Розділ тридцятий

Про особливості релігії в запорозьких козаків та в Малоросії

Козаки українські і запорозькі сповідували православну віру, яка з’явилася на Русі за часів

княгині Ольги й була запроваджена скрізь за царювання Володимира, великого князя Русі.

Головною відмінністю між греками й латинянами є різне розуміння походження Святого

Духа. Православні вірять, що він походить лише від Отця, і вважають, що якби Дух Святий

походив від Отця й від Сина, то він мав би подвійну волю і подвійне розуміння.

Православні заперечують чистилище, оскільки у Святому Письмі сказано: «Прийдіть,

благословенні Отцем моїм, володіти царством небесним» і так далі та «йдіть, прокляті, у

вогонь вічний». Отже, не може бути, кажуть вони, іншого суду, крім того, що станеться у

кінці світу, бо не судять тих, кого вже судили. Люди після смерті чекатимуть судного дня:

добрі з добрими духами у гарних місцях, а злі з демонами у жахливих оселях.

Вони відкидають безшлюбність священиків і визнають лише одружених, вважаючи, що

рим/176/сько-католицькі священики накликають на себе анафему, проголошену Гангрським

собором у четвертому каноні, де сказано, що той, хто зневажає законно одруженого

священика і твердить, ніби з його рук не можна приймати причастя, підлягає анафемі: «Qui

spernit sacerdotem secundum legemux uxorem habentem dicens quod non licea de manibus ejus

sacramentum sumere, anathema sit». І в іншому місці сказано, що має бути позбавлений сану

той священик чи диякон, який відіслав свою жінку до її батьків: «Omnis sacerdos et diaconus

propriam uxorem dimittens sacerdotio privetur». Але їхні священики не можуть одружуватися

вдруге.

Вони визнають лише ті собори, які було скликано перед сьомим екуменічним собором за

Папи Адріана, де було вирішено, як вони кажуть, що постанови попередніх соборів

залишаються непорушні й сталі назавжди, а ті всі, хто скликатиме собори в майбутньому, й

ті, хто в них братиме участь, будуть піддані анафемі. Отже, тут ви маєте вірний виклад

основних пунктів розходжень між греками та латинянами.

Богослови, яких вони наслідують, це святий Василій Великий, святий Григорій Назіанзін і

святий Іоан Златоуст. Вони читають також моральні повчання святого Григорія Великого й

шанують усіх пап, які були перед сьомим собором.

Православні, які живуть у Греції та Анатолії, служать у церквах грецькою мовою, а ті, що

мешкають у Великій та Малій Русі, служать мовою своєї країни. Вони святять проскуру, що

сходить на дріжджах, і дивуються, що римські священики святять облатки без дріжджів, як

82

євреї, хоча й не святкують суботу й не роблять обрізання. Вони вважають, що з тексту

Єванге/177/лія ясно видно, що Ісус Христос, влаштовуючи тайну вечерю, вживав

дріжджовий хліб. Євреї ж їдять суху мацу, лише коли святкують свою Пасху, і їдять її

завжди стоячи. Проте коли Ісус Христос влаштував тайну вечерю, то він і його апостоли

напівлежали біля столу, було ж їх дванадцятеро тощо. З цього вони роблять висновок, що

Ісус Христос зовсім не святкував Паєхи, отже, й хліб має бути на дріжджах. Як і католики,

вони кличуть на допомогу святих, Діву Марію, апостолів, і насамперед святого Миколая,

єпископа Міри, якого вони просто обожнюють.

Що ж до хрещення, сповіді, шлюбу, розпорядку молитов, соборування, то все це майже не

відрізняється від католицького обряду, але люди причащаються і тіла, і крові Господньої, а

діти починають ходити до сповіді від трьох років. А для хворих вони зберігають проскури,

освячені на страсному тижні.

Пости в них частіші й суворіші за католицькі. Вони не їдять не тільки м’яса, а й масла,

молока, сиру, яєць і риби. Богомільні люди постують на хлібі й воді, роблячи винятки лише в

суботу та неділю, але їх небагато. На Русі напиваються під час посту, як і в інші дні, але вони

не вважають порушенням посту деякі надмірності такого роду .

Вони мають чотири пости. Перший є такий самий, як у католиків, і триває сім тижнів.

Другий починається через тиждень після Трійці й кінчається напередодні Петра й Павла.

Третій триває від першого серпня й до Успіння Богородиці.

Четвертий — це піст перед Різдвом, він починається на два тижні раніше від католицького.

/178/ Крім цього, вони пестяться ще й кожної середи та п’ятниці.

Священиків козаки набирали собі у Межигірському монастирі, розташованому між

пагорбами та Бористеном за двадцять верст від Києва. Щороку до них посилали двох

священиків і двох дияконів, які не мали над ними ніякої влади, а цілком залежали від січової

старшини. Прості козаки їх вітали, а потім лаяли. Священиків, застарих для того, щоб

співати, або тих, що не мали гарного голосу, відсилали назад, а присланих минулого року

тримали аж до прибуття таких, які співами могли задовольнити козаків. Щодня служили

обідню, молячися за російських самодержців, за всю царську родину, за синод і сенат, потім

за кошового, генерального суддю, генерального писаря та ад’ютанта й нарешті за увесь

християнський люд і за православне військо.

Священики задовольнялися тим, що вони одержували від церкви, прибутки якої були дуже

великі, бо серед козаків був поширений звичай офірувати своє добро церкві на Січі або

Межигірському монастирю. Але козацькі священики мали від того лише частину, а решту

були зобов’язані віддати монастирю. Козаки постачали величезну кількість свічок для

служби Божої. Півчих звичайно знаходили серед малоросійських козаків, вони жили у школі,

репутація якої притягала дітей з Малоросії, Києва та Польщі. Козаки постачали все

необхідне цим півчим, яких було щонайменше тридцять, і вони жили в достатках.

Коли козак помирав, півчі повинні були цілий день бити у дзвони, а на платню їм ішла

частина спадку померлого. /179/

Ці самі півчі продавали церкві ладан і мали з того значний прибуток.

Двоє священиків навчали співати молодь у школі.

83

Усі ці півчі користувалися тими самими свободами, що й решта козаків. Вони обирали з-

поміж себе двох отаманів своєї школи. Один командував старшими півчими, другий —

молодшими, але вони часто скидали їх, як заведено було в козаків, через примху або яку-

небудь причину незадоволення. Тоді вони замінювали їх іншими, обраними у тій самій

школі.

Великоросія завжди обирала собі архієпископів з Малоросії. Навіть посади професорів у

Московському університеті були заповнені вченими з київських шкіл. Царствуюча

імператриця змінила цей давній звичай, виховуючи підданих з інших частин своєї імперії.