4 Послевоенное положение сша. «Справедливый курс»

По сравнению с другими странами США во Втор0й мировой войне понесли незначительные людские и материальные потери: 300 тыс. человек были убиты и пропали без вести. Более того, война стала фактором, способствовавшим заметному росту американской экономики. Так, за годы войны производственные мощности США увеличились в два раза, а экспорт — в пять раз. Они вышли из войны самой могущественной экономической и военно-политической державой мира. В 1948 г. доля США в производстве капиталистического мира составляла 54,6 %, а золотой запас — 53,3 % мирового. К концу войны Америка располагала самой многочисленной и мощной армией во всем капиталистическом мире. Вплоть до 1949 г. она пользовалась монополией на атомное оружие. Поэтому неудивительно, что США объявили себя защитниками интересов «свободного мира», к которому были причислены все капиталистические страны.

В послевоенный период в экономической и социальной сферах продолжались реформы, начатые в рамках программы «нового курса» президентом Ф.Д. Рузвельтом. В 1944—1946 гг. была принята целая серия законов, призванных облегчить положение военнослужащих, подлежащих демобилизации после завершения военных действий, а также неимущих слоев населения. К этим законам, в частности, относился так называемый «солдатский билль», предусматривающий существенные льготы участникам войны; закон о занятости, имевший своей целью сокращение безработицы; акты о повышении пенсий и пособий. Не случайно Г. Трумэн, ставший президентом США после смерти Ф.Д. Рузвельта в апреле 1945 г., назвал свою политику «справедливым курсом».

Право-консервативный поворот в общественно-политической жизни

Вместе с тем, в отличие от большинства европейских стран, где послевоенная ситуация характеризовалась поворотом в настроениях широких масс населения влево, в США имело место наступление правых и консервативных сил. Это, в частности, выразилось в попытках пересмотреть социальные законы, принятые в 30-е гг. Наиболее ярким проявлением тех изменений, которые произошли в позициях американских законодателей, явилось принятие в 1947 г. антирабочего по своей сути закона Тафта—Хартли (названного так по фамилиям его инициаторов в конгрессе США), главная цель которого состояла в том, чтобы ограничить и контролировать деятельность профсоюзов. Закон, в частности, запрещал забастовки государственных служащих и все забастовки, имеющие политическую направленность, бойкоты, пикеты. Правительство получило право приостанавливать забастовки и стачки на 80 дней.

Эта линия на ужесточение контроля над рабочим движением была продолжена принятием в 1959 г. закона Лэндрема—Гриффина, который предусматривал усиление контроля министерства труда над внутренними делами профсоюзов, в частности над их финансами и механизмами выбора высшего профсоюзного руководства. Тем самым ужесточалась система государственного регулирования трудовых отношений.

Одним из заметных проявлений поворота вправо явилось нагнетание в общественном мнении антисоветских и антикоммунистических настроений. В 1947 г. начались так называемые «проверки лояльности» государственных служащих, которые по сути дела вылились в кампанию чистки государственного аппарата от инакомыслящих и неблагонадежных, к которым относили всех, кого подозревали в симпатиях к коммунизму и СССР. В январе 1949 г. по инициативе правых кругов был затеян судебный процесс против руководства малочисленной Коммунистической партии США, обвиненного в нелояльности и чуть ли не в шпионаже в пользу Советского Союза. В результате процесса, длившегося девять месяцев, одиннадцать членов национального комитета компартии были приговорены к штрафам и различным срокам тюремного заключения.

Но в наиболее законченных и крайних формах право консервативный поворот проявился в 1950—1953 гг. в маккартизме. Так была названа широкомасштабная антикоммунистическая и антисоветская кампания, развязанная в стране правыми кругами во главе с сенатором Дж. Маккарти. Эта кампания, которая совершенно справедливо была названа «охотой на ведьм», строилась на нагнетании страхов перед заговором, якобы вынашиваемым против США мировым коммунизмом во главе с Советским Союзом. Утверждалось, что коммунисты и сочувствующие им проникли в высшие эшелоны власти.

Период правления президента-реформатора Ф.Д. Рузвельта был назван «двадцатью годами предательства». Шельмовались государственные чиновники высокого ранга, представители творческой интеллигенции, видные ученые и общественные деятели. Против некоторых из них были затеяны судебные процессы. Маккарти выискивал «коммунистов» в государственном департаменте, Пентагоне и даже выступил с публичным осуждением администрации Эйзенхауэра за то, что она оказывает экономическую помощь Англии, которая сохраняла торгово-экономические отношения с Китаем. Были также приняты законы против так называемых подрывных элементов и иммигрантов. В частности, в 1954 г. конгресс США принял закон о контроле над коммунистами, который предписывал ежегодную регистрацию в министерстве юстиции членов коммунистической партии как «иностранных агентов».

Однако правящие круги во все более растущей степени убеждались в ущербности для престижа страны деятельности сенатора и его сторонников, которые в своих обвинениях в заговоре против США стали переходить все мыслимые пределы. В 1954 г. сенат США вынужден был привлечь Маккарти к ответственности за оскорбление высшего законодательного органа страны и за незаконное расходование государственных средств, отпущенных «на борьбу с коммунизмом». 2 декабря того же года сенат подавляющим большинством голосов осудил сенатора, после чего тот довольно быстро сошел с политической арены.

Послевоенные изменения во внешнеполитическом курсе

Поворот в позициях правящих кругов вправо особенно отчетливо проявился в сфере внешней политики. Уже к концу войны во все возрастающей степени обнаруживались противоречия между союзниками по антигитлеровской коалиции. С окончанием войны эти противоречия стали очевидны всем. Их дальнейшее обострение привело сначала к фактическому развалу коалиции, а затем к началу «холодной войны». Инициатива в этом вопросе принадлежала Соединенным Штатам.

«Холодная война» и порожденные ею внешнеполитические доктрины, такие, как политика «с позиции силы», «балансирование на грани войны», «тотальное противоборство» и др., привели к возрастанию международной напряженности и усилению угрозы новой мировой войны. В рамках политики «холодной войны» администрация Трумэна предприняла целую серию внешнеполитических шагов и инициатив. В их числе — доктрина Трумэна и план Маршалла. Имея своей главной целью «сдерживание коммунизма», или, проще говоря, противодействие СССР, доктрина Трумэна предусматривала оказание помощи Греции и Турции для недопущения победы там левых сил и усиления влияния Советского Союза.

План Дж. Маршалла (названный так по имени его автора — тогдашнего государственного секретаря) представлял собой широкомасштабную программу оказания странам-союзницам США финансовой и экономической помощи для восстановления их экономики, разрушенной во время войны. За четыре года действия этой программы (1948—1952) США израсходовали 12,5 млрд долл., что составляло астрономическую сумму. Американцы кровно были заинтересованы в стабилизации обстановки в Европе, совершенно правильно полагая, что в случае непринятия срочных мер по восстановлению разрушенной экономики европейские страны не застрахованы от социальных и иных катаклизмов.

В 1949 г. по инициативе США был создан военно-политический союз индустриально развитых стран Запада — Организация Североатлантического договора (НАТО). Первоначально блок включал 12 государств, затем его членами стали еще три государства, с вступлением в 1982 г. Испании число его членов возросло до 16. В 1950 г. американцы вмешались в гражданскую войну в Корее на стороне южнокорейского марионеточного режима Ли Сын Мана. В 1951 г., навязав Японии договор о «взаимной безопасности», руководство США добилось сохранения на японской земле значитель­ных контингентов американских войск.

Наслідки війни для Англії.

Внутрішня та зовнішня політика лейбористів

Друга світова війна стала для Англії тріум­фом і трагедією. З одного боку, вона була в числі переможців, а з іншого, — перемога виявилася "пірровою". Країна втратила 25 % національного багатства, ЗО % тор­говельного флоту, зовнішній борг становив 3,335 млрд ф. с. Послабилися зв'язки з колоніями. В 1947 р. експорт СІЛА у британські колонії на 70 % перевищував англійський.

Однак післявоєнна відбудова відбувалася досить швидко. Ріст виробництва дорівнював близько 6 % на рік. Уже в 1947 р. Англія досягла довоєнного рівня виробництва. її частка у промисловому виробництві капіталістичного світу становила 11,9 %. Цьому сприяло оновлення основного капіталу, значні військові витрати. Проте успіхи визначилися лише в нових галузях. А хронічний дефіцит платіжного балансу та часті фінансові кризи (1947, 1949, 1951 рр.) змусили уряд вдатися до системи державного регулювання економіки.

На виборах 1945 р. перемогла Лейбористська партія, яка налічувала тоді близько 3 млн чол., причому 80 % чисельності партії припадало на її колективних членів — тред-юніони (профспілки). Лейбористи прийшли до влади під лозунгами націоналізації, житлового будівництва, відміни закону 1927 р., що обмежував профспілкову діяльність, збереження союзу з країнами антигітлерівської коаліції. У своїй пропаган­дистській діяльності лейбористи використали також попу­лярний на той час лозунг переростання капіталізму в соціалізм через реформи. Прем'єр-міністром став К. Еттлі. А герой війни У. Черчілль — не тільки знаменитий, а й великий політик — з відходом у минуле часів "національної кризи" втратив посаду глави уряду. Чому так? Невдячність співвіт­чизників? Мабуть, головна причина крилася в тому, що англійці прагнули змін в економіці та політиці.

У 1945—1947 рр., виконуючи програму "Обличчям до май­бутнього", лейбористи націоналізували Англійський банк, вугільну та газову промисловість, ряд електростанцій, окремі авіакомпанії. У 1950—1951 рр. були націоналізовані також сталеплавильні заводи. Власникам виплачено 2,5 млрд ф. с. Часткова націоналізація, в основному сировинних галузей, відповідала лейбористській концепції демократичного соціалізму, яка передбачала існування змішаної приватно-державної економіки. Уже в 1949 р. лейбористи заявили, що "історична місія соціалізму завершена". її підсумком стали націоналізація та широке використання чинників державно-монополістичного капіталізму (ДМК).

Програма Лейбористської партії "Обличчям до майбут­нього" частково була виконана. Характерним наслідком націоналізаторської діяльності лейбористів наприкінці 40-х років було те, що половина ВНП на початку 60-х років вироблялася державними підприємствами (в основному си­ровина, енергоносії, напівфабрикати, а виробництво готової продукції було справою приватного підприємництва). Також половина всіх капіталовкладень припадала на державу. У 1946 р. зусиллями лейбористів було скасовано закон 1927 р., урізано права палати лордів. Удалося бодай частково вико­нати обіцянки по житловому будівництву, розширити допо­могу безробітним. Ці заходи у 1949 р. дещо підірвала деваль­вація фунта стерлінгів на 30,5 %.

Після Другої світової війни почався розпад Британської колоніальної імперії. Політика метрополії щодо визнання права колоній на незалежність існувала у двох вимірах. Як­що виявлялося, що ту чи іншу колонію не вдається втрима­ти в існуючому стані, то надання території статусу домініона чи повної незалежності оголошувалося як акт милосердя та великодушності з боку британської корони. Так, у 1947 р. відбувся поділ на домініони Індостану (Індійський Союз та Пакистан), 1948 р. права домініона здобув Цейлон, незалеж­ною стала Бірма. Тим часом в Африці (Уганда, Кенія, Золо­тий Берег, Нігерія), Азії (Малайя) англійці вдалися до засто­сування сили для збереження колоніальних володінь.

Водночас Англія намагалася повернутися до своєї тра­диційної політики на європейському континенті — ролі арбітра. Однак ситуація в Європі та світі змінилася настільки, що їй довелося визнати керівну роль США. Британія стала брати активну участь в усіх акціях та організаціях, що про­тидіяли комунізму. Велика Британія прийняла "план Мар-шалла" (1947), стала членом Західноєвропейського союзу (1948), НАТО (1949). Черчілль називав сталінізм варварст­вом, що загрожувало Європі страшною катастрофою. Політична ситуація, що склалася у Європі і світі, змусила Ве­лику Британію взяти участь у гонці озброєнь, переозброєнні Німеччини тощо.

Соціальні рухи 1945 —1951 рр. Специфіка англійської правової держави

Соціальний рух у післявоєнний період не був активним. Причини цього слід шукати не тільки в успішній відбудові народного господарства, а й у минулому Англії. "Білль про права" 1689 р. й понині є базою існуючого демократичного порядку в країні. За права нічого боротися, вони давно стали традицією англійського суспільства, а тому соціальний рух носив економічний та ан­тивоєнний характер. Як і раніше, активно діяв створений ще в 1867 р. Британський конгрес тред-юніонів. Він виступав проти заморожування заробітної плати, за відміну закону 1305, що забороняв страйки на підприємствах військово-промислового комплексу. Врешті-решт у 1951 р. означений закон втратив свою чинність.

Важливим аспектом політичного руху була боротьба за мир, проти гонки озброєнь. У 1949 р. створено Англійський комітет захисту миру. Під Стокгольмською відозвою було зібрано 1 млн 300 тис. підписів. Розрекламована в 1951 р. програма Комуністичної партії Великої Британії (КПВБ) "Британський шлях до соціалізму" була підкинута англій­ським комуністам Сталіним. Сама КПВБ була нечисленною, ніколи не мала в країні скільки-небудь значного впливу, а тим більше серйозної соціальної бази.

Англія — країна традиційної демократії і водночас кон­серватизму, який, як це не дивно, виступає охоронцем і га­рантом цієї уже генної демократії. Це добре простежується у діяльності такого унікального для практики світової держав­ності і, здавалося б, анахронічного органу, як палата лордів. Вона — особливий і невід'ємний компонент британської правової держави. В її складі — 1200 чол. Засідає не п'ять разів на тиждень, як палата громад, а чотири рази. Як орган державної влади вирізняється особливою гнучкістю. Не­обхідний кворум для проведення засідання — всього три чо­ловіки. Палата лордів, будучи вищим апеляційним органом, цілком зберегла свою роль у судових справах. Людина, яка пройшла всі звичайні юридичні інстанції і не добилася пра­восудця, у крайньому разі може звернутися до лордів-суддів. Усього їх 31. Це видатні юристи. їхнє рішення у будь-якій справі є остаточним і оскарженню не підлягає.

Членство в палаті лордів дає можливість висловити свою думку щодо державних справ представникам старовинних аристократичних родів, вищим ієрархам церкви, людям не заангажованим, чия позиція менше залежить від впливу гро­мадськості, партійного керівництва тощо, аніж у членів па­лати громад. Цілком виправдана ідея довічного членства в палаті лордів. За поданням прем'єр-міністра це право при­своюється королевою за великі особисті заслуги окремим людям, як правило, після завершення їхньої політичної чи ділової кар'єри. Члени палати лордів можуть брати активну участь у парламентських дискусіях. Довічно зараховуються до палати лордів усі прем'єр-міністри, більшість членів кабінету. Лордами стають видатні громадські, профспілкові, військові діячі, люди мистецтва, вчені, відомі підприємці. Це відкриває можливості повною мірою використовувати їх ро­зум, досвід, знання в інтересах держави й усього суспільства.

ФРАНЦІЯ

Тимчасовий режим

Франція, яка в 1940 р. зазнала поразки, зрештою опинилася в рядах переможців. Еко­номічне становище визволеної від німецьких окупантів країни було важким. У 1944 р. обсяг промислового вироб­ництва становив лише 44 %, а сільського господарства 60 % довоєнного рівня. В суспільно-політичному житті відбувало­ся різке полівіння, що виявилося, зокрема, у зростанні чисельності Французької комуністичної партії (ФКП, 800 тис.) та Французької соціалістичної партії (СФЮ, 350 тис). Керівництво обох партій навіть вело переговори про ство­рення єдиної партії. Проте справа до цього не дійшла. Соціалістів не влаштовувала диктатура пролетаріату, якої прагнули комуністи. Цього, звісно, не могли допустити й американці. Щоб запобігти можливим несподіваним діям комуністів, вони протягом двох тижнів після визволення Франції роззброїли загони Опору.

Третьою силою в країні була національна буржуазія, яка категорично виступала проти комуністичної диктатури і гуртувалась навколо "рятівника нації" генерала Шарля де Гол-ля, який у 1944 р. очолив тимчасовий уряд. Його програма покарання воєнних злочинців, відновлення республікансь­кої законності, націоналізації ряду галузей промисловості, банків, підвищення життєвого рівня населення збігалася з програмою Національної Ради Опору (НРО) і здобула підтримку більшості.

У зовнішній політиці де Голль обстоював союз зі США, СРСР, Англією. Зокрема, 10 грудня 1944 р. було підписано франко-радянський договір про союз та взаємну допомогу. В цілому ж, у внутрішній та зовнішній політиці уряд де Голля шукав злагоди усіх політичних сил.

Про це свідчила й практична діяльність новоствореного уряду. Державний апарат очищувався від колаборантів, тобто тих, хто співробітничав з окупантами, військові злочинці були покарані: Лаваль розстріляний, Петен довічно ув'язнений. Певні зрушення відбулися у соціально-економічній га­лузі. Зарплата працюючих підвищилась на 40—50 %, збіль­шено пенсії. Новим і досить поширеним явищем життя Франції стала націоналізація окремих галузей промисловості. У грудні 1944 р. націоналізовано автомобільні заводи "Рено", машинобудівні заводи компанії "Гном і Рон", кілька автотранспортних компаній. Таким чином, уже на­прикінці війни у Франції розпочався процес становлення системи ДМК. Це було викликано не лише тиском лівих, а й намаганням реалізувати досить поширену в суспільстві думку, що за допомогою держави можна швидше відбудувати економіку. Система державного регулювання відпрацьовувалась не без помилок. Це насамперед надмірне захоплення націоналізацією, адміністративне втручання в економіку тощо.

Наприкінці 1944 р. активізувався процес відновлення ха­рактерного для Франції багатопартійного політичного спек­тра. У 1944 р. на основі колишньої католицької партії народ­них демократів виник Народно-республіканський рух (МРП). Соціальну базу МРП складали в основному середня та дрібна буржуазія, селянство, частина робітників. Партія виражала інтереси центристських сил. Інтереси великого капіталу захищала Партія республіканської свободи (ПРЛ), заснована в 1945 р. Тоді ж на базі кількох буржуазних груп руху Опору утворився Демократичний і соціалістичний союз Опору (ЮДСР), що спирався на середню та дрібну буржу­азію і чиновництво. У 1946 р. прихильники де Голля сфор­мували Союз деголлівців. Активізували свою діяльність й інші партії.

Серед центристських партій найбільш впливовою у післявоєнний період була МРП. її лідери Ж.Бідо, Ф. де Мантон, М. Шуман у роки окупації брали участь у русі Опору. Однак повоєнну популярність партії принесли реформи, пов'язані з упровадженням системи ДМК.

Вибори до Установчих зборів 21 жовтня 1945 р.

Внутрішня та зовнішня політика

Вибори 21 жовтня 1945 р., як і слід було че­кати, відобразили післявоєнне полівіння суспільства. Комуністи та соціалісти здобули 294 мандати з 545 і могли сформувати двопартійний уряд. Проте соціалісти, справедливо підозрюючи комуністів у прагненні до диктатури, наполягли на включенні до складу уряду пред­ставників МРП як гаранта демократії. Урядова коаліція з трьох партій проіснувала до травня 1947 р. Новостворений уряд знову очолив де Голль. Під час його формування виник серйозний конфлікт. Комуністи зажадали три важливі міністерські пости: національної оборони, закордонних та внутрішніх справ. Де Голль заявив, що не вважає компартію достатньо "національною і французькою" і не може довіри­ти їй "жоден із трьох важелів, що управляють зовнішньою політикою, тобто її дипломатію, яка її виражає, армію, яка її підтримує, та поліцію, яка її захищає". Цього разу криза за­вершилася компромісом. До кабінету увійшли 5 комуністів, 5 соціалістів, 5 членів МРП та 6 голлістів. Проте незабаром виник конфлікт через військові видатки. Де Голль, який прагнув якомога швидше відновити престиж та позиції Франції у світі, що похитнулися після поразки 1940 р., був проти їх скорочення. Урізання на 20 % військового бюджету він розцінив як ущемлення його влади Установчими збора­ми і 20 січня 1946 р. подав у відставку. Главою уряду став соціаліст Ф. Гуен, а з червня 1946 р. — лідер МРП Ж. Бідо. В економічній діяльності лівоцентристського коаліційно­го уряду продовжувалася політика націоналізації. Тиск з бо­ку комуністів, найчисленнішої на той час партії, ейфорія щодо державної власності, бідність народу, розореного війною, сприяли цьому. Серед інших були націоналізовані такі важливі центри фінансово-кредитної діяльності, як Французький та Ліонський кредитні банки. У 1947 р. дер­жавний сектор у виробництві становив 26 %. Держава контролювала 35—40 % капіталовкладень. Власники націо­налізованого майна (окрім колаборантів) отримували грошо­ву компенсацію. Представники робітників та службовців вводилися до складу правлінь націоналізованих підприємств. Таким чином, у перші післявоєнні роки у Франції швидко здійснювався перехід від індивідуалістично-монополістичного до державно-монополістичного капіталізму.

Система державного регулювання виявилась також у соціальній сфері. Введено 40-годинний робочий тиждень, при досягненні 65-річного віку французький громадянин міг розраховувати на державне пенсійне забезпечення. Запроваджено виплати хворим та інвалідам, а також багатодітним сім'ям. Усе це було поставлено на надійну основу, внаслідок запровадження першої в історії Франції єдиної системи соціального страхування. З цією метою був створений спеціальний державний фонд, куди надходили відрахування і усіх джерел, де створювалася вартість, а також із заробітної плати працюючих.

У сфері зовнішньої політики зусилля уряду були спрямо­вані на те, щоб змусити світ рахуватися з Францією як вели­кою державою. На той час це було непросто. Почала розпа­датися французька колоніальна імперія. У 1946 р. французам довелося залишити Сирію та Ліван. Антиколоніальний рух розгорнувся в Південно-Східній Азії. Виникла Демокра­тична Республіка В'єтнам (ДРВ). Франція не хотіла змири­тися з ходом історичних подій і опинилася в багаторічній смузі колоніальних воєн, які не принесли їй ані слави, ані достатку.

Конституція 1946 р.

Навесні, улітку та восени 1946 р. у Франції розгорнулися гострі дискусії навколо нової конституції. Зокрема, де Голль виступив проти повер­нення країни до традиційного парламентаризму і пропону­вав запровадження сильної президентської влади, обмежен­ня ролі парламенту, непідзвітність президента законодавчо­му органові. Це викликало шквал критики з боку опонентів. Генерала навіть звинувачували у прагненні встановити військову диктатуру. Для лівих, особливо комуністів, які ви­ношували ідею насадження диктатури пролетаріату, плани голлістів були неприйнятними. У грудні 1946 р. конституція набула чинності.

Нова конституція встановлювала сувору підзвітність уряду парламентові, надавала широкі права громадянам: право на працю, відпочинок, соціальне забезпечення, освіту, участь у керівництві державними підприємствами, на страйк у рам­ках закону. Проголошувалися рівність чоловіків і жінок, населення метрополії і колоній, що мало послужити збережен­ню колоніальної імперії. Під тиском лівих до конституції було внесено статтю, відповідно до якої будь-яке майно, що набувало характеру монополії, мало стати власністю всього народу. Важливим положенням конституції була заборона ведення завойовницьких воєн. У цілому конституція відобра­жала суспільну ситуацію у Франції в перші післявоєнні роки, концентрувала попередні демократичні надбання Франції і нові досягнення у розвитку демократії західноєвропейських країн післявоєнного періоду. Водночас вона була консенсус­ним документом тих політичних сил, які сформувалися у роки Опору і шукали "модус вівенді" тактичного порядку, не забуваючи про свої стратегічні цілі. Конституція 1946 р. проіснувала всього 12 років. Досить було змінитися конфігу­рації політичних сил у французькому суспільстві, з'явитися новим проблемам, що сколихнули Францію через деякий час, як розстановка конституційних аспектів у статтях Основ­ного закону увійшла в суперечність з реаліями часу.

Після нетривалого функціонування однопартійного кабінету соціаліста Л. Блюма, що був сформований після листопадових виборів 1946 р., до влади повернулася та ж сама трипартійна коаліція (комуністи, соціалісти, МРП) на чолі з соціалістом П. Рамадьє. Конституція 1946 р. знаменувала за­вершення Тимчасового режиму і початок Четвертої рес­публіки у Франції.

Специфіка економічного розвитку в період Четвертої республіки

У 1948 р. Франція досягла довоєнного рівня виробництва, а в 1958 р. обсяг виробництва зріс у два рази. Основна маса національного капіталу інвесту­валася всередині країни, і французький капітал втрачав лих­варський характер. Загальною реальністю для Франції стала система ДМК.. У Франції вона вирізнялася специфічним ха­рактером. Для державного сектора економіки розроблялися і обов'язкові до виконання планові завдання, приватному — давалися рекомендації. З часом приватні підприємства і дер­жава почали укладати контракти про дотримання рекомендованих виробничих завдань. Намагаючись досягти більшої ефективності у здійсненні цієї політики, держава зосередила у своїх руках такі важелі, які давали можливість непрямого втручання у виробництво з метою його регулювання. Зокре­ма, держава узаконила своє право на видачу іноземної валюти приватним підприємцям. Вона ж давала дозвіл на будівництво нових підприємств. Використовувалися й такі загальноприй­няті форми регулювання, як кредитна та податкова системи тощо. З метою сприяння розбудові великої промисловості енергоресурси, паливо, сировина були зосереджені здебільшого в руках держави і поставлялися великим підприємцям на пільгових умовах. На дрібні та середні підприємства подібні пільги не поширювалися. Значна допомога великим підприємцям надавалася також у справі технічного переосна­щення. Всі ці заходи мали сприяти стабілізації економіки та вростанню економічної могутності Франції, запобігати еко­номічним кризам.

Політична криза 1947 р.

Рік 1947-й ознаменувався рішучим перехо­дом демократії в наступ на комуністичні плани тоталітаризації Західної Європи. Розпочатий наступ базувався на заходах післявоєнного економічного відрод­ження, зміцненні основ приватної власності, перших успіхах науково-технічного прогресу.

Франція, де численна компартія, шукаючи тимчасових союзників, рвалася до влади, стала місцем гострого зіткнен­ня демократичних і тоталітарних сил. Свідчень цьому чима­ло. Саме ФКП разом з італійською компартією увійшла в 1947 р. до Комінформу. В планах сталінського керівництва ФКП відводилася авангардна роль у русі до так званої народної демократії.

На початку 1947 р. за умов швидкого зростання цін н| предмети першої необхідності, погіршення життєвого рівня трудящих голлісти створили Об'єднання французького на­роду (РПФ). Нова партія виступила з ініціативою відміни конституції 1946 р., встановлення в країні сильної влади. З іншого боку, ФКП організувала у великих промислових цен­трах демонстрації та мітинги, на яких висувалися вимоги по­кращення матеріального рівня життя. Критичним моментом у політичній боротьбі, що розгорілася, став страйк на дер­жавних заводах "Рено" наприкінці квітня 1947 р. Робітники вимагали виплати преміальних за перевиконання виробни­чих норм. їх активно підтримали міністри-комуністи. На по­чатку травня 1947 р. комуністи проголосували в парламенті за недовір'я уряду. Згідно з існуючими правилами вони були позбавлені участі в кабінеті як порушники міністерської солідарності. Зі свого боку, лідери Соціалістичної партії, які чекали слушного моменту, відмовилися від політики єдності з комуністами, котра вже давно була для них обтяжливою, і пе­рейшли на позиції антикомунізму. Однак розрив із соціаліста­ми не зупинив керівництво ФКП. У листопаді 1947 р. комуністи закликали робітничий клас до загального страйку, явно плануючи використати його у своїх політичних цілях. Це призвело до подальшого зіткнення з французькими соціалістами. СФЮ категорично виступила проти політизації профспілок, унаслідок чого Загальна конфедерація праці розкололась. З неї вийшла "Форс уврієр" ("Робоча сила"), яка підтримувала соціалістів.

Вихід французьких комуністів з уряду був негативно сприйнятий радянським партійно-державним керівництвом. А. Жданов у своєму листі, направленому лідерові ФКП М. Торезу (2 червня 1947 р.), висловив стурбованість ЦК ВКП(б) ситуацією, що склалася. Він зауважив, що дії ком­партії Франції не були погоджені з радянською стороною і стали для неї "цілковитою несподіванкою", з вимушеною дипломатичністю просив "інформувати" про ситуацію та лінію ФКП наскільки можливо швидше. Мотивувалося це тим, що "радянські робітники стурбовані" зміною становища у Франції. Від ФКП вимагалося керуватися інструкціями ЦК ВКП(б) і на повний голос заявляти про підтримку миролюбної та демократичної політики Москви. Отже, хто платив, той і замовляв музику. Так чи інакше, надії ФКП та ІіКП(б) на комунізацію Франції у 1947 р. провалилися.

Франція в період урядів "третьої сили"

За ситуації, що склалася після політичної кризи 1947 р., СФІО висунула ідею "третьої сили", згідно з якою уряди мали формуватися на основі СФІО, МРП та радикалів. З 1948 по 1951 р. змінилося вісім урядів "третьої сили". Головне завдання, заявляли лідери "третьої сили", не допустити в країні диктатури ані зліва, ані справа.

У 1948 р. Франція була включена в систему допомоги за "планом Маршалла". Всього за період з 1948 по 1952 р. вона отримала 3,2 млрд дол. Водночас Франція пішла на прими­рення з Німеччиною, після чого було зроблено перші кроки в напрямі до західноєвропейської інтеграції. Зокрема, в 1951 р. виникло Європейське об'єднання вугілля і сталі (Франція, ФРН, країни Бенілюксу), учасники якого домовилися про скасування експортних мит на сталь та вугілля, що було пер­шим кроком до Європейського економічного співтовариства (ЄЕС).

Наприкінці 40-х — на початку 50-х років економічна си­туація у Франції значно поліпшилася, зміцнився середній клас — основа демократії. Змінювалися пріоритети, припи­нився процес полівіння французького електорату, що мав місце в перші післявоєнні роки, французьке суспільство ос­таточно стало на шлях свободи та демократії. Водночас по­силилися прояви негативного ставлення до комуністів: їх ви­ганяли з армії, звільняли з державних посад. Наскільки доцільними були такі заходи у Франції? Це питання й досі залишається дискусійним. Безпосередньої загрози французькій демократії комунізм у цей період не становив, пік його авторитету пройшов, та й французький менталітет не приймає диктатури як такої — надто вже сильними були у Франції демократичні традиції. Французи відвернулися навіть від свого кумира де Голля, "рятівника нації", коли досить необ'єктивно запідозрили його у схильності до диктатури. ФКП за умов економічної стабілізації, зростання се­реднього класу швидко втрачала своїх прихильників. її чисельність різко скоротилася.

У 1951 р. лідери "третьої сили" провели в парламенті за­кон про мажоритарну систему виборів. Відповідно до цього закону обраним вважався той кандидат у депутати, який на­брав 50 % плюс один голос. Якщо такого не виявлялося, призначався другий тур виборів, до якого допускалися всі ті, хто набрав не менше 12,5 % голосів виборців. У другому турі обраним вважався той, хто набрав відносну більшість го­лосів. Мажоритарна система непогано зарекомендувала себе у країнах з розвинутою демократією. Вона відкриває можли­вості для об'єднання у другому турі різних демократичних сил проти крайніх лівих і крайніх правих.