Лекція 19 Тема. . Країни Західної Європи і сша в період нового етапу нтр, структурних криз і перетворень (70 —90-ті роки)

Зміст.

1. Технологічна революція останньої чверті ХХ століття.

2. Великобританія в "десятиліття Тетчер" (1979-1990).

3. "Рейганоміка" і "війна в Затоці". США в період правління республіканців (1981-1993).

4. ФРН напередодні об'єднання Німеччини (1982-1990).

5. Італія в період "pentepartito" (1979-1992).

6. Франція в "еру Міттерана" (1981-1995).

7. Соціальна держава і суспільство в роки "неоконсерватівной революції".

8. "Революція 1989 г." в країнах Центральної і Східної Європи.

9. Завершення «Холодної війни».

Консервативний кабінет Маргарет Тетчер (1979-1990 рр.). Тетчеризм

Важливим рубежем у післявоєнній історії Англії став 1979 р. До влади повернулися консерватори на чолі з М. Тетчер, першою жінкою, яка за всю довготривалу історію британської державності очолила уряд. Лейбористський кабінет не зміг вирішити економічні проблеми і проводив політику, що вела до зниження ма­теріального рівня життя, заморожування зарплати, зростан­ня цін та інфляції. Наприкінці 70-х років Англію називали хворою людиною Європи. За такої ситуації консерватори визнали за необхідне кардинально повернути вправо. Про­грама Тетчер передбачала курс на різке обмеження держав­ного регулювання, посилення ринкових механізмів і стиму­лювання приватного підприємництва шляхом зменшення податків, боротьбу з інфляцією через скорочення витрат дер­жавного бюджету, приборкання профспілок і насадження культу індивідуалізму. Кабінет М. Тетчер збільшив асигну­вання монополіям, урізав витрати на соціальні потреби з ме­тою сповільнити, а відтак зупинити зростання цін. У соціальній сфері Тетчер застосувала принцип: хто багато за­робляє, тому нічого безплатно вчитися і лікуватися. Держа­ва, на думку прем'єр-міністра, має повернутися до ролі нічного сторожа, звести до мінімуму втручання в економіку. Уряд знизив максимальні ставки податків з корпорацій, створив режим найбільшого сприяння для нових перспек­тивних галузей. Важливе значення для реалізації. еко­номічної політики консерваторів мав видобуток північно­морської нафти (на шельфі Північного моря Великобританія щорічно видобуває 80 млн т легкої нафти). Крім того, уряд Тетчер рішуче закривав збиткові підприємства, обмежив зростання зарплати шістьма відсотками на рік. Приватному підприємництву надавалася цілковита свобода, націоналізо­вані підприємства передавалися приватному секторові. Вод­ночас відбувалася ліквідація численних бюрократичних рога­ток. Урядові Тетчер значною мірою вдалося приборкати профспілки. Акти 1988—1990 рр. відміняли так зване правило закритого цеху, завдяки якому тред-юніони домагалися 100 % членства в них усіх найманих працівників підприємства.

Безжалісна ломка старого — закриття нерентабельних підприємств, скорочення відомчого апарату, денаціона­лізація державного сектору та інші, на перший погляд, дра­конівські заходи в перші роки перебування торі при владі, призвели до загострення соціальної та політичної ситуації у Великій Британії, погіршення її економічного становища. Як і раніше, високими залишалися темпи інфляції, різко збільшилось безробіття, виросли роздрібні ціни. На думку деяких аналітиків, Англія почала перетворюватися на друго-розрядну державу. Однак дедалі помітнішим ставало й інше. На 1987 р. частка державного сектору в сукупному валовому продукті зменшилася з 10 до 6,5 %, 25 % самодіяльного насе­лення було зайнято в малому бізнесі. Англія з великими зусиллями, але успішно перебудовувалася. Великі кошти, вкла­дені в переозброєння промисловості, зняття багатьох обмежень у сфері бізнесу стали давати перші результати. Уже з 1985 р. почалося помітне економічне піднесення. Темпи зростання виробництва різко збільшилися (від 0,7 % до 3—4 %). Частка Великої Британії у світовій торгівлі стабілізувалася на рівні 7 %. Актив платіжного балансу в 1986 р. становив 2,3 млрд ф. с, а в 1989 р. активне сальдо досягло 14 млрд ф. с. Такими були наслідки багаторічного правління уряду консерваторів. "Тетчеризм означає, — зауважував один з міністрів кабінету торі, — змусити людей покладатися на самих себе. Маргарет Тетчер — британський еквівалент шерифа з його револьвера­ми, який приборкує Дикий Захід ".

Проповідуючи соціальний дарвінізм (кожен за себе, і хай виживає сильніший), консерватори прагнули зробити англійців нацією власників. Безперечно, як і будь-яке явище, тетчеризм мав як свої плюси, так і мінуси. З одного боку — звільнення зайвих робочих рук, а з іншого — чимало "синіх комірців" стали "білими", квартиронаймачі — власниками, в тому числі й муніципальних квартир (1 млн їх було розпродано за пільговими цінами). Денаціоналізація державного сектору здійснювалася у такий спосіб, щоб сприяти народ­ному капіталізмові. З 1979 р. кількість власників акцій в Англії перевищила 8 млн чол., тобто кожен третій виборець став акціонером.

Англійське "диво" М. Тетчер трималося на трьох китах: високих банківських ставках, що стримували інфляцію і сти­мулювали іноземні інвестиції; засобах, отриманих від де­націоналізації; доходах від продажу нафти Північного моря. Англійським виборцям хотілося б поєднання соціальної політики лейбористів та економічного курсу консерваторів. Проте поєднати те й інше не судилося навіть знаменитій "залізній леді" — М. Тетчер.

Не менш рішуче діяла М. Тетчер у сфері зовнішньої політики, захищаючи національні інтереси Великої Британії. У 1982 р., анітрохи не вагаючись, вона здійснила військову акцію проти Аргентини, війська якої висадились на Фолк-лендських островах, унаслідок чого там було відновлено британський суверенітет. У фолклендській війні загинули 255 британських солдатів.

Криза політики і тактики лейборизму

Досить ефективна політика тетчеризму підірвала соціальну базу Лейбористської партії, яка в 1982 р. налічувала 276 тис. індивідуальних членів. Якщо в 1945 р. за лейбористів голосувало 70 % робітників, то у 80-х роках — лише 35 %. Як наслідок, на по­чатку 80-х років у Лейбористській партії розгортаються гострі дискусії щодо внутрішньої та зовнішньої політики. На 79-й щорічній конференції у Блекпулі (1980) лейбористи ви­сунули вимоги розширити державний сектор в економіці, обмежити вивіз капіталу, скоротити військовий бюджет і вийти з ЄЕС. Учасники конференції висловилися за відмову від ядерної зброї, закриття всіх ядерних баз на території Англії, засудили плани переозброєння американськими ра­кетами "Трайдент" англійського підводного флоту. Це були вимоги, які на той час не могли знайти широкої підтримки серед британського загалу, і частина лейбористів це добре усвідомлювала. Лідер партії Майкл Фут та інші праві не підтримали рішення конференції. У 1981 р. вони відкололи­ся від партії й утворили нову, Соціал-демократичну партію (СДП), яка стала блокуватися з лібералами. Внаслідок утво­рення соціал-демократично-ліберального альянсу відбулося зрушення у двопартійній виборчій системі. У 1983 р. альянс очолив лейборист Ніл Кіннок. Проте лейбористи і ліберали та їхні союзники не змогли запропонувати виборцям щось солідніше програми М. Тетчер. Таким чином, буржуазний реформізм виявився набагато прийнятнішим для пересічно­го громадянина Великої Британії, аніж лейборизм з його невпевненими стрибками то вліво, то вправо.

Занепад старих промислових районів металургії, вуглеви­добутку, суднобудування, приватизація галузей, де профспілки мали найбільший вплив, завдали відчутного уда­ру БКТ — головній політичній та фінансовій опорі Лейбо­ристської партії. Після 1979 р. чисельність БКТ скоротилася з 12 до 9 млн чоловік. Лейбористи так і не знайшли відповіді на виклик Тетчер. Консерваторів підтримували зони обнов­лення і піднесення, а лейбористи спиралися на зони застою та занепаду. Конкуренція між Півднем, що бурхливо розви­вався, і Північчю, що переживала занепад, відбивала своєрідне співвідношення сил між консерваторами і лейбо­ристами. І це закономірно: електроніка витісняла старі тра­диційні галузі, зростав сектор обслуговування, представле­ний малополітизованими високооплачуваними "білими комірцями", а промисловий пролетаріат, електорат лейбо-ризму, звужувався, втрачав колишню провідну роль.

Велика Британія після Тетчер: перша половина 90-х років

У 1990 р. на парламентських виборах знову перемогла консервативна партія. Однак місце прем'єр-міністра посіла не знаменита М. Тетчер, а її соратник по партії Джон Мейджор, який в економіці та політиці дотримувався курсу своїх попередників. Економічні труднощі світового співтовариства з початку 90-х років не обійшли також Велику Британію. Сповільнилися темпи зростання виробництва. Згідно з даними за 1993 р. рівень продуктивності праці у британській економіці відставав від аналогічних показників у Франції на 25 %, у Німеччині — на 30, в Японії — 30—40, у США на 50—60 %. Скорочувалася кількість робітників, зайнятих у промисловості. Окремі га­лузі для підтримки конкурентоспроможності на світовому ринку потребували дотацій. Так, вугільна промисловість щорічно потребувала 18 млрд ф. с. Парламентська опозиція, очолювана лейбористом Джоном Смітом, піддавала гострій критиці консерваторів та їхнього лідера Дж. Мейджора.

У 1994 р. популярність консерваторів продовжувала пада­ти. Невдоволення виборців викликало постійне зростання податків, а також приватизація королівської пошти, на що не відважилась навіть М. Тетчер. До внутрішніх труднощів додалися зовнішньополітичні. Велика Британія, яка раніше незмінно йшла у фарватері зовнішньої політики США, з розпадом комуністичного блоку почала шукати своє нове місце у Європі та світі. Значна частина консерваторів сумнівалася в доцільності дальшого перебування Англії у Євросоюзі, виступала проти поглиблення інтеграції з конти­нентальною Європою і підтримання тісних зв'язків з ко­лишніми англійськими колоніями в системі британської Співдружності. Дж. Мейджора критикували за нерішучість і відсутність нових ідей. Навіть його спроби шляхом перего­ворів з ІРА (Ірландська республіканська армія) та її політич­ним крилом — партією "Шин Фейн" — покінчити з екст­ремізмом і тероризмом в Ольстері, куди уряд змушений був направити для підтримання порядку 17 тис. солдатів, щорічно витрачаючи з бюджету 3 млрд дол. на їх утримання, багато хто розцінював як капітулянтство. Тривожним сигна­лом для Мейджора стала поразка консерваторів на травневих виборах 1994 р. до місцевих органів влади.

Деятельность администрации. р Рейгана

Победа Рейгана, выступавшего под лозунгами свертывания роли государства в экономической и социальной сферах, стимулирования частной инициативы, резкого сокращения государственных ассигнований на программы социальной помощи нуждающимся слоям населения, ограничения деятельности профсоюзов, а также ужесточения политики в отношении Советского Союза, свидетельствовала об окончательном повороте вправо как в умонастроениях большинства населения, так и политической стратегии правящих кругов страны. Во внутриполитической сфере правый, или консервативный, поворот показал разочарование американцев в некоторых устаревших механизмах и приемах системы государственного регулирования, которая неуклонно расширялась в течение более чем пяти десятилетий и требовала чрезмерных и не всегда оправданных расходов. В их глазах особую актуальность приобрело обещание Рейгана решать все более усугубляющиеся проблемы инфляции и безработицы путем «снятия государства с шеи народа» и укрощения государственной бюрократии.

Социально-экономическая программа Рейгана стала известна под названием «рейганомики». Администрация Рейгана провозгласила в качестве своих основных целей обуздание инфляции,. которая к началу 80-х гг. стала настоящим бичом американской экономики, повышение научно-технического потенциала США, структурную перестройку экономики, усиление конкурентных позиций США на мировых рынках. Для реализации этих целей были предложены: ограничение вмешательства государства в экономику и всемерное стимулирование рыночных начал; сокращение темпов инфляции; стимулирование инвестиций; увеличение сбережений населения для последующего их инвестирования в экономику; ограничение расходов федерального правительства, прежде Всего за счет уменьшения социальных расходов, т.е. на пособия по безработице и инвалидам, на медицинскую помощь и др.; уменьшение дефицита федерального бюджета,

Рейгану удалось преодолеть экономический спад, начавшийся еще при Картере, сократить инфляцию и безработицу, снизить подоходный налог, ускорить темпы подъема экономики, обуздать забастовочное движение. Эти и некоторые другие факторы обеспечили ему победу вторично на президентских выборах 1984 г.-

Во внешнеполитической сфере для большинства американских избирателей, напуганных пропагандой о надвигающейся советской угрозе, особую привлекательность приобрел лозунг Рейгана о необходимости закрыть так называемое «окно уязвимости» Америки, которое якобы образовалось в результате ракетно-ядерного отставания США от СССР. Объявив Советский Союз «империей зла», Рейган провозгласил своей целью измотать его и ослабить экономически, навязав ему безудержную гонку вооружений.

С приходом к власти Рейгана произошло дальнейшее обострение советско-американских отношений, гонка вооружений поднялась на новый, более высокий уровень. Военные расходы возросли со 134 млрд долл. в 1979/80 финансовом году до 291 млрд долл. к концу президентства Рейгана. При нем была развернута дорогостоящая исследовательская программа «Стратегическая оборонная инициатива», получившая название «звездные войны». Она предусматривала создание широкомасштабной системы противоракетной обороны (ПРО) с элементами космического базирования. На ее реализацию были выделены миллиарды долларов. Однако, как выяснилось позже, многие компоненты этой программы не были рассчитаны и разработаны в должной мере и, по сути дела, оказались невыполнимыми.

Второй срок пребывания Рейгана ознаменовался очередным поворотом внешнеполитической стратегии правящих кругов США в сторону реализма и улучшения отношений с Советским Союзом. Этому в значительной степени способствовал целый комплекс факторов, среди которых важнейшим стал приход к власти в СССР в 1985 г. нового руководства во главе с М.С. Горбачевым, провозгласившим курс на улучшение отношений с США, основанный на «новом мышлении». Немаловажное значение имело также осознание самими правящими кругами США бесперспективности стратегии наращивания гонки вооружений и гибельности установок на одержание победы в ядерной войне.

Этапным событием на пути ослабления напряженности в советско-американских отношениях стала встреча в верхах руководителей СССР и США в Рейкьявике в октябре 1986 г. Несмотря на существенные противоречия между двумя сторонами почти по всем жизненно важным вопросам, было достигнуто согласие по вопросам как стратегических вооружений, так и ракет средней дальности. Хотя это согласие и не удалось воплотить в обязывающие договоренности, встреча в Рейкьявике создала качественно новую ситуацию подняв борьбу за сокращение вооружений на новую высоту.

Заметной вехой на пути улучшения советско-американских отношений стал визит Горбачева в декабре 1987 г. в США. В ходе визита руководители двух стран подписали Договор о ликвидации ракет средней и малой дальности (РСМД), предусматривающий демонтаж всех ракет данных классов, размещенных в странах Западной Европы и в западных районах СССР.

Президентські вибори 1981 р. Коаліція лівих при владі

Складними на фоні внутрішніх труднощів були вибори 1981 р. Другий тур приніс пе­ремогу представникові лівих, соціалістові Ф.Міттерану, якого підтримали комуністи. Лівий блок переміг і на парла­ментських виборах. Ліві, які багато обіцяли своїм виборцям, прийшли до влади не в кращі часи. До новоствореного уряду П'єра Моруа, крім соціалістів, уперше після 1947 р. ввійшли чотири комуністи, які енергійно пропагували демократи­зацію управління підприємствами, розвиток ініціативи трудящих, плановість економіки тощо. Однак програму треба було здійснювати, й ліві, знехтувавши несприятливими умова­ми, пішли на виконання окремих обіцянок. У 1981 р. відпуст­ка робітників була збільшена до п'яти тижнів, у 1982 р. скоро­чено до 39 годин робочий тиждень. На 10 % підвищено зарплату, на 20—25 % — пенсії та сімейні доплати. Після тривалої боротьби в парламенті було прийнято законопроект про націоналізацію 18 банків, двох фінансових та п'яти про­мислових компаній, внаслідок чого частка державного сек­тора зросла з 18 до 32 %. Парламент ухвалив також закон про децентралізацію, який значно розширив функції органів місцевого самоврядування, та закон про статус іноземних робітників. Однак здійснені заходи у сфері соціальної політики не узгоджувалися з ситуацією в економіці. Реалії життя та об'єктивні закони не забарилися зреагувати на во­люнтаристські дії лівих. Як наслідок, почалася втеча капіта­лу за кордон. У 1983 р. проведена нова девальвація франка, збільшені тарифи на газ, електроенергію, виросли непрямі податки, від населення зажадали збільшення внесків до фон­ду соціального страхування. У відповідь почалися страйки, посилилась нестабільність, активізувалися крайні праві — "Національний фронт", профашистська організація, створе­на в 1972 р. колишнім "пужадистом" Жаном-Марі Ле Пе-ном. Соціалісти через два роки після приходу до влади зму­шені були відмовитись від своєї передвиборної програми. А їхні союзники — комуністи, щоб не втратити остаточно довір'я свого електорату, у 1984 р. поспішили вийти з уряду. У липні 1984 р. новий уряд сформував Лоран Фабіус. Його програма, спрямована на зниження темпів інфляції і ліквідацію дефіцитів зовнішньої торгівлі та платіжних розра­хунків, успіху не мала. Ліві швидко втрачали кредити своїх виборців. У 1986 р. на виборах до Національних зборів пере­могу здобув правоцентристський блок — ОПР, СФД іряд дрібних партій. Уряд очолив лідер ОПР Ж. Ширак. Його економічна програма в 1986—1987 рр. зводилася до чотирьох пунктів: відміна контролю за цінами як найважливіший спосіб боротьби з інфляцією; покращення зовнішньоеко­номічного становища через "усунення структурних хиб зовнішньої торгівлі", тобто збільшення в експорті виробів обробної промисловості; підвищення динамізму приватного сектора, що означало широку реприватизацію націоналізованих підприємств; "покращення умов функціонування ринку праці", що давало підприємцям право звільняти працівників з "економічних причин", інакше кажучи, вихо­дячи з доцільності потреби в робочій силі. Заходи уряду Ширака виявилися досить ефективними. Уже в 1986 р. ситуація її економіці почала вирівнюватися.

Значні зміни відбулися у зовнішній політиці Франції. Франція Міттерана зблизилася з НАТО, чому "посприяли" радянські ракети СС-20, націлені на Західну Європу, та вторгнення радянських військ до Афганістану.

Друге президентство Міттерана.

Політика денаціоналізації державної власності

У 1988 р. на президентських виборах знову переміг Франсуа Міттеран. Значною мірою цей успіх був забезпечений діяльністю уряду Ж. Ширака, тими заходами, що були здійснені ним упродовж останніх років. А їхні наслідки були вражаючими. Зокрема, вдалося знизити інфляцію з 15 до 3 %. Франк став однією з найстабільніших валют Заходу. Щорічні темпи економічного зростання в останній третині 80-х років становили 3,5 %. Зросла конкурентоспроможність французьких товарів. Франція виплатила борги, в які залізла в 1982—1983 рр., щорічно створювалося 300 тис. робочих місць, і безробіття в 1990 р. знизилось до 2,7 %. Збиткові підприємства ліквідо­вувались, але Франція виграла битву за модернізацію економіки.

Серед заходів, що використовувались для стабілізації економіки (кількаразова девальвація франка, "жорстка еко­номія", що зводилася до заморожування зарплати і запровадження контролю за цінами), найбільш ефективним виявилась відмова від кольбертизму, тобто керівництва економікою зверху. Підприємства здобули цілковиту свободу. Власті обмежили втручання в діяльність найбільших націоналізованих компаній. Результати не забарилися. "Рено" в 1983 р. втратив 12 млрд франків, а в 1988—1989 рр. його до­ходи сягнули 9 млрд франків.

Відбулися зміни і в експортній стратегії Франції. У своїй експортній політиці вона почала орієнтуватися більшою мірою на розвинуті країни. Після ФРН у розрахунку на душу населення Франція стала другим у світі експортером. Держа­ва всіляко заохочувала вкладення капіталу в інших країнах і водночас сама відмовилася від зайвого протекціонізму. У 1989 р. іноземні інвестиції в країні становили 40 млрд франків. Слід зауважити, що жодне націоналізоване підприємство не було на 100 % власністю держави. Відбував­ся також процес приватизації багатьох фірм.

У соціальній сфері Ф. Міттеран ставив завдання досягти більшої справедливості в розподілі національного багатства. У цьому плані мета, започаткована де Голлем, не змінилася.

Франція наприкінці 80-х — на початку 90-х років

У 1988 р. соціалісти повернулися до влади на урядовому рівні і правили до 1993 р. Новий уряд очолив М. Рокар. Таким чином, за винятком двох років правління Жака Ширака, соціалісти перебували при владі десять років. Започаткувавши націоналізацію у 1981 р., вони завершили своє правління в 1993 р. битвами за ринкову еко­номіку, за стабільний франк, вільний обмін валюти і гнучку систему зарплати. За ці роки соціалісти усвідомили переваги приватної власності над націоналізованою. Навесні 1993 р. на парламентських виборах соціалісти зазнали поразки не тільки тому, що реалізація ідей націоналізації, перейшовши певний рубікон економічного базису і суспільства в цілому, загрожувала застоєм і відставанням (що чітко виявилося в 1981 — 1986 рр., унаслідок маршу соціалістів уліво), нарос­танням соціальної нестабільності (від націоналізації вони відмовились уже через два роки після приходу до влади), а й тому, що надто обережно й повільно здійснювали заходи реприватизації в той час, коли французький загал уже чітко усвідомив, що приватизація націоналізованої власності — єдиний вихід з важкого економічного становища. Тобто (французький електорат хитнувся у бік політичного та економічного центризму, суть якого — знайти синтез консенсусних ідей в суспільстві, поєднання економічної ефективності і соціальної справедливості, особистої незалежності, самостійності й участі в житті суспільства, свободи і відповідальності.

Так само непопулярною була зовнішня політика соціалістів. Підтримка деспотичних режимів у Африці, спроба перешкодити об'єднанню Німеччини, запізніле визнання Хорватії та Словенії, відмова від негайного засудження комуністичного путчу в Москві у серпні 1991 р. — ціла низка політичних прорахунків, які підривали довір'я до соціалістичних урядів.

Едуар Балладюр, який навесні 1993 р. сформував правоцентристський уряд, прийшов у Матіньонський палац з твердим наміром провести широку реприватизацію держав­ного сектора економіки. Таку позицію підтримувала більшість французів, які втомилися від безробіття, некон-трольованого припливу до країни іммігрантів з франкомов­ної Північної Африки, незграбності державної економіки. Уряд Балладюра розробив розраховану на багато років про­граму переходу Франції до "тотального капіталізму", де роль держави зводилася до мінімуму. Програма реприватизації соціально орієнтована. Вона передбачала продаж 20 % акцій великим підприємцям, а 80 % розпорошувалися серед дрібних акціонерів, тобто до приватизації залучалися всі вер­стви населення. Чи не тому один із лідерів правих Жак Ширак вважав, що саме така приватизація й була справжньою націоналізацією, оскільки, на його думку, таким чином кожен брав участь у житті підприємства. Таку філософію підтримувала переважна більшість французів. Програма Балладюра в першу чергу торкнулася 21 державної компанії. Як що в 1986 р. частка державного сектора в економіці Франції становила більш як 25 %, то в 1993 р. вона скоротилася до 18 %, а в 2000 р. не перевищувала 10 %. Приватизація принесла в державну скарбницю 400 млрд франків, що дало можливість значно зміцнити державний бюджет.

Перемога лідера ОПР голліста Жака Ширака у другому турі президентських виборів 7 травня 1995 р. підтвердила, що більшість французів підтримують реприватизаційну політи­ку, прагнуть економічних та соціальних реформ, виходу з де­пресії, яка дещо затягнулася.