Лекція 21 Тема. Країни Південної Європи у другій половині XX ст.

Зміст

Іспанії. Друга світова війна. Іспанія при Франку.

Іспанія під час Другої світової війни. Коли у вересні 1939 почалася Друга світова війна, Іспанія була ослаблена і спустошена Громадянською війною і не відважилася виступити на стороні країн «осі» Берлін – Рим. Тому безпосередня допомога Франку союзникам обмежилася відправкою 40 тис. солдатів Іспанської блакитної дивізії на Східний фронт. У 1943, коли стало ясно, що Німеччина програє війну, Франко пішло на охолоджування стосунків з Німеччиною. В кінці війни Іспанія навіть продавала стратегічну сировину західним союзникам, проте це не змінило їх відношення до Іспанії як до ворожої країни. Іспанія при Франку. В кінці війни Іспанія знаходилася в дипломатичній ізоляції і не входила до складу ООН і НАТО, але Франко не втрачало надії на примирення із Заходом. У 1950 вирішенням Генеральної Асамблеї ООН держави-члени ООН дістали можливість відновити дипломатичні стосунки з Іспанією. У 1953 США і Іспанія уклали угоду про створення декількох військових баз США на території Іспанії. У 1955 Іспанія була прийнята в ООН. Лібералізация економіки і економічне зростання в 1960-і роки супроводилися деякими політичними поступками. У 1966 був ухвалений Органічний закон, що вніс ряд ліберальних поправок до конституції.

Режим Франка породив політичну пасивність переважної більшості іспанців. Уряд і не намагалося залучати широкі верстви населення до політичних організацій. Пересічні громадяни не виявляли цікавості до державних справ; більшість з них займалися пошуком сприятливих можливостей для підвищення рівня життя.

З 1950 в Іспанії стали спалахувати нелегальні страйки, в 1960-х роках вони почастішали. Виникли ряд нелегальних профспілкових комітетів. З рішучими антиурядовими вимогами виступили сепаратисти Каталонії і Країни Басків, які наполегливо добивалися автономії. Правда, каталонські сепаратисти проявляли велику стриманість в порівнянні з екстремістськи налагодженими баскськими націоналістами з організації Баскська вітчизна і свобода (ЕТА).

Істотну підтримку режиму Франка надала іспанська католицька церква. У 1953 Франка уклав конкордат з Ватиканом про те, що кандидатури вищих ієрархів церкви вибиратимуться світською владою. Проте починаючи з 1960 керівництво церкви стало поступово відмежовуватися від політики режиму. У 1975 папа Римський публічно засудив страту декількох баскських націоналістів.

У 1960-і роки Іспанія стала налагоджувати тісні зв'язки з країнами Західної Європи. Вже на початку 1970-х років Іспанію щорік відвідувало до 27 млн. туристів, головним чином з Північної Америки і Західної Європи, тоді як сотні тисяч іспанців виїжджали на заробітки в інші європейські країни. Проте держави Бенілюксу виступали проти участі Іспанії у військових і економічних союзах західноєвропейських країн. Перше прохання Іспанії про прийом в ЄЕС було відхилене в 1964. Поки Франко залишалося при владі, уряди демократичних країн Західної Європи не бажали встановлювати з Іспанією тісніших контактів.

Останніми роками життя Франка ослабив контроль над державними справами. У червні 1973 він поступився постом прем'єр-міністра, який займав протягом 34 років, адміралові Луісу Карреро Бланко. У грудні Карреро Бланко був убитий баскськими терористами, і його замінив Карлос Аріас Наварро, перший цивільний прем'єр-міністр після 1939. У листопаді 1975 Франко помер. Ще в 1969 Франку оголосив своїм наступником принца Хуана Карлоса з династії Бурбонів, внука короля Альфонса XIII, який очолив державу як король Хуан Карлос I.

Перехідний період

Смерть Франка прискорила процес лібералізації, що почався ще при його житті. До червня 1976 кортесы вирішили політичні мітинги і легалізували демократичні політичні партії. У липні прем'єр-міністр країни Аріас, послідовний консерватор, був вимушений поступитися своїм кріслом Адольфо Суаресу Гонсалесу. Законопроект, що підготував грунт для проведення вільних виборів до парламенту, був ухвалений кортесами в листопаді 1976 і схвалений на національному референдумі.

На виборах в червні 1977 Союз демократичного центру (СДЦ) Суареса отримав третину голосів і завдяки системі пропорційного представництва зайняв майже половину місць в нижній палаті парламенту. Іспанська соціалістична робоча партія (ІСРП) зібрала майже стільки ж голосів, але отримала лише третину місць. До 1978 парламенту прийняв нову конституцію, яка була схвалена на загальному референдумі в грудні.

Суарес пішов у відставку в січні 1981. Його наступником став інший лідер СДЦ, Леопольдо Кальво Сотело. Скориставшись зміною влади, консервативно налагоджені офіцери вирішили влаштувати державний переворот, але король, спираючись на відданих воєначальників, присік спробу захвату влади. На ранніх стадіях перехідного періоду країну роздирали серйозні протиріччя. Головним з них був розкол між прибічниками цивільного демократичного правління, з одного боку, і прибічниками військової диктатури – з іншою. До перших відносилися король, дві основні партії і більшість невеликих партій, профспілки і підприємці, тобто фактично велика частина іспанського суспільства. За авторитарні форми правління виступали нечисленні екстремістські організації украй лівого і украй правого толку, а також частина вищих офіцерів озброєних сил і цивільної гвардії. Хоча прибічників демократії було значно більше, їх противники були озброєні і готові застосувати зброю.

Друга лінія конфронтації пролягла між прибічниками політичної модернізації і тими, хто захищав традиційні засади. Модернізацію підтримували переважно городяни, що проявляли високу політичну активність, тоді як до традиціоналізму схилялося в основному сільське населення. Існував також розкол між прибічниками централізованого і регіонального управління. У цей конфлікт виявилися втягнуті король, озброєні сили, політичні партії і організації, що виступали проти децентралізації влади, з одного боку, і поборники автономії регіонів – з іншою. Як завжди, найпомірнішу позицію зайняла Каталонія, а найрадикальнішу – Країна Басків. Загальнонаціональні партії лівого крила виступали за обмежену самоврядність, але були проти повної автономії.

У 1990-і роки загострилися розбіжності між правими і лівими і прибічниками модернізації з питання про дороги переходу до конституційного правління. Спочатку виникли розбіжності між лівоцентристською Іспанською соціалістичною робочою партією (ІСРП) і нині розбещеним правоцентристським Союзом демократичного центру (СДЦ). Після 1982 схожих розбіжності виявилися між ІСРП і консервативним Народним союзом (НС), перейменованим в 1989 в Народну партію (НП) .Жорстокі спори розгорілися з приводу деталей вибіркового процесу, положень конституції і законів. Всі ці конфлікти свідчили про небезпечну поляризацію суспільства і ускладнювали досягнення консенсусу.

Процес переходу до демократії завершився в середині 1980-х років. До цього часу країна здолала небезпеку повернення до старого, а також екстремістський сепаратизм, що часом загрожував цілісності держави. Ясно виявилася масова підтримка багатопартійної парламентської демократії. Проте зберігалися чималі відмінності в політичних поглядах. Опити громадської думки вказували, що перевага віддається левоцентризму разом з посиленням тяги до політичного центру.

Правління соціалістів

У 1982 запобігла ще одна спроба військового путчу. Перед лицем небезпеки з боку правих виборці на виборах 1982 віддали перевагу ІСРП на чолі з Феліпе Гонсалесом Маркесом. Ця партія отримала більшість місць в обох палатах парламенту. Вперше з 1930-х років до влади в Іспанії прийшов уряд соціалістів. СДЦ потерпів настільки сильну поразку, що після виборів оголосив про самороспуске. ІСРП управляла Іспанією самостійно або в коаліції з іншими партіями з 1982 по 1996.

Політика соціалістів все більше розходилася з програмними установками лівого крила. Уряд узяв курс на капіталістичний розвиток економіки, що включав режим сприяння для іноземних інвестицій, приватизацію промисловості, плаваючий курс песети і скорочення засобів на програми соціального забезпечення. Впродовж майже восьми років економіка Іспанії успішно розвивалася, проте важливі соціальні проблеми залишалися невирішеними. Зростання безробіття до 1993 перевищило 20%.

Із самого початку профспілки виступали проти політики ІСРП, і навіть в період економічного підйому, коли Іспанія мала найстабільнішу економіку в Європі, проходили масові страйки, що інколи супроводжувалися безладами. У них брали участь вчителі, чиновники, шахтарі, селяни, працівники транспорту і охорони здоров'я, промислові робітники і докери. Загальний одноденний страйк 1988 (перша після 1934) паралізувала всю країну: у ній брало участь 8 млн. чоловік. Аби припинити страйк, Гонсалес пішов на ряд поступок, погодившись збільшити пенсії і посібники з безробіття. У 1980-і роки Іспанія стала тісніше співробітничати із західними країнами в економічній і політичній сфері. У 1986 країна була прийнята в ЄЕС, а в 1988 продовжила на вісім років двосторонню угоду про оборону, яка дозволяє США використовувати військові бази на території Іспанії. У листопаді 1992 Іспанія ратифікувала Маастріхтський договір про утворення ЕС.Інтеграция Іспанії з країнами Західної Європи і політика відвертості зовнішньому світу гарантували захист демократії від військових переворотів, а також забезпечували приплив іноземних інвестицій.

Очолювана Гонсалесом ІСРП брала перемогу на парламентських виборах в 1986, 1989 і 1993, число поданих за неї голосів поступово зменшувалося, і в 1993, аби сформувати уряд, соціалістам довелося вступити в коаліцію з іншими партіями. У 1990 прошла хвиля політичних викриттів, що підірвали авторитет деяких партій, включаючи ІСРП. Одним з джерел напруженості в Іспанії залишався тероризм баскської групи, що не припинявся, ЕТА, яка узяла на себе відповідальність за 711 вбивств, здійснених в період з 1978 по 1992. Гучний скандал вибухнув, коли стало відомо про існування нелегальних поліцейських підрозділів, які вбивали членів ЕТА в північній Іспанії і південній Франції в 1980-і роки.

Іспанія в 1990-і роки

Економічний спад, що став очевидним в 1992, посилився в 1993, коли сильно зросло безробіття і скоротилося виробництво. Оздоровлення економіки, що почалося в 1994, вже не могло повернути соціалістам минулий авторитет. Як на виборах в червні 1994 до Європейського парламенту, так і на регіональних і місцевих виборах в травні 1995 ІСРП зайняла друге місце після НП.

Після 1993 для створення життєздатної коаліції в кортесах ІСРП скористалася підтримкою партії Конвергенція і Союз (КИЦЬ), яку очолював прем'єр-міністр Каталонії Хорді Пухоль, що використав цей політичний зв'язок для подальшого боротьби за автономію Каталонії. У жовтні 1995 каталонці відмовилися підтримувати уряд соціалістів, що піддавався різкій критиці, і змусили його провести нові вибори.

Хосе Марія Аснар додав новий динамічний імідж консервативної НП, що допомогло їй отримати перемогу на виборах в березні 1996. Проте, аби сформувати уряд, НП була вимушена звернутися до Пухолю і його партій, а також до партій Країни Басків і Канарських Островів. Новий уряд надав додаткові повноваження регіональним органам влади; крім того, в розпорядження цих органів стала поступати удвічі більша доля прибуткового податку (30% замість 15%) .Приоритетной завданням в процесі підготовки національної економіки до введення єдиної європейської валюти уряд Аснара рахував зменшення дефіциту бюджету за рахунок строгої економії державних витрат і приватизації державних підприємств. НП прибегла до таких непопулярних заходів, як скорочення фонду і заморожування заробітної плати, зменшення фондів соціального забезпечення і дотацій. Тому в кінці 1996 вона знов поступилася позиціями ІСРП.

У червні 1997, після 23 років перебування на посту керівника ІСРП, Феліпе Гонсалес оголосив про свою відставку. На цій посаді його змінив Хоакин Альмуніа, який раніше очолював партійну фракцію соціалістів в парламенті. Тим часом стосунки між урядом Аснара і основними регіональними партіями ускладнилися. Уряд зіткнувся з новою кампанією терору, розв'язаною баскськими сепаратистами з ЕТА проти вищих державних і муніципальних чиновників.У березні 2000 Народна партія знов отримала перемогу, і її лідер Аснар зайняв пост прем'єр-міністра.

11 березня 2004 в Мадриді прогриміли 13 вибухів. 191 людина загинуло і 1247 отримали поранення. Цей теракт був організований і здійснений терористами «Аль-каїди». Вибухи сталися за три дні до парламентських виборів і сталі відповіддю терористів на участь іспанських військових у військовій операції в Іраку. Іспанці поклали провину за теракти на прем'єр-міністра Хосе Марію Аснара. Він програв вибори 14 березня 2004, а його наступник Хосе Луіс Родрігес Сапатеро вивів іспанські війська з Іраку.

Пртугалія

Становлення фашистської диктатури. Португалія під владою фашизму (1926-74).

28 травня 1926 року владу в Португалії захопив військовий тріумвірат. 9 липня одноосібним диктатором став генерал Кишені. Конституція 1911 була скасована, парламент розбещений. Оголошена поза законом комуністична партія пішла в підпіллі. Спроби демократичних сил чинити опір перевороту були жорстоко пригнічені. У листопаді 1926 Кармона був оголошений президентом Португалії; у квітні 1928 в уряд як міністр фінансів увійшов А. ди Олівейра Салазар, який, спираючись на поміщиків, фінансову олігархію і верхівку церкви, почав здійснювати фашизацію Португалії.

У 1930 він створив Національний союз (з лютого 1970 року — Національна народна дія), що став правлячою партією. Очоливши в липні 1932 уряд, Салазар захопив всю повноту влади. У квітні 1933 була введена конституція «нової держави», що узаконила, при збереженні деяких атрибутів буржуазної демократії, фашистську диктатуру у формі «унітарної корпоративної республіки». Конституція 1933 надала уряду право видавати, окрім Національних зборів, власні декрети, що мають силу закону, і звільнила його від відповідальності перед Національними зборами. Діяльність всіх опозиційних партій була заборонена. Нова конституція стала виконувати роль своєрідного прикриття необмеженої диктатури Салазара. У вересні і грудні були опубліковані закони, що заборонили страйки, а також класові профспілки, замість яких створювалися підконтрольні уряду національні синдикати.

У країні посилювався політичний терор; у ніч на 11 листопада 1935 був арештований Секретаріат ПКП на чолі з генеральним секретарем партії Б. Гонсалвішем. Посилився політичний гніт в колоніях, де діяв т.з. Колоніальний акт від 8 липня 1930, що не визнавав за корінним населенням жодних цивільних прав.

Всупереч міфу, що поширювався, про «класовий світ», що ніби то настав, повсюдно проходили антифашистські виступи. Найбільш велике з них — що почалася 18 січня 1934 р. загальний страйк робітників на знак протесту проти фашизації профспілок; страйк охопив 60 тис. чіл. і вилилася у ряді районів (р. Марінья-Гранді, м. Сетубал, провінція Алгарві і ін.) в озброєне повстання, пригнічене військами і поліцією.

За підтримки уряду Салазара в економіці країни зміцнилися позиції найбільших монополістичних об'єднань, що виявилися залежно від іноземного капіталу (перш за все англійського, а також німецького, бельгійського і французького).

Зовнішньополітичний курс уряду Салазара в 30-і рр. був направлений на підтримку сил фашизму. Під час національно-революційної війни 1936-39 в Іспанії Португалія активно допомагала іспанським фашистам: через кордон йшов транспорт із зброєю і військами итало-германских інтервентів; португальські «добровольці» прямували до Іспанії; уряд Салазара видавав іспанським бунтівникам республіканських діячів і солдатів республіканської армії, що виявилися на португальській території.

На знак протесту проти підтримки урядом іспанських фашистів у вересні 1936 повстала частина португальського флоту, що стояв в Лісабона; повстання було пригнічене.

Зв'язки між Португалією і Іспанією були закріплені португальсько-іспанським договором про дружбу і ненапад (березень 1939).

2-я світова війна 1939-45, після початку якої уряд Салазара оголосив нейтралітет, принесла португальській буржуазії величезні прибутки; їх головним джерелом був вивіз сировини, перш за все стратегічної (вольфрам і ін.).

У роки війни Португалія торгувала як з Німеччиною, так і з Великобританією і США. З 1943 вплив Німеччини в Португалії ослабілий. Цим скористалися США, які уклали з Португалією угоду про створення на Азорських островах американських військових баз (28 листопада 1944). У червні 1944 на вимогу США і Великобританії припинилися постачання португальського вольфраму до Німеччини.

Політична обстановка, що склалася в Португалії після розгрому фашистської Німеччини, змусила Салазара маневрувати. Призначивши на 18 листопада 1945 виборів в Національні збори, Салазар виступив з обіцянкою легалізувати опозицію і провести ін. ліберальні реформи. Проте маневри уряду Салазара не увінчалися успіхом. У вересні 1945 під керівництвом підпільної організації Національний антифашистський рух єдності (створено в грудні 1943) був заснований легальний Рух демократичної єдності. Намагаючись подавити демократичні сили, уряд в 1949-51 звернувся до нових репресій проти ПКП і буржуазно-демократичної опозиції. У цій обстановці елементи, що коливаються, покинули Рух демократичної єдності, яка було перетворено в Національний демократичний рух.

У зовнішній політиці кінець 1940-х рр. ознаменувався переходом Португалії до тісної військово-політичної співпраці з США; найважливішими віхами цієї співпраці були приєднання Португалії до плану Маршалла (28 вересня 1948) і НАТО (4 квітня 1949), висновок з США угоди про взаємне «забезпечення безпеки» 1950 років.

50-е — початок 70-х рр. були відмічені демократичним, антидиктаторським рухом, що поширюється (нелегальним, легальним і напівлегальним). Щорік проходили ті, що супроводжувалися зіткненнями з властями виступу студентів, що вимагали реформи вищої освіти, залучення студентства до управління університетами, демократизації суспільного життя. Представники прогресивної інтелігенції вимагали відміни цензури, звільнення політичних ув'язнених, цивільних свобод. Разом з мирними демонстраціями і петиціями боротьба проти диктатури приймала інколи характер озброєних виступів і диверсій (повстання групи військових в Беже в 1962; вибух на базі НАТО в Танкуше в 1971).

У різних галузях економіки проводилися страйки, не дивлячись на їх заборону законом. У квітні — травні 1962 проходила найбільший в історії Португалії страйк сільськогосподарських робітників південних областей, що добилися 8-годинного робочого дня; у травні 1966 страйкували докери, в листопаді 1969 - суднобудівники Лісабона; страйкували залізничники (страйки в 1968, навесні і літом 1970), металісти, рибаки, службовці. уряд обрушував на демократичні сили суворі репресії.

Мирні демонстрації жорстоко пригнічувалися поліцією і військами; приналежність до комуністичної партії і ін. нелегальним демократичним організаціям каралася багатолітнім висновком; влітку 1964 в Лісабоні відбувався процес 86 армійських офіцерів, що намагалися підняти озброєне повстання в 1962.

У вересні 1968 у зв'язку з важкою хворобою Салазара (помер в 1970) главою уряду і фактичним диктатором Португалії став М. Каетану, що заявив про свою рішучість продовжувати політичний курс його попередника. Прагнучи укріпити свої позиції, Каетану провів деякі реформи, покликані створити видимість поступок вимогам громадськості: у 1969 - формальний розпуск таємної поліції (ПІДЕ), яку фактично замінило Головне управління безпеки при міністерстві внутрішніх справ; у 1970 - зміни в уряді (включення фахівців, т.з. технократів, в його склад), часткову амністію політичних і кримінальних ув'язнених; у 1971 - закон про «відміну цензури», що передубачав, проте, тюремний висновок журналістів, винних в публікації матеріалів, направлених проти «національних інтересів». Була декілька підвищена зарплата окремим категоріям робітників і службовців. В той же час був ухвалений закон (у листопаді 1971) про надання уряду надзвичайних повноважень для придушення заколотів. У жовтні 1973 в Португалії були проведені чергові вибори в Національні збори. Як і на минулих виборах, характер вибіркової процедури і переслідування опозиційних сил забезпечили заняття всіх депутатських місць представниками і прибічниками правлячої партії.

У зовнішній політиці Португалії, для якої в перших післявоєнних. роки була характерна виразно виражена орієнтація на одну країну — США, наголошувалося зближення також з ФРН і Францією. У жовтні 1963 було оголошено про надання ФРН військової бази в Беже, в квітні 1964 підписана португальська для франко угода про створення французької бази на Азорських островах. На початку 70-х рр. уряд Португалії вступив в переговори з Європейським економічним співтовариством, що завершилися в липні 1972 підписанням угоди про вільну торгівлю промисловими товарами, а також про поступове зниження країнами «Спільного ринку» мит на португальські сільськогосподарські товари. У ці роки розширилися контакти Португалія з Південною Родезієй і ЮАР, направлені на придушення національно-визвольного руху в Африці.

В кінці 1950-х рр. в португальських колоніях (у 1951 вони були перейменовані в «заморські провінції») виникли політичні партії, які очолили національно-визвольний рух, що набув форми озброєної боротьби: з 1961 - в Анголі, з 1962 - в Гвінеї (Бісау), з 1964 - в Мозамбіку.

В ході озброєної боротьби патріотичні сили створили центральні політичні і військові органи. Вони звільнили від колонізаторів значні території і налагодили на звільнених територіях роботу місцевих органів влади. У вересні 1973 було проголошено створення незалежної Республіки Гвінея-Бісау. Ще в грудні 1961 від португальського панування були звільнені Гоа, Даман і Діу, які возз'єдналися з Індією.

Відмова португальського уряду надати колоніям незалежність і війна, яку воно розвернуло в Анголі, Гвінеї (Бісау) і Мозамбіку (у 1971 чисельність португальського експедиційного корпусу в Африці досягла 180 тис. солдатів), викликали обурення міжнародної громадськості. ООН неодноразово приймала (всупереч опору західних держав) рішення, що засуджували колонізаторську політику Португалії.

Соціалістичні і багато афро-азіатських країн активно виступили в ООН і поза нею проти португальського колоніалізму. Ряд міжнародних демократичних організацій і конференцій призвали розвернути рух солідарності з трудящими Португалії і народами португальських колоній.

Повалення фашизму (квітень 1974).

Колоніальна війна привела до крайнього виснаження економіки Португалії (фашистський уряд витрачав на цю війну близько половини державного бюджету) і стала одним з чинників, що обумовлюють її відсталість і убогість. Загальна незадоволеність, що повсюдно поширювалася, охопила армію, у тому числі значну частину її офіцерського складу (головним чином середні чини). У березні 1974 мали місце антиурядові виступи окремих військових частин, сигналом до яких з'явилося звільнення у відставку опозиційно налагоджених начальника генерального штабу генерала К. Гоміша і його заступника А. ди Спіноли. 25 квітня повсталі війська під керівництвом офіцерів з Руху озброєних сил (ДВС; оформилося в 1973; до 25 квітня 1974 називалося «Рух капітанів») вступили до Лісабона і зайняли аеропорт, радіостанції, урядові будівлі.

Уряд М. Каетану був зміщений. Рухом озброєних сил була створена Порада національного порятунку, яка очолила генерал ди Спінолу. Були зміщені колишні губернатори «заморських провінцій», розбещені Національні збори, Державна порада, фашистська партія Національна народна дія, охранка (Головне управління безпеки), звільнені політичні ув'язнені (в т.ч. члени ПКП), дозволені демонстрації і мітинги, скасована цензура друку. Порада національного порятунку заявила також про свій намір вступити в переговори з керівниками визвольного руху в португальських колоніях Африки. 15 травня генерал ди Спінолу був проголошений президентом. 16 травня був оголошений склад тимчасового уряду Португалії.

До нього увійшли представники політичних партій, легалізованих після краху фашистської диктатури, у тому числі генеральний секретар ПКП А. Куньял і генеральний секретар соціалістичної партії М. Соаріш. Було почато проведення демократичних перетворень, прийняті заходи до підвищення рівня життя бідних верств населення; почалися переговори представників Португалії з лідерами визвольного руху на «заморських територіях». В ході здійснення цих заходів в уряді і поза ним виявилися розбіжності. На початку липня глава уряду А. та Палма Карлуш і 4 міністри — прибічники уповільнення демократичних перетворень вийшли у відставку. 17 липня приступив до виконання своїх обов'язків новий уряд. У цей уряд, який очолив полковник (пізніше бригадний генерал) Вашку душ Сантуш Гонсалвіш, увійшли представники Руху озброєних сил. Комуністи і представники ін. демократичних сил також увійшли до складу нового уряду. Проте сили реакції, прагнучі обернути назад розвиток Португалії або, принаймні, припинити поглиблення португальської революції, не склали зброї. В ніч з 27 на 28 вересня вони спробували спровокувати озброєне зіткнення в Лісабоні і захопити владу. Намічений правими виступ був присічений. Рухом озброєних сил при активній участі комуністів. 30 вересня генерал ди Спінолу, що виступив проти подальшого розвитку революції, вийшов у відставку. Порада національного порятунку вибрала новим президентом генерала Кошту Гоміша. 11 березня 1975 озброєних сил Португалії, підтриманих португальськими трудящими, завдали поразки групі реакційних офіцерів (вони були пов'язані з генералом ди Спінолой), що намагалася зробити військовий переворот. Змовники і пов'язані з ними особи були арештовані. Генерал ди Спінолу біг за кордон.

З метою зміцнення революційної влади було вирішено конституювати ДВС, додавши йому постійний характер і перетворивши на один з головних органів держави. Як виконавський орган ДВС була створена Революційна порада (замінив Пораду національного порятунку і створену після антифашистського перевороту нову Державну пораду). Революційній пораді, на яку покладається обов'язок керувати розвитком португальської революції, додаються також законодавчі функції. 14 березня було оголошено про націоналізацію всіх банків, через 2 дні — про націоналізацію страхових компаній (за винятком компаній із значною участю іноземного капіталу).

У квітні 1975 було прийнято рішення про націоналізацію ряду ключових галузей індустрії і транспорту і про проведення аграрної реформи, що передбачає обмеження земельних володінь латифундистів. Ці перетворення розглядаються новою владою і всіма прогресивними силами країни як подальші кроки по шляху зміцнення демократії і просування через перехідний період до соціалізму. 25 квітня 1975 відбулися вибори в Засновницькі збори, які принесли повну перемогу партіям урядової коаліції (Португальська соціалістична партія, Народно-демократична партія, ПКП, Португальський демократичний рух). Ці партії (а також Соціалістичний народний фронт і Соціал-демократичний центр) підписали перед виборами (11 квітня) запропоновану ДВС «платформу спільних дій». ДВС, ПКП, всі прогресивні сили країни ведуть боротьбу за зміцнення національної єдності, проти сил, що намагаються підірвати його.

Всупереч опору правих, португальським урядом були поміщені угоди про деколонізацію з керівництвом визвольних рухів в португальських колоніях Африки. 10 вересня 1974 року Португалія визнала як суверенної держави Гвінею-Бісау. В результаті досягнутої домовленості були встановлені терміни проголошення незалежності Мозамбіку (25 червня 1975), островів Зеленого Мису (5 липня 1975), островів Сан-Томе и Принсипи (17 липня 1975) і Анголи (11 листопада 1975). Для підготовки до незалежності в цих країнах створені перехідні уряди.

9 червня 1974 були встановлені дипломатичні стосунки між Португалії і СРСР. Досягнута домовленість про розширення економічних зв'язків і науково-технічного обміну між обома країнами. У грудні 1974 між Радянським Союзом і Португалією підписана торгівельна угода, а також угода про повітряне сполучення і морське судноплавство.

У квітні 1976 вступила в дію нова конституція країни. Політичним партіям дозволялося брати участь в «революційному» процесі створення безкласового суспільства. Націоналізація підприємств і експропріація земель, проведені в 1974–1975, оголошувалися безповоротними. Конституція встановлювала права на збори і страйки, а також на аргументовану відмову від військової служби. Цензура, тортури і страта були скасовані. На виборах соціалісти отримали більшість місць в нових зборах. У червні, після обрання генерала Антоніу Рамалью Еаніша президентом, прем'єр-міністром став лідер соціалістів лідер Маріу Соаріш.

Після 1976 уряду Португалії проводили обережну і помірну політику, направлену на відновлення стабільності в економіці. У уряді Соаріша протягом двох років було мало його прибічників, і переважали міністри від коаліційних партій. На виборах в грудні 1979 і жовтні 1980 союз помірної Соціал-демократичної (колишньою Народно-демократичною) партії і Соціал-демократичного центру отримав незначну більшість голосів. У 1982 Революційна порада офіцерів, яка була дорадчим органом при президентові з 1976, була розбещена і замінена цивільною порадою. Важка економічна криза викликала необхідність в нових виборах в квітні 1983, на яких перемогли соціалісти, що сформували коаліційний уряд з соціал-демократами. Маріу Соаріш зберіг пост прем'єр-міністра.

У 1985 соціал-демократи відмовилися підтримувати уряд Соаріша і отримали більшість голосів на виборах. Анібал Кавасу Силва став прем'єр-міністром коаліційного уряду за підтримки християнських демократів. Маріу Соаріш переміг на президентських виборах в 1986 і став першим за 60 років цивільним президентом Португалії.

У 1986 Португалія приєдналася до Європейського Співтовариства і стала проводити реформи в своїй економіці відповідно до статуту цієї організації. У 1987 соціал-демократи отримали переважне число голосів на парламентських виборах. За підтримки соціалістів вони внесли до 1989 поправок в Конституцію, змінивши марксистську фразеологію 1976. У 1991 Соаріш був переобраний на пост президента. Уряд, вибраний в 1987, завершив виконання чотирилітнього плану в 1991.

Оцінка результатів перехідного періоду.

«Рожева революція» в Португалії привела до швидкого і ефективного перетворення політичної системи – з традиційного квазікорпоративного авторитарного правління в сучасну парламентську демократію. Країна звільнилася від оков, що заважали їй; були відновлені цивільні свободи і вільні справедливі вибори; нормально функціонує парламентська система.

Проте економічні перетворення відбувалися дуже повільно. Всі уряди, у тому числі соціалістичні, головним завданням бачили вирішення проблеми зовнішнього платіжного балансу, приділяючи меншу увагу таким внутрішнім проблемам, як безробіття, інфляція і повільне економічне зростання. В результаті протягом першого десятиліття після революції дохід на душу населення впав нижче за дореволюційний рівень.

Друге десятиліття перехідного періоду характеризувалося значним зростанням всіх показників економічного розвитку. Вступ країни в ЄС і заохочувальна інвестиційна політика соціал-демократичного уряду привели в кінці 1980-х років до збільшення об'єму іноземних інвестицій. В період 1986–1991 приріст виробництва щорік складало від 3 до 5%, а рівень безробіття скоротився з 8% до 4%.

Деякі витрати політики кінця 1980-х років стали виявлятися на початку 1990-х років. Правда, інфляція, яка вагалася в діапазоні від 9% до 14% в другій половині 1980-х років, скоротилася майже до 3% в першій половині 1990-х років, але рівень безробіття збільшився. Країна страждала також від незбалансованого торгівельного балансу, дефіциту платіжного балансу і тягаря зовнішнього боргу. Тим часом спад економіки з періодичним знеціненням валюти і опором програмі приватизації уряду привів на початку 1993 до кризи в промисловості, де сталося значне скорочення виробництва.

Поправки до Конституції в 1988 і 1989, а пізніше до законодавства (наприклад, закон про приватизацію 1990) стерли соціально-економічні сліди «рожевої революції». В результаті змінився напрям реформ у сфері землеволодіння і стосунків між працедавцями і що працюють, державна власність була обмежена підприємствами загального користування і виробничим устаткуванням, а державне регулювання інвестиційної діяльності було скасоване. Економічна політика в середині 1990-х років була направлена на зниження інфляції, а також усунення дефіциту бюджету.

Португалія в 1990-х і 2000-х.

Уряд Каваку Силви зробив ряд кроків, сприйнятих лівою опозицією як обмеження цивільних свобод і прав людини. У вересні 1992 був введений в дію закон, який обмежував право на проведення страйків Віднині в разі страйку в таких життєво важливих галузях, як пасажирський транспорт, енергопостачання і охорону здоров'я уряд міг змусити страйкуючих вийти на роботу. Новий закон 1993 про надання права на притулок дозволяв висилати іммігрантів з країни без вирішення суду. Президент Соаріш намагався чинити опір його прийняттю, і хоча парламент здолав президентське «вето», уряд вніс до нього поправки, які надавали висиланим можливість подавати апеляцію. Заходи кабінету СДП в області скорочення витрат на соціальні потреби викликала протести працівників галузей, що торкнулися. Так, в грудні 1993 прошла страйк 80% португальських лікарів проти політики уряду в області охорони здоров'я і за підвищення зарплати. У 1994 кабінет Каваку Силви розпорядився підвищити плату за проїзд по найважливішому мосту через річку Тежу, що зв'язує столицю Лісабон з півднем країни, що викликало багаточисельні акції протесту водіїв транспорту. Вони продовжувалися в перебігу декількох тижнів. Опозиція звинуватила уряд у введенні «прихованого податку» і внесла до Асамблеї республіки пропозицію про вираження йому вотуму недовір'я, але воно було відхилене в жовтні 1994. Загострився конфлікт між правлячою СДП і президентом Маріу Соарішем. У лютому 1995 соціал-демократи демонстративно вибрали своїм майбутнім лідером Жуакина Фернанду Ногейру, якого президент відмовився затвердити на пост заступника прем'єр-міністра.

На загальних виборах 1 жовтня 1995 СДП потерпіла важку поразку. Число поданих за неї голосів впало з 51% до 34%, вона змогла отримати лише 88 з 230 місць в Асамблеї республіки. Перемогу отримали соціалісти, що набрали 44% голосів і що отримали 112 місць в парламенті. По 15 місць отримали Коаліція демократичної єдності на чолі з ПКП і Народною партією (колишній СДЦ), яка виступала проти зміцнення європейської інтеграції. Новий уряд, що складався з соціалістів і безпартійних, очолив лідер ПСП Антоніу Гутерріш. У січні 1996 соціаліст Жоржі Сампайо був вибраний президентом країни, отримавши близько 54% голосів. Сампайо, юрист за освітою, один з лідерів студентської опозиції проти режиму Салазара, що виступав як адвокат противників диктатури. Після революції 1974 входив в Рух лівих соціалістів, в 1978 вступив в ПСП і наступного року його вибрали в Асамблею республіки. У 1988 став генеральним секретарем соцпартії, в 1989–1995 займав пост мера Лісабона. У січні 2001 Сампайо був новообраний президентом на наступний термін. Він набрав 55,8% голосів, випередивши кандидатів від СДП і Народної партії Жоакима Феррейра ду Амарала (34,5%), ПКП Антоніу ди Абреу (5,1%), Лівого блоку Фернанду Росаса (3%) і маоістській Комуністичній партії португальських трудящих Антоніу Гарсиа Перейру (1,5%).

У травні 1996 парламент прийняв рішення про децентралізацію управління країни. Замість 18 адміністративних округів в континентальній Португалії, губернатори яких призначалися центральним урядом, утворювалися 9 регіонів з розширеними правами. Уряд назвав цей план «реформою століття», права опозиція – «розколом нації». 8 листопада 1998 був проведений референдум з питання про адміністративну реформу, в нім взяли участь менше 50% виборців. План був відхилений 63,6% голосів.

Соціалісти намагалися також здійснити ряд реформ в політичній системі, включаючи введення квоти представництва жінок в парламенті, зменшення числа депутатів, допуск незалежних кандидатів на виборах, проведення референдумів. У 1997 деякі із запропонованих заходів були схвалені парламентом, проте введення квоти для жінок було знехтуване Асамблеєю 5 березня 1999.

Економічна політика уряду Гутерріша орієнтувалася на Маастріхтськие критерії, визначені Європейським союзом і що передбачали скорочення бюджетного дефіциту. Проводився курс на жорстку економію в більшості галузей, поліпшення збору податків. Уряд, підприємці і частина профспілок уклали «соціальний пакт», який обмежував верхню планку підвищення зарплати.

У жовтні 1999 СП укріпила свої позиції на загальних парламентських виборах, завоювавши 115 з 230 місць. СДП отримала 81 місце, коаліція на чолі з ПКП – 17, НП – 15, Лівий блок – 2. У новому кабінеті не було вироблено істотних змін, проте міністерства фінансів і економіки злилися воєдино під керівництвом Піни Моури. Продовжувався розвал системи соціальних послуг (охорони здоров'я, освіти, соціального страхування), що викликало зростаючу незадоволеність населення. У результаті на дострокових парламентських виборах в березні 2002 правляча СП зазнала поразка. До влади повернулися праві партії – СДП і НП. Пост прем'єр-міністра зайняв лідер СДП Жозе Мануел Дуран Баррозу. Юрист і політолог за освітою, він був вперше вибраний до парламенту від СДП в 1985, наступного року був призначений державним секретарем в Міністерстві внутрішніх справ, а в 1987 – державним секретарем із питань співпраці і закордонних справ в португальському МІДе (займався переважно зв'язками з колишніми колоніями в Африці). У 1992–1995 займав пост міністра закордонних справ.

Новий уряд заявив про намір провести неолиберальні реформи в системі освіти, збільшити податки, скоротивши їх прогресивність, приватизовувати державне телебачення, укріпити поліцію і заходи безпеки, обмежити імміграцію, заморозити заробітну плату в державному секторі і скоротити витрати на суспільні потреби.

Участь в ЄС (з 1986) зажадала відміни протекціоністської політики. У 1991 Португалія залишалося найбіднішою з країн ЄС, але членство в цій організації дозволило влити новий капітал в економіку країни. Суми прямих іноземних інвестицій після 1986 щорік подвоювалися

У 1999 році Португалія входить в Європейський Валютний Союз і в зону ЕВРОВ 2004 р. Португалія виступила організатором Чемпіонату Європи по футболу. У 2010 році в країні були легалізовані одностатеві браки.[1]

У Португалії, ймовірно, найліберальніші на Заході закони, регулюючі зворот заборонених наркотиків. У 2001 році Португалія декриминализовала зберігання практично всіх наркотиків, нелегальних в інших розвинених країнах, включаючи, у тому числі, марихуану, кокаїн, героїн і ЛСД. Хоча зберігання законне, перевезення і зберігання кількостей, великих чим «10-денна доза для особистого користування», як і раніше караються позбавленням волі і штрафами. За час декриміналізації в Португалії спостерігалося значне поліпшення статистики смертності від передозування наркотиків, а також скорочення числа знов інфікованих ВІЧ.

160