2. Індустріально-розвинуті країни Заходу в 1918 – 1923 рр.

Після падіння Баварської радянської республіки в Германії почався спад революційної хвилі. Зусилля уряду були направлені на врегулювання питань пов'язаних з висновком мирних договорів.

28 червня 1919 р. у Версалі між союзниками, з одного боку, і Німеччиною — з іншою, був підписаний мирний договір, що закріпив на багато років залежність Німеччини від іноземних держав. За умовами договору Германію втрачала 13% територій і 11% населення. Версальський договір позбавляв Німеччину колоній, ринків збуту, флоту. Чисельність її армії обмежувалася 100 тис. чоловік, загальна військова повинність була заборонена. Німеччина повинна була повністю відшкодувати збиток, заподіяний війною країнам-переможницям. Не дивлячись на грабіжницькі умови Версальського договору, правлячі круги Гер­манії пішли на його підписання.

У серпні 1919 р. Національні збори прийняли конституцію Німецької республіки, відому під назвою Веймарської. Конституція фіксувала знищення монархії і затвердження республіки. Одночасно вона проголошувала демократичні свободи: рівність всіх громадян перед законом, загальне вибіркове право з 20 років, свободу слова, друку, зборів, союзів і так далі Це вигідно відрізняло конституцію Веймарську від конституції Бісмарка. Проте президент отримав великі повноваження, у тому числі право вводити в країні надзвичайне положення. Законодавча влада належала рейхстагу.

Конституція проголошувала недоторканість приватної власності. Признавалися профспілки, право на колективний договір. Це була одна з найдемократичніших конституцій в світі.

Після прийняття Версальського договору економічне положення Німеччині погіршало. Величезні розміри прийняла інфляція, різко зросли ціни на продовольчі і промислові товари. До середини 1922 р. вони збільшилися в 40 разів у порівнянні з початком 1920 р.

У 13 17 березня 1920 р. найбільш реакційні групи буржуазії і юнкерства, спираючись на війська рейхсверу, зробили спробу зробити державний переворот. Змовники ставили своєю за мету знищити завоювання Листопадової революції і встановити відкриту військову диктатуру. У ніч на 13 березня 1920 р. контрреволюційні війська зайняли Берлін, оголосили про розпуск соціал-демократичного уряду Бауера і формуванні нового уряду на чолі з поміщиком Каппом.

У країні почався загальний страйк, що охопив всю країну, в ній взяло участь близько 12 млн. чоловік. У Гамбурзі, області Рурськой, Саксонії, Тюрінгиі і інших промислових центрах розвернулася озброєна боротьба з реакцією. Це забезпечило успішне проведення загального страйку і ліквідацію контрреволюційного путчу. «Уряд» Каппа вимушено було бігти з Берліна.

Під впливом масової революційної боротьби посилилося ліве крило в рядах Незалежної соціал-демократичної партії, яке виступило за об'єднання з КПН. Об'єднання революційного крила НСДПН з КПН сталося на VI партійному з'їзді в Берліні в Грудні 1920г.

У 1921—1923 рр. економічний і внутрішньополітичний стан Німеччини продовжував залишатися важким. Промислове виробництво розвивалося украй повільно. Величезних розмірів досягла інфляція. Економічний стан країни ще більше погіршав у зв'язку з необхідністю виплати репараційних платежів. У серпні 1921 р. Німеччина внесла в рахунок репарацій мільярд марок. Вже цей перший внесок привів її фінанси в повний розлад. Німецький уряд вимушений був звернутися до держав Антанти з проханням відстрочити репараційні платежі і надати Німеччині заїм. Проте країни-переможниці відкинули прохання німецького уряду про позику. У цій обстановці німецький уряд, очолюваний одним з лідерів католицької партії Віртом, намагався укріпити економічний і міжнародний стан країни шляхом укладення радянсько-німецького договору. Раппальський договір, підписаний між Німеччиною і Радянською Росією в квітні 1922 р., сприяв нормалізації економічних і політичних стосунків між обома країнами, виходу Німеччини із стану міжнародної ізоляції. Крупна німецька буржуазія і землевласники виступили ярими противниками угоди з Радянською Росією. Під їх тиском уряд Вірта в листопаді 1922 р. вимушений був піти у відставку.

До кінця 1922 — початку 1923 р. протиріччя між Німеччиною і країнами-переможницями загострилися. Скориставшись невиконанням Німеччиною постачань в рахунок репарацій, Франція і Бельгія окупувала басейн і Рейнську область Рурський.

Окупація Рура привела до загострення економічної кризи в Германії. Тисячі підприємств припинили роботу через відсутність сировини, зросло безробіття, знизилася заробітна плата, збільшилася інфляція. Німецький уряд, очолюваний лідером Народної партії Куно, у відповідь на окупацію Рура проголосило тактику «пасивного опору». Воно призвало до опору окупантам шляхом відмови добувати і відправляти для них рурський вугілля. Така тактика всім своїм тягарем лягла на плечі трудящих. Ще більше зросло безробіття, посилилася інфляція, підвищилися ціни на продукти харчування і товари першої необхідності.

Відповіддю на окупацію Рура і політику уряду з'явився підйом соціальної і національної боротьби народу. Під керівництвом КПН навесні і літом 1923 р. в Германії розвернувся широкий масовий рух: страйки, демонстрації, мітинги, в яких брали участь сотні тисяч трудящих. Кульмінаційним пунктом боротьби трудящих яви­лась триденний загальний страйк в серпні 1923 р., яка почалася по заклику КПН і фабрично-заводських комітетів. Загострення суспільно-політичного положення в країні змусило уряд Куно піти у відставку.

Вищою точкою розвитку революційної кризи з'явилося гамбургське озброєне повстання. У відповідь на заклик Загально-німецького комітету фабрично-заводських Порад до робітників Німеччини почати загальний страйк, в порту і на верфях Гамбурга 22 жовтня була припинена робота, в місті почалися демонстрації. Наступного дня страйк переріс в озброєне повстання. Керувала повстанням гамбургська організація КПН на чолі з Ернстом Тельманом. Революційні бойові загони робітників рано вранці 23 жовтня зайняли майже всі поліцейські ділянки на околицях міста і роззброїли поліцейських. Зав'язалися барикадні бої. Протягом трьох діб повсталі відображали атаки у багато разів перевершуючих сил противника. Велику допомогу бореться надавало населення міста, особливо жінки і молодь.

Не будучи в змозі відобразити удари перевершуючих сил противника і не отримавши підтримки з інших районів, робітники Гамбур­га по вказівці свого центру вимушені були організовано відступити.

Розгром пролетаріату окрилив німецьку реакцію. У листопаді 1923 р. в Мюнхені фашисти зробили спробу державного перевороту. Націонал-соціалістська (фашистська) партія виникла ще в січні 1919 р. Фашисти за допомогою демагогії прагнули привернути на свій бік широкі шари дрібної буржуазії міста і села, а також відсталі шари робочого класу. Вони демагогічно кричали про необхідність знищити капіталістів, обіцяли робочим участь в прибутках крупних підприємств, селянам — землю, дрібній буржуазії міста — скасування боргів, скасування крупних універсальних магазинів. Спекулюючи на ущемлених національних почуттях німецького народу, фашисти виступали за відміну Версальського договору, проповідували ідею расової переваги німців над іншими народами, всіляко розпалювали шовіністичні, реваншистські настрої.

У листопаді 1923 р. фашистські ватажки, зібравшись в мюнхенській пивній, оголосили імперський уряд позбавленим влади і проголосили свого вождя Гітлера диктатором Німеччини. За планом змовників сконцентровані в Баварії фашистські загони повинні були зробити «похід» на Берлін. Проте спроба фашистського перевороту потерпіла невдачу.

У економічних відносинах Англія постраждала менше інших європейських країн, вона вийшла з війни сильно ослабленою. Державний борг країни зріс з 645 млн. ф. ст. в 1914 р. до 7,8 млрд. ф. ст в 1918 р. Під час війни Англія неодноразово удавалася до фінансової допомоги США і заборговувала їм до 1919 р. 850 млн. ф. ст. В результаті з кредитора Англія перетворилася на боржника США.

До кінця війни різко знизився обсяг англійського промислового виробництва. Падіння конкурентоспроможності англійських товарів на світових ринках привело до скорочення рівня зовнішньої торгівлі Англії більш ніж в 2 рази. Економічні труднощі країни ще більш посилилися зростанням зовнішньоторговельної експансії США.

Економічний розвиток Англії відбувався украй нерівномірно. З кінця 1918 р. до середини 1920 р. в країні спостерігався економічний підйом. Він був викликаний тимчасовими чинниками зростанням попиту населення на товари широкого вжитку (випуск яких в роки війни різко впав), а також відновними роботами. Виплавка чавуну в 1919—1920 рр. зросла за цей період на 8,1%, стали — на 15,2%, суднобудування збільшилося на 25,4%, експорт — більш ніж на 38,1%.

Вже осінню 1920 р. почалася гостра криза, що торкнулася всіх сторін економіки. Різке скорочення виробництва спричинило масове безробіття і серйозне пониження життєвого рівня англійських трудящих. Високий рівень безробіття стримувався впродовж ряду років. Після закінчення кризи в Англії не настав, як очікувалося, період промислового підйому. У 1922—1923 рр. економіка країни все ще знаходилася в стані застою.

Економічні труднощі породили напруженість в політичній обстановці. Робітники вимагали поліпшення свого положення. У країні зростав рух за націоналізацію основних галузей виробництва. Аби не допустити загострення суспільно-політичної обстановки, уряд пішов на поступки. Була проведена вибіркова реформа в результаті якої надавалося право голосу чоловікам з 21 року і жінкам з 30 років. Услід за ним було введено також обов'язкове навчання дітей до 14 років, встановлені посібники колишнім солдатам, почата демобілізація армії.

Сталися зміни в розставлянні політичних сил. Втратила своє провідне положення ліберальна партія Серед лібералів стався розкол, в результаті якого утворилися дві фракції, очолювані ллойдом Джорджем і Аськвітом. У наявності був повний політичний крах лібералізму. В той же час значний укріпили свої позиції консервативна і лейбористська партії. Відразу ж після закінчення війни, в грудні 1918 р., в Англії відбулися нові парламентські вибори. Цього разу консерватори поступилися разом з тією частиною лібералів, на чолі якої стояв ллойд Джордж. Лейбористи висунули самостійну програму Вибори принесли крупну перемогу консервативно-ліберальному блоку. З 707 місць в палаті общин на його частку припало 477; 136 з них отримало угрупування ллойда Джорджа, інші — консервативна партія. Лейбористи зайняли місце лібералів, і їх партія стала другою за значенням політичною партією країни.

Після виборів консерватори і ліберали створили коаліційний уряд на чолі з ллойдом Джорджем. Воно проіснувало близько чотирьох років, аж до кінця 1922 р.

Глибока незадоволеність політики правлячих кругів привела до зростання в Англії страйкової боротьби і антивоєнного руху. Величезного розмаху досягла страйкова боротьба в 1919 р. У ній брало участь понад 2,5 млн. робітників Страйкували залізничники, текстильники, транспортні робітники, гірники, металісти. Трудящі добивалися підвищення заробітної плати, скорочення робочого дня, відновлення прав профспілок. Характерний, що саме в цей період все частіше стали висуватися вимоги політичного характеру: робітники вимагали припинення інтервенції проти Радянської Росії, націоналізації залізниць, вугільної промисловості і інших галузей виробництва.

У 1919 р. в промисловому районі річки Клайд відбувся найбільший по тому часу загальний страйк, що охопив понад 100 тис. суднобудівників, металістів, докерів, будівельників. Робітники зажадали скорочення робочого тижня до 40 годин, з тим аби зменшити безробіття.

Особливо активно в економічній і політичній боротьбі брали участь гірники, положення яких було найважчим. Зібравшись на початку 1919 р. на конференцію, гірники сформулювали програму своїх вимог: підвищення заробітної плати на 30%, введення 6-годинного робочого дня, націоналізація шахт, встановлення робочого контролю на них і ін.

В умовах загального підйому робочого руху ллойд Джордж поспішив створити комісію для розгляду вимог гірників. Комісія рекомендувала збільшити поденну зарплату гірникам і скоротити робочий день до 7 годин. Гірники погодилися з цими рекомендаціями і відклали страйк. Проте англійський уряд виступив проти націоналізації шахт.

Окрім вугільної промисловості боротьбою були охоплені бавовняна промисловість Ланкашіру, залізниці.

У 1921 р. Ірландія отримала статут домініону.

Уряд Ллойда Джорджа зіграв роль «соціального буфера». Поєднуючи репресії з ліберальною демагогією і деякими поступками, воно до певної міри стримало розмах класової і національно-визвольної боротьби. Проте, коли після кризи 1920—1922 рр. економіка Англії замість очікуваного підйому вступила в смугу тривалого настою, політика коаліційного уряду стала викликати загальну незадоволеність.

У жовтні 1922 р. в Англії було сформовано виключно консервативний уряд на чолі з Бонар-Лоу, а потім Болдуіном, яке проіснувало до січня 1924 г