття “добра” і “зла” збігалися з поняттями фашистів - окупантів. По-друге, вважаючи неминучим або правильним “новий порядок” в Європі, вони прагнули до того, аби їх нація зайняла належне місце на “новому світі” (Так, Квіслінг мріяв про незалежну Норвегію у Велікогерманському союзі, про мрії Салаши ми вже згадували). Проте їх співпраця з окупантами, що грабували країну, знищують мирне населення (не лише в СРСР, і не лише євреїв) робило їх зрадниками свого народу і Батьківщини. Причому населення розуміло під зрадою не лише пряму співпрацю в окупаційних структурах. Так, в Норвегії після війни перед судом за зраду з'явилися 92 тис. чоловік, з них було засуджено 46 тис. чоловік.

У міру наближення кінця війни, причому не того, який планувався фашистською стороною, в таборі колабораціоністів починається пошук прийнятного для себе, і у ряді випадків для своєї країни, виходу з війни. (Ми не розбиратимемо справи тих, хто співробітничав з окупантами по особистих корисливих причинах.) Вже згадувалися плани хорватських військових про війну з гітлерівцями в разі англо-американського десанта. У 1945 р., намагаючись врятувати хорватську і проголосити словенську незалежність і життя 150 тис. колабораціоністів, націоналістична еліта намагається розіграти антикомуністичну карту, створивши “Антикомуністичний фронт сербів хорватів словенських” (21 квітня 1945 р.) і призвавши Захід надати допомогу в боротьбі з комунізмом.

У Словаччині з 1943 р. оточення голови Сейма М. Сокола також складає всілякі плани переходу на сторону антигітлерівської коаліції.

У Франції з 1943 р. маршал Петен починає добиватися угоди з генералом де Голлем. Лаваль же схиляється до так званого “плану Ерріо”: у момент висадки англо-американцев привести до влади уряд з колишніх парламентарів на чолі з головою парламенту Ерріо (знаходився в концтаборі). Проте всі ці спроби були або присічені гітлерівцями, або не знайшли підтримки населення, руху Опору і антигітлерівської коаліції. Лише небагато колишніх колабораціоністів виявилися на “світлих сторінках” історії. Це були ті, хто встав на дорогу антифашистської боротьби, як страчений в 1942 р. “глава протекторату Богемія і Моравія” А. Еліаш (за зв'язок з Опором) або що очолював керівництво Словацьким національним повстанням 1944 р. генерал Я. Голіан. Зрада своїй Батьківщині і злочини проти людства зробили колабораціоністів переслідуваними законом, і часто без обмеження терміну давності відносно їх злочинних діянь.

Історія руху Опору також почалася до 1 вересня 1939 р. Більшість чехів і чимала частина словаків не змирилися з окупацією і розчленовуванням країни. Безкомпромісну позицію зайняли комуністи Чехії і Словаччини. Ці партії, що вже знаходилися в підпіллі з осені 1938 р., володіли необхідною нелегальною структурою і зв'язком із закордонними центрами, тому саме комуністичний перебіг руху Опору зумів почати планомірну і ефективну боротьбу і з окупантами і з власними фашистами. Представники консервативних, ліберальних і частково соціалістичних партій переживали триваліший період шоку і дезорієнтації від краху Чехословакії, більш того, саме політики цих партій сприяли подібному кінцю Республіки. Не володіючи підпільними структурами і досвідом, дані партії удавалися спочатку до масових вуличних антифашистських акцій (28 жовтня 1939 р., 17 листопада 1939 р.), що наводило до арештів їх активістів і людських жертв. Проблема була і в тому, що західні країни, не бажаючи загострювати відношення з Німеччиною, аж до осені 1939 р. протидіяли створенню на своїй території органів влади Чехословакії у вигнанні і структур Опору.

Війна, що почалася, і глобальні антидемократичні і антилюдські плани фашистів привели до досить масового руху Опору. Оцінюючи розмах і результати цієї боротьби в різних країнах потрібно мати на увазі безліч чинників: політичні традиції, демографічну ситуацію, природно - географічні умови, рівень жорсткості окупаційного режими і так далі

Через попередні війні політичні умови спочатку в русі Опори позначилися дві течії: комуністичне і “некомуністичне”. Навіть ті компартії, які зберегли свій легальний статус до моменту окупації, мали більше можливостей до швидкого переходу до нелегальної діяльності, використовуючи той, що був раніше подібний досвід, централізовану структуру партії і у ряді випадків – можливості Комінтерну. Були і свої проблеми: фашистські контррозвідувальні органи направляли свою роботу в першу чергу проти комуністів. Саме їх вважали здатними на активний опір, а враховуючи їх зв'язки з Москвою, вони могли бути і каналами радянської розвідки. По цих причинах комуністи найбільш страждали від репресій. По-друге, до вступу СРСР до війни радянське керівництво було схильне притримувати зарубіжних товаришів в їх прагненні до активних дій.

Отже, по політичних і ідеологічних причинах в багатьох європейських країнах комуністи в Опорі діяли осібно. Правда, в ході війни з комуністами стали зближуватися лівосоціалістичні і ліворадикальні організації. Чому ж останні партії об'єднуються в загальну течію, поки умовно позначене нами “некомуністичним”?

Зближенню ліберальних, соціалістичних і частково консервативних партій сприяв їх колишній політичний досвід і те, що вони бажали відновлення парламентської демократичної форми правління (комуністи жорстко зв'язали визвольні і соціальні аспекти руху Опору). Зближенню цих партій сприяло і те, що в ході агресії і знищення державності дані партії як легальні і парламентські структури фактично перестали існувати, і політичні лідери, що узяли на себе відповідальність за їх відтворення, були вимушені і в еміграції, і на окупованих територіях налагоджувати і міжпартійну співпрацю. Політичний табір, що сформувався, об'єднав ради відновлення національної державності різні соціальні сили на принципах “класового світу” і “національної солідарності”. Все це дає нам право назвати розбираний перебіг Опору “національним табором”. Досягнутий компроміс був вимушеним, а часто зовнішнім. Партії мали досить несхожі ідеологічні позиції, а також всі відмінно розуміли, що їх чекає боротьба і за майбутній політичний статус в державній системі відновленої країни. “Національний табір”, особливо це вірно для східноєвропейських країн, частенько об'єднував і тих, хто до 1939 р. перебуваючи при владі, переслідував опозицію, і тих, хто був об'єктом цих репресій. Тому більш менш стійкими єдиними структурами Опору були емігрантські уряди, а не формації, ведучі боротьбу на окупованих землях. Прикладом подібних колізій в Опорі може служити польська ситуація. Емігрантські органи влади були створені на основі угоди політичних кругів “санації, що авторитарно правили з 1926 р., і чотирьох опозиційних партій. Зумівши на основі “заборон і протиріч” розділити міністерські портфелі, союзники аж до 1942-43 рр. не могли досягти угоди про об'єднання під єдиним командуванням партійних озброєних сил, що діяли в Польщі. Більш того, не довіряючи “санації”, що контролювала пост президента і найбільш боєздатні в 1939 - 1941 рр. загони на Батьківщині, опозиція створила Політичний погоджувальний комітет, а для нагляду за озброєним підпіллям – Делегатуру (пізніше це орган цивільної адміністрації на Батьківщині). Вирішення про створення єдиних озброєних сил на Батьківщині – “Армії Крайової” (1942 р.) – було виконано такою, що веде на той період військовою і політичною силою – Селянською партією (Строннцтво людове) лише в 1943 р., коли її лідер Ст. Міколайчик став главою уряду в Лондоні. Все ж Польща – найяскравіший приклад непростих стосунків усередині Опору, але і в інших країнах ситуація була в цілому схожа.

У Східній Європі в Опорі складалися і украй непрості стосунки “національного табору” з комуністами. У Польщі антикомунізм і антирадянізм штовхнули украй націоналістичні групи Опору в 1943 - 44 рр. на озброєну боротьбу з польськими партизанами - комуністами.

У Югославії вже в кінці літа 1941 р. спалахують бойові зіткнення “червоних партизан” Компартії Югославії і “четников” Д. Міхайловича (так звана “Югославська королівська армія на Батьківщині”).

Ще трагічнішою була ситуація на “спірних” територіях, де стикалися національні сили, кожні з яких вважали ці землі частиною своєї Батьківщини. Наприклад, Західна Україна, де нерідко в тилу німців билися один з одним радянські партизани, Українська повстанська армія Організації українських націоналістів і польська Армія Крайова.

Прикладом спокійніших взаємин служить чехословацький Опір. Тут принципова угода про об'єднання зусиль комуністичного і “національного” таборів була досягнута осінню 1941 р., як в еміграції, так і на Батьківщині. Така ж ситуація була і в Західній Європі, особливо з 1943 р.

Розглядаючи історію Опору необхідно пам'ятати і те, що з окупаційними режимами і колабораціоністами билися не лише ті, хто вступив в структури Опору, але і безліч безвісних патріотів, багато хто з яких загинув, а їх подвиги так і не стануть відомі нащадкам.

Є ще одна тема, яку необхідно освітити. Це Опір власним фашистським режимам, яке вели патріоти свого народу в Німеччині, Італії, Словаччині, Угорщині, Румунії, Болгарії. На відміну від Опору в окупованих країнах, у фашистських державах-агресорах Опір був вимушений протиставляти себе загальнонаціональній позиції населення, та ще в умовах війни, коли це сприймалося дуже багатьма як зрада. Через це і ряду інших причин (репресії проти комуністичного підпілля ще до війни, елітарність і нечисленність консервативно-буржуазних груп і так далі) Опору в даних країнах було опором без народу (повною мірою це вірно відносно Німеччини і Румунії; частково, до 1943 р. – і інших країн).

У Германії основні репресії обрушувалися на комуністичне і соціал-демократичне підпілля. Консервативно-буржуазні круги, що вели антигітлерівську діяльність, менш страждали від операцій гестапо не лише через них обережніших дій, але ще і тому, що гітлерівці вважали: представники вищих шарів німецького суспільства не здатні чинити серйозний опір. Коли під впливом війни, знищення євреїв в Європі і мирного населення на території СРСР і Польщі розвіялися останні надії на можливість перетворити нацистський режим в авторитарному сенсі шляхом припинення впливу НСДАП в країні в результаті усунення Гітлера від влади, але при збереженні частини тих нацистських моментів, які були внесені до структури суспільства. Формуються антигітлерівські групи в МІДе, у військовій розвідці (Абвер). Апогеєм консервативно-буржуазного Опору стало 20 липня 1944 р. Антигітлерівська опозиція спробувала убити А. Гітлера, після чого влада повинна була перейти до командування армії. Проте і із-за невдалого замаху на диктатора, і із-за переоцінки свого впливу змовникам удалося реалізувати план “валькірія” лише у Відні і Парижі. Після цих подій активний опір режиму продовжили в основному комуністи і ліві соціалісти. Складно оцінити, як багато німців прийняло участь в Опорі фашизму в 1933 - 45 рр. У зв'язку з подіями 20 липня 1944 р. гестапо заявило про причетність 7 тис. німців. Непрямими даними про чисельність противників режиму може стати число германців, загиблих від рук нацистів. По різним даним таких було 200 - 300 тис. чоловік (але тут і що убиваються в ході евтаназії, і страчені по кримінальних справах).

Що стосується інших країн цієї групи, то потрібно відзначити об'єднання різнорідних антифашистських сил, починаючи з 1943 р., в умовах загальної кризи фашизму. Виникають “Національні фронти”, антифашисти переходять до активних і у ряді випадків (Італія, Словаччина, Болгарія) до військових дій проти фашизму. Проте була одна важлива особливість Опору в цих державах. Опір часто носив більш яскраво виражений соціалістичний для антинаціонала характер, тобто антинімецький, і лише ліві сили посилено підкреслювали і ідеологічне неприйняття будь-яке, навіть “свого” фашизму. Ми вже відзначали, що в 1943 - 1944 рр. в Італії, Угорщині і Словаччині фашистські режими стрималися у влади лише завдяки прямій інтервенції німецьких військ, а в Болгарії і Румунії зростало усвідомлення того, що продовження війни в блоці з Німеччиною смертельно для національних інтересів, таким чином національні фашисти, що пов'язують свою долю з німцями, ставали усе більш схожі на колабораціоністів (таким чином знижується легітимність фашизму в очах населення). У цих умовах або, як в Італії, частина фашистів бере участь в усуненні диктатора, або, як в Словаччині, Болгарії, Угорщині, Румунії, антинімецькі фашистські організації разом з комуністами, соціалістами, лібералами, консерваторами беруть участь в скиданні остаточно збанкрутілих фашистських режимів.

Рух Опору в 1944 - 1945 рр. разом з арміями антигітлерівської коаліції зіграв велику роль в звільненні своїх країн від окупантів і національних фашистів.

Склалося в більшості країн в останній період війни багатопартійний і різноідеологічний рух Опору (окрім Німеччини, Югославії, Польщі) створив умови для формування коаліційних урядів в післявоєнній Європі.

Друга світова війна, що почалася у вересні 1939 р., закінчилася в Європі 8 травня (на території СРСР було вже 9 травня), а в Азії – 2 вересня 1945 р. У війні взяло участь 61 держава, загинуло 50 млн. чоловік, з них 40 млн. в Європі. Від фашистського геноциду постраждали цілі нації: поляки, білоруси, серби, росіяни, ці слов'янські народи в разі перемоги фашизму чекало б “остаточне рішення”, яке встигли випробувати на собі європейські євреї (загинуло до 6 млн. євреїв, тобто більше половини всіх євреїв світу) і цигани (убито 500 тис. циганів). З 18 млн. чоловік, ув'язнених в концентраційні табори, загинуло 11 млн. в'язнів. Різні країни і народи зазнали різних втрат, від 10 тис. – норвежці і до 20 - 27 млн. – Радянський Союз. Проте, якщо по відношенню до всього населення країни СРСР втратив 6%, то Норвегія – 3%, Югославія – 10%, Польща – 16% всього населення. У результаті були зруйновані цілих країни, їх економічний, культурний, а часто і духовний потенціал.

Війна закінчилася повним розгромом Німеччини і Японії. Ці країни були окуповані, повинні були виплатити репарації (відшкодування втрат країнам, що піддалися агресії). Передбачалася ліквідація їх армій і воєнно-промислових комплексів, здатних забезпечити ведення наступальної війни. Реорганізації мала бути піддана партийно-політична і державна система Німеччини і Японії, а їх посадові особи, відповідальні за розв'язування війни і злочини, здійснені в ході її, з'явитися перед Міжнародним трибуналом. Заходи, що обмежували державний суверенітет, були поширені і на інші країни, що входили у фашистський блок, аж до висновку з ними мирних договорів.

Враховуючи, що причинами війни були не лише злочинні устремління низки країн, але і реальні протиріччя національно-державного пристрою довоєнної Європи, які і використовували агресори, були зроблені кроки для виправлення положення. Кордон Радянського Союзу з Польщею був встановлений в основному по лінії етнічного переважання поляків, білорусів, українців, литовців. За принципом етнічного переважання до СРСР відійшли землі Закарпатської України, Північної Буковини. Визнані права на Бесарабію (Молдавська РСР) і Мемель (м. Клайпеда). Польща отримала землі Силезії і Помор'я (так звані “Західні” або “Повернені землі”) і Данциг (м. Гданьськ). Чехословакія повернула землі, втрачені в 1938 - 1939 рр., окрім Підкарпатської Русі (вона ж Закарпатська Україна в УРСР). Сталося, хоча і менш вдало, етнотерриториальне розмежування в Південно-східній Європі. У Центральній і Західній Європі країнам були повернені землі, відторгнуті агресорами. Проте спроба виправлення колишнього положення привела і до нових негативних явищ. Наприклад, лише по політичних причинах була ліквідована історична німецька земля Східна Пруссія, її території поділили СРСР і Польща. З цим зв'язано і те, що з Східної Європи було насильницький переселено до Центральної Європи декілька мільйонів німців, хоча на землях, з яких їх вигнали, вони проживали з Середніх століть. Однією з причин цього неоднозначного рішення були нацистські плани “освоєння арійцями життєвого простору”, які в роки війни підтримали багато німців Східної Європи, охоплених націоналістичним чадом. Тепер же було вирішено ліквідовувати “історичні вогнища війни”.

У Азії були анульовані всі зміни в національно-державному пристрої, зроблені Японією. СРСР повернув собі Південний Сахалін (втрачений в 1905 р.) і Курильські острови (залишилася неврегульованої проблеми Південних Курил).

Як вже наголошувалося, на останньому етапі війни удалося створити Організацію Об'єднаних Націй, яка повинна була запропонувати механізми для вільного розвитку економічних, торгівельних і політичних стосунків між країнами і для недопущення конфліктів або їх найбільш безболісного дозволу. Проте із-за ідеологічних і політичних протиріч між провідними державами антигітлерівської коаліції і гегемоністських домагань, в першу чергу США, а потім і СРСР, в післявоєнний період сталося повернення до політики з позицій сили.

У 1945 р. стало ясне нове положення так званих “великих держав”. Що майже не постраждали, на відміну від своїх союзників, США (загинуло 295 тис. чоловік, не велося бойових дій на території країни), що збагатилися за рахунок оплати військових постачань і укріпили національну економіку, отримали шанс встановити своє світове панування. Економічна могутність Америки підкріплювалася військовим і монопольним володінням ядерною зброєю. Проте, внутрішньо Сполучені Штати виявилися не готові до такої виняткової ситуації і, отже, були не готові адекватно використовувати це собі на користь. У результаті Америка лише вступила в затяжний конфлікт з СРСР, якому вона по ідеолого-політичним мотивах створила загрозу, змусивши його почати оспорювати американську гегемонію.

Радянський Союз, що зазнав жахливих втрат у війні, зумів все ж укріпити своє положення в світі. Володіючи багаточисельною армією і централізованою економікою, сприяючою досягненню швидкого успіху в окремих точках економіки, зумів вступити в боротьбу з американським “викликом”. Цьому сприяла і ліворадикалізація настроїв в Європі і Азії і новий підйом антиколоніальної боротьби.

Великобританія вийшла з війни фінансово залежною від Америки. Більш того, колоніальна імперія Англії перебувала не в кращому стані. Білі домініони – Австралія, Канада – в роки війни переорієнтовувалися на США. Інші залежні території переживали підйом націоналізму і антиколоніального руху, більш того, ще в 1942 - 1943 рр. Англія була вимушена обіцяти частини з них, наприклад, Індії надати незалежність в післявоєнний період. Перемога лейбористів в липні 1945 р., що наполягали на соціальних реформах і задовольнялися скромнішими політичними цілями (хоча все ще імперіалістичними), показала, що більшість британців примирилися з відступом в другий ряд держав і, відповідно до британської традиції, знову прагнули за допомогою внутрішніх реформ пристосуватися до нової ситуації.

Франція вийшла з війни, хоч і в числі переможців (завдяки “Вільній Франції” Ш. де Голля, Опору і зацікавленості у французькій стороні СРСР, США, Великобританії), але з руйнуванням економіки і колишньої структури народного господарства. Більш того, із-за імперіалістичної політики ультраколоніалістів, що взяли верх в країні, французька колоніальна імперія почала не модифікуватися, як в Англії, а розсипатися, причому найбільш трагічною і витратною дорогою – через колоніальні війни. Звідси зростаюча нездатність у сфері зовнішньої політики і ще більша залежність від США.

Одним з підсумків Другої світової війни став процес деколонізації, який в сукупності з вищезгаданими тенденціями повністю змінив світ.