20. Загальні положення про договір

Договір – це домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (ч. 1 ст. 626 ЦК). На підставі цієї домовленості договір набуває характеру норми права, забезпечується примусовою силою держави у випадку порушення умов договору його сторонами. Договір треба відмежовувати від домовленості, яка може тільки змінити, доповнити, обмежити або припинити сутність правовідносин, але не створити нові.

Принцип свободи договору означає такі аспекти вільності:

• сторони договору є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору;

• сторони мають право укласти договір, який не передбачений актами цивільного законодавства, але відповідає загальним засадам цивільного законодавства;

• сторони мають право врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами;

• сторони у договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд.

Обов’язковість. Свобода договору не означає вседозволеність, свободу від виконання зобов’язань; договір є обов’язковим для виконання сторонами (ст. 629 ЦК).

Обмеження. Безмежна свобода може обернутися свавіллям, завданням шкоди іншим, тому свобода договору обмежується вимогами цивільного законодавства, звичаями ділового обороту, вимогами розумності та справедливості.

Обмеження свободи договору вимогами законодавства:

– сторони договору не можуть відійти від положень актів цивільного законодавства:

1) якщо в цих актах прямо вказано на це;

2) якщо обов’язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає:

а) з їх змісту,

б) із суті відносин між сторонами, тобто, обов’язковість норм права є доцільною, інакше втрачається сенс (встановлення відплатності у договорі дарування буде нонсенсом, безглуздям).

У Цивільному кодексі договірні зобов'язання поділяються на види залежно від правового результату, якого прагнуть сторони. Це такі договори:

• договори про відчуження майна (договір купівлі-продажу, договір дарування тощо);

• Договори про користування майном;

• Договори про виконання робіт;

• договори про надання послуг;

• договори на створення об’єктів інтелектуальної власності та передачу прав на об’єкти інтелектуальної власності та комерційного досвіду;

• договір про спільну діяльність.

Публічний договір – в якому одна сторона (суб’єкт підприємницької діяльності) взяла на себе обов'язок здійснювати продаж товарів, виконання робіт або надання послуг кожному, хто до неї звернеться. Прямою вказівкою закону до публічних договорів відносяться договір роздрібної торгівлі (ч.2 ст. 698 ЦК, договір прокату (ч. 3 ст. 787 ЦК), побутового підряду (ч. 2 ст. 815 ЦК), банківського вкладу (ч.2 ст. 1058 ЦК). Але закон не зазначає, що цей перелік є вичерпним, тому до цієї групи можна віднести інші договори, у тому числі змішані, що мають ознаку публічності, за якими суб’єкти підприємницької діяльності проголошують публічну оферту Ст. 633 ЦК встановлює певні правові переваги для споживача (фізичній особі – не підприємцю), обмежуючи права підприємця-виконавця. У разі необґрунтованої відмови підприємець повинен відшкодувати збитки споживачеві тощо.

Істотні умови договору – це умови, які необхідні та достатні для того, щоб договір вважався укладеним та породжував права та обов'язки сторін (хто, скільки, коли, яким чином, за скільки? тощо).

Предмет договору – це істотна умова договору про передбачуване благо як результат дій, щодо якого існує можливість виникнення речового чи зобов’язального суб'єктивного права у сторін договору після виконання зобов’язань. Як правило, ця категорія в Цивільному кодексі не пов’язується із суб’єктивними правами осіб на це благо, а існує для встановлення певного правового режиму, це певна інформація про благо, яке ще не стало об’єктом цивільних прав покупця, замовника орендаря тощо, однак на підставі юридичних фактів ці права можуть виникнути в суб’єктів чи трансформуватися. Предмет договору треба відмежовувати від об’єкта цивільних прав – певних благ, щодо яких у суб’єктів існують суб’єктивні цивільні права. Предметом договору можуть бути речі, грошові кошти, майнові права, результати робіт, результати послуг тощо.

За загальним правилом ціна не є істотною умовою договору, існує презумпція платності (ч.4 ст. 632 ЦК).

Укладення договору складається з двох стадій, а саме:

• пропозиції особи укласти договір. Ця особа називається оферентом, а пропозиція укласти договір йменується офертою,

• прийняття іншою особою зробленої пропозиції - оферти другою стороною. Особа, що прийняла пропозицію, називається акцептантом, згода на оферту називається акцептом. Оферентом може бути кожна із сторін майбутнього договору.

Оферта має відповідати умовам:

• містить істотні умови договору;

• виражає намір оферента вважати себе зв'язаним договором і запропонованими умовами у разі її прийняття іншою особою;

• спрямована до конкретної особи (декількох осіб).

Момент укладення консенсуального договору – це момент досягнення згоди за всіма істотними умовами. У випадках передбачених законом або договором, моментом укладення реального договору може бути момент передання речі, здійснення інших дій, якщо сторони досягли згоди. Моментом укладення формального договору буде його належне оформлення (письмове, нотаріальне, реєстрація у відповідних державних органах тощо), якщо існують відповідні вимоги закону або хоч одна сторона висунула таку вимогу.