29.Античний скептицизм.

Як філософський напрям скептицизм піддавав сумніву можливість достовірного пізнання світу й існування надійного критерію істини. Він часто поставав як критично-недовірливе ставлення до всього.

Згідно з гносеологією скептицизму кожній тезі можна протиставити антитезу, яка нічим не поступається тезі. На цій основі скептики рекомендують утримуватися від категоричних суджень. Сумнів і утримання від суджень не одне й те саме. Якщо в стані сумніву розум не знає, що вибирати, то у стані утримання від суджень розум знає, що нічого не слід вибирати. У цьому разі він виявляє не слабкість, а силу. Наслідком сумніву чи відсутності знання є розгубленість, сум'яття, почуття жалю і невдоволення, а наслідком утримання від суджень — спокій, незворушність, цілковита внутрішня вдоволеність.

Традиційну для античної філософії думку про залежність щастя людини від успіхів пізнання скептики вважають неприйнятною. Це твердження вони аргументували тим, що філософи не дуже близькі до істини. А якби навіть вдалося знайти її, то це, вважали скептики, не тільки не наблизило б людей до щастя, а навіть віддалило б. Істина є чимось усезагальним, що виходить за межі індивіда і загрожує його підкорити. А той, хто не має судження про те, що добре чи погане, і не уникає його, і не гониться за ним, залишається незворушним.

30. Філософія неоплатонізму.

Неоплатоні́зм — ідеалістичний напрям античної філософії III-VI ст., що з'єднує і систематизує

елементи філософії Платона, Аристотеля та східної філософії. Найвідомішим і значним виразником ідей неоплатонізму є Плотін. Ідеалістична теорія ідей Платона прийняла в неоплатонізмі форму вченя про еманацію(випромінювання) матеріального світу з духовного першоджерела.

Основні творці неоплатонізму: Плотін , Порфирій, Ямвліх, Прокл. Філософським джерелом неоплатонізму є вчення Платона про первинність світу ідей і вторинність матеріального світу. Воно було витлумачено в дусі містицизму. Концепція виникнення і розвитку світу в неоплатоніків дуже складна. Його творцем є надчуттєве абстрактне Єдине, яке шляхом еманації (витіканням) виділяє з себе світовий розум (світ ідей), світову (божественну) Душу і чуттєвий матеріальний світ. Індивідуальна (земна) душа, яка "охоплена" небуттям (матерією, тілом), є часткою світової Душі. Вони взаємопов'язані. Земна душа прагне бути максимально подібною до світової. Гармонія між ними визначається вчинками і діяльністю людини. Чим більше людина керується принципами добра, тим ближчою вона стає до божественної Душі. Тому сенс життя людини - повсякденне духовне самовдосконалення, отже, душа, за неоплатонізмом, повинна весь час очищатися від всього земного. Очищення досягається відмовою від земних потреб та інтересів, постійними роздумами про найвищі Божі істини. Вершиною очищення є стан трансу, коли душа людини зливається зі світовою Душею.

31.Особливості філософського пізнання в епоху Середньовіччя

Характерна особливість Середньовічної філософії – це яскраво виражений релігійний характер, оскільки вона ґрунтується на вірі в Єдиного, ідеях християнського монотеїзму, на ідеї божественного творення. Джерелом усього сущого виступає Бог, як ідеальна потойбічна істота. Бог – вічний, незмінний, всемогутній. Він створив світ з нічого актом своєї волі. Створений богом світ є повністю залежним від нього.

Людина, її роль та місце у світі оцінюється двоїсто. З одного боку, вона – вершина божеств, творіння створене за образом і подобою Божою. З іншого боку, внаслідок гріхопадіння перших людей та вигнання їх з Раю, людина трактується як істота слабка, повністю залежна від волі Бога.

У пізнанні сущого середньовіч філософи виділяють два рівні:

Перший рівень - вищий - знання надприродного. Головний спосіб пізнання - одкровення - передача людям істин, які виходять від Бога і відображають його волю. Бог є не тільки абсолютне благо, але і абсолютна істина, тому один раз отримане в одкровенні знання є догматом, тобто положенням, що не вимагає доказу або аналізу, а прийнятим на віру. У християнстві основними видами одкровення є тексти Біблії або Євангелія. Тільки релігійна віра, тлумачення священних текстів можуть нам дати знання про світ.

Другий рівень - нижчий - знання єства, яке відшукується людським розумом. Тут зразком, нормою вважали тексти Платона і Аристотеля, а також коментарі їх арабських філософів.

Співвідношення цих двох рівнів пізнання інтерпретувалися в середньовічній філософії у проблемі співвідношення розуму і віри, науки, філософії і теології.

32. Основні етапи становлення середньовічної філософії та їх характеристика

У розвитку філософії Середньовіччя можна умовно виділити такі етапи: апологетика (I-II ст.); патристика (II-XI ст.); схоластика (XI - XV ст.);

Розпочинається становлення філософії Середніх віків періодом апологетики. За умов, коли християнство становило переслідувану меншість Римської імперії, коли з нового вчення глузували, представники апологетики зверталися до римських імператорів або широкого загалу із посланнями на захист християн. У таких зверненнях апологети почали розглядати та розробляти важливі світоглядні ідеї, такі як розуміння сутності Бога, характеру та змісту божественного творіння, природи та сутності віри, співвідношення віри та знання.

На зміну активності апологетів прийшла діяльність отців церкви, розпочався етап патристики. Одним з найвідоміших її представників вважається Аврелій Августин. На цьому етапі становлення філософії Середніх віків спостерігається обґрунтування положень християнського віровчення, розширення його серед людей. Пріоритет в осмисленні християнських догм віддається вірі, а не розуму.

Поступово у Середньовіччі з’явилась філософська схоластика. За уявленнями схоластів, світ існує не самостійно, а лише в причетності до Бога. Не слід шукати істину, оскільки її подано в божественному одкровенні. Філософія має за допомогою розуму лише обґрунтувати і викласти цю істину. У цілому, схоластичне філософствування було зосереджене на доведенні реального існування універсалій та буття Бога. Учасники дискусії з цих питань відповідали на них по-різному.

Одні, реалісти, доводили реальне існування тільки загального. Відповідно до кожної конкретної речі існує загальне поняття – універсалій, який існує поза нею, є її причиною, породжує її.

Інші, номіналісти, навпаки, заперечували реальне існування універсалій. Вважали, що справжніми є лише речі, що суттєво сприймаються, а не їх ідеї - універсалії.

33.проблема співвідношення віри та знання в середньовічній філософії.

У середньовічній філософії питання співвідношення віри і знання було основною гносеологічною проблемою. Християнство виходило і виходить з того, що вся істина дана Богом у Святому писанні. Однак, Писання вимагає правильного прочитання. Таким чином, неминуче виникає питання --яке прочитання вважати правильним?

Дискусії з питання прочитання Писання вперше виникають не як чисто філософські, а як результат розбіжності інтерпретації текстів. Для вирішення цієї проблеми був необхідний відповідний інструментарій. І, як такий інструментарій використовуються граматика, риторика і діалектика. Тут вони виступають вже не як «вільні мистецтва», а як засіб проникнення в християнські істини. Таким чином, відбувається звернення віри до знання.

Використання знання для справи віри було необхідно і для звернення до християнства людей невіруючих. Для них була необхідна аргументація. Причому аргументація, що спирається на розум, на його раціональні принципи. Саме такі принципи і були знайдені в платонівській і арістотелівській філософії. 

Офіційна християнська доктрина завжди довірялася тільки церковним ієрархів і, тому, до певного моменту, обговорення питання про співвідношенні віри і розуму залишалося долею вузького кола осіб. Ситуація змінилася з виникненням монастирських шкіл і створенням університетів.  Вони стали «каталізаторами» розвитку в теології питання про співвідношення віри і розуму. На університетських семінарах, де церква офіційно дозволяла вести дискусії на будь-яку тему, а також у монастирських школах питання про співвідношенні віри і знання придбав нову аудиторію і нове звучання.

34.Західна апологетика (Тертулліан про парадоксалізм віри)

Тертуліан - представник антигностицизму всередині ортодоксального християнства, присвятив велику частину своїх праць спростуванню гностицизму і самого пафосу раціонального знання. Особливо великі його заслуги у створенні латинської богословської термінології. У теологічній сфері Тертуліан був першим, хто застосував термін «трійця» замість «тріада». Тертулліану здавалося, що останнє означає «троє різних», а трійця - це «сукупність трьох». Своє розуміння тринитарного монотеїзму він роз'яснив так: троїстість Бога розкривається лише в процесі самовиявлення, коли трансцендентне втягується в історію. Тільки в русі від божественного до людського, тобто в процесі одкровення, вибудовується вся реальність трійці. Однак вона має єдину сутність або субстанцію, тому у всіх трьох особах присутня одна і та ж божественна сила буття. Три особи, за задумом Тертуліана, повинні означати не те, що в Богові є три персони і три волі, а те, що у єдиного Бога є три личини, три маски, до яких він вдається у ході свого самовияву.

Головна теза його вчення - утвердження безумовного примату віри над знанням. За натурою фанатичний і темпераментний, він вклав усі свої здібності в обґрунтування своїх переконань, часто вдавався до парадоксів.  Формулу про наявність у Христі двох природ, що стала для західного християнства основоположною, також висунув він. Він сказав, що Христос поєднав в одному обличчі вічного Бога і смертну людину Ісуса, що представляють дві незалежні один від одного природи, не змішані і не роздільні. Це формулювання лягло в основу того парадоксалізму, який церква і вважає свідченням реальності втілення Христа.

35. Західна патристика (філософська проблематика у Аврелія Августина)

Зміни в суспільному стані християнства не могли не відбитися на характері його ідеології: відпала необхідність захищатися і обґрунтовувати своє право на життя, настав час вказувати шлях і вести світ, що руйнувався, до спасіння. На зміну активності апологетів прийшла діяльність отців церкви, розпочався етап патристики(II-XIст) . Одним з її представників вважається Аврелій Августин, або Августин Блаженний.

У своїх працях "Про град Божий", "Сповідь", "Про Трійцю" Августин розробив філософське вчення про свободу волі і вважав, що людина як своєрідний мікрокосм поєднує у собі природу матеріальних тіл - рослин та тварин, розумну душу і свободу волі. Душа нематеріальна, безсмертна, вільна у своїх рішеннях. Філософ віддавав перевагу вольовим характеристикам людської душі перед розумовими. Звідси виводилася незаперечна першість віри перед розумом (віра передує розумінню) і, зрештою, утверджувався беззастережний авторитет церкви як останньої інстанції у ствердженні будь-якої істини. Отже, свобода волі, за Августином, не абсолютна. Вона обмежена божественним передвічним рішенням, яким Бог одних обрав для врятування та насолоди в майбутньому житті, а інших прирік на одвічні тортури (у цьому суть християнського вчення про божественне приречення). Подібним чином Августин розмежував науку й мудрість. Наука підпорядкована мудрості, бо навчає лише вмінню користуватися речами, тоді як мудрість орієнтує на пізнання божественних справ і духовних об'єктів.

Августин дав принципово нове, лінійне тлумачення часу на відміну від циклічного його тлумачення, притаманного античному світогляду. Поняття про час, як рух від минулого до майбутнього, а не як постійне повторення того, що вже колись було, стало основою формування історичної свідомості.

36.Схоластика (основні проблеми філософського вчення Фоми Аквінського).

Схоластика — це тип релігійної філософії, для якого характерне принципове панування теології над усіма іншими формами пізнання, знання. Фома Аквінський: віра і розум не тільки відрізняються один від одного, але разом з тим і утворюють єдність, гармонійно існують. Рухаючись до істини, розум може вступити у суперечність з догматами віри. Фома стверджував, що суперечність між двома положеннями завжди означає, що одне з них хибне. Фома описує Бога як першопричину і кінцеву мету сущого, як “чисту форму”, “чисту актуальність” або буття.

Основні поняття вчення Аквінського - поняття дійсності і можливості. Кожна річ є поєднанням “матерії і “форми”. Нижчий рівень буттєвості - неорганічні стихії й мінерали, форма яких виступає лише їх зовнішньою визначеністю. Другий рівень - рослини - речі, які визначаються формою з внутрішньою доцільністю. Третій рівень - тварини, тут форма є діючою причиною. На четвертому рівні форма постає як дух, розумна душа - найвище із створеного. Філософ вважав, що всезагальне, або універсали, існують: “до речей” у розумі Бога; у “речах” як ті самі ідеї, що отримали матеріалізацію, “після речей” у роздумі людей як результат абстракції. Метою діяльності людини, за Аквінським, - є пізнання. Досягнення щастя - результат діяльності не стільки волі, скільки розуму. Фома виділяє дві здатності пізнання речей, які притаманні людині - це почуття та інтелект. Пізнання починається з чуттєвого досвіду, коли під дією зовнішніх об'єктів у людини виникають чуттєві образи. З них інтелект абстрагує “умосяжний образ” речі, яка пізнається, і осягає таким чином її сутність. Істину Фома визначав як відповідність інтелекту і речі. Людського індивіда Фома Аквінський вважає як особистісну єдність душі і життєтворного нею тіла. Душа нематеріальна, самодостатня і само суща, або субстанціальна. Державна влада походить від Бога, форма правління в кожному окремому випадку повинна узгоджуватись з обставинами. Фома Аквінський надавав перевагу монархії. Влада правителя повинна підкорятися вищій духовній владі.

37. Розуміння історії в середньовічній християнській філософії.

У середньовіччя ядром соціокультурної матриці була релігія, що визначило торжество історіосфеми провіденціалізму. Першою систематизованою християнської концепцією божественного промислу був провіденціанолізм Августина, що включає в себе теологічну інтерпретацію історії, універсальна теорія про людство і його долях як єдиного, Богом керованого цілого, спирається на основні вузли, взяті з біблійної схеми: гріхопадіння - олюднення Бога - друге пришестя Христа, і що додають історіософської доктрині Августина христоцентричність. Божественна і людська історії протікають у взаємно нероздільних, але протилежних сферах, змістом яких є протиборство двох градів (держав) - Граду Земного, втіленого в Римській імперії, і Граду Небесного, Божого, втіленого в християнської (католицької) церкви. Августинівська концепція жорсткого приречення виключає для людини можливість потрапити в число небесних обранців з власної волі. Схоластики, продовжуючи традицію християнської апологетики, прагнули створити струнку систему християнського світогляду, що вибудовує ієрархію сфер буття, на вершині якої розташовувалася церква. Теоретичне обґрунтування максимальної концентрації влади римської церкви містилося у вченні Фоми Аквінського (1225-1274), який спирався на філософію Аристотеля.

38. Проблема людини в філософії епохи Відродження: гуманізм та антропоцентризм.

Гуманізм — це система ідей і поглядів на людину як найвищу цінність. Світоглядною спрямованістю Відродження було відкриття самоцінності людської особистості, гуманістична спрямованість пізнання. Людина відчуває таку самостійність, яку вона не мала ні в античності, ні в середньовіччі. Її сила, влада над усім існуючим і, над самою собою не потребує ніяких зовнішніх сил — ні природи (античність), ні Бога (середні віки). Людина не просто природна істота, вона творець самої себе і цим відрізняється від решти природних істот. Людина стає хазяїном природи внаслідок усвідомлення себе творцем власного життя та волі. Такої сили і такої влади своєї над усім сущим не знала ні антична, ні середньовічна людина. Філософія Відродження переглядає також середньовічне ставлення до природи. Вона заперечує тлумачення останньої як начала несамостійного,. Але в той же час це не означає повернення до космоцентризму античного мислення, природа трактується пантеїстичне (грецьке "пантеізм" означає "всебожжя"). Бог зливається з природою, неначебто розчиняється в ній, внаслідок чого сама природа обожнюється. Геліоцентрична теорія, створена і обґрунтована М.Коперником, повністю заперечувала середньовічні теологічні уявлення про Всесвіт і місце людини у ньому. Вона відкривала принципово нові шляхи для розвитку природознавства, зокрема фізики та астрономії. Д.Бруно, розвиваючи геліоцентричну теорію, висунув ідею безкінечності Всесвіту та множинності в ньому світів.