Запитання № 26

Проаналізуйте процес колективізації сільського господарства в Україні

та його наслідки.

Потреби форсованої індустріалізації ("надіндустріалізації") надзвичайно загострили проблему коштів. Примусовою працею можна було звести велетенські корпуси заводів, але як наповнити ці корпуси новітнім технічним устаткуванням? Його потрібно було купити за валюту на Заході і єдиним джерелом одержання необхідних коштів став продаж за кордон зерна. Проте вже взимку 1927/28 рр. в СРСР вибухнула хлібозаготівельна криза (селяни відмовлялися здавати хліб за свідомо заниженими цінами при дуже цінах на промислові товари - так звані "ножиці цін"). Шлях виходу із кризи сталінське керівництво вбачало не у підвищенні закупочних цін на с/г продукцію, а у поверненні до методів "воєнного комунізму", насильницькому вилученню хліба. Під загрозою штрафів і конфіскації майна (для цього в Кримінальний кодекс було внесено відповідні зміни) почалися прямі реквізиції зерна. Сталін і його оточення дедалі більше переконувались у тому, що потрібно змінити залежність більшовицького режиму від значної кількості неконтрольованих і непідвладних комуністичній партії індивідуальних, приватних селянських господарств (25-30 мільйонів по СРСР), на керовані і контрольовані владою колгоспи, які мали стати надійними постачальниками хліба державі (приблизно 200-300 тисяч колгоспів).

Окрім цього тоталітарна система залишалась незавершеною, доки зберігалась приватна власність і відносна економічна незалежність селянства. Із створенням колгоспів зміцнювалась соціальна база диктатури пролетаріату; оскільки внаслідок колективізації відбувався активний процес пролетаризації селянства. Все вищенаведене і було причинами колективізації.

У 1929 році на Заході почалася затяжна економічна криза, яка призвела до різкого падіння цін на хліб. Це означала, що більшовицькому керівництву для одержання необхідної кількості валюти потрібно було збільшити експорт зерна. Листопадовий (1929 рік) Пленум ЦК ВКП(б) прийняв курс на здійснення суцільної, масової колективізації, який відкрив одну з найтрагічніших сторінок української історії.

Україні, як основному постачальнику зерна відводилось особливе місце : вона мала стати прикладом того, як організувати великомасштабне колективне господарство. Згідно постанови ЦК ВКП(б) "Про темпи колективізації..." (5 січня 1930 року)- колективізація в Україні мала завершитись весною 1931. Місцеве керівництво скоротило цей термін : до осені 1930 року. Тим часом менше ніж за рік у республіці належало колективізувати всі селянські господарства. Такі високі темпи колективізації могли забезпечити тільки насильство і примус. Це означало фактичне проголошення війни селянству, яке не бажало йти в колгосп. Хоча формально передбачався добровільний вступ до колгоспів, селян примушували подавати заяви, погрожуючи репресіями. Той, хто не вступив до колгоспу, прирівнювався до ворога радянської влади і злочинця.

Одним із головних напрямків колективізації стала «ліквідація куркуля як класу». Термін "куркуль" окреслювався дуже приблизно до нього відносили не лише тих, хто використовував найману працю (хоча цей критерій видасться дуже сумнівним з огляду на сезонний характер роботи на селі), а й тих селян-одноосібників, які застосовували в своєму господарстві мотор, або просто мали хату, покриту бляхою. Врешті ""куркулями" і їх посібниками "підкуркуль­никами" оголошувалися ті селяни-середняки і навіть незаможні селяни, які не хотіли добровільно йти до колгоспу. Тому ""ліквідація куркуля як класу" зачепила широкі маси населення в Україні. Якщо в 1928 році офіційно визнана кількість куркульських господарств в Україні становила 71,5 тисяч, то в дійсності до 1932 року тут було ліквідовано 200 тисяч господарств.

"Ліквідація"" набрала різних форм:

1. Так звані контрреволюційні куркульські активісти-селяни, які активно противились колективізації-підлягали розстрілу або ув'язненню;

2. Заможніші ""куркулі", не помічені в акціях опору, виселялися у відділені райони СРСР;'

3. Менш заможні - виселялися в інші повіти в межах України.

"Куркулям" дозволялося брати з собою лише те, що вони могли нести на собі. Депортовані опинялися на становищі "спец поселенців" їм не дозволялося залишати свої поселення, вони перебували під постійним наглядом і позбавлялися політичних прав на 5 років. Режим "спец поселень" наближався до кріпацтва (якщо вільна дівчина чи парубок брали шлюб із "спец поселенцями", вони самі переходили до цього стану!!!). Для того, щоб унеможливити втечу в міста, в Україні в грудні 1933 року було введено систему внутрішніх паспортів, яка фактично прикріплювала селян до сіл і не дозволяла їх вільно покидати.

Опір селянства змусив Сталіна на деякий час пригальмувати темпи колективізації - 2 березня 1930 року в газеті "Правда" з'явилась його стаття "Запаморочення від успіхів". У ній він демагогічно заявив, що "" колгосп - справа добровільна", і звинуватив у "перегинах" в проведенні колективізації місцевий апарат, переклав вину з власної голови на місцеву владу і попереджував соціальний вибух. Проте селянам дозволили покинути колгоспи: близько 50 % селян скористались такою можливістю. Але вже у вересні 1930 року відновився наступ на селян-одноосібників через введення непомірного оподаткування та інших засобів (тим, хто вийшов з колгоспу не повергали реманент і худобу, давались найгірші земельні наділи - і ті не водному місці тощо). В результаті цих заходів до кінця 1932 року в УРСР вдалося колективізувати близько 70 % господарств, а в 1935 році-93 %. В 1937 році в УРСР налічувалося 27,3 тисячі колгоспів.

Висновок :

Отже внаслідок колективізації було зламано хребет самостійному українському селянству, знищено найбільш працьовиту верству, вбито мотивацію до праці, почуття господаря. Поневолення останнього відносно незалежного класу селянства сприяло остаточному утвердженню тоталітарної системи.