Лекція 7 Фашистські режими в Європі у 20 - 30-х рр. Хх ст.

ФАШИЗМ В ІТАЛІЇ

1. Само слово "фашизм" традиційно асоціюється з Німеччиною 1933 - 1945 років. Це пов'язано з типово радянською точкою зору, яка бачить в режимах Гітлера і Муссоліні єдину силу, що є реакцією крупної буржуазії на переможний хід комуністичної ідеології. У режимах Гітлера і Муссоліні дійсно є багато загального. Втім, в 1935 році, коли VII конгрес Комінтерну сформулював цю тезу, між цими режимами було менше загального, чим між радянським і німецьким режимами, що, до речі, визнавав і Гітлер.

З іншого боку, італійський фашизм став першим досвідом влади "партії нового типа" некомуністичної спрямованості, і в цьому сенсі дійсно з'явився попередником нацизму.

Тому фашизм в строгому сенсі слова є перш за все явище італійське. Слово має латинське походження: fascii - щільно зв'язані пучки лозин зі вставленими в них топірцями, які носили охоронці римських посадових осіб - ліктори. Спочатку ліктори виконували поліцейські функції - фасції використовувалися для розгону натовпу, пізніше це стало традицією - ліктори з фасціями сталі символом влади і могутності Риму.

Використання цього латинського слова характерне для Італії взагалі і для Муссоліні зокрема. Довгий час після падіння Імперії на Заході (476 г по РХ) римські державні традиції зберігалися в Європі і особливо - в Італії, де папський Рим вважав себе прямим наступником Риму імперського. Саме тому протягом багатьох століть Італія, навіть позбавлена державної єдності, залишалася одним з центрів європейського політичного життя. Лише до XVIII століття Італія сходить з авансцени політичної історії, хоча залишається одним з центрів культурного життя Європи. Італія стає європейськими задвірками і об'єктом територіальних захватів з боку Франції і Австрії. Спочатку революційна Франція, головним представником якої в Італії був "генерал Буонапарте", направо і наліво чинить в Італії дочірні республіки з невимовними "античними" назвами (Цизальпінськая, Партенопейськая і так далі), потім той же генерал, що підвищив себе в чині до імператора Наполеона на місці тих же республік створює королівства, а після поразки його Австрія надовго захоплює майже всю Північну Італію (Ломбардію і Венецію), останні ж області Апеннін залишаються роздробленими і фактично залежними від тих же Австрії і Франції. Лише у другій половині XIX століття блискучому політикові єдиної незалежної області Півночі - королівства Пьемонт - маркізові Камілло Бендзо Кавуру удалося на хвилі неминучого націоналізму, народженого промисловою революцією посиленого відчуттям національного приниження італійців, шляхом складної дипломатії і воєн об'єднати Італію в єдину державу під владою пьемонтской королівської династії (60 - 70 років XIX століття - період Рісорджіменто).

2.Відзначимо, що країни, де друга фаза модернізації почалася порівняно пізно, ближче до кінця XIX століття, і створення індустріального суспільства носило вибуховий характер, змикаючись за часом з електричною революцією, природно, будучи позбавлені механізмів захисту від небезпек масовизації, в набагато більшій мірі до неї схильні. У Англії і Америці, наприклад, ряд обставин їх історичної долі зменшували небезпечні наслідки утворення масового суспільства. Стійка індивідуалістична традиція, в якій людина коштовна сама по собі, а не як член колективу-общини (для появи такої традиції з моменту виникнення індустріального суспільства повинно було пройти деякий час, в країнах з пізньою індустріалізацією - Росія, Німеччина і Італія - ці традиції виникнути не встигли). Капіталістична промисловість, що рано з'явилася, служила підставою цього індивідуалізму. Підприємницька і трудова етика забезпечувала нормальне функціонування капіталістичних стосунків в економіці (елементарна довіра бізнесменів один до одного). Безперервна демократична традиція існувала в Англії з 1688, а в Америці з 178 років без серйозних потрясінь, що у тому числі забезпечувало пошану населення до закону і легітимну підставу влади. Велика частина населення в цих країнах жила в нових індустріальних містах, весь побут і соціальні стосунки яких орієнтовані на потреби і потреби індустріального суспільства, причому ця урбанізація була досить тривалою за часом і еволюційною.

У таких же країнах як Росія, Німеччина, Італія (Франція через особливості своєї історії XIX століття займає проміжне положення) індустріалізація носила вибуховий характер і за часом практично збіглася з електричною революцією. Вибуховий характер індустріалізації полягав в гарячкових темпах промислового зростання в кінці XIX - початку XX століття, в поширенні принципів лібералізму на суспільство по своїх виставах багато в чому ще традиційне, де ці принципи насилу приживалися, у форсованій урбанізації. Все це вело до створення сприятливого грунту для бурхливого розвитку масової ментальності.

Зокрема, в Італії ми можемо прослідити навіть після Першої світової війни безліч рецидивів аграрного суспільства.

По-перше, індустріалізація, що почалася порівняно пізно, торкнулася в основному Півночі. Південь Італії і по сю пору залишається сповна аграрним. Та і на півночі сільське господарство, причому поміщицьке, продовжувало грати істотну роль в економіці. По-друге, під великим сумнівом залишається поява в кінці XIX століття єдиної італійської нації через об'єднання Італії під національним гаслом. На державній мові (літературному італійському) говорив лише невеликий відсоток населення, більшість говорила на діалектах. Тому Південь і Північ до цих пір залишаються абсолютно різними світами усередині однієї країни ( південці вважають неаполітанський діалект окремою мовою). По-третє, аристократи-латифундисти, які займали найважливіше місце в економіці, які були традиційними патронами навколишніх селян, яким до недавнього часу належала в італійських державах політична монополія і які багато в чому зберігали старі зв'язки і старий вплив, продовжували залишатися в Італії одній з провідних суспільних сил. У Італії титул був навіть після Першої світової війни реальним економічним і політичним капіталом. Таким чином, в Італії зберігалися багато елементів традиційного суспільства, включених в індустріальне. А в будь-якій кризисній ситуації вплив традиційної ідеології зовсім не сприяє пошуку раціонального демократичного виходу.

3. Після об'єднання Італія всіма силами прагнула увійти до числа великих держав, і вела для цього найактивнішу зовнішню, у тому числі - колоніальну політику. Ця активність не дозволила Італії залишитися нейтральною в європейських конфліктах, що передували Першій світовій війні. Вимушена визначитися, Італія спочатку прилучилася до Потрійного союзу, сподіваючись на колоніальний переділ світу. Проте, вже на самому початку війни італійський уряд не підтримав своїх союзників і, не ризикнувши вплутуватися в європейську війну, оголосила нейтралітет. Але вже в 1915 році, після того, як став очевидним провал німецького плану війни, спокусившись на обіцянки Антанти (англійці і французи обіцяли їй золоті гори у вигляді Трієста, Тироля, територій в Далмациі, Албанії, тобто неабиякого шматка альпійських і балканських земель), Італія оголосила війну Австро-Венгрии. Кінчилася ця авантюра сумно: перекинуті на південь дві німецькі дивізії прорвав фронт біля річки Капоретто, чим спонукали італійську армію до панічної трехсоткілометрової втечі, яка закінчилася природним чином (німці припинили настання).

Після цієї катастрофи, якою закінчилися активні бойові дії на італійському фронті, Антанта перестала сприймати Італію як реальну силу. Тому на Паризькій мирній конференції, хоча італійський прем'єр-міністр Орландо і входив в "велику четвірку" (разом з Клемансо, Ллойд-Джорджем і Вільсоном), Антанта і не думала виконувати своїх обіцянок (окрім передачі Італії що залишилися безгоспними після розпаду Австро-Венгрии Південного Тироля - Трентіно і Істрії з Трієстом).

Такий підсумок мирної конференції був сприйнятий в Італії як "дипломатичне Капоретто". Національні почуття, особливо гострі в країні, що недавно об'єдналася, знов були ображені. Ця "образа" наклалася на важку післявоєнну економічну і соціальну кризу, особливо гостру в слаборозвиненій Італії.

4. Післявоєнна криза виразилася в повному букеті економічних і соціальних проблем. Війна завдала сильного удару по фінансовій системі. Зовнішній борг країни до кінця війни склав 19 мільярдів лір. Військові витрати в 1918 році поглинали до 80 % бюджету (46 мільярдів лір). Золотий і валютний запас був практично вичерпаний із-за закупівель стратегічних матеріалів і озброєння в ході війни. Це привело до неконтрольованої інфляції. Лише на підтримку найбільших банків (їх банкротство привело б до повної економічної катастрофи) уряд вимушений був виділити в 1920 - 1921 роках 4 мільярди лір. Після припинення військових замовлень і через неможливість далі підтримувати виробництво із-за порожнечі в казні, починаються лавиноподібні серії банкротств підприємств. У 1919 році неспроможними визнано 500 підприємств, в 1920 - 700, в 1921 - 1800, в 1922 - 3600, в 1923 - 5700. У півтора - двічі падає видобуток всіх корисних копалини, скорочуються посівні площі, що наводить у все ще аграрній по перевазі країні до масового зубожіння селянства.

Такому економічній кризі супроводило стрімке зростання безробіття, посилене масовою демобілізацією солдатів. У 1920 році в Італії налічувалося 150000 безробітних, в 1922 407000.

Все це стало плодотворним грунтом для процесу активізації масової ментальності. Активізація ця виявилася як в спонтанних масових діях (погроми продовольчих магазинів - в підвищенні цін виявилися "винні" торговці або уряд -, самовільні захвати земель в селі і так далі), так і в діяльності організацій, що маніпулюють масою, перш за все радикального крила соціалістів, орієнтованого на Комінтерн (центром їх була редакція турінської газети з характерною назвою "Ordine Nuovo" - "Новий порядок". Скориставшись зростанням в умовах кризи страйкового руху (у 1919 році сталося 1871 страйк з більш, ніж півтора мільйонами учасників) ці соціалісти додали ряду страйків політичний характер.

Активізація маси неминуче вела до переростання економічної кризи в політичний.

5. Король, уряд і парламент не могли врегулювати ситуацію. Старі ліберальні партії не уміли діяти в умовах массовизации, авторитет їх був підірваний військовими, дипломатичними (навіть це виявилося небайдуже масі) і економічними невдачами.

Спектр політичних сил Італії виглядав в цей час таким чином. На лівому фланзі знаходилася соціалістична партія в якій залишилося помірне крило (у 1921 році соціалісти-радикали остаточно увійшли до Комінтерну, оформившись як комуністична партія). Правіше знаходилися: Народна партія, орієнтована в основному на селянство, ліберали, і, нарешті, Націоналістична партія, що виступала з шовіністичними гаслами. Гасла націоналістів змагалися в популярності з комуністичними, велика частина селян, робітників, інтелігенції через ущемлений після війни і Версаля національної самолюбивості, відгукувалися на заклики "повернути" Італії "споконвічно італійські" Далмацию, Албанію і Північну Африку. Найбільш радикальне крило вимагало відібрати у Франції (!) Ніццу, Савойю і корсіку. Понад усе націоналістів хвилювала доля адріатичного порту Фіуме (Рієка). Відомий італійський письменник Габріеле д`Аннунцио навіть залишив свої літературні штудії ради того, аби із загоном набраних ним "легіонерів", не мудруючи захопити Фіуме і встановити там республіку на чолі з самим собою як диктатор по давньоримському зразку. Найсмішніше, що йому це удалося, і республіка д`Аннунцио проіснувала цілих 16 місяців (з вересня 1919 по січень 1921 року, коли італійські війська під тиском Антанти, були вимушені вигнати його звідти). Цей епізод, з одного боку, добре показує, в якій мірі уряд контролював положення справ в країні, а з іншою вказує на дуже показовий симптом: масова ментальність виявляється вельми заразливою і охоплює своїм впливом не лише малоосвічену частину населення, але і рафіновану інтелігенцію; пізніше д`Аннунцио буде найактивнішим прибічником фашизму.

6. У 1919 році з'явилася нова політична сила, що не визнавала правил парламентської гри, спиралася на зброю, військову дисципліну і нестримну демагогію. Це були знамениті Фаши ди комбаттименто - бойові групи. Оформлені як місцеві організації, щоб підкреслити зв'язок з місцевим населенням і регіональними проблемами, що не мали спочатку єдиного формального центру, вони були об'єднані фігурою харизматичного лідера - Беніто Муссоліні, "дуче" - "великого".

Головним родом діяльності фаши стала пропаганда і озброєна боротьба з соціалістами, які були оголошені головними ворогами Італії. Фаши видавали свою газету, яка була, зрозуміло, "колективним пропагандистом, агітатором і організатором" - "Пополо д`Италия" - "Італійський народ".

Ідеологія, яку пропагувала газета не вдавала із себе чого-небудь стрункого і продуманого і була розрахована на людину маси. Зводилася вона до наступного.

По-перше, велич Італії. Фашистська ідеологія - ідеологія перш за все націоналістична, шовіністична і імперіалістична. Вона підтримувала і роздувала політичну істерію маси, направляючи її до досить безглуздих, але помітних цілей, як, наприклад, відновлення Римської імперії і перетворення Середземного моря в "Mare nostrum" - "наше море". Абсолютно відверто фашисти заявляли, що досягти цього можна лише війною з колишніми союзниками по Антанті, які "зіпсували" Італії перемогу в Першій світовій війні. "Лише кров дає біг дзвінкому колесу історії", - говорив Муссоліні. Найближчими ворогами оголошувалися Греція, Албанія і Королівство Сербів, Хорватів і Словенських - ставленики Антанти, загрозливі Італії.

По-друге, ненависть до колишніх союзників пояснювалася загниванням демократії в цих країнах. Відповідно, "прогнила" демократична система була презираема і мала бути знищена і в Італії. У всіх італійських бідах виявлялися винні "нездібні і підкупні парламентські базіки і демагоги". При цьому фаши що швидко утворили сповна легальну фашистську партію, не гидували участю в "прогнилих" парламентських виборах (партія нового типа!). Формальними програмними вимогами фашистів на цих виборах були: встановлення республіки, вибори в Засновницькі збори, конфіскація "непродуктивного капіталу" (ненависть до багатих і прагнення до "соціальної справедливості" характерна всіх проявів масової психології, незалежно від їх політичного оформлення). Програма характерний популістська.

По-третє, особливо підкреслювалася ненависть до "червоних", в яких фашисти бачили небезпечних політичних конкурентів. Муссоліні заявляв себе як національну альтернативу комунізму.

Нагадаємо, проте, що головним гаслом нової партії була "Велика Італія".

7. Говорити про соціальну базу фашистів безглуздо. Їх підтримували представники абсолютно різних верств населення підприємці і робітники, селяни і священнослужителі, студенти і солдати, безробітні і домогосподарки. Можна пригадати тут і "феномен д`Аннунцио" і вказати на те, що серед прибічників Муссоліні були і представники титулованої знаті, так зятем дуче був граф Чиано - масова ментальність дійсно охоплювала всі верстви населення, змикаючись в Італії з традиціоналізмом соціальних шарів, пов'язаних з аграрним суспільством. Привабливість фашистів для масової людини полягала в тому, що можна було відчути себе великим просто внаслідок того, що ти італієць (у Германії пізніше - арієць, в радянській Росії - робітник). Такі відверті лестощі доповнювалися простою і зрозумілою вказівкою на ворога, винуватого у всіх бідах кожного, обіцянками зробити всіх щасливими наступного дня після приходу до влади, апеляцією до "великого минулого" і "національних традицій" а також своєрідної, точно прорахованої імпонуючої маси естетикою, естетикою лакованого чобота (красива форма чорні сорочки, військова виправка, римське вітання - знаменитий жест, запозичений пізніше Гітлером, театрализованность всіх масових дій і так далі). Велику роль в зміцненні авторитету фашистів зіграли створені ними масові організації, що мусять грати роль "приводных ременів" партії, що сполучають її з населенням в одне ціле. Це дитяча організація "Балліла", підліткова - "Авангард", молодіжна, - "Молоді фашисти". Це Добровільна Міліція Національної Безпеки, яка, маючи досвід фаши, у ряді районів країни без особливого опору навіть роззброювала поліцію і фактично захоплювала владу. Нарешті, це сама партія, яка нестримно ставала масовою, причому рядові партійні організації були відокремлені від керівництва ("внутрішня" і "зовнішня" партії, по вираженню Дж. Оруелла).

8. Уряд не прийняв скільки-небудь серйозних заходів для заборони фашистів, що явно виходять за рамки всякого нормального права. Вважаючи головними ворогами демократії комуністів, правлячі партії навіть розраховували використовувати фашистів в антикомуністичній боротьбі. Поліція залишалася нейтральною під час погромів соціалістичних газет (які стали доброю традицією, перший такий акт стався в квітні 1919 року, коли бойовики розгромили редакцію газети "Аванті", головним редактором якої незадовго до цього був сам Муссоліні), у ряді випадків під час сутичок з комуністами поліція підтримувала фашистів, суди часто виправдовували фашистських бойовиків, армія явно симпатизувала Муссоліні, багато офіцерів вступили в партію (і привнесли в неї військову дисципліну і методичну жорстокість).

Небезпека фашизації зрозуміла дуже пізно. У 1921 році уряд спробував врегулювати обстановку в країні, підписавши з лідерами фашистів і комуністів "пакт заспокоєння". Але, зрозуміло, пакт не дотримувався. Чим відчайдушніше ставав економічний стан, тим швидше втрачали авторитет старі демократичні партії, тим сильніше робилися фашисти.

17 жовтня 1922 року начальник служби армійській безпеці писав: "Муссоліні настільки упевнений в перемозі і в тому, що він є господарем положення, що передбачає навіть перші кроки свого уряду. Здається, він має намір зробити переворот від 4 до 11 листопада". Офіцер помилився, переворот стався 28 жовтня.

9. Подія, що іменується "Походом на Рим", походом у військовому сенсі слова не було. За цими гучними словами, що викликають в пам'яті або імперську епоху, або час Рісорджіменто, ховається не більш, ніж вельми пишна демонстрація, що не зустріла практично жодного опору. Пишні чорні форми фашистів вигідно виділяли в центрі скромний штатський костюм дуче (показна особиста скромність - якість для харизматичного лідера необхідне). Це добре отрежиссированное вистава закінчилася вельми ефектно - відставкою уряду Луїджі Факта і призначенням прем'єр-міністром Беніто Муссоліні.

Таким чином, видимість легітимності була дотримана, що було дуже важливе для традиционалистски налагодженої великої частини населення та і самої фашистської верхівки, тісно пов'язаної з колишніми соціальними і політичними елітами ( пригадаємо хоч би родинні зв'язки нового прем'єра з прізвищем Чиано). Муссоліні отримав владу з рук глави держави - короля, тобто ми не маємо справи з революцією (для якої, окрім незаконного характеру, необхідні насильство і участь великої частини населення). Але ми не маємо тут поділа і з легітимною державною процедурою, бо "Похід на Рим" був організований всупереч діючим законам, і королеві просто не залишалося нічого іншого, як узаконити фактичний захват влади "партією нового типа", тим паче, що з останньою були пов'язані великі надії на політичну, економічну і соціальну стабілізацію в країні.

Подібний характер захвату влади, у відмінності від революційних подій в Росії, дещо обмежив на перших порах жадану політичну монополію фашистів. Перший уряд Муссоліні не був однопартійним. Видимість легітимності і сильніші, ніж в Росії, ліберальні традиції, а головним чином неповна упевненість у власних силах змусили терпіти в уряді нефашистську більшість (фашисти отримали лише 4 портфелі), що ясно зводило нанівець ефект "Походу на Рим".

Таким чином Муссоліні виявився прем'єром в рамках старої","прогнившей, державної системи. Вивід з цього був зроблений вельми простим: цю систему слід перебудувати. Перебудова державного апарату почалася практично відразу, але продовжувалася вельми довго. Перш за все, вже в грудні 1922 року була утворена Велика Фашистська Порада, що узяла на себе багато функцій державної влади. У нього входили міністри-фашисти і керівництво партії. Призначався він особисто Муссоліні, який став його беззмінним головою. Велика Фашистська Порада контролювала діяльність уряду і (!) розглядала законопроекти перед їх вступом до парламенту. Таким чином, відходив в минуле ненависно ліберальний принцип розділення властей, більш того, явно почалося зрощення керівництва партії з державним апаратом - застава політичної монополії. Іншим актом політичної перебудови став королівський указ, що узаконив Добровільну Міліцію Національної Безпеки нарівні з поліцією; Муссоліні отримував таким чином сповна легальну особисту гвардію, на все готову для дуче.

10. Але до створення тоталітарного режиму було ще далеко. Фашисти не користувалися ще необхідною для цього підтримкою мас, вельми сильна була ще опозиція, армія вселяла деякі сумніви, нарешті, економічні проблеми Італії всупереч обіцянкам дуче не були вирішені містичним способом після приходу до влади, а напроти того, продовжували заглиблюватися.

І хоча на парламентських виборах 1924 роки фашисти перемогли, задоволено багато голосів отримала опозиція - соціалісти, Народна партія і навіть комуністи. У цих умовах фашисти зробили помилку, спробувавши одним ударом розрубати гордіїв вузол політичних стосунків, помилку, що викликає за собою серйозну кризу партії. "Партії нового типа" зазвичай не гидуватимуть відверто бандитськими методами політичної боротьби, зазвичай це діє вельми успішно, шокуючи опонентів, але цього разу мафіозні методи фашистів обернулися проти них самих.

Один з лідерів опозиції, особливо часто дошкуляючий дуче в парламенті - Джакомо Маттеотті - був викрадений і убитий фашистами. Вибух обурення, що послідував за цим, трохи привів партію до розвалу. Масовий вихід з партії і розгубленість керівництва заставляла Муссоліні навіть говорити про можливу відставку. Опозиція ж, скориставшись розгубленістю ворогів створила перший на заході антифашистський фронт - Авентінський блок (за однією з версій, саме на Авентінський горб віддалилися римські плебеї під час боротьби з патриціями, що принесло першим перемогу). Блок відгукнув депутатів з парламенту і початків широку антифашистську пропаганду, сподіваючись на крах фашистських організацій із-за внутрішніх протиріч і втрати авторитету.

Проте, досить пасивна тактика Авентінського блоку, непримиренна ворожнеча усередині антифашистського табору (комуністи так і не увійшли до блоку), а головне - зростання впливу прибічників дуче, що продовжувалося не дивлячись ні на що, дозволили йому реанімувати і підсилити свою владу.

У 1925 році, відкинувши ліберальні реверанси, Муссоліні прямо заявив про свої наміри. "Ми хочемо фашизувати націю. Мають бути італійці епохи фашизму, як були, наприклад, італійці епохи Відродження". Конкретніша програми полягала в намірі приборкати усіляку опозицію і відновити Римську імперію: "Для фашизму прагнення до імперії, тобто до національного поширення, є життєвим проявом. Зворотне, тобто сидіння будинку - є ознака занепаду. Народи, що підносяться і відроджуються, є імперіалістами".

Саме у цьому дусі і будувалася подальша політика фашистів. У 1926 році, після невдалого замаху на Муссоліні, набрали чинності "надзвичайні закони". Перш за все, спеціальним законом розпускалися всі "антинаціональні" партії, тобто створювався бажаний фактично однопартійний режим. Для розгляду політичних справ, пов'язаних з діяльністю забороненої віднині опозиції, створювався Особливий трибунал.

Але таким чином, Муссоліні отримував не більш, ніж банальну військову або партійну диктатуру, а цього було мало. Стояло завдання створення некомуністичного, але тоталітарного режиму, суть якого дуче сформулював карбованим формулюванням: "Все в державі, нічого поза державою". Влада має бути "загальнонаціональною", а для цього потрібно було міцно прив'язати населення (сповна готове до цього в силу массовизации, і фашисти це знали і враховували) до фашизованої держави. Система "приводных ременів" була в Італії побудована своєрідно. Йдеться про КОРПОРАТИВНІЙ системі. Закон, що іменується "Хартією праці", забороняв всі нефашистські професійні союзи, що були явною загрозою загальному об'єднанню під керівництвом партії, і створював замість них КОРПОРАЦІЇ. Профспілками ці нові організації не були. Вони були головним "приводным ременем" фашистської держави. По-перше, вони повинні були включати (а в 1930 році спеціальним указом включили) все населення Італії, що вельми істотно полегшувало контроль над масою і консервацію її політичної активності, направленої в потрібне русло. По-друге, корпорації стали незамінним буфером для політичної діяльності все ще живій опозиції - річ у тому, що кандидатів до італійського парламенту могли висувати лише (!) корпорації, причому Велика Фашистська Порада, що фактично остаточно замінив уряд, схвалювала або не схвалювала ці кандидатури; вибори таким чином, хоча формально і збереглися, втратили всякий сенс. По-третє, корпорації вирішували найважливішу для тоталітарного режиму проблему контролю над економікою, яка, у відмінності від радянської Росії, не була націоналізована. У корпорації входили не лише робітники, але і підприємці, вимушені дотримувати деяку дисципліну і позбавлені таким чином господарської свободи, та і взагалі всі галузі трудящих. До 1932 року в Італії налічувалися 22 корпорації по галузях економіки. Це дозволяло державі не лише контролювати, але і прямо управляти економікою, формально недержавною, що залишається, це дозволяло мобілізовувати населення, наприклад, на "битви за хліб", це дозволяло вольовими методами вирішувати господарський проблеми, зводячи нанівець ринкові закони ( через це удалося декілька стабілізувати фінансове положення, обмежити інфляцію, підняти виробництво, скоротити безробіття; втім, Велика депресія 1929 років сильно перешкодила цьому - Італія, у відмінності від інших тоталітарних режимів, залишалася включеною в світову торгівлю).

Окрім корпорацій, діяли і інші "приводные ремені": "зовнішня" партія, школа, армія, молодіжні, жіночі, спортивні і інші організації.

11. Таким чином, в Італії мав місце перший досвід створення тоталітарного суспільства некомуністичного типа. Проте досвід цей удався не цілком. Хоча Муссоліні найактивніше використовував термін "тоталітарна держава", якщо порівнювати фашизм з радянським комунізмом або німецьким націонал-соціалізмом, то можна засумніватися в достовірно тоталітарному єстві першого.

Дійсно, Італія не знала терору такого масштабу, як Німеччина або Росія: з 1926 по 1932 рік Особливі трибунали ухвалили політичним "злочинцям" всього 7 смертних вироків! 12000 чоловік було визнано невинними після арешту, чи можна уявити собі таке в Германії або Росії? Вельми поширеним методом політичних репресій було насильницьке годування жертви касторкою з подальшим звільненням при великому скупченні народу, що вельми позитивно впливало на здоров'ї, прочищаючи шлунок, хоча вельми підривало авторитет опозиціонера. Коли Муссоліні запитали, чому в Італії не розстрілюють на місці злодіїв, повій, бродяг і так далі, він відповів: "Ми не в Росії". За всі роки фашистського правління тому так і не удалося подавити опозицію.

Італійський тоталітаризм, всупереч суті цього явища, сповна мирно уживався з такими сповна традиційними інститутами, як монархія (Муссоліні завжди залишався лише прем'єр-міністром), католицька Церква (саме Муссоліні уклав з папою Пієм XI в 1929 році Латеранський конкордат (угода), по якому папі надавалася світська влада в знов створеній державі Ватикан) і аристократія. Фашизм накладався на століттями форми життя маленьких італійських городків і сіл, що склалися, вельми мало або зовсім не зачеплених індустріалізацією, не руйнуючи їх, як це робив більшовизм в Росії, а намагаючись пристосувати до але виття ідеології ( що апелює до традицій ) і способам соціальної організації.

Все це робило фашистів збитковими навіть в очах їх союзників - німецьких націонал-соціалістів. Геббельс писав, що дуче - "не революціонер як Гітлер і Сталін...йому не вистачає широти світового революціонера і бунтівника" Сам Гітлер багато раз давав зрозуміти, що Сталін по духу набагато ближче до нього, чим Муссоліні. І лише нестримний імперіалізм дуче робив Гітлера його союзником у війні проти старих демократій Заходу.

Що ж до суті тоталітарного режиму некомуністичного типа, то істотно чистіша модель його була створена в Германії, але в абсолютно інших умовах.