14 Травня 1651 р. Тоді дуже потерпів полк Собеського, але й козаки втратили багато своїх, а

з ними й полковника, і татарського мурзу, або князя .

Через погані дороги та постійні втрати Калиновський мусив покинути свій обоз, але, щоб

відшкодувати якоюсь мірою цю втрату і збільшити в очах ворога свою армію, він наказав

випрягти коней з возів і посадив на них слуг. Нарешті, зазнавши численних нападів, турбот і

неприємностей різного роду, він приєднався наприкінці травня до коронного війська.

Полки, набрані коштом держави і землевласників, зусібіч ішли у визначене місце. Таких

солдатів налічували десять тисяч, а всі разом зі шляхтою досягали вісімдесяти тисяч душ, не

рахуючи великої кількості слуг.

Оскільки така велика армія не могла тривалий час лишатися на одному місці через брак

харчів, король вирішив якомога швидше розпочати воєнні дії. Велика військова рада тривала

цілу ніч. На ній багато сперечалися щодо того, як саме слід напасти на козаків, і нарешті

було ухвалено йти на них найкоротшим шляхом. /99/

49

15 червня король підійшов під Берестечко з коронним військом і з загонами, які прислав

бранденбурзький електор. Найкращими полками командував сам король, а інші були під

командою генерала Потоцького, генерала Калиновського, воєводи чернігівського, Яна-

Симеона Щавйорського, воєводи брестського, князя Вишневецького, воєводи руського,

Станіслава Потоцького, воєводи подільського, Любомирського, великого маршалка

королівства, Станіслава Лянцкоронського, воєводи брацлавського, князя Сапеги, віце-

канцлера литовського, Конецпольського, великого хорунжого коронного. Загони електора

бранденбурзького виступали під командою полковника Вальроде.

По дорозі дізналися від одного втікача з козацького війська, що Хмельницький залишив свій

табір, розташований між Збаражем та Вишнівцями, й пішов назустріч ханові, якого він чекав

з нетерпінням. Хмельницький просив у нього допомоги, бо не був цілком певний своїх сил,

незважаючи на те, що до реєстрових козаків приєдналося безліч селян, які піднялися на його

заклик. Але з ним були лише шість тисяч татар.

Прибувши у Берестечко, король наказав стати табором біля цього міста уздовж річки Стир.

Він виділив три тисячі вершників під командою Стерниковського та Чарнецького й послав їх

розвідати, де є ворог. Тоді ж він дізнався від полонених, що хан з великим військом

приєднався до Хмельницького і що вони вислали загони з метою дізнатися про стан

польської армії та про місце її розташування. Одержавши ці відомості, поляки вирішили

відійти від Берестечка й просунутися до Дубна. Армія вже почала рухатися, /100/ коли князь

Вишневецький попередив короля що Хмельницький і хан швидко йдуть їм на зустріч.

Поляки зупинилися й розгорнули військо на щойно залишених позиціях. Не встигли вони

цього зробити, як побачили армію козаків і татар, яка наближалася до Пирятина, села за

п’ятсот кроків від Берестечка.

Перші два дні, коли армії стояли одна навпроти одної, тобто 27-го й 28 червня, мали місце

сутички, в яких загинуло чимало татар і поляків. Поляки зрозуміли, що ворог хоче виграти

час, змусити їх спожити усі запаси й задушити голодом. Тому вони вирішили дати бій

узавтра. Король цілу ніч’ молився й віддавав необхідні накази. Уранці він вишикував військо

для битви. Він зробив це за завісою дуже густого туману, так що ворог не помітив.

Правим флангом командував великий генерал Потоцький. При ньому були Лянцкоронський,

воєвода брацлавський, Опалінський, воєвода познанський, Любомирський, великий

маршалок королівства, Сапега, віце-канцлер литовський, Конецпольський, великий

хорунжий коронний, Владислав з Лежна, підкамергер познанський, обидва Собеські, сини

покійного краківського каштеляна, й декілька інших осіб.

Командування лівим флангом було доручене генералові Калиновському. Іншими головними

офіцерами були князі Острозький та Заславський, воєвода брестський, князь Вишневецький,

Станіслав Потоцький, воєвода подільський, Ян Замойський, полковник Вальроде і ливонець

Енгоф.

Король узяв на себе командування основними бойовими частинами, які складалися з

німецької та польської піхоти і — що найваж/101/ливіше — з артилерії, очоленої

Сигізмундом Приємським, генералом артилерії, який тривалий час служив генерал-майором

у шведській армії у Німеччині. Друга лінія, у центрі якої був король, складалася з самої

кавалерії, серед командирів якої був великий підчаший литовський Тишкевич. Резервом

командували полковник Мейдель, обер-єгермейстер, та Енгоф Штаррофт з Сокаля. Він

складався з їхньої кавалерії та з вершників Грудзинського й Розражевського, з піхоти князя

Карла, брата короля, Конецпольського, а також з піхоти, якою командував француз

полковник дю Плессі. Увесь обоз та припаси залишалися в таборі.

50

Сонце розвіяло туман, який ховав польську армію, і вона з’явилася у бойовому стані перед

очима ворожого війська, що налічувало понад триста тисяч воїнів і займало увесь простір,

який могло охопити око. Татари, захопивши кілька сусідніх пагорбів, заповнювали усі

проміжки між ними, вишикувавшися у формі півмісяця. З правого боку від них були козаки,

що стояли навпроти лівого флангу польської армії. Між ними вклинювалися татарські

ескадрони. Трохи далі були основні сили козацького війська. Отже, обидві армії були

напоготові, та ранок був позначений лише легкими сутичками. Король, побоюючися, що

ворог відволікає його увагу вдень незначними поєдинками, а насправді збирається напасти

наступної ночі, заборонив солдатам залишати свої пости і наказав зруйнувати усі мости

через Стир, щоб уникнути нападу з тилу.

Отже, він наказав князю Вишневецькому атакувати противника дванадцятьма ротами

ветеранів, яких підтримали подільський, краків/102/ський, сандомирський та

перемишльський воєводи. Козаки зустріли їх не здригнувшися, згідною подиву стійкістю.

Бій тривав близько години, і протягом усього цього часу хмара диму та пороху не давала

нікому нічого побачити. Коли поляки почали відступати, король послав їм на допомогу свіжі

загони, які прорвали лави козаків. У цю мить король з основним військом вирвався вперед і

атакував головні частини татар. Але небезпека, на яку він неминуче наражався, — біля нього

вже вбило трьох, куля впала йому під ноги, — примусила його відмовитися від

честолюбства. Татар врятувала лише ніч і швидкість їхньої кінноти. Вони покинули

більшість свого спорядження, — сідла, шаблі, вози, навіть намет і прапор свого хана і його

малий срібний золочений барабан, вкритий шкірою, який служив йому для збору всього

почту. Король, пославши навздогін татарам різні кавалерійські частини, оточив основні сили

козацького війська — понад сто тисяч душ, — які безперервно обстрілювали поляків з

сорока гармат.

Хмельницький відступив разом із татарами, маючи намір повернути їх на поле бою, але не

спромігся їх переконати. Навпаки, хан наговорив йому багато різкостей, дорікаючи, ніби

Хмельницький його обдурив, бо приховав реальну силу поляків. Він навіть погрожував

видати гетьмана польському королю в обмін на взятих у полон мурз, або князів, і не

відпускав його від себе доти, доки той не написав листа у Чигирин, наказавши віддати ханові

багато грошей і частину здобичі, раніш захопленої в Польщі.

Наступної ночі король наказав проспівати на полі бою «Te Deum». Решту часу він пробув у

сво/103/їй кареті. Король наказав встановити свою гармату на залишеному татарами пагорбі,

щоб добити козацькі сили, які були притиснуті до великого болота й не чекали ніякої біди з

цього боку. Під час відсутності Хмельницького ними командував один з їхніх офіцерів, на

ім’я Джеджалий.

Вони намагалися вирватися з тієї пастки усіма можливими засобами, навіть писали

принижені листи королю, благаючи його милосердя й висловлюючи своє найбільше бажання

миру, проте листи їхні було відкинуто й король мав єдину мету — знищити їх силою. Кілька

польських офіцерів запропонували затопити козацький табір, перепинивши греблею течію

ріки, але кінець кінцем було вирішено добити їх зброєю. Привезли велику гармату з Бродів,

фортеці, збудованої покійним великим генералом Конецпольським. Для зв’язку між

польськими полками збудували мости вище й нижче по ріці від табора. Було споруджено

укріплення у найважливіших місцях для встановлення артилерії.

4 липня козаки захопили одне з цих укріплень, де знаходилися дві гармати й вісімдесят

поляків охорони, озброєні секирами, які звичайно польська піхота вживає замість пік. Але

генерал Штубальд прийшов їм на допомогу й прогнав козаків. Того самого дня козаки

захопили пагорб, з якого їм було зручно обстрілювати противника, але їх витіснив звідти

генеральний коронний хорунжий, і вони втратили при цьому п’ятсот коней.

51

5 липня багато козаків вийшло зі свого табору з таким виглядом, що поляки вирішили, ніби

козаки хочуть розпочати новий бій. Але їх /104/ відігнали в їхні укріплення після досить

гострої сутички, яка завдала поважних втрат обом сторонам і яку супроводив сильний вогонь

артилерії обох армій. Козаки домовилися атакувати наступної ночі польське військо усіма

своїми силами, але їм стала на заваді велика злива, а також пильність короля й польських

генералів, які подвоїли варту. Після такої невдачі й не маючи більше засобів ні для

утримання війська, ні для забезпечення відступу, що був можливий лише через болота, але

туди їх не пускав полковник Балабан, підтримуваний безперервним артилерійським вогнем,

вони вирішили нарешті відправити послів з проханням миру. Ці посли були Креса,

полковник Чигиринського полку, Стальський і Переяславський. Вони звернулися насамперед

до великого генерала, який накинувся на них з лайкою, кажучи, що вони негідні королівської

милості, бо збунтувалися, та ще й поєдналися з турками й татарами. Проте король і сенатори,

яким набридла ця обтяжлива війна, що так дорого коштує, прийняли їх у наметі на горі,

звідки було вигнано татар. Посли впали ниць перед королем і подали йому листа від усіх

козаків, які, як вони казали, смиренно просили миру за їхнім посередництвом.

Король після наради з сенаторами відповів їм через свого великого канцлера, єпископа

кульмського, що, хоча козаки вчинили такі злочини, за які вони не можуть сподіватися

жодного прощення, його величність хоче виявити їм свою милість, якщо вони дадуть певні

докази свого щирого каяття й цілковитої покори. Що завтра об одинадцятій годині вони

отримають листа з умовами капітуляції, а до того часу ніяких воєнних дій не буде, як вони

про те просили. /105/

Головний посол Креса лишився заложником, інших було відпущено, й вони повернулися у

визначений час. Їм було передано такі пункти, виконання яких король і Річ Посполита

вважали за необхідне для припинення війни:

1. Перш за все козаки повинні лишити заложниками дванадцятьох своїх найвищих офіцерів,

а пізніше — видати в руки короля гетьмана Хмельницького і генерального писаря

Виговського.

2.Вони мають повернути гармати й прапори, захоплені під час війни.

3. Вони повинні віддати прапор генерала свого ополчення, який буде дано одному з офіцерів,

що його побажає призначити король.

4. Якщо вони вважають недостатньою кількість дванадцять тисяч козаків для охорони

кордонів, цей пункт буде передано на обговорення найближчого сейму.

5. Вони користуватимуться лише тими привілеями, які за ними визнав у 1628 р. генерал

Конецпольський.

Коли послів було повідомлено про ці умови, вони відповіли назавтра, що зроблять усе

можливе, щоб передати у руки короля гетьмана Хмельницького і його писаря, але що вони

не дадуть ніяких заложників. Що вони приймають дві наступні статті, а щодо решти умов, то

вони не можуть погодитися ні на що інше як на Зборівський трактат.

Розгніваний такою відповіддю, король вирішив знищити козаків, ладних радше вмерти, ніж

поступитися хоч одним пунктом. Воєнні дії було відновлено. Козаки дійшли до такої

зухвалості, що наблизилися до польського табору так, що чули накази, які офіцери віддавали

солдатам. /106/ Одне слово, вони Опиралися усім польським нападам з такою відвагою, яка

була б гідна найвищої хвали, якби не жорстокості, до яких вони вдавалися. Їх дуже озлобили

умови, на яких їм було запропоновано мир. Цей гнів ще більше розвалювали їхні попи, які

52

увесь час подавали їм надію на швидке повернення гетьмана з татарами, але люди,

побачивши, що вони помилилися у своєму чеканні, почали серйозно вимагати миру.

Старшина опирався цьому з усіх сил. Джеджалого, який заступав Хмельницького й став

прислухатися до думок про мир, скинули, а на його місце поставили Богуна. Богун, прагнучи

відзначитися, вийшов назустріч брацлавському воєводі, який перейшов річку з загоном

поляків, щоб відрізати козакам шляхи до відступу й до постачання. Він привів із собою

чимало ветеранів і дві гармати, щоб зміцнити охорону укріплень, збудованих для

забезпечення переходу. Та, як тільки він вийшов з табору, інші козаки уявили собі, що він

хоче їх назавжди покинути, і стали відступати у цілковитому безладі. Богун, помітивши таке

непорозуміння, кинувся до них зі своїми старими козаками, але не зміг стримати втікачів і

сам був підхоплений їхньою хвилею.

Воєвода брацлавський спочатку подумав, що готується напад на нього, і вжив заходів, щоб

уникнути оточення його невеликої частини війська, що налічувала лише дві тисячі солдат.

Але, побачивши, що відбувається насправді, він став переслідувати ворога, хоча й дуже

повільно, бо погані дороги затримували похід. Решта польської армії, попереджена про ці

події, посунула просто на табір козаків, більше мріючи про розкоші його пограбування, аніж

про погоню за вті/107/качами. Дві тисячі козаків, відійшовши на невеликий пагорб,

спорудили укріплення для безнадійної оборони. Вони дорого продавали своє життя і коли

нарешті побачили, що вже не можуть втриматися на позиції, то стали кидатися в річку, а інші

— в болото. В іншому місці триста козаків не менш хоробро билися з поляками, які тиснули

на них зусібіч.

Щоб показати, як вони зневажають те життя, яке їм пропонують, і що вони віднині

відмовляються від власних коштовностей, вони витягли з кишень та очкурів усі гроші й

кидали їх у воду. Нарешті оточені з усіх боків, вони дали себе перебити один по одному.

Лишився тільки один козак, який оборонявся протягом трьох годин проти цілого польського

війська. Знайшовши човна, зануреного в болоті, він стрибнув туди, нехтуючи жахливою

небезпекою, й розігнав своєю секирою усіх, хто на нього нападав, на превеликий подив

польської армії і короля, який кричав, що подарує йому життя, якщо він здасться. Але козак

відповів, що він не турбується про життя, а воліє краще вмерти як справжній воїн. Нарешті,

стомленого й напівмертвого, його добив своєю пікою німецький піхотинець.

Поляки знайшли у таборі козаків чимало жінок з дітьми й велику здобич. Там було сорок

гармат, чимало прапорів і між ними — знамено, що його король надіслав Хмельницькому

після його обрання на знак підтвердження його гетьманату. Інший прапор був посланий

козакам покійним королем Владиславом, коли він хотів використати їх у задуманій ним війні

з московитами, а ще одного козаки забрали в поляків. Був там і меч, якого прислав

Хмельницькому грецький патріарх на визнання захисту ним православ/108/ної віри,

прикраси, каплицю й чимало гарних меблів одного грецького прелата, здається, архієпископа

коринфського, якого послав Хмельницькому патріарх і який був убитий стрілою, пущеною

молодим поляком. Знайшли і скриню Хмельницького, де зберігалася печатка Козацького

Запорозького Війська та різні листи від султана, великого князя московського, принца

трансільванського, близько тридцяти тисяч ріксдалерів, одяг, підбитий коштовним хутром,

зброя й багато всякого харчу.

Король лишив частину війська у Берестечку й пішов з рештою на Крем’янець. По дорозі він

бачив лише тіла забитих і все більш і більш переконувався, що ця війна спустошила одну з

основних провінцій його королівства, яка здавна служила йому оплотом, і розорила безліч

шляхтичів і навіть найбільших панів, які володіли величезними землями і які ніколи не

зможуть мати від них ніякого прибутку, якщо буде знищено селян, що становлять найбільше

багатство. Ці важливі міркування перешкодили цілковитому знищенню козаків. Та, щоб

завершити їх підкорення, король вирішив поїхати до Києва, звідки він зможе відправити

53

військо і дати накази, необхідні для виконання його замірів. Але шляхтичі хотіли

повернутися до своїх володінь, щоб дати їм лад. Вони вважали, що козаків розігнано і що

вони ніколи не будуть спроможні піднятися після такої поразки; що, коли вони схочуть знов

узятися за зброю, регулярних військ вистачить, щоб звести нанівець усі їхні зусилля, словом,

що було б нерозумно відновлювати панування шляхти у країні, спустошеній постійними

руйнуваннями, заподіюваними то козаками, то татарами, щоб /109/ця шляхта пропала від

голоду. Ці ремства змусили короля піти на поступки. Він зібрав раду, на якій були присутні

усі командири та офіцери армії. Віддавши накази великому генералові Потоцькому, король

вирушив на Варшаву. ’Тут він одержав звістку про поразку в Литві козаків під командою

Небаби, одного з їхніх генералів. Їх розбив князь Радзивілл, литовський намісник, під

Ложвогродом, у гирлі річки Случ.

Генерал Потоцький так само мав намір піти на Волинь. Маючи труднощі з провіантом та

фуражем, він мусив розділити своє військо на кілька окремих частин, які згодом повинні

були зібратися в Любартові, щоб звідти спробувати дійти до Паволочі та Білої Церкви.

Тим часом Хмельницький, давши ханові гроші, щоб його заспокоїти, повернувся в Україну з

метою підняти дух козаків. Він послуговувався при цьому своїми звичайними засобами.

Якщо він не міг сам прибути в те чи інше місце, він брався за перо й відряджав послів,

пояснюючи козакам, що доля мінлива та непостійна, що хоч вона тепер повернулася

обличчям до поляків, та все ж таки лишила козакам досить сил і способів, аби надолужити

втрати, що вже збираються добірні „сили старого запорозького лицарства і що за кілька днів

до них приєднаються татари, щоб відплатити за свою останню поразку. Насправді козацьке

військо під командуванням Хмельницького налічувало п’ятдесят тисяч, не рахуючи чотирьох

тисяч татар.

Князь Януш Радзивілл, до якого приєднався смоленський воєвода Глібович, дізнавшися про

це, поспішив до Києва, вигнав з околиць /110/ міста полковників Антона та Гаркушу,

увійшов до міста й роззброїв його мешканців. Коли Хмельницький почув про втрату Києва,

він витратив багато зусиль, щоб заспокоїти козаків, кажучи їм, що, коли доля уперто

сприятиме полякам, козаки знайдуть притулок на турецьких землях, де матимуть більше

свободи та злагоди, ніж на Русі, і що він уже написав про це сілістрійському паші. Ці

виступи справили бажане Хмельницькому враження: підбадьорені козаки відновили свої

напади та спустошення.

Щоб розігнати загони козаків, генерал Потоцький послав спочатку дві тисячі поляків, але,

побачивши, що їх не вистачить, відкликав їх, щоб вирушити самому проти ворога в разі

потреби. Потім він вирядив сім ескадронів на Білу Церкву, щоб відбити наступ козаків. Але,

замість виконувати одержаний наказ, вони розважалися тим, що пограбували по дорозі

Паволоч. Козаки разом з п’ятьмастами татар, дізнавшися про це, захопили їх зненацька і

розправилися з ними.

На щастя, князь Вишневецький, поспішаючи їм на допомогу, відтіснив козаків до Білої

Церкви. З другого боку, поляки дізналися від кількох полонених татар, що військо

Хмельницького налічує лише дві тисячі козаків, але скоро до нього мають приєднатися ще

чотири тисячі. Тому генерал Потоцький зробив усе, щоб перешкодити цьому з’єднанню.

Втративши напередодні свого походу Михайла Корибута, князя Вишневецького, який помер

від чуми, він вирушив до досить міцної фортеці Трирлич і вимагав її здачі. Одержавши

відмову, він наказав Приємському, генералові /111/ артилерії і комісарові армії, і

підполковнику Бергу атакувати ворога силами семисот німецьких піхотинців. Вони втратили

багатьох вояків і між ними капітанів Штрауса і Валя, але при підтримці польської піхоти

захопили місто й замок. Проте цей успіх не мав великих наслідків, бо князь Януш Радзивілл,

54

який розташувався зі своєю армією під Києвом, не наважувався рушити з місця, бо навколо

нишпорили козаки, заважаючи йому приєднатися до війська генерала Потоцького.

Хмельницький, добре обізнаний зі станом справ, знаючи, що Потоцький знесилений і не

може битися, що він хотів би миру, вважав, що для нього настав слушний час. Він відрядив

послів до генерала, запропонувавши йому угоду, -щоб не допустити до кровопролиття, і

запевняючи, що він разом з козаками залишиться в Потоцького на службі й ретельно

виконуватиме пункти Зборівського трактату. Спочатку Потоцький з погордою зустрів ці

пропозиції, гадаючи, що Хмельницький говорить про мир тільки для того, щоб виграти час,

намагаючися забезпечити собі підтримку султана й хана. Однак київський воєвода з

військом, виснаженим війною, хотів схилити генералів до угоди через багато причин, і перш

за все через хвороби, які вразили солдатів. Усе це пом’якшило позиції Потоцького й

Радзивілла, і вони погодилися прийняти козацьких посланців. Хмельницький побажав, щоб

йому прислали кого-небудь для переговорів з його писарем Виговським. До нього вирядили

кавалерійського капітана Маковського. Спочатку цей посланець, виявляючи недоречну пиху,

не хотів іменувати Хмельницького генералом або гетьманом, і лише /112/ після того, як це

питання владнали, почалися переговори. Маковський вимагав, щоб Хмельницький

відпровадив татар і прибув до польського табору засвідчити генералам свою повагу.

Хмельницький довго опирався першій вимозі, але кінець кінцем погодився. Він лише

домагався, щоб нараду перенесли в інше місце з табору, побоюючися, щоб татари не напали

на учасників переговорів. Виговський наполягав, щоб вони мали місце у Білій Церкві, і

польські генерали погодилися на це після звіту Маковського. Вони призначили київського та

смоленського воєвод: Гонсевського, великого мажордома литовського, і Косаковського,

другого судцю брацлавського. Ці представники, зустрівшися з представниками

Хмельницького, договорилися про всі умови миру. Залишалося тільки прийняти покору

Хмельницького та його полковників, що й було зроблено після того, як обрали заложників,

яких вони вважали необхідними для своєї безпеки. [1651] 28 вересня 1651 р. Хмельницький

разом з козацькою старшиною вирушив до польського табору. Він вибачився перед великим

генералом Потоцьким і виявив знаки поваги до князя Радзивілла й інших панів. У його

присутності було прочитано статті угоди, потім її підписали польські генерали, гетьман і

було проголошено присягу на виконання угоди. Церемонія завершилася розкішним святом і

великим бенкетом.

Великий генерал Потоцький недовго прожив після цієї події. Його спостиг апоплексичний

удар у місті Летичеві, скоро після того, як він повернув мир вітчизні.

Проте цей мир не був тривалий, бо полякам /113/ зовсім не вдалося розвіяти сумніви козаків

і приспати пильність Хмельницького подарунками та виявами доброзичливості. Польські

шляхтичі знов почали утискувати селян Малоросії. Хмельницький, бувши чоловіком

обережним і розумним, дозволив селянам селитися біля Полтави та при великоруському

кордоні, щоб якомога зменшити кількість їхніх скарг. Вони дійсно стали так селитися й

невдовзі збудували міста Суми, Лебедин, Харків, Охтирку та інші.

[1652] Наступного року 1652-го Хмельницький вирішив добитися здійснення обіцянки

молдавського господаря віддати свою доньку за його сина Тимоша, або Тимофія. Навесні він

відправив послів до цього князя, щоб нагадати йому про його слово. Але господар не хотів

про те й чути. Він так палко благав польського короля перешкодити цьому шлюбові, що той

прислав йому десять тисяч солдатів під командуванням коронного гетьмана, або генерала,

Калиновського.

Хмельницький негайно написав Калиновському листа, скаржачися __________на цей демарш, тим більш

дивний, що він не може зрозуміти, чому саме Річ Посполиту, і зокрема Калиновського, може

непокоїти цей шлюб, вигідний для його сина. Він писав, що Річ Посполита могла б

звернутися до нього, якщо цей шлюб або його син діють їй на шкоду. Проте цей лист не мав

55

ніяких наслідків. Розгніваний Хмельницький подарував братові Калиновського, який мав

свій табір у Нешемі, коня з відрізаними гривою та хвостом, з яких було зроблено налигач, і

вирушив зі своїм військом до Батори, де стояли поляки. Через кілька днів стався бій,

перемога козаків була /114/ повна, й вони перебили усіх поляків. Хмельницькому принесли

голову гетьмана, або генерала, Калиновського, а син його втопився, упавши з мосту біля

Бубнівки. Після цієї перемоги селяни перебили польських панів та старост в усій Україні.

Гетьман Хмельницький пішов просто на Кам’янець у той час, як татари у багатьох місцях

вдерлись у Польщу, що опинилася у великій небезпеці. Спостерігаючи за поляками,

Хмельницький відправив свого сина Тимофія до Молдавії на весілля з донькою господаря.

Господар, наляканий козацькою перемогою в останній битві, дуже добре прийняв свого

гостя, негайно віддав за нього свою доньку Ірину, і весілля було справлене блискуче.

У той же час Хмельницький написав листа польському королю, в якому він удавав, ніби не

знає, які саме інтриги підштовхнули короля до нової війни. Він списав усе на рахунок

Калиновського, начебто він через заздрощі і з власної волі намагався перешкодити його

синові Тимофію одружитися з донькою молдавського господаря. Король зі свого боку

докоряв йому за намір віддатися під захист султана, і, оскільки королівські посланці назвали

тих, від кого пішла ця чутка, Хмельницький влаштував над ними суд. Миргородському

полковникові Гладкому відрубали голову, а Гуляницький врятувався у монастирі,

уникнувши наслідків гетьманського гніву. Але король, як завжди, підозрюючи

Хмельницького у зраді, послав проти нього військо на чолі з Черненком, та козаки вийшли

проти нього, розгромили, а його самого узяли в полон.

Кінець кінцем сам король на чолі армії виру/115/шив на Жванець, щоб дати бій

Хмельницькому, який був там разом із кримським ханом. Сталася битва, в якій короля було

побито, потім поляків було оточено, так що дванадцять тисяч загинуло від голоду. Сам

король врятувався від неволі лише давши ханові великі гроші.

Хан, який пишався цим успіхом, спустошив Литву, звідки він вивів понад п’ять тисяч

бранців — дівчат, жінок, шляхтичів і селян. На зворотному шляху татари йшли землями, що

належали польському шляхтичеві на ім’я Казовський, який святкував своє весілля. Вони

схопили Казовського, гостей, музикантів і всіх їх погнали у неволю. Багатство, що дісталося

ханові, так його запаморочило, що він не пощадив навіть земель свого союзника

Хмельницького і повбивав, пограбував і поневолив чимало його людей. Усі ці лиха, які

долучилися до війни з Польшею, усі постійні несправедливості, яких зазнавали козаки від

неї, недовір’я до такого союзника, на якого не можна було покластися, — усе це примусило

Хмельницького нарешті подбати про безпеку та щастя свого народу. Тому на раді, яку він

мав з відповідальними людьми свого народу, він вирішив цілком позбутися польського

панування й віддатися під захист Росії. Про це ми зараз і розповімо. /116/