67.Філософія неотомізму: розвиток філософської традиції (е.Жільсон, ж.Марітен, к.Войтило).

Неотомізм одна з найавторитетніших течій у філософії, офіційна філософська доктрина Ватикану. Провідні представники цього напрямку: Е.Жільсон,Ж.Марітен,К.Войтила. Неотомізм відроджує і модернізує теїстичне вчення Ф. Аквінського, центральним принципом якого є принцип гармонії віри та розуму.

Е. Жильсон, виходячи з доказів існування Бога та досліджуючи Його природу, дійшов таких висновків:Бог – єдина, вища, незмінна сутність, якій належить буття. Бог – першопричина всього існуючого.Бог наділяється такими якостями, як простота, досконалість, мудрість, благість.Бог є вічним,єдиним. Серед досконалостей Бога слід відзначити три головні: розум, воля, життя. Бог вищою мірою володіє розумом.Бог – це суще, яке є причиною життя самого себе й інших речей.Отже, Бог – єдиний і безпосередній творець різноманітних сущих, що утворюють цей світ.

Жак Марітен . Він будує свою концепцію на синтезі релігійних уявлень і наукових досягнень ХХ в.Влада належить народу, але її джерело полягає в Бозі. Він - джерело природного права. Марітен чітко розділяє поняття свободи Божественної і свободи людської. Остання є необхідна умова формування особистості. Вона реалізується в рамках соціальних і політичних інститутів. Свобода людини зумовлена ​​Божественним провидінням. Він бачить благо людини не в матеріальному достатку, а в його духовній сфері. У житті людини повинне знаходитися місце не тільки людським, але і Божественним цінностям. Трагічність сучасного розвиненого суспільства полягає в забутті Божественних цінностей.

Войтила виступає проти односторонньої орієнтації католицизму на неотомізм, оскільки той обмежується вивченням людини лише «ззовні». Для пізнання людини «зсередини» Войтила прагне доповнити неотомістской «філософію буття» феноменологічним описом, екзистенціалістським досвідом, окремими положеннями неопозитивізму та лінгвістичної філософії. Войтила виступає за помірне сприйняття католицизмом протестантського «теологічного евристичного методу».

68.Проблема розуміння в герменевтиці.

Герменевтика  — напрям наукової діяльності, пов'язаний з дослідженням, поясненням, тлумаченням філологічних,також філософських, історичних і релігійних текстів. Загальнофілософська проблема герменевтики вперше була розроблена німецьким протестантський теологом Ф. Шлейєрмахером та філософом В. Дільтеєм.

У Ф. Шлейєрмахера герменевтика мислиться як мистецтво розуміння чужої індивідуальності. Основне завдання герменевтичного методу – зрозуміти автора і його текст краще, ніж він сам розумів себе і своє творіння. Предметом герменевтики виступає насамперед вираз, а не зміст, тому що саме вираз є втілення індивідуальності.

Концепція В. Дільтея полягає в такому: те, що людина знаходить в іншому, вона знаходить в самій собі як переживання; те, що вона сама переживає – може знайти в іншому через розуміння. Звідси – розуміння визначається як саморозуміння, оскільки в прояві чужої індивідуальності не може бути нічого такого, чого б не було в індивіда, який пізнає. Тобто, виходить замкнуте коло: інтерпретатор може побачити в матеріалі, який пізнається, лише те, що вже є в ньому самому.

Розірвати це хибне "герменевтичне коло" можна, на думку Ф. Шлейєрмахера і В. Дільтея, шляхом встановлення гармонії між двома духовно-душевними світами автора та інтерпретатора. Хоча ці спроби й не принесли бажаних результатів, саме прагнення створення загального методу пізнання культурно-історичних явищ, безсумнівно, має велике значення.

У наш час філософська герменевтика набула широкого розповсюдження в світі. Самі західні філософи пов'язують цей процес з виникненням кризи довіри до всіх сьогодні існуючих філософських вчень та розчаруванням в цінностях, що були до цього.Герменевтика все активніше втручається в ідеологічну діяльність різних культурних об'єднань, філософських напрямків, претендуючи на універсальність свого положення. Вона прагне виступати методом об'єднання й упорядкування розгалужених і суперечливих течій сучасної західної філософії.