Лекція 20 Тема. Країни Північної Європи у другій половині XX ст.

Зміст.

Друга світова війна завдала порівняно невеликого збитку країнам Північної Європи. Більш всього жертви і руйнування припали на заполярну частину Норвегії — наслідок німецької тактики «випаленої землі» при відступі.

Весь Скандінавський регіон зазнавав після війни схожі господарські труднощі: інфляція, зношеність устаткування і житлового фонду, брак предметів першої необхідності (особливо в Норвегії), безробіття. Розрізнялася міра економічного розвитку окремих частин цього регіону — від риболовецько-аграрної Ісландії і аграрно-індустріальної Данії до індустріально-аграрних Норвегії і найрозвиненішій Швеції. Що стосується рівня розвитку державно-монополістичного капіталізму, то найбільш високим на початок 50-х рр. він був в Швеції і Норвегії, значно нижче в Данії і тим більше в Ісландії, де крупна промисловість все ще майже повністю була відсутня.

Протягом післявоєнних років уряду країн Північної Європи зберігали значну долю економічної регламентації, військового часу, а саме: контролювали зовнішню торгівлю, розподіл сировини, напрям капіталовкладень і рівень цін. Карткова система на дефіцитні імпортні товари, а часом і експортні дожила до 50-х рр.

У політичному відношенні Північна Європа зберегла довоєнну організацію. У Фінляндії і Ісландії затвердилися республіканських буд.

Відповідно до угоди про перемир'я, підписаної між Фінляндією, з одного боку, СРСР і Великобританією — з іншою, в країні були розбещені фашистські організації, скасовані надзвичайні закони військового часу, з в'язниць і таборів вийшли антифашисти. Почалося затвердження нового курсу в зовнішній і внутрішній політиці Фінляндії. Разом з Соціал-демократичною партією і Аграрним союзом важливу роль став грати Демократичний союз народу Фінляндії (ДНСФ), утворений в жовтні 1944 р. За ініціативою ДСНФ було поміщено угоду між трьома найбільшими фракціями нового парламенту — ДСНФ, Соціал-демократичною партією і Аграрним союзом, на основі якого в квітні 1945 р. було сформовано уряд демократичної співпраці (другий уряд Паасикиві).

Схожа партійна структура утворилася і в Ісландії, яка добилася незалежності в 1944 р. Єдина соціалістична партія Ісландії, що об'єднувала комуністів і лівих соціалістів, була відносно найсильнішої з комуністичних партій регіону.

У Швеції, Данії і Норвегії збереглися монархії. Хокон VII Норвезький і Крістіан X Данський мали великий особистий авторитет після подій Другої світової війни. Проте їх політична значущість падала, особливо в останній період їх правління. При їх наступниках Улафе V і Маргариті II, а також зі сходженням на шведський престол Густава VI влада скандінавських монархів звелася до здійснення номінальних представницьких функцій. Проте королівські особи незмінно користувалися пошаною і авторитетом у своїх співгромадян.

У Швеції післявоєнне розставляння партийно-политических сил було визначене ще парламентськими виборами 1944 р. У основній палаті риксдагу соціал-демократи отримали абсолютну більшість. Проте в 1947 р. після непопулярної хвилі державного регулювання і зростання опозиції в особі буржуазної Народної партії успіх виборів був за останньою, хоча кабінет залишався соціал-демократичним.

Осінні парламентські вибори 1945 р. в Данії принесли Успіх буржуазної аграрної партії Венстре (Ліва). На зміну коаліційному «уряду звільнення» прийшов однопартійний уряд партії Венстре на чолі з її лідером До-- Крістенсеном. Іншою провідною партією була Соціал-демократична, якій після виборів 1947 р. було доручено сформувати кабінет.

У 1945 р. в звільненій Норвегії англо-американське командування вручило вищу владу емігрантському уряду Ю, що повернувся з Лондона. Нюгорсволла, яке, у свою чергу, передало її тимчасовому уряду з політичних лідерів як еміграції, так і руху Опору. Тимчасовий уряд очолив новий голова Норвезької робочої партії (соціал-демократичною) Э. Герхардсен. Унаслідок осінніх парламентських виборів 1945 р. Норвезька робоча партія отримала абсолютну більшість місць в стортингу і сформувала однопартійний уряд.

Таким чином, партійна система країн Північної Європи піддалася мінімальним змінам в порівнянні з довоєнним періодом. Зазнала поразка і пішли з політичної арени найбільш радикальні націоналістичні рухи. Під впливом загального в світі зрушення вліво як следствия перемоги над фашизмом і підйому робочого руху в північних країнах були проведені різні прогресивні реформи. Соціал-демократичні і аграрні партії зберегли свій колишній вплив. Намітилося зближення програмних установок всіх ведучих політичних сил, що привело в майбутньому до спадкоємності державної політики, а звідси до певної стабільності скандінавських суспільств.

Зовнішньополітична орієнтація північноєвропейських країн у результаті Другої світової війни істотно змінилася. Вони відмовилися від довоєнної політики ізоляціонізму, хоча підписання ними Статуту ООН не означало повного розриву з політикою нейтралізму. Вони претендували на роль сполучної ланки між Сходом і Заходом, заявляючи про свій намір триматися поза блоками. Не дивлячись на економічну і ідейно-політичну орієнтацію на англосакські країни, що склалася історично, відразу після закінчення війни країни Північної Європи прагнули налагодити відносини з Радянським Союзом. У 1946 р. були продовжені і підписані знов торгівельні стосунки з СРСР.

З початком «холодної війни» країни Північної Європи були фактично поставлені перед вибором. Літом 1947 р. ними був прийнятий план Маршалла (окрім Фінляндії). Утворення Західного союзу, посилення антикомуністичної кампанії штовхнули три Скандінавські держави — Швеція, Норвегія і Данія — на створення потрійного оборонного союзу. Проте між Норвегією і Швецією існували політичні розбіжності: Норвегія вважала за необхідне дотримуватися проамериканської орієнтації союзу, а Швеція — нейтральною. Одночасно, поки велися переговори по одному союзу, Західні держави залучали Скандінавські країни до Північноатлантичного блоку. У результаті 4 квітня Данія, Норвегія і Ісландія сталі співзасновниками НАТО, хоча і з «базовими обмовками», що означали, що території трьох країн не будуть в мирний час використовуватися для розміщення іноземних озброєних сил. Швеція зберегла вірність традиційній політиці нейтралітету і не вступила в НАТО, обмежившись разом з іншими Скандінавськими країнами вступом в 1949 р. в консультативну Європейську пораду.

Економічний і соціально-політичний стан країн в другій половині XX в

На початок 50-х рр. завдання відновлення народного господарства і подолання післявоєнних економічних труднощів були в основному вирішені. Економічний розвиток всіх країн Північної Європи, окрім Ісландії, придбав стабільність. Вирішальну роль в цьому зіграло відновлення життєво важливих для цього району зовнішньоторговельних зв'язків.

Скандінавські країни значною мірою відновили устаткування своїх промислових підприємств, всі види транспорту, була проведена механізація і електрифікація сільського господарства. У економіці країн намітилися важливі структурні зрушення: знизилася доля сільського, лісового господарства, рибальства в національному продукті; у промисловості збільшилася доля виробництва засобів виробництва. Експортні галузі як ведучі в економіці залишалися такими, що лідирують по темпах зростання і рівні технічної оснащеності.

На початку післявоєнного десятиліття були скасовані заходи прямої регламентації господарського життя, викликані післявоєнним браком твердої валюти. Саме у 50-і рр. система державно-монополістичного капіталізму знайшла свій сучасний вигляд, перш за все в Швеції і Норвегії. Господарське регулювання прийняло переважно непрямий характер — через оподаткування, кредитну і інвестиційну політику державної влади, а також за допомогою економічних програм, необов'язкових, проте, для приватного сектора. Приватний сектор був вирішальним в промисловості всіх країн Північної Європи.

Прискорилися процеси концентрації виробництва і капіталу, а також їх інтернаціоналізація.

Державне підприємництво в країнах Європейської Півночі мало скромний об'єм в порівнянні з державним підприємництвом Англії, Франції, Італії. У Швеції, наприклад, доля держави в загальному випуску промислової продукції складала лише 5—6 %. Проте унаслідок високого рівня податків фактична доля національного продукту, що привласнюється і розподілювана державною владою, була в Скандінавських країнах однієї з найвищих на капіталістичному світі.

Зміцненню системи ГМК в регіоні Північної Європи сприяла також участь в Організації європейського економічного співробітництва (ОЄЕС), Європейському платіжному союзі (ЕПС), регіональній Північній пораді. З досвіду країн Спільного ринку була позаимствована практика зростання непрямих доходів із звороту і на додану вартість.

У 60-і рр. темпи промислового зростання перевищували середні показники по Західній Європі в цілому. Об'єм продукції оброблювальної промисловості, головній галузі їх економіки, майже подвоївся. По середніх розмірах річного національного продукту на душу населення країни Північної Європи перевершили всі капіталістичні країни, окрім США. По улову риби і морським перевезенням вони утримували одне з перших місць на капіталістичному світі.

Соціально-класова структура країн Північної Європи майже не мінялася. Найбільш багаточисельний клас складали робітники. Другий за величиною, хоча і класово неоднорідною, соціальною групою були службовці — найняті робітники нефізичної праці. В цілому просліджувалася наступна тенденція: маса осіб, що жили на зарплату, зростала абсолютно і відносно, а маса самодіяльних дрібних підприємців, особливо в сільському, лісовому і рибному господарстві, скорочувалася.

Навіть у найменш индустриализированной Ісландії доля рибаків, фермерів і їх робітників скоротилася за 1960—1970 рр. з 23 до 17 % самодіяльного населення. Примітною рисою стало прискорене зростання чисельності і долі працівників, зайнятих в державному і комунальному управлінні, охороні здоров'я, народній освіті, наукових установах і соціальному забезпеченні.

Розставляння основних політичних сил у всіх країнах регіону залишалося приблизно колишнім. У Швеції, Норвегії, Данії і Фінляндії соціал-демократи зберігали за собою позиції провідних партій, отримуючи на виборах від 30 до 50 % голосів. У Ісландії на перше місце виходила консервативна Партія незалежності.

Внутрішня політика правлячих партій проводилася під гаслом «демократичного соціалізму», або мирного «вростання» капіталізму в соціалізм. На самій же справі Північна Європа була варіантом державно-монополістичного капіталізму, який включав: переважно непряме регулювання національної економіки державою при опорі на власні фінансові кошти; розвинену систему державного забезпечення, що фінансується в основному державою, а також приватними підприємцями; ухвалення найважливіших економічних рішень урядом за участю найбільш впливових загальнонаціональних організацій, що представляють різні соціальні групи населення; періодичну регламентацію стосунків праці і капіталу, в першу чергу темпів зростання заробітної плати для різних загонів робітників і службовців, за допомогою загальнонаціональних стосунків між центральними організаціями підприємців і профспілок. Проте в кожній північноєвропейській країні були свої особливості.

У Норвегії рівень капіталовкладень був одним з найвищих на Заході — в середньому близько 35 % валового національного продукту. Велика роль приділялася розвитку крупної промисловості, в числі іншого можна відзначити посилене будівництво електростанцій. Тоннаж торгівельного флоту Норвегії з 1959 до 1970 р. виріс з 10 млн до 20 млн брутто-тонн і займав четверте місце в світі. Збільшений експорт целюлозно-паперової, електрометалургійної і електротехнічної продукції. Взагалі експортний характер економіки був виражений дуже різко: на 1970 р. експорт товарів і послуг склав 48 % валового продукту. Життєвий рівень норвежців до результату 50-х рр. значно виріс. Левова частка національних багатств країни знаходилася в руках буржуазної верхівки — в 91 сім'ї судновласників, промислових і лісових магнатів, директорів банків і крупних адвокатів. Раніше, ніж в інших західноєвропейських країнах, в Норвегії стали розроблятися програми (чотирилітні) розвитку економіки. В цілому економічний розвиток Норвегії був більш рівномірним і стійким, чим в інших північних країнах. В той же час в Норвегії найсильніше відчувалася залежність від іноземного капіталу. На 1970 р. питома вага іноземного капіталу, зосередженого в основному в експортних галузях промисловості, оцінювалася в 25 %.

Особливостями данського розвитку економіки, а також і її труднощі виникали з переважно аграрного характеру її експорту. Вивозу сільськогосподарських продуктів важко як аграрним протекціонізмом інших західноєвропейських країн, так і відносно низькими світовими цінами на ці продукти, «^то вело до хронічного негативного сальдо поточного торгівельного і платіжного балансу Данії і іноземної заборгованості Данських банків. Ситуація стала виправлятися до кінця 50-х рр.

У 1958—1959 рр. співвідношення світових цін на промислову сировину і на сільськогосподарські продукти змінилося на користь Данії: перші стали падати, другі стабілізувалися. Крім того, і усередині країни намітилися соціально-економічні зрушення. Данським фермерам удалося добитися збільшення об'єму продукції майже в 1,5 разу при скороченні робочої сили на 25 %. Робочі руки, що звільнилися, перейшли в промисловість. При цьому переважний розвиток отримали високопродуктивні галузі, такі, як суднобудування, дизелебудування, електроніка, виробництво холодильного устаткування, харчових концентратів, лікувальних препаратів і ін., тобто на початок 60-х рр. можна говорити про перетворення Данії з аграрно-індустріальної в індустріально-аграрну країну. При цьому в Данії раніше, ніж в інших країнах, склався агропромисловий комплекс.

Ісландія, країна високорозвиненого спеціалізованого рибного господарства, орієнтованого на зовнішні ринки, відрізнялася крайньою нерівністю свого економічного розвитку. Саме крайня залежність від стихійного чинника — улову риби і від світових цін на неї —.делала господарське життя Ісландії вельми нестійкою. У 60-х рр. була зроблена спроба здолати таку однобокість економіки: за допомогою крупних іноземних інвестицій була посилена розробка гідроенергоресурсів, а в 1967 р. став будуватися алюмінієвий завод — фактично перший крок до створення важкої промисловості на острові. До 70-м рр. по величині валового національного доходу на душу населення Ісландія увійшла до числа найбільш розвинених країн світу, хоча це можна пояснити таким фактом, як низька щільність населення.

В середині 50-х рр. в економічному розвитку Фінляндії стався перелом: у 1955 р. обсяг промислового виробництва був найвищим за всю передуючу історію країни. На перше місце у внутрішньому ринку стали виходити машинобудівна і суднобудівельна галузі промисловості. До 1970 р. Фінляндія обігнала багато країн Західної Європи як по загальних темпах економічного розвитку (зростання валового національного продукту склало в середньому 5 % у рік), так і по темпах зростання промислового виробництва (приблизно 7 % у рік). Це багато в чому пояснювалося тим, що на зовнішніх ринках зберігався високий попит на лісопаперові товари, що дозволило Фінляндії за рахунок збільшених валютних вступів від експорту цієї продукції фінансувати розширення і модернізацію виробничих потужностей в інших галузях промисловості. Не можна не відзначити також благотворну роль в економічному підйомі радянсько-фінляндських стосунків.

«Шведська модель»

На фойє загальної збалансованості економічного розвитку північноєвропейського регіону особливо виділялися успіхи Швеції. Термін «шведська модель» виник у зв'язку із становленням Швеції як одній з найрозвиненіших в соціально-економічному відношенні держав. Він з'явився в кінці 60-х рр., коли іноземні спостерігачі стали відзначати успішне поєднання в Швеції швидкого економічного зростання з обширною політикою реформ на тлі відносної соціальної безконфліктності в суспільстві. Цей образ успішної Швеції особливо сильно контрастував із зростанням соціальних і політичних конфліктів на навколишньому світі.

У найширшому сенсі «шведська модель» — це весь комплекс социальноэкономических і політичних явищ і процесів в країні з її високим рівнем життя і великим обхватом соціальної політики. Проте цей термін використовується в різних значеннях і семантиці залежно від точки зору. Деякі відзначають змішаний характер шведської економіки, що поєднує ринкові стосунки і державне регулювання, переважаючу приватну власність у сфері виробництва і усуспільнення вжитку.

Вже в 20—30-і рр. в Швеції почали складатися специфічні риси моделі социал-реформистской ГМК. Ці риси виявилися співзвучні цілі побудови «держави загального благоденствування», що означало такий розподіл матеріальних благ, який би зменшив соціальну нерівність суспільства, його поляризацію. Доля податків разом з підприємницькими відрахуваннями до пенсійного фонду досягла в 1970 р. 46 % валового національного продукту, а державні витрати — до 70 %. Такі засоби дозволили створити ефективну систему соціального забезпечення, яка охопила всі верстви населення незалежно від класової приналежності і рівня доходів. Так, пенсії виплачуються всім шведам з 66 років. З 1963 р. лікарняний посібник виплачувався на 2/3 за рахунок працедавців і держави і лише на 1/3 за рахунок страхових внесків трудящих. В цілому на потреби міністерства охорони здоров'я і соціального забезпечення в 50—70-і рр. доводилася більше чверті державного бюджету, міністерства освіти — майже сьома частина, тоді як на міністерство оборони — дванадцята частина.

Інша характерна риса післявоєнної Швеції — специфіка стосунків між працею і капіталом на ринку праці.

На початку 70-х рр. склалася свого роду північна співдружність націй, підкріплена підписанням в 1962 р. Угоди Хельсінкі. Ця співдружність досягла значної реальної всесторонньої інтеграції при збереженні різної зовнішньополітичної орієнтації.

Фактично створення Північної поради було альтернативною політикою країн Північної Європи на спробу повної інтеграції їх в різні міжнародні організації. Впродовж післявоєнних десятиліть Скандінавські країни намагалися виробити свою внутрішню політику. Так, членство цих країн в НАТО обмежувалося проблемами безпеки без антикомуністичної істерії. Мало того, вони не раз протестували проти агресивних дій США в світі. Позиція Скандінавських країн в ООН також різко контрастувала з позицією США і інших західних держав, наприклад, в питаннях про прийом нових членів, про відновлення прав Китаю в ООН, про озброєний конфлікт 1956 р. і кризу 1958 р. на Близькому Сході і ін.

Така позиція представників Скандінавських країн на світовій арені була обумовлена тим, що усередині Північного регіону не припинялися масові виступи проти різних подій і явищ світового масштабу: ядерної зброї і його випробувань, американської агресії в Кореї і В'єтнамі, вступи до Спільного ринку, баз НАТО, колоніалізму, расизму, відродження німецького мілітаризму.

В той же час практично всі країни Північної Європи вітали розвиток міжнародних зв'язків в гуманітарній, правовій, економічній сферах, а також в питаннях безпеки. Вони стали активними учасниками Поради Європи і Організації эко- \ номического співпраці і розвитку, а також в організації Наради по безпеці і співпраці в Європі (перше засідання СБСЕ відбулося в Хельсінкі в 1975 р.).

Одним з активних організаторів СБСЕ був президент Фінляндії Урмо Кекконен, який займав свій пост з 1956 по 1982 р. (його миролюбна зовнішня політика і турбота про добросусідські стосунки з СРСР і тим самим збереження незалежної політики Фінляндії викликала таку симпатію у виборців, що в 1973 р. був виданий особливий закон, що продовжив термін його повноважень, а в 1978 р. знов 82 % виборців проголосувало за нього).

Якщо в перші післявоєнні десятиліття успішне соціально] економічний розвиток країн Північної Європи служив опорою для незалежної і альтернативної зовнішньої політики, то кризисні явища 70-х рр. змусили керівництво країн Північної Європи переглянути свою політику по відношенню до інтеграційних проблем. У 1972 р. Данія увійшла разом з Великобританією і Ісландією в ЄЕС. В цей же час таке ж запрошення отримала Норвегія, але проведений референдум не приніс перемогу прибічникам інтеграції. Лише у 1995 р. Швеція і Фінляндія стають повноправними членами ЄЕС. Цей крок викликав усередині країн протест, що недивно унаслідок багатолітньої прихильності цих країн до самостійної політики. Так, норвезькі виборці після вирішення уряду про вступ країни до Єдиної Європи, знов висловилися проти цього рішення.

Таким чином, перед країнами Північної Європи встала проблема вибору. З одного боку, розчарування у вічності «шведської моделі», надія на нове процвітання завдяки європейській інтеграції, з іншою, боязнь втратити політичну самостійність, втратити переваги протекціоністської економічної політики заставляють Північноєвропейський регіон знов шукати своє місце в міжнародній системі стосунків.