93. Онтологічний статус явищ свідомості. Проблема ідеального.

ІДЕАЛЬНЕ — характеристика онтологічного статусу свідомості, згідно з яким свідомість не відтворює дійсність у вигляді копій, а фіксує її через виявлення суттєвих, необхідних зв'язків та через доведення параметрів будь-якого сущого до гранично можливого виміру

ОНТОЛОГІЧНИЙ СТАТУС СВІДОМОСТІ - здатність людської свідомості мати у своєму змісті те чого без свідомості або поза свідомістю не існує і існувати не може; йдеться насамперед, про ідеації, предметність, цілеспрямованість, саморефлексію.

ПРЕДМЕТНІСТЬ — здатність людської свідомості вибудовувати свій зміст із опорою на ідеальні системи визначень (чи відліку), внаслідок цього цей зміст не збігається із наочно спостережуваним; завдяки такій здатності людина може бачити в речах світу не лише чуттєво надане, а й приховане, потенційне, належне; в цілому: предметність — це сприйняття людською свідомістю дійсності у вимірах людської інтелектуальної та матеріальної діяльності.

ЦІЛЕСПРЯМОВАНІСТЬ — характеристика людської свідомості, пов'язана із її здатністю подумки вибудовувати образи та процедури майбутніх дій, здатність в подальшому концентрувати людські зусилля на їх реалізації.

У саморефлексії свідомості проявляє себе момент субстанційності свідомості, тобто той момент, коли свідомість задля свого існування не потребує ніяких зовнішніх підкріплень чи засвідчень.

Характерні риси ідеального ми виявляємо через співставлення зі сферою матеріального:

• ідеальне не існує поза своїм матеріальним носієм;

• ідеальне формується, виражається і передається матеріальними засобами, проте лише до них не зводиться;

• ідеальні моделі дійсності людина створює для того, щоб краще осягнути світ, в якому вона живе.

Проте вони не можуть бути достовірними, точними копіями реальності. Людина завжди моделює світ відповідно до власних інтересів і потреб. Такий суб’єктивізм не дозволяє досягти максимально обґрунтованого, неупередженого опису світу. Отже, ідеальне буття – це буття опановане психікою людини, яке виражає ставлення людини до навколишнього світу.

94. Пізнання як предмет філософського аналізу (пізнаваність світу, структура та закономірності процесу пізнання).

Філософів завжди хвилювала проблема пізнавального ставлення людини до дійсності. Вони шукали відповіді на питання: які закономірності пізнавальної діяльності людини; які її можливості та здібності; які передумови, засоби та форми пізнання; які умови й критерії його істинності й достовірності.

Нові знання про себе, про світ людина отримує в результаті пізнання. Пізнання – це найважливіша функція свідомості, в результаті якої виникають суспільні знання. Процес пізнання має суспільно-історичний характер, тобто пізнавальні здібності людини, її мислення ще й формуються в процесі суспільного розвитку, на основі праці, в процесі засвоєння людиною мови, набутих людством знань.

Основна та рушійна сила пізнання – практика, практично-матеріальна діяльність людей. Практичні потреби стимулюють розвиток пізнання, на відміну від матеріальної діяльності пізнання є ідеальною, духовною формою освоєння світу.

Пізнання як процес – це діалектична єдність суб’єктивного та об’єктивного, тобто людини як суб’єкта пізнання наділеного свідомістю та об’єктивного відносно нього об’єкта пізнання.

Об’єкт пізнання – це фрагменти об’єктивної реальності, які потрапили в поле практичної і пізнавальної діяльності людини.

Суб'єкт пізнання - це той, хто діє, впливає на об'єкт. Людина не є суб'єктом сама по собі. Вона стає і усвідомлює себе суб'єктом тільки в процесі предметної діяльності і спілкування. Під суб'єктом слід розуміти людину, яка є вихідним пунктом життєвої та пізнавальної активності, що здобуває знання, вибудовує теорії та концепції, зберігає й історично передає їх новим поколінням

Посередники пізнання - це засоби пізнання як матеріального характеру (знаряддя праці, прилади, інструменти, комп'ютери тощо), так і ідеального (поняття, категорії, художні образи, моральні норми, наукові теорії, концепції тощо).

Основні закономірності процесу пізнання: по-перше, пізнання трактується як діалектичний процес наближення суб’єкта до об’єкта, рух від незнання до знання, від знання неповного і неточного до знання більш повного і точного; по-друге, визнання об’єктивності світу; по-третє, визнання можливості відображення об’єктивного світу в свідомості людини; по-четверте, визнання практики як основи пізнання і критерію істинності знання.