79. Розвиток філософської думки в Україні за радянської доби.

У розвитку української філософії за радянських часів можна виокремити такі періоди: 20-ті роки; період сталінізму (30—50-ті роки); кінець 50-х — 80-ті роки; період перебудови. Особливо жорстоких репресій зазнали інакодумці в Україні упродовж 60-х — першої половини 80-х років XX ст..

Розвиток української філософської думки після 1917 р. є складним і суперечливим. Слід зазначити, що вже з 20-х років в Україні з'являються два філософських центри. Як харківські, так і київські мислителі головну увагу приділяють дослідженню української філософської спадщини, естетичних і культурних надбань народу. Так, історик Д. І. Багалій видав монографію про Г.С. Сковороду, а етнограф і літературознавець М.Ф.Сумцов - працю з історії філософської думки в Україні. Дослідженням філософських проблем природознавства, спеціальної та загальної теорії відносності, квантової механіки і електродинаміки, мікробіології і фізіології рослин, біології головного мозку і таким іншим займалися такі видатні вчені-філософи: Д.І. Блохінцев, В. П. Затонський, О. В. Палладій, С. Ю. Семковський, М.Г.Холодний, В. О. Юринець таін.

На жаль, із 30-х років в силу тих обставин, що склались у Радянському Союзі, філософські дослідження згортаються, підпорядковуються ідеологічним вимогам партії та уряду. Філософія стає служницею політики. Апологія рішень з'їздів та пленумів компартії стали головним у діяльності більшості філософів, що істотно знизило теоретичний рівень досліджень у 30 - 50-ті роки.

Якісно новий етап розвитку філософської думки в Україні розпочався з 60-х років. Пом'якшення політичного клімату сприяло створенню атмосфери творчого пошуку, об'єктивного підходу до аналізу складних явищ суспільного життя. "Шестидесятники" розхитували підвалини догматизму, партійної ортодоксії та консерватизму. П. В. Копнін та його однодумці утверджували нове бачення філософії, закликали з нових позицій осмислювати західноєвропейську філософську думку. Здійснюється розробка проблем логіки наукового пошуку, теорії пізнання, закономірностей побудови і розвитку наукової теорії, типології форм мислення тощо.

С.Б.Кримський, М.В.Попович, П.Ф.Йолон, Е.С.Ледніков та інші плідно працювали на ниві методології науки, а філософські проблеми природознавства (фізики, біології, астрономії, математики тощо) досліджували В.М.Глушков, А.П.Маркевич, П.С.Дяшлевий, І.Г.Підоплічий, К.М.Ситник, О.К.Кедровський, Р. В. Чаговець і багато інших.

Усунення з посади М. Хрущова і заміна його у 1964 р. Л. Брежнєвим були результатом намагань партійної бюрократії зупинити процес демократизації обмеженими репресіями. Крім того, партійну бюрократію спонукала до рішучих дій «Празька весна»1968 р. Саме тому в 1965 р. Україною прокотилася хвиля арештів. Про роль політичних та ідеологічних чинників у діяльності Інституту філософії 60—70-х років дає уявлення стаття В. Шинкарука «Хрущовська відлига» і нові тенденції в дослідженнях Інституту філософії АН України в 1960-х роках.

Провідними українськими філософами цього періоду ХХ ст. були Дмитро Чижевський (1894–1977) і Микола Шлемкевич (1894–1966). Дослідження Д. Чижевського присвячені культурі українського, російського, польського, словацького, чеського, німецького народів тощо. Значним є його доробок у дослідження філософської спадщини Сковороди. Слід зазначити, що розгляд історико-філософської проблематики здійснюється в контексті впливу національної специфіки, національного характеру тощо. Досить багато уваги приділяє він дослідженню понять "нація" і "людство". Нація розуміється ним як у раціоналістичному, так і романтичному аспекті. Раціоналістичний підхід дає змогу виявити особливе, тобто національне. Проте Чижевський відмічає, що справжню цінність складає загальнолюдське, наднаціональне. Національне, яким би повнокровним воно не було, поступається загальнолюдському. Провідною ідеєю філософії Миколи Шлемкевича було шукання правди. Переконаний ідеаліст, він прагнув до здійснення ідеалів Шевченка і Франка про добро, правду і красу, за нову українську людину, озброєну ідеєю національної свідомості й соборності, шукав нових доріг для українського суспільства, для його морального зміцнення і державного оформлення.

Отже можна зробити висновок, що перща половина ХХ ст. вважається першою хвилею відродження. Відродження пов’язане з творчістю В. Винниченка, Є. Маланюка, Д. Чижевського, М. Хвильового, а також репресованими в 1937 році – Демчуков, Юрчаком, Степановим. Початок 60-х рр. пов’язаний із діяльністю І. Копніна а також з другою хвилею відродження української філософії.

80. Сучасна українська філософія: ключова проблематика та стрижневі ідеї.

 У сучасних умовах розробку філософських проблем в Україні здійснює значний загін фахівців, які сконцентровані в Інституті філософії та Інституті суспільних наук АН України, на філософському факультеті Київського державного університету, на кафедрах філософії вищих навчальних закладів України. Проголошення Україною незалежності дало новий поштовх розвитку суспільствознавчої вітчизняної думки і, зокрема, філософської культури.

Структура філософії України визначається в залежності від соціокультурного фону. В історію філософії як науки входять, по-перше, дослідження історії філософської думки в Україні як невід'ємної складової частини світової культури. Функціонування філософських ідей створює філософсько-світоглядний ґрунт тієї культури, що об'єднує людей, які живуть в Україні і формують її народ.

По-друге, історія філософії в Україні охоплює філософські проблеми і теорії, розроблені і сформовані саме філософами вихідцями з України. Це найвіддаленіші від суто української національно-культурної проблематики дослідження. У них слабкіше виражається характер власне української культури. Нарешті, до історії української філософії входять дослідження її специфіки, національних особливостей, традицій. Мова йде про світоглядну ментальність, що визначає власне українське бачення світу, про комплекс світоглядних ознак, що зумовлюють визначеність духовного світу нації в контексті історії культури людства. Урахування усіх складових у їх взаємодії дозволяє усвідомити самобутність філософії в Україні, починаючи з Київської Русі.

81. Становлення онтологічного знання в європейській філософській традиції.

Онтологія є найважливішим розділом метафізики як вчення про граничні засади буття, пізнання та ціннісного відношення людини до світу.

Онтологія розглядає такі питання як походження світу, його закони і зв’язки, напрямки розвитку світу. Розгляд цих питань привів до появи категорій: буття, простір, час.

Вперше термін «буття» використав античний філософ Парменід (V–ІV ст. до н.е.). Він вважав, що буття реально існує,воно є незмінним і непорушним, що немає нічого іншого в світі, крім буття. Платон стверджував існування «світу ідей» і «світу речей». Справжнім буттям, на його думку, наділений лише одвічний, незмінний «світ ідей».

Філософи античності по різному тлумачили поняття «буття», але всі вони під цим поняттям розуміли все, що істинно існує, що є незмінним і вічним, і само породжую себе.

Середньовічна християнська філософія розрізняє буття божественне та буття утворене, тобто Бога і світ, який він створює із нічого та підтримує власною волею. Буття ототожнювали з Богом, і цілком актуальним вважалося лише буття Бога.

В епоху Відродження буття ототожнювалося з природою, що водночас заперечувало саму онтологію. Абсолютним буттям наділяється свідомість. Буття перетворилося з об’єктивного на суб’єктивне.

Філософи Нового часу пов’язують проблему буття лише з людиною, відмовляючи буттю в об’єктивності. Людина, її свідомість, її проблеми, її життя стали сприйматися як єдине безсумнівне та істинне буття.

Німецькі філософи трактували буття також по різному. У філософії І. Канта наявні два центри абсолютного буття: «Я» і речі в собі. І. Кант відмовив онтології в праві бути наукою, довівши, що її претензії на самостійне бачення світу призводять до антиномій. У його вченні онтологія фактично була зведена до гносеології. Що таке буття (світ), його принципи, людина може знати тільки з розуму (розсудку), який надав апріорні форми цьому буттю.

Для Гегеля істинне буття збігається з абсолютним духом і є не інертною реальністю, а об’єктом діяльності, сповненим неспокою, руху й фіксованим у формі суб’єкта.

Сучасна філософія знову повернулася до теми О. як універсальної теорії буття. Сучасна матеріалістична філософія вважає, що буття – це реальна існуюча стабільна, самостійна,, вічна, безмежна субстанція, що містить у собі все суще матеріального і духовного світу.