Лекція 12 Тема. Суспільно-політичні рухи у другій половині XX ст.

Після другої світової війни на новий рівень розвитку піднялися масові суспільні рухи. Особливо широкий розмах вони отримали в 70-80-і роки. Ряд з них виник поза рамками політичних партій, відображаючи кризу політичних партій як інституту демократичного суспільства.

Провідні суспільні рухи виступали в захист світу, демократії і соціального прогресу, проти всіх проявів реакції і неофашизму. Суспільні рухи сучасності вносять великий вклад до захисту довкілля, відстоювання цивільних прав і свобод, борються за участь трудящих в управлінні підприємствами і державою. Широку підтримку надають суспільні рухи справедливим

вимогам жінок, молоді, національних меншин.

Провідна роль в багатьох рухах належала робочим. Проте в останні десятиліття соціальний склад багатьох суспільних рухів значно розширився. У деяких з них входять представники всіх соціальних шарів сучасних західних суспільств.

Комуністи. Важливу роль в перемозі над фашизмом зіграли комуністи. Героїчна боротьба на фронтах і в тилу ворога, активну участь в русі Опору в країнах, що поневолили фашистами, Європи підвищили авторитет комуністичних партій в світі. Їх вплив і чисельність значно зросли. Якщо в 1939 р. в світі було 61 комуністична партія чисельністю близько 4 млн., то до кінця 1945 р. комуністичні партії існували в 76 країнах, які об'єднували 20 млн. чоловік. У перші післявоєнні роки чисельність комуністів ще більш виросла. У 1950 р. в світі діяло 81 партія, а чисельність комуністів виросла до 75 млн. чоловік.

У 1945-1947 р. комуністи входили до складу коаліційних урядів Франції, Італії, Австрії, Бельгії, Данії, Ісландії, Норвегії і Фінляндії. Їх представники були вибрані до парламентів більшості держав Західної Європи. У період з 1944 по 1949 р. компартії стали правлячими в країнах Центральної і Південно-східної Європи і у ряді країн Азії, пізніше - на Кубі.

У роки війни (1943 р.) був розбещений Комінтерн. Проте залежність компартій від КПРС збереглася. Нові завдання вимагали зміцнення інтернаціональних зв'язків комуністів планети. У вересні 1947 р. в Польщі відбулася Нарада представників Компартій СРСР, Болгарії, Угорщини, Польщі, Румунії, Чехословаччини, Югославії, Франції і Італії. На нараді заслуховували інформаційні повідомлення про діяльність представлених на нараді партій.

Було також обговорено питання про міжнародне положення. У прийнятій Декларації перед компартіями ставилися корінні завдання боротьби за мир, демократію, національний суверенітет, за об'єднання всіх антиімперіалістичних сил. Для координації діяльності компартій, обміну досвідом роботи було прийнято рішення створити Інформаційне бюро і налагодити видання друкарського органу. На нарадах, проведених в червні 1948 р. в Румунії і в листопаді 1949 р. в Угорщині, були прийняті документи про захист світу, необхідність кріпити єдність робочого класу і комуністів.

Серйозні розбіжності між КПРС і Компартією Югославії, тиск Сталіна на інші компартії привели до виключення з Інформбюро Компартії Югославії. Після 1949 р. Інформбюро не збиралося. Згодом зв'язки між компартіями стали здійснюватися у формі двосторонніх і багатобічних зустрічей і міжнародних нарад на добровільній основі.

У 1957 і 1966 р. в Москві відбулися міжнародні наради представників комуністичних партій. Найбільш актуальні проблеми комуністичного руху, демократії, світу і соціального прогресу знайшли своє віддзеркалення в прийнятих на нарадах документах. Проте в подальші роки стали виявлятися небезпечні тенденції і різночитання, пов'язані з відходом керівництва Компартії Китаю від марксизму-ленінізму і пролетарського інтернаціоналізму.

У 60-і роки сталося значне погіршення стосунків між КПРС і Компартією Китаю, між КПК і іншими комуністичними партіями. Розривши між КПК і КПРС важко відбився на єдності МКД. Деякі компартії перейшли на маоістські позиції, в інших з'явилися маоістські групи. Гостра криза в МКД виникла у зв'язку з введенням військ держав-учасників Варшавського Договору до Чехословаччини. 24 компартії, у тому числі італійська і французька, засудили військову інтервенцію. Після цього насилу удалося скликати Нараду комуністичних і робочих партій в липні 1969 р. Розбіжності продовжували посилюватися. П'ять компартій відмовилися підписати підсумковий документ Наради, чотири партії, у тому числі італійська і австралійська, погодилися підписати лише один розділ, деякі підписали документ з обмовками.

У 1977 р. Генеральні секретарі впливових компартій Західної Європи - італійською (Е.Берлінгуер), французькою (Ж.Марше) і іспанською (С.Каррільо) прийняли декларацію проти орієнтації МКД на радянську модель соціалізму. Нова течія отримала назву єврокомунізм. Єврокомуністи виступали за мирну дорогу розвитку країн до соціалізму.

СРСР піддавався критиці за відсутність демократії і порушення прав людини. Країни реального соціалізму засуджувалися за підпорядкування держави партії. Євро комуністи висловлювали думку, що Радянський Союз втратив свою революційну роль.

Нову течію підтримали багато компартій, у тому числі Великобританії, Нідерландів, Швейцарії, Японії. Деякі партії - Австралії, Греції, Іспанії, Фінляндії, Швеції - розкололися. В результаті в цих країнах утворилося по дві, а то і по три компартії.

У останні десятиліття збільшилася розбіжність ідейно-політичної орієнтації комуністичних партій з реальним суспільним розвитком. Це привело до кризи поглядів, політики і організації комуністичних партій. Більш всього він уразив ті партії, які перебували при владі і несли відповідальність за розвиток своїх країн. Крах реального соціалізму в країнах Східної Європи, відхід з сцени КПРС зробили очевидним необхідність того, що серйозного передивляється традиційних поглядів, політики і організації комуністичних партій, розробки ними новою ідейно

політичній орієнтації, відповідній глибоким змінам, що відбуваються в світі.

Соціалісти і соціал-демократи. Соціалістичний інтернаціонал. У 1951 р. на конгресі у Франкфурті-на-Майне був заснований Соціалістичний інтернаціонал (СІ), який проголосив себе наступником РСИ, що існував з 1923 по 1940 р. Провідну роль в створенні СІ зіграли британські лейбористи, СДПН, соціалістичні партії Бельгії, Італії, Франції. На перших порах в його склад увійшли 34 соціалістичних і соціал-демократичних партії, що налічує близько 10 млн. чоловік.

У програмній декларації Мети і завдання демократичного соціалізму була висунута мета: поступово, без класової боротьби, революції і диктатури пролетаріату добитися

трансформації капіталізму в соціалізм. Мирний еволюційний процес протиставлявся марксистсько-ленінському вченню про класову боротьбу. У декларації було оголошено, що головною загрозою світу є політика СРСР. Створення СІ і його стратегія в перші післявоєнні десятиліття підсилило конфронтацію двох гілок міжнародного робочого руху - соціал-демократичною і комуністичною.

В кінці 50-х і особливо в 60 - початку 70-х років соціал-демократія істотно розширила масову підтримку своєї політики. Цьому сприяли об'єктивні обставини, які сприяли здійсненню політики соціального маневрування. Важливе значення мало розширення складу Социнтерна. Вступ до його рядів соціалістичних партій країн Азії, Африки і Латинської Америки привів до посилення в нім позитивних тенденцій. У прийнятій в 1962 р. Декларації Світ сьогодні - соціалістична перспектива признавалася необхідність мирного співіснування держав з різним суспільним устроєм, містився заклик до міжнародної розрядки і роззброєння. Згодом СІ все активніше виступав за зміцнення світу і загальної безпеки.

У 70-і роки СІ продовжував дотримуватися ідеології і принципів демократичного соціалізму. Більше уваги стало приділятися проблемам соціально-економічного положення трудящих. СІ активніше і більш конструктивно висловився за мир і роззброєння, підтримував нову східну політику В.Брандта, радянсько-американські угоди по питаннях обмеження і скорочення озброєнь, за зміцнення розрядки, проти холодної війни.

У 80-і роки соціал-демократи зіткнулися з певними труднощами. Скоротилася чисельність деяких партій. У провідних країнах Заходу (Англія, ФРН) вони зазнала поразка на виборах і поступилася владою неоконсерваторам. Труднощі 80-х років були породжені рядом чинників. Гостріше виявилися суперечливі наслідки НТР і економічного зростання. Загострилися економічні і інші глобальні проблеми. Не удавалося зупинити безробіття, і у ряді країн вона прийняла загрозливі масштаби. Активне настання вели неоконсервативні сили. По багатьом питанням СІ, що хвилюють, розробив нову стратегію і тактику, які знайшли своє віддзеркалення в програмних документах соціал-демократичних партій і в Декларації принципів Соцінтерна, прийнятій в 1989 р. Кінцева мета, що проголошується соціал-демократами, полягає в досягненні соціальної демократії, тобто в забезпеченні всіх соціальних прав трудящих (права на працю, освіта, відпочинок, лікування, житло, соціальне забезпечення), в ліквідації всіх форм гніту, дискримінації, експлуатації людини людиною, в гарантії всіх умов для вільного розвитку кожної особи як умови вільного розвитку всього суспільства. Цілі демократичного соціалізму повинні досягатися, підкреслюють соціал-демократичні партії, мирними, демократичними засобами, шляхом поступової еволюції суспільства, за допомогою реформ, класової співпраці. У післявоєнні роки соціал-демократи перебували при владі у ряді країн (Австрія, Англія, ФРН, Франція, Іспанія, Швеція, Норвегія, Фінляндія). Не дивлячись на те, що вони незрідка йшли на поступки буржуазії і крупному капіталу, об'єктивна оцінка діяльності свідчить про те, що, перш за все, вони відображали і захищали інтереси трудящих. Значний їх вклад в захист демократії, становлення і розвиток держави, добробут, в поліпшення матеріального положення трудящих, в просування їх країн на дорозі соціального прогресу, в затвердження загального світу і міжнародної безпеки, в поліпшення стосунків між Заходом і Сходом, у вирішення складних проблем третього світу. У 1992 р. відбувся ХХ конгрес СІ. Він проходив у Берліні. Головою був вибраний французький соціаліст Пьер Моруа. У ряді країн виникли нові соціалістичні і соціал-демократичні партії, у тому числі, в незалежних державах СНД.

Партії Соціалістичного інтернаціоналу представлені крупними фракціями в парламентах багатьох західних країн. 8-9 листопада 1999 р. в Парижі відбувся XXI з'їзд Соціалістичного інтернаціоналу. На з'їзду було присутньо 1200 делегатів, які представляли 143 партії з 100 країн. Про важливість з'їзду говорить і те, що серед делегатів були присутні президент Аргентини і одинадцять прем'єр-міністрів. У одноголосно прийнятій декларації серед багатьох важливих положень, що відображають сучасні проблеми світу, особлива увага була приділена необхідності додати процесам глобалізації соціальну зміну, покращувати показну демократію, захищати рівновагу між правами і обов'язками. Не дивлячись на те, що в останні десятиліття в провідних країнах Заходу посилилася неоконсервативна хвиля, соціал-демократія надала і робить помітний вплив на політичне і суспільне життя на західному світі. Приватне підприємництво залишається регульованим, демократія - загальною. Соціальні права трудящих забезпечуються державою. Професійні союзи. У післявоєнні роки зросла роль профспілок - наймасовішій організації працівників найманої праці. На початок 90-х років лише об'єднані в міжнародні організації профспілки налічували понад 315 млн. чоловік. Вже в 50-60-і роки мільйони членів ВФП, створеною на 1-м Усесвітньому конгресі профспілок в Парижі у вересні 1945 р., активно виступали за поліпшення матеріального положення трудящих. Багато уваги приділялося боротьбі з безробіттям, розвитку системи соціального страхування, відстоюванню прав профспілок.

Важливе місце в діяльності профспілок займали питання, пов'язані з боротьбою народних мас за заборону атомної зброї, припинення воєн і регіональних конфліктів, зміцнення загальної безпеки. Постійною підтримкою ВФП користувався національно-визвольний рух. Виробленню стратегії і тактики міжнародного профспілкового руху, відновленню єдності профспілок, боротьбі за насущні права трудящих, за мир і національну незалежність трудящих були присвячені Усесвітні конгреси профспілок: у Відні (1953 р.), в Лейпцігу (1957 р.), в Москві (1961 р.), у Варшаві (1965 р.), в Будапешті (1969 р.). Вони зіграли важливу роль в підніманні авторитету і зростання впливу ВФП в міжнародному профспілковому русі.

На Усесвітньому конгресі в Будапешті (1969 р.) був схвалений Орієнтаційний документ профспілкових дій. Цей документ орієнтував трудящих добиватися ліквідації економічного і політичного панування монополій, створення демократичних інститутів влади, забезпечення активної участі робочого класу в управлінні економікою. В центрі уваги були також питання єдності міжнародного профспілкового руху. У 70 - 80-і роки ВФП як і раніше приділяла первинна увага проблемам скорочення озброєнь і зміцнення світу, припинення гонки озброєнь, виступала на підтримку народів Індокитая, Африки, Латинської Америки, які в різні роки в окремих країнах вели боротьбу за зміцнення своєї незалежності, за демократичні свободи. Важливе місце займали питання єдності дій. ВФП закликала інші міжнародні профспілкові центри до спільних виступів в захист інтересів трудящих, боротьби проти безробіття, до відсічі монополістичному капіталу. Минулі в цей період Усесвітні конгреси і конференції профспілок показали все різноманіття форм боротьби ВФП у відстоюванні корінних інтересів трудящих. Важливу роль в міжнародному профспілковому русі грает Міжнародна конфедерація вільних профспілок (МКСП). У неї входять профспілки індустріальних і деяких країн, що розвиваються. Для кращої координації діяльності вхідних в неї профспілок МКСП створила регіональні організації: Азіатсько-тихоокеанську, Міжамериканську, Африканську. Як частина МКСП в 1973 р. була створена Європейська конфедерація профспілок (ЕКП). МКСП стала енергійніше виступати на підтримку соціально-економічних вимог трудящих, за зміцнення світу і роззброєння, проти конкретних актів агресії. Вона вітала демократичні революції в країнах Східної Європи, перебудову в СРСР, підтримувала зусилля міжнародного співтовариства по наданню ним допомозі, активніше стала виступати за припинення регіональних військових конфліктів. У післявоєнні роки в країнах Заходу активізували свою діяльність профспілки, що знаходяться під впливом церкви. У 1968 р. Міжнародна конфедерація християнських профспілок (МКХП) змінила свою назву. XII конгрес МКХП постановив іменувати організацію Усесвітньою конфедерацією праці (ВКТ). ВКТ захищає права людини і профспілкові свобо

На Усесвітньому конгресі в Будапешті (1969 р.) був схвалений Орієнтаційний документ профспілкових дій. Цей документ орієнтував трудящих добиватися ліквідації економічного і політичного панування монополій, створення демократичних інститутів влади, забезпечення активної участі робочого класу в управлінні економікою. В центрі уваги були також питання єдності міжнародного профспілкового руху. У 70 - 80-і роки ВФП як і раніше приділяла первинна увага проблемам скорочення озброєнь і зміцнення світу, припинення гонки озброєнь, виступала на підтримку народів Індокитаю, Африки, Латинської Америки, які в різні роки в окремих країнах вели боротьбу за зміцнення своєї незалежності, за демократичні свободи. Важливе місце займали питання єдності дій. ВФП закликала інші міжнародні профспілкові центри до спільних виступів в захист інтересів трудящих, боротьби проти безробіття, до відсічі монополістичному капіталу. Минулі в цей період Усесвітні конгреси і конференції профспілок показали все різноманіття форм боротьби ВФП у відстоюванні корінних інтересів трудящих. Важливу роль в міжнародному профспілковому русі грає Міжнародна конфедерація вільних профспілок (МКСП). У неї входять профспілки індустріальних і деяких країн, що розвиваються. Для кращої координації діяльності вхідних в неї профспілок МКСП створила регіональні організації: Азіатсько-тихоокеанську, Міжамериканську, Африканську. Як частина МКСП в 1973 р. була створена Європейська конфедерація профспілок (ЕКП). МКСП стала енергійніше виступати на підтримку соціально-економічних вимог трудящих, за зміцнення світу і роззброєння, проти конкретних актів агресії. Вона вітала демократичні революції в країнах Східної Європи, перебудову в СРСР, підтримувала зусилля міжнародного співтовариства по наданню ним допомозі, активніше стала виступати за припинення регіональних військових конфліктів. У післявоєнні роки в країнах Заходу активізували свою діяльність профспілки, що знаходяться під впливом церкви. У 1968 р. Міжнародна конфедерація християнських профспілок (МКХП) змінила свою назву. XII конгрес МКХП постановив іменувати організацію Усесвітньою конфедерацією праці (ВКТ). ВКТ захищає права людини і профспілкові свободи, бореться за поліпшення положення населення на третьому світі, закликає до активізації жінок в суспільному житті; закликає до боротьби проти всіх видів експлуатації і дискримінації. Важливе місце приділяється глобальним проблемам сучасності, особливо екологічним. ВКТ підтримувала зміни, що сталися в Східній Європі, вітає позитивні зміни в міжнародних відносинах.

Профспілки, будучи найбільш масовими організаціями робочого руху, сприяли значним його успіхам, соціальному прогресу в цілому.

На початку 90-х років світовий профспілковий рух налічував, по різних оцінках, 500 - 600 млн. чоловік, що складало 40 - 50% армій найманої праці. Вони не охоплюють всієї маси найнятих робітників в розвинених країнах Заходу, включаючи переважно зайнятих в традиційних галузях матеріального виробництва.

Кризисне полягання профспілок в сучасних умовах пов'язане з неадекватністю їх діяльності тим глибоким змінам, які сталися в характері праці і структурі зайнятості в провідних країнах Заходу, під впливом ІТР. Профспілки прагнуть змінити свою стратегію і тактику, в ширшому плані захищати інтереси трудящих, більше уваги приділяти глобальним проблемам, укріплювати співпрацю з іншими масовими демократичними рухами.

Інші масові суспільні рухи. У післявоєнні роки майже у всіх країнах йшов відтік з традиційних політичних партій і профспілок. Члени цих організацій, що розчарувалися, прагнули знайти більше свободи, не хотіли миритися з жорсткими ідеологічними установками. Особливо це було характерно для студентської молоді. З'явилася безліч різних груп, які на добровільній основі об'єднувалися в рухи, не зв'язані ні строгою дисципліною, ні загальною ідеологією.

В умовах кризисних явищ в соціально-економічній і політичній сферах в 70-і роки виникли нові рухи, що охопили людей різних соціальних шарів, різних віків і політичних поглядів.

Масові суспільні рухи в 70 - 80-і роки мали різну спрямованість. Найбільш поширеними і такими, що зробили значний вплив на суспільно-політичне життя західного світу були екологічні і антивоєнні рухи.

Представники екологічного руху в багатьох країнах активно виступають проти надіндустріалізації, нераціональної експлуатації природних ресурсів. Особлива увага приділяється проблемам, пов'язаним з небезпекою переростання екологічної кризи в екологічну катастрофу, яка може привести до загибелі людської цивілізації. У зв'язку з цим екологічний рух виступає за заборону випробувань ядерної зброї, обмеження і припинення військової діяльності, роззброєння. Екологічний рух розглядає роззброєння і пов'язану з ним конверсію військового виробництва як найважливіше потенційне джерело додаткових ресурсів, матеріальних і інтелектуальних, для вирішення екологічних проблем. Серед масових суспільних рухів екологічні течії є найбільш організованими і розвиненими в теоретичному і практичному планах. Вони створили в багатьох країнах свої політичні партії зелених і міжнародні організації (Грінпіс), єдину фракцію в Європарламенті. Рух зелених підтримує активну співпрацю в рамках ООН, багатьма неурядовими організаціями.

Серед масових рухів в західних країнах важливе місце займає антивоєнний рух. Ще в роки другої світової війни воно консолідувалося на демократичній антифашистській основі, що стала в післявоєнний період базою масового руху прибічників світу. На II Усесвітньому конгресі у Варшаві (1950 р.) фундирувалася Усесвітня Порада Світу (ВСМ), який організовує кампанію по підписанню Стокгольмської відозви, що кваліфікувала атомну війну як злочин проти людства. В середині 50-х років в країнах Заходу широкий розвиток отримав антиядерний пацифізм.

У другій половині 50-х років в багатьох країнах Заходу створюються масові антиядерні організації або їх коаліції. На початку 70-х особливий розмах отримав рух проти війни у В'єтнамі. У другій половині 70-х - початку 80-х років учасники антивоєнного руху активно виступали проти їй тронної бомби, розміщення американських і радянських ракет середньої дальності в Європі.

У 60-70-і роки посилився жіночий рух. У руслі молодіжного бунту виник неофиминистское рух, що виступав з позицій новітніх концепцій змішаного, а не сексуально розділеного суспільства, і соціальної свідомості полови, подолання насильства над жінкою. Представники жіночого руху в країнах Заходу активно виступають проти монополії чоловіків на владу в суспільстві, за рівне представництво жінок у всіх сферах діяльності і всіх соціальних інститутах.

У останні десятиліття зросла цивільна активність жінок. Вони весь більший вплив роблять на політику, обираються до парламентів багатьох країн, займають високі державні пости. Підвищився інтерес жінок до глобальних проблем сучасності. Жінки активно беруть участь в антивоєнному русі. Все це говорить про тенденцію зростання ролі жінок, що намітилася, в житті своїх країн і перетворенні жіночого руху у впливову силу сучасної демократії.

На рубежі 60-х років в США і інших країнах Заходу виник рух молодіжного протесту (хіппі). Цей рух виник як реакція на специфічні риси сучасного бюрократизму і тоталітаризму, на прагнення поставити всі сфери життя індивідуума під бюрократичний контроль, протиріччя між демократичною ідеологією і тоталітарною практикою, все зростаюче знеособлення бюрократичної структури. Стиль і гасла хіппі отримали досить широке поширення в 70 - 80-і роки, зробивши сильний вплив на ціннісний світ Заходу. Багато ідеалів контркультури стали складовою частиною масової свідомості. Покоління хипстеров пустило в зворот захоплення доля-музикою, що стала нині істотним елементом традиційної культури.

У ряді західних країн в 60 - 80-і роки отримав розвиток екстремізм, який традиційно ділиться на лівий і правий. Ліві екстремісти апелюють зазвичай до ідей марксизму-ленінізму і інших лівих поглядів (анархізм, лівий радикалізм), оголошуючи себе найбільш послідовними борцями за справу пролетаріату, мас трудящих. Вони критикували капіталізм за соціальну нерівність, придушення особи, експлуатацію. Соціалізм - за бюрократизацію, забуття принципів класової боротьби (Фракція Червоної Армії в Германії, Червоні бригади в Італії). Праві екстремісти викривають пороки буржуазного суспільства з украй консервативних позицій за занепад вдач, наркоманію, егоїзм, споживача і масову культуру, відсутність порядку, панування плутократії. І для правого, і для лівого екстремізму характерний антикомунізм (Італійський соціальний рух в Італії, Республіканська і Національно-демократична партії в Германії, різні праворадикальні і відверто фашистські групи і партії в США).

Частина лівих екстремістських організацій знаходиться на нелегальному положенні, веде партизанську війну, здійснює терористичні акти.

У 60-70-і роки на західному світі отримали розвиток і такі рухи, як Нові ліві і Нові праві. Представники Нових лівих (переважно студентська молодь і деяка частина інтелігенції) відрізнялися різною критикою всіх сучасних йому форм соціально-політичного пристрою і організації економічного життя з позицій крайнього радикалізму (включаючи тероризм) і анархізм. Нові праві (в основному, інтелігенція, технократи і деякі інші привілейовані шари розвинених західних країн) спиралися на ідеологію неоконсерватизма.

Сучасні масові суспільні рухи є найважливішою частиною демократичного процесу. Пріоритетними для них є ідеї світу, демократії, соціального прогресу, порятунку людської цивілізації. Суспільні рухи в переважній більшості є прибічниками ненасильницьких дій, вважаючи, що гуманні цілі не можуть бути досягнуті негуманними засобами.

У 90-і роки ХХ століття в свідомості широких народних мас отримало розвиток критичне відношення до сучасних процесів глобалізації. Надалі воно переросло в потужний опір особливо економічній глобалізації, вигоди від якої отримують найбільш розвинені країни Заходу. Займаючи передові позиції в світовій економіці і новітніх технологіях, вони захищають свої інтереси, проводячи політику подвійних стандартів. В той же час економічні, соціальні і інші витрати глобалізації важким тягарем лягають на слабкі економіки країн, що розвиваються, і на бідні соціальні верстви населення навіть в розвинених країнах.

У цих умовах новий соціальний рух, направлений проти політики глобалізації, стали називати антиглобалістським. Транснаціональне по своїх масштабах і характері, воно включає представників самих різних рухів протесту, яких об'єднує неприйняття якнайглибшої соціально-економічної нерівності сучасного світу.