Музично-освітня система україни у другій половині хх століття

3.1. Періодизація музично-освітньої системи в Україні в другій половині хх століття

Друга половина ХХ століття характеризується значними змінами в музично-освітніх процесах, які відбувалися на теренах України. Стрімкий розвиток політичної, соціальної та економічної сфер життя пов’язаний з відродженням промисловості, народного господарства, поліпшенням соціальних умов громадян, вимагав підвищення рівня освіченості молоді. Відкривалися восьмирічні й середні школи, які забезпечували всебічний розвиток особливості, були засобом морального, розумового, трудового, фізичного і естетичного виховання.

Усвідомлення історичного розвитку музичного виховання в масових загальноосвітніх навчальних закладах другої половини ХХ століття і запровадження музично-освітніх концепцій в практику роботи з учнями різних вікових груп уможливлює здійснити періодизацію музично-освітньої системи і виділити чотири періоди її становлення і розвитку.

Перший період розвитку музично-освітньої системи охоплює 1945-1961 роки і характеризується як період відбудови і відновлення музично-освітньої системи зруйнованої в період другої світової війни. Саме у цей час Радянська Україна значно розширила свої кордони, змінився склад населення (включення Західної України до складу СРСР), зросла політична і економічна вага держави на міжнародній арені.

У післявоєнний період і на початку 50-х років уроки музики і співів залишалися в початковій школі. За нестачею спеціалістів музичне виховання здійснювали вчителі початкових класів, які значною мірою замінювали їх на уроки з інших предметів, або дозволяли учням займатися самопідготовкою. У кращому випадку – розучували з голосу пісні передбачені для проведення запланованих виховних заходів. Вчителям дозволяли звільняти від хорового співу і роботи на уроці учнів, які співали фальшиво.

У середині 50-х років школи поповнилися молодими спеціалістами, які закінчили вищі навчальні заклади. На цей час вчителів музики і співів готували на історичних і філологічних факультетах педагогічних інститутів. Студенти-випускники після закінчення навчання отримували дипломи вчителів історії з додатковою спеціальністю музика та російської мови з додатковою спеціальністю музика. Навчальним планом з фахової підготовки передбачалося оволодіння музичним інструментом, навичками диригування, студенти вивчали теорію й історію музики та методику музичного виховання, співали в хорі.

Другий період розвитку музично-освітньої системи охоплює 1962-1980 роки і характеризується як період реформ і створення системи музично-педагогічної освіти спроможної забезпечити вчителями музики і співів восьмирічні та середні загальноосвітні школи. Поштовхом для реформування музично-освітньої галузі стали рішення ХХІ з’їзду комуністичної партії СРСР, на якому естетичне виховання розглядалося як важливий чинник формування духовності підростаючого покоління.

Починаючи з 1962 року в різних регіонах України при педагогічних інститутах Дрогобича, Запоріжжя, Києва, Луганська, а пізніше Вінниці, Івано-Франківська, Кіровограда, Ніжина, Одеси, відкривалися музично-педагогічні відділення, які згодом переросли в самостійні музично-педагогічні факультети, де готували вчителів для міських і сільських загальноосвітніх шкіл.

Зміст музично-педагогічної освіти досліджуваного періоду включав суспільно-економічну, психолого-педагогічну та фахову підготовку майбутніх учителів. Серед фахових дисциплін чільне місце відводилося навчанню гри на основному музичному інструменті та формуванню диригентських навичок. Студенти співали в хорі й вивчали методику роботи з хоровим колективом, грали в оркестрі, опановували музично-теоретичні дисципліни, постановку голосу, проходили педагогічну практику.

Предмет музика і співи було включено до навчального плану загальноосвітньої школи з розрахунку одна година на тиждень з першого по сьомий класи включно. Крім уроків, учителі проводили позакласну роботу з музично-естетичного виховання, залучаючи найбільш талановиту молодь до участі в гуртках художньої самодіяльності. У зазначений період в школах активно працювали хорові колективи (хор учнів молодших класів, середніх класів та хор юнаків). Діти грали в різних за складом оркестрових колективах з використанням народних інструментів. Старшокласники організовували інструментальні та вокально-інструментальні ансамблі де звучали твори сучасної популярної музики.

Центром удосконалення професійно-педагогічної підготовки, узагальнення та запровадження передового педагогічного досвіду, нових педагогічних технологій, форм і методів роботи стали методичні об’єднання вчителів музики і співів. На їхніх засіданнях освітяни проводили та обговорювали відкриті заняття, виступали з доповідями та повідомленнями з актуальних питань музичної педагогіки та методики музичного виховання, надавали методичну допомогу молодим вчителям, намагалися підвищити ефективність масової та гурткової роботи з музично-естетичного виховання молоді.

Саме в цей період було започатковано огляди-конкурси художньої самодіяльності, присвячені пам’ятним датам або творчості композиторів. Огляди-конкурси проводилися в три етапи та мали за мету залучення молоді до творчого музикування, підвищення виконавського рівня художніх колективів, ансамблів та виконавців на окремих музичних інструментах. Вони уважалися якісним показником роботи вчителів, засобом обміну досвідом, сприяли формуванню музичної культури учнів, стимулювали розвиток творчих здібностей школярів, важливим чинником музично-естетичного виховання підростаючого покоління.

Вчителі музики і співів середніх загальноосвітніх шкіл працювали за єдиними програмами, які щорічно перевидавалися управлінням шкіл Міністерства освіти УРСР. Програми створені для учнів 1-3 і 4-7 класів за своєю структурою містили музичний матеріал відповідно до основних видів роботи на уроці: хоровий спів, слухання музики, музична грамота та практичні навички з сольфеджіо. Починаючи з п’ятого класу слухання музики було замінено на вивчення музичної літератури. Програма 4 класу містила додатковий список творів для прослуховування у позаурочний час.

У 60-ті – 70-ті роки основним видом роботи на уроці уважався хоровий спів. Виходячи з цього, у програмі кожного класу наголошувалася увага на формуванні вокально-хорових навичок в процесі розспівування та роботи над хоровим репертуаром. Відповідно до кожної чверті у програмі містився музичний матеріал для хорового співу, до якого входили шкільні пісні, обробки народних пісень, твори композиторів-класиків та сучасних композиторів.

Відповідно до кожного класу окремим блоком було запропоновано вимоги щодо засвоєння матеріалу з музичної грамоти, виділені практичні навички з сольфеджіо. Так, програмою сьомого класу передбачалося в процесі розучування пісень сольфеджувати, визначати лад, тональність, співати та визначати на слух інтервали, мажорні й мінорні тризвуки, проводити ритмічні, слухові та письмові диктанти.

Певні вимоги ставилися і до слухання музики. Так, вивчаючи музичну літературу в шостому класі учні ознайомлювалися з творчістю російських композиторів-класиків: М.Глинки, О.Бородіна, М.Римського-Корсакова, М.Мусоргського, П.Чайковського, а також кращими зразками західноєвропейської музики. У сьомому класі молодь вивчала творчість радянських композиторів, таких як: С.Прокоф’єв, Д.Шостакович, А.Хачатурян, К.Данькевич, Б.Лятошинський, Г.Майборода, А.Штогаренко. Окремо передбачалося ознайомлення з легкою і серйозною музикою, а також радянською масовою піснею.

Третій період розвитку музично-освітньої системи обіймає 1980 – 1997 роки і пов’язується з перебудовою суспільно-політичного життя, проголошенням восени 1991 незалежності і суверенітету України, прийняттям Закону «Про освіту», державної національної програми «Освіта» («Україна ХХІ століття»), створенням нової концепції української національної школи.

80-ті роки ХХ століття увійшли в історію музично-освітньої системи як період запровадженням нової концепції музично-естетичного виховання, в основу якої було покладено нову програму з музики для середніх загальноосвітніх шкіл. Автором новоствореної концепції став народний артист СРСР, композитор, диригент і громадський діяч, доктор мистецтвознавства Д.Кабалевський. Створений ним колектив однодумців на базі лабораторії музичного навчання НДІ шкіл Міністерства освіти РРФСР, до якого увійшли Е.Абдуллін, Т.Бейдер, Т.Вендрова, І.Кадобнова, О.Критська, Г.Лисенкова і Г.Тарасов розробив та експериментально перевірив зміст трьох варіантів нової програми. Перший варіант було розраховано на учнів 1-10 класів, другий – по дві години на тиждень для учнів 1-8 класів і третій, який було затверджено Міністерством освіти і запропоновано для запровадження – стала програма розрахована на одну годину на тиждень з 1 по 8 класи.

Шкільний предмет «Музика і співи» було перейменовано на предмет «Музика», суттєвих змін зазнав і зміст самої програми. Побудована за принципом тематизму програма передбачала цілісність структурних компонентів уроку в досягненні поставленої мети. Перед вчителем, наголошувалося в програмі, стоїть завдання «об’єднати усі елементи, з яких складається урок, підпорядкувати їх основній темі» [3, с. 16]. Суттєве значення в її побудові відводилося також принципам: науковості, системності й послідовності, взаємозв’язку з життям і навколишнім середовищем, зацікавленості запропонованим матеріалом.

Саме завдяки застосуванню принципу тематизму автору програми вдалося наповнити зміст кожного уроку методичними рекомендаціями щодо його проведення. Такий підхід сприяв тому, що вчителі вперше отримали можливість працювати за конкретно визначеним змістом навчального матеріалу. Порівняно з попередніми програмами, які пропонували тільки перелік творів рекомендованих для вивчення протягом чверті, нова програма давала можливість вчителю творчо реалізувати професійно-педагогічні знання, вміння і навички в процесі взаємодії з учнями в конкретних визначених методичними розробками напрямах роботи над змістом кожного уроку.

В основу нової концепції покладено найбільш популярні й демократичні жанри – пісню, танець, марш. Д.Кабалевський називає їх трьома китами, на яких тримається світ музики і які «пронизують всю класичну і сучасну музику – симфонічну і камерну, вокальну й інструментальну» [3, с. 9]. Основну мету шкільних уроків автор програми вбачає у формуванні духовної культури особистості засобами сприймання, усвідомлення і відтворення музики. «Розвиток сприймання музики, наголошує Л.Хлєбникова, одне з центральних завдань музичного виховання, бо завдяки йому в дітей складаються музичні враження, які збагачують їхню особистість» [4, с. 5]. Виходячи з цього, необхідно зазначити, що музичні враження в процесі сприймання музики впливають на розвиток творчих здібностей школярів. У дітей формується ладовисотний і гармонічний слух, розвивається відчуття темпу і ритму, формуються вокально-хорові навички. В процесі сприймання виховується здатність емоційно відгукуваться на музику, вони опановують інтонаційно-образну мову, збагачують словник музично-образних визначень, за допомогою якого здійснюється інтерпретація музичного твору.

Співробітниками лабораторії музичного навчання Міністерства освіти РРФСР, а пізніше науковцями лабораторії естетичного виховання НДІ педагогіки України було розроблено хрестоматії, фонохрестоматії і методичні посібники із запровадження нової програми в практику роботи загальноосвітніх шкіл. Значною подією досліджуваного періоду стало заснування Д.Кабалевським 1983 року методичного часопису «Музыка в школе», на шпальтах якого провідні науковці й вчителі-новатори презентували результати наукових пошуків і досвід проведення уроків і позакласних вихованих заходів з музично-естетичного виховання молоді.

Наприкінці 70-х років у експерименті із запровадженням нової програми в практику роботи загальноосвітніх шкіл взяли участь вчителі різних регіонів України. На базі лабораторії естетичного виховання НДІ педагогіки України було створено творчу групу, до якої увійшли Л.Хлєбникова, О.Ростовський і Р.Марченко. Вони стали співавторами адаптованого варіанту програми «Музика» створеної для шкіл України. Суть адаптації, як слушно наголошує І.Гадалова, полягала «в заміні частини репертуару зразками української музики» [1, с. 161]. До програми було уведено твори українських композиторів-класиків і сучасних авторів, обробки народних пісень і мелодій, фольклорний матеріал.

1980 року було опубліковано адаптований варіант нової програми, відбувався поступовий перехід до оновленного змісту навчання. З ініціативи Міністерства освіти УРСР було започатковано науково-практичні семінари, на які запрошувалися вчителі-новатори і викладачі методики музичного виховання фахових кафедр музично-педагогічних факультетів. Перший семінар відбувся 1981 року на базі Сумського обласного інституту удосконалення вчителів. З слухачами працювали провідні науковці Москви і Ленінграда. Вони проводили уроки за програмою першого классу, надавали методичні поради щодо використання нових методів і прийомів навчання, відшукували засоби і нові форми організації гурткової діяльності.

Протягом 80-х – 90-х років учителі музики активно запроваджували концепцію музично-естетичного виховання молоді, в основу якої було покладено такі види діяльності як: сприймання (слухання) музики, вокально-хорова робота, вивчення основ музичної грамоти і сольфеджування, імпровізація, гра на музичних інструментах і музично-ритмічні рухи. В залежності від теми і мети вчитель створював концепцію уроку, яка містила необхідні види діяльності. Відповідно до тематичної побудови програми запроваджувалися нові методи навчання: запобігання наперед, повернення до пройденного, узагальнення вивченого матеріалу.

Набуття Україною незалежності уможливило розробку вчителям-новаторам авторських програм, створення авторських підручників. У їх підготовці активну участь брали викладачі фахових кафедр музично-педагогічних факультетів вищих навчальних закладів. Підручники з музики, які будувалися за встановленими принципами, запроваджувалися у всіх регіонах України. Покладений в їхню основу навчальний матеріал сприяв ефективній організації навчально-виховного процесу з учнями різних вікових груп.

Четвертий період розвитку вітчизняної музично-освітньої системи розпочався 1997 року і охоплює перше десятиліття ХХІ століття. На межі двох тисячоліть відбулася глобалізація музично-освітніх процесів пов’язана зі вступом України до європейського освітнього товариства. Це спричинило кардинальні зміни в структурі, змісті й формах професійно-педагогічної підготовки майбутніх учителів загальноосвітніх навчальних закладів і уможливило створенням нової програми з музичного мистецтва розробленої відповідно до Державного стандарту базової і повної загальної середньої освіти. В її основу покладено концепцію художньо-естетичного виховання молоді. Програму розроблено співробітниками лабораторії естетичного виховання НДІ проблем виховання АПН України Б.Фільц, І.Бєловою, Г.Букреєвою, М.Демчишин, О.Мільченко, О.Павленко на чолі з Л.Масол. Вона базується на національних музично-педагогічних традиціях і сучасних тенденціях розвитку музичної культури України і ґрунтується на таких принципах: єдності національного і загальнолюдського, взаємодії компонентів соціального досвіду, неперервності й наступності, варіативності, поліхудожності.

Головна мета програми передбачає «особистісний розвиток учня і збагачення його емоційно-естетичного досвіду під час сприймання та інтерпретації творів музичного мистецтва і музично-практичної діяльності, а також формування ціннісних орієнтацій, потреби в творчій самореалізації та духовно-естетичному самовдосконаленні» [5, с. 3].

Відповідно до поставленої мети програмою передбачено розв’язання низки завдань спрямованих на формування музично-освітніх компетенцій молоді, а саме: формування культури почуттів; опанування вокально-хоровими вміннями та навичками; формування здатності сприймати та інтерпретувати твори музичного мистецтва; виховання ціннісних орієнтацій, музичних інтересів, смаків і потреб; формування уявлень про види і жанри музичного мистецтва; розуміння учнями зв’язків музики з іншими видами мистецтв.

Нова програма містить шість змістовних блоків покладених в основу уроків музики (1-4 класи) і музичного мистецтва (5-8 класи) загальноосвітніх навчальних закладів. Сутність їх полягає у наступному: перший – художньо-естетичне сприймання музики та інтерпретація інтонаційно-образного змісту прослуханих творів; другий – формування вокально-хорових навичок у процесі виконання пісень; третій – набуття навичок гри на музичних інструментах; четвертий – імпровізація (вокальна, інструментальна, ритмічна, пластична); п’ятий – засвоєння основ музичної грамоти і музичної термінології; шостий – взаємозв’язок музики з іншими видами мистецтва.

В основу нової програми покладено принцип тематизму. Зміст кожного семестру наповнено основним та варіативним матеріалом, методичними вказівками та вимогами до рівня загальноосвітньої підготовки учнів. До кожного уроку авторами програми пропонуються музично-педагогічні технології спрямовані на підвищення духовно-творчого потенціалу навчально-виховного процесу. «Пріоритетною має стати діалогова стратегія педагогічної взаємодії забарвлена позитивними емоційно-естетичними переживаннями, захопленням музичною діяльністю» [5, с. 7] – наголошується в пояснювальній записці.

Узагальнюючи, можна сказати, що дослідження вітчизняної музично-освітньої системи в другій половині ХХ століття дозволило виділити чотири періоди її розвитку, які пов’язані з реформуванням, перебудовою, модернізацією й інтеграцією до європейського освітнього товариства. Завдяки запровадженню нових програм, удосконаленню змісту музичного виховання, розробці нових концепцій спрямованих на формування духовного потенціалу молоді засобами музичного мистецтва, підготовки кваліфікованих учителів музики на музично-педагогічних факультетах вищих навчальних закладах, спостерігається значне зростання рівня музичної культури учнів загальноосвітніх навчальних закладів, формування у них цілісного художнього образу світу, відбувається становлення національної свідомості особистості.

Література

1. Гадалова І.М. Методика викладання музики у початкових класах: навч. посібник / І.М.Гадалова – К.: ІСДО, 1994. – 272 с.

2. Масол Л.М. Загальна мистецька освіта: теорія і практика: монографія / Л.М. Масол. – К.: Промінь, 2006. – 432 с.

3. Программа по музыке для общеобразовательной школы 1-3 классы. – М.: Просвещение, 1983. – 112 с.

4. Програма середньої загальноосвітньої школи. Музика. 1-7 класи. – К.: Радянська школа, 1986. – 105 с.

5. Програми для загальноосвітніх навчальних закладів. Художньо-естетичний цикл. 5-11 класи. – К.: Перун. 2005. – 233 с.