11.Східний і західний типи філософствування.

Філософія Стародавнього світу зародилася

співвідносно трьом центрам цивілізації: Індії, Китай, Стародавня Греція. На Сході (Індія) у філософії висловилися особливості менталітету

самозаглиблення, самоспостереження, що шукає і осягає істину в глибині власного духовного життя, тому тип світогляду можна назвати споглядальним. Але піти у самого себе від світу до кінця неможливо. Відмовитися від природи можна, тільки дотримуючись правила духовної практики. Інша стихія Сходу - культура Китаю - породила філософію, звернену до природи і її життєвим силам. Звідси тип світогляду - натуралістичний, де у відношенні до світу людина відчуває себе частиною природи, її дух творчий. Парадоксальним виглядає прагнення східної мудрості досягти стану повного розчинення індивідуального в загальному, прагнення зануритися у якусь первісну порожнечу, первісну світову тишу. 

Західна цивілізація бере початок у Древній Греції. Греки побачили у світі об'єкти для аналізу. Ставлення до світу виразилося у світогляді дослідника, суворо дотримує дистанцію між собою і об'єктом, який прагне і що встановлює діалог у відносинах, що аналізує самі ці відносини.

Для східного типу філософствування притаманний ірраціоналізм, як методологічна традиція. Ірраціоналізм – це філософія яка,осягаючи позамежні сутності світу, користується надраціональними методами пізнання: одкровення, інтуїція, медитація тощо. В той час як західний тип філософствування керується раціоналізмом. Розум – головний шлях пізнання миру і людини.

На сході переважає етична проблематика, а захід відрізняється розмаїтістю проблематики. На різних етапах історичного шляху висувалися на перший план ті або інші проблеми: онтологічні (ранньогрецька філософія), етико-психологічні (середньовічна), гносеологічні (новий час).

12.Роль та призначення філософії в історії та сучасному світі.

Філософствування означає пошук цілісної картини світу, перетворення його на універсам, надання йому завершеності і створення з частини цілого. Філософія навчає мислити і пізнавати навколишній світ і себе самого, умінню дивлячись - бачити. Як форма певного відношення до дійсності філософія допомагає долати духовну порожнечу, стає важливим фактором об'єднання людства зі світом природи.

Таким чином, зародження філософії, з одного боку, постало могутнім стимулом розвитку людини як соціального суб'єкта, що усвідомлює своє місце у світі, відношення до нього і до самої себе, а з другого — людська історія у своєму поступальному розвитку постійно вимагала усе більшого проникнення філософського знання в таємниці буття й усвідомлення сенсу життя. Особливо роль філософії зростала в кризові періоди суспільного розвитку, на переломних етапах, коли економічні, соціально-політичні і духовні потрясіння щораз з новою гостротою порушували питання про сутність людини, зміст її буття, принципи зв'язку зі світом, із суспільством, її покликання, обов'язки, перспективи і можливості, цінності, на яких варто орієнтуватися у своїй діяльності, і шляхи досягнення своїх цілей. 

Філософія за всіх часів виконувала в суспільстві триєдине завдання:

1) розкриття природи і сутності світу, його будови і стану, в якому він знаходиться, природи і сутності людини, її місця у світі, відношення до нього і до себе;

2) вироблення принципів, що визначають спосіб підходу до аналізу, оцінки явищ, процесів і сприятливих для визначення світоглядних орієнтирів, життєвих установок, усвідомлення цілей і сенсу життя;

3) пошук шляхів і засобів для реалізації, досягнення важливих для життя цілей.

13.Філософія як раціоналізований та

систематизований світогляд.

Світогляд – це система уявлень людини про світ, місце лю­дини у світі, відношення людини до свiтy та до самої себе. Світогляд містить знання, переконання, цінності, ідеали, організовані у єдину систему, у центрі якої завжди перебувають уявлення людини про себе. Саме поняття «світогляд» ширше ніж «філософія», і слугує підґрунтям для філософії.

Філософія – це системно-раціоналізований світогляд. Спочатку вона виступає як пошук світової мудрості. Термін “філософія” в перекладі з грецької означає “любов до мудрості” (phileo – люблю, sophia – мудрість). Вважається, що це слово вперше застосував давньогрецький математик і мислитель Піфагор (VI т.. до н.е.) стосовно до людей, які прагнуть до інтелектуального життя і правильного способу життя. Завдяки Платону цей термін закріпився у європейській культурі. Спочатку він означав сукупність усіх теоретичних знань, що охоплювала не тільки практичні спостереження і висновки, початки наук, але і роздуми людей про світ і про себе, про сенс життя і цілі людського існування. Мудрість цінувалась тому, що дозволяла приймати практичні рішення, служила засобом керівництва людською поведінкою і способом життя. Джерелом розвитку філософії на перших етапах були спостереження людини за її власним життям, її сім’єю, суспільством, державою.

Філософія успадкувала від міфології і релігії їхній світоглядний характер, світоглядні схеми, а також весь обсяг позитивного знання, здобутого людством протягом тисячоліть. Але вирішення світоглядних проблем відбувається під іншим кутом зору, а саме з позицій раціональної оцінки, з позицій розуму. Ідея філософії – результат її історичного розвитку; зміст цієї ідеї – відображення дійсних суперечностей розвитку філософії і всього того, що визначає зміст і форму цього розвитку.

14.Філософія Давньої Індії: культурно-історичні передумови та етапи становлення.

Виникнення філософії - не швидкий «одноразовий акт», а тривалий процес поступового виявлення специфічного філософського змісту на фоні міфології та релігії. В Індії коріння перших філософських узагальнень сягає міфологічних текстів «Вед». Виникнення філософії в Давній Індії відноситься приблизно до II тис. до н. е., коли на її території почали формуватися рабовласницькі держави.

Індійській філософії притаманна деяка хронологічна невизначеність, відсутність точного датування філософських текстів. І все ж традиційно виділяють три основних періоди:

1) Ведичний . До цього періоду відносять виникнення Вед, Брахманів, Упанішад. Веди – це священні книги індусів, написані віршами та прозою, збірки гімнів, молитов, заклинань,легенд. Брахмани – це своєрідні коментарі до текстів Вед, в яких тлумачиться сакральний смисл давньоінд.ритуалів. Упанішади – завершальний етап у розвитку Вед. Це загальна назва різних за своїм характером та обсягом трактатів релігійно-філософ.змісту.

2) Епічний . У цей період сформувались основні філософські течії(даршани).

3) Третій період - створення сутр, канонічних творів, що викладали суть того чи іншого філософського вчення (починається з осмислення текстів Упанішад). Лаконічність сутр породила велику коментуючу літературу бхаш'я, що тлумачила ідеї основоположників філософських систем.