4. Формування постіндустріального суспільства

З кінця XIX — початку XX ст. передові держави світу перебували на індустріальній стадії розвитку. Новою ста­дією суспільного розвитку, що наступає за індустріальним суспільством, стало постіндустріальне суспільство.

У 60—70-ті рр. XX ст. висунуто теорію нового суспіль­ства американським соціологом Д. Беллом, директором Гудзонівського інституту Г. Каном, економістом і соціологом Р Тіболдом. Згідно з цією теорією, у постіндустріальному суспільстві головними сферами діяльності є інформатика і сфера обслуговування. Впровадження наукових даних у виробництво, поява нових машин, електроніка і кібернетика, хімізація та автоматизація виробництва, програмування сприяють перетворенню індустріального суспільства на постіндустріальне. Провідної ролі у ньому набувають сфера послуг, наука, освіта. Для цього суспільства необхідні осо­бистості, які володіють спеціальними навичками та інтелектуальними талантами. Знання стає знаряддям влади. У суспільстві правлять вчені і спеціалісти. У 80-ті роки концеп­цію постіндустріального суспільства було розвинуто в теорії "інформаційного суспільства" (Л. Масуда, Дж. Нейстіт), в якій реально зростає значення виробництва, розподілу та використання інформації. Теорії постіндустріального та ін­формаційного суспільств є наслідком науково-технічного прогресу людства. Високої стадії розвитку постіндустріального суспільства досягли США, Японія, країни Західної Європи, деякі держави Південно-Східної Азії та інші.

Характерною рисою постіндустріального розвитку сві­ту стали інтеграційні процеси. Враховуючи економічну та фінансову могутність США та Японії, що зростала, а також дбаючи про власні інтереси, країни Західної Європи створили наймогутніше об'єднання — Європейський Союз, що об'єднав 15 європейських країн.

Проте країни постіндустріального суспільства не змог­ли уникнути численних соціально-економічних і політичних проблем. Однією з найболючіших залишається безробіття внаслідок раціоналізації виробництва та використання нової техніки. Періодичні спади виробництва викликають до життя інфляцію й зростання цін. Збільшення частки "середнього класу" не супроводжується посиленням його ролі у політичному житті багатьох країн. Проте ці складності та протиріччя не мають антагоністичного характеру і, як правило, добре регулюються раціональною державною політикою.

5. Ліквідація колоніалізму, утворення та розвиток незалежних держав

Характерною ознакою другої половини XX ст. став крах колоніалізму. В роки Другої світової війни та в повоєнний час загострилася криза колоніальної системи та посилився національно-визвольний рух. Серед чинників, що сприяли цьому процесові, слід виокремити: послаблення в роки війни Великої Британії, Франції, Нідерландів та Бельгії; нищівну поразку Японії; розвиток національної економіки, зростання кількості та організованості національної буржуазії, її прагнення посісти панівне положення у своїх країнах, зростання ролі інтелігенції та робітничого класу; створення нових політичних партій та патріотичних організацій, формування національних збройних сил та ін.

Процес деколонізації можна умовно розділити на три етапи. Перший (1945 р. — сер. 50-х рр.), коли незалежність дістали найбільші країни Азії — Індія, Індонезія, Бірма; японські війська було виведено із Кореї та Китаю, французькі — із Сирії та Лівану, англійські — з Йорданії. Франція та Нідерланди прагнули, на відмиту від Великої Британії, силою утримати свої позиції у колоніях. Франція розв'язала з 1946 по 1954 рр. кровопролитну війну в Індокитаї, з 1954 по 1962 рр. — в Алжирі, а Нідерланди так само даремно намагалися утриматися в Індонезії.

Другий етап (сер. 50-х — сер. 60-х рр.) став періодом визволення значної частини Африканського континенту. Тільки 1960 року, що увійшов до історії під назвою "року Африки", 17 африканських держав стали незалежними.

Прийнявши декларацію "Про надання незалежності коло­ніальним країнам і народам", Генеральна Асамблея ООН поставила деколонізацію під міжнародний контроль.

Третій етап (1975-1990 рр.) практично завершив крах колоніалізму. Припинили існування Французька, Британська, Португальська імперії, на їхніх руїнах виникли нові незалежні держави. У червні 1989 р. з виведенням військ ПАР з Намібії дістала незалежність остання з колоній. Південь Африки став вільним.

Перед народами молодих країн, що звільнилися, постали завдання становлення та зміцнення їхньої політичної незалежності, завоювання економічної самостійності, проведення соціальних реформ, розвитку освіти і культури. Вирішення цих завдань супроводжувалося гострим протиборством між різними політичними силами.

Велика група країн (Індія, Пакистан, Південна Корея, Марокко., Туніс та інші) обрала цінності ринкового плюралізму, зміцнення зв'язків із західними країнами. Практика засвідчила: чим більше заохочувалося приватне підприємництво, чим швидше ліквідувалася феодальна спадщина і зміцнювалися конституційні основи держави — тим успішніше переборювалися труднощі становлення суверенітету.

Ряд країн Азії та Африки, зазнаючи настійного тиску з боку СРСР, що прагнув збільшити свій геополітичний вплив, обрали так званий шлях "соціалістичної орієнтації". Серед них — Алжир, Сирія, Гвінея-Бісау, Ефіопія4 Мозамбік, Ангола, Народно-Демократична Республіка Йємен та інші. Для цієї групи характерна наявність держсектора, централізоване регулювання економіки, насильницьке кооперування, наявність авторитарних політичних структур із суттєвим обмеженням громадянських свобод, орієнтація "Східного блоку". У 80-ті роки майже усі країни, що обрали цей шлях розвитку, опинилися у глибокій політичній кризі. На зламі 80-90-х рр. вони ступили на шлях економічної та політичної лібералізації, офіційно відмови­лись від ідеології марксизму-ленінізму.