1657 Року, після того, як військо датського короля висадилося у Швеції, шведи змушені були

залишити Польщу й усі свої завоювання. Розбрат між Швецією й Данією закінчився лише

через три роки славнозвісним миром в Оливі,

Цього ж року римський імператор і турецький султан дали знати Хмельницькому, що король

Казимир порадив Речі Посполитій обрати після його смерті його наступником російського

царя, щоб завдяки об’єднанню двох держав під єдиним скіпетром уникнути чвар та прикрих

воєн, на які Польща постійно наражалася. Вони вказували Хмельницькому на серйозну

помилку, яку він зробив розпочавши першим ці прикрі війни, які розривали й зараз

розривають Польське королівство і чиї сумні наслідки рано чи пізно відіб’ються на сусідніх

державах. Вони писали, що Польща, об’єднавшися з Росією, стане величезним колосом, який

буде у свою чергу роздушений деспотизмом царя, скерованим проти нього й усього його

народу, і що є ще час, щоб попередити прикрий розвиток подій, відмовившися від будь-якого

союзу з Росією, і що вони зі свого боку не зупиняться ні перед чим, щоб перешкодити

здійсненню таких небезпечних планів. Вони підкреслювали, що саме йому треба

найсерйознішим чином усе обміркувати і що вони не бачать для нього іншого виходу, як

об’єднатися з поляками й разом розпочати війну з Росією.

Ці сумні новини справили на Хмельницького дуже сильне враження. Він гадав, що, уклавши

трактат, він забезпечив своєму народові постійний мир і цілковиту свободу. Тепер він

побачив, /222/що помилявся, і разом із тим зрозумів, до яких жахливих наслідків усе це може

призвести. З другого боку, згадуючи про присягу на вірність, яку він сам і козаки дали

цареві, і не маючи надії на те, що він зможе схилити козаків до цілковитого розриву з царем,

він так засмучувався, що кінець кінцем дуже тяжко захворів.

Турецький султан вважав мовчання Хмельницького, потайність якого він добре знав, за знак

того, що йому нема чого від нього сподіватися, і замислив жорстокий план отруїти

Хмельницького. Для цього султан послав до нього одного поляка, начебто щоб попросити

руки його доньки, а насправді йому на загибель. Коли Хмельницький відчув сильний біль від

отрути й зрозумів, що йому лишилося жити мало часу, він зібрав у Чигирині всіх

полковників, їхніх помічників та найповажніших козаків. Як тільки вони зібралися коло

нього, він їм розповів про всі небезпеки, на які наражався, про всі труди, які його

виснажували і які він брав на себе, щоб визволити вітчизну й забезпечити її від зазіхань та

нападів поляків. Між іншим, він звернувся до них з такими зворушливими словами: «Нині я

102

маю подякувати вам за вашу слухняність і за допомогу, яку я мав від вас завжди, а

насамперед під час наших воєн з різними ворогами. Я передаю у ваші руки знаки влади,

якими ви мене вшанували, й саму владу, яку ви мені довірили. Природні почуття й

прихильність, яку я маю до свого сина, не дозволяють мені, однак, пропонувати його вам як

свого наступника. Він ще надто молодий та недосвідчений, отже, не може сподіватися на

таку високу посаду. Серед вас є дуже досвідчені командири, які за різних обставин виявили

муж/223/ність, наприклад, полковник переяславський Петро, полковник Полтавський

Пушкар і генеральний писар Іван Виговський. Одного з них ви маєте поставити на чолі

хороброго козацького народу сьогодні, коли обставини склалися так тяжко. Вам потрібен

воднораз чоловік мудрий, сміливий, обачний, який поєднував би зі знанням воєнної науки

знання політичних справ. Дайте мені радість, призначте ще за мого життя мого наступника,

щоб я передав йому гетьманські клейноди і дав перед смертю всі потрібні розпорядження та

необхідні відомості, щоб він міг гідно та з користю для народу виконувати різні дії, пов’язані

з його посадою».

Козаки відповіли йому, що вони до глибини душі пройняті визнанням тих великих послуг,

які він робив їм увесь час, і через це вони вирішили визначити наступником гетьмана його

сина, який стане спадкоємцем батькових талантів і всіх його чеснот, бо було б злочином

обрати кого-небудь іншого. Вони сказали, що коли його молодий вік та недосвідченість у

справах не дозволяють йому діяти на власний розсуд, то нехай він вибере чоловіка, якому він

вірить, щоб той був його радником та міністром до того часу, коли час, вік та досвід

дозволять йому керувати самому.

Зворушений таким виступом і доброзичливістю козаків до його сина, Хмельницький наказав

привести його і передав йому всі гетьманські клейноди разом із паперами, титулами та

документами, які в нього переховувалися, і дав йому поради, які вважав за потрібні. Після

того, як гетьман певний час розмовляв наодинці зі своїм першим секретарем Виговським, він

__________віддав Богові душу. Це сталося 15 серпня пополудні. /224/

Одразу ж поширилася чутка про смерть Хмельницького, і величезна кількість козаків

зібралася навколо його палацу, щоб разом оплакувати свою втрату. Його тіло було

перевезене з Чигирина до Суботова, де його поховали з усіма почестями в тій церкві, яку він

сам наказав збудувати. Про нього можна сказати, що він був найбільш справедливим і

найбільш гідним гетьманом з усіх, кого будь-коли мала Малоросія. Він був мудрий,

обережний, передбачливий, звичний до найтяжчих випробувань, утоми, холоду, спеки,

голоду й спраги. Він так любив свою вітчизну, що нехтував навіть найнеобхіднішим

відпочинком, якщо того вимагали справи. Він завжди був перший у битві й останній при

відступі. Зрештою, це був довершений чоловік, якого вимагали прикрі обставини, що

склалися для його народу.

Віддавши останню шану батькові, син зібрав помічників, полковників, старших козаків і

виклав їм міркування, через які він вирішив добровільно скласти з себе обов’язки гетьмана.

«Моя молодість і брак досвіду у справах, — сказав він, — примушують мене передати у ваші

руки тягар, який ви на мене поклали. Прошу вас, оберіть чоловіка, ліпше за мене

спроможного керувати народом і розв’язувати всі справи. Я ж буду вчитися в нього з усією

старанністю та слухняністю».

Збори були здивовані, почувши таке з вуст юнака, але своєї думки не змінили. Його відмову

було відкинуто, а його самого — примушено прийняти й зберігати командування, яке йому

було одностайно передане за життя його батька Усе, що для нього зробили, так це дали йому

як радника генерального писаря Виговського /225/ умовою, що той із них, хто піде на війну,

нестиме знаки гетьманської влади. Проте син Хмельницького і генеральний писар, якого

йому дали у заступники, по-різному дивилися на речі й навіть мали зовсім відмінні погляди.

103

Молодий гетьман, можливо, дізнавшися про щось із листів, які він знайшов серед паперів

свого батька, а може, батько перед смертю попередив його про чвари, які можуть спалахнути

між козаками, зібрав чимале військо запорозьких козаків, узяв мільйон грошей, залишений

його батьком, прийняв польських послів, договорився з ними й почав щось замишляти проти

царя.

Тим часом електор Бранденбурга Фрідріх-Вільгельм, скориставшися з нещасливих воєн, які

послабили й рвали на шматки Польщу, одержав завдяки Велаському мирові суверенітет для

Пруссії, а через Бромберзький трактат — округи Лауенбург та Битов у ленне володіння, а

місто Ельбінг як заклад за істотну суму, яку він позичив Польщі.

Наступного, 1658 року, полковник полтавський Пушкар, довідавшися про змову молодого

Хмельницького з Річчю Посполитою, негайно повідомив про неї російського царя, який

послав у Малоросію боярина Богдана Матвійовича Хитрова, щоб перевірити повідомлені

факти. Боярин спитав генерального писаря Виговського, бажаючи з’ясувати становище, але

Виговський так уміло приховав події від царського посланця і зумів так спростувати закиди

проти молодого Хмельницького, що посланець наділив його повноваженнями гетьмана.

Пушкар, знаючи про наслідки переговорів між генеральним писарем і царським посланцем,

зібрав двадцять тисяч козаків і пішов з ними з Тарослава на Лубни. На /226/прохання

Виговського Хитров став його переслідувати й, наздогнавши його, наказав йому іменем царя

повернутися до Полтави, що той і зробив.

Виговський, щоб приховати свої плани від російського царя, дав йому знати, що поляки

після того, як дали йому слово обрати царя наступником свого нинішнього короля, почали

робити всілякі перешкоди, що всі їхні обіцянки були зроблені лише для того, щоб виграти

час і дістати можливість зібрати нове військо та здійснити свої давні задуми, до чого вони

навіть залучили трансільванського принца Ракоці. У відповідь на це цар негайно відрядив

послів до короля та Речі Посполитої, кваплячи їх виконати обіцянки й без зволікання

влаштувати його обрання. У разі ж відмови з їхнього боку він відчував прикру необхідність

примусити їх зі зброєю в руках зробити обіцяне. Поляки зустріли царських посланців з

найбільшими почестями, й після численних нарад щодо обрання царя було повідомлено, що

воно може відбутися лише після укладення миру між поляками та шведами. Як тільки

стосунки між двома державами будуть залагоджені постійним та міцним миром, вони

перейдуть до серйозного виконання своїх обіцянок і того, що цар запропонував їм через

своїх послів.

Тим часом поляки також відрядили послів до Виговського, щоб підтвердити його

гетьманський титул і разом з тим просити його з усією обережністю, на яку він був здатний,

заспокоювати царя, даючи йому зрозуміти й обіцяючи навіть, що всі угоди, укладені між ним

і Хмельницьким у Гадячі Верещакою та Сулимою, будуть зрештою точно виконані. /227/

Зі свого боку Виговський, який бачив у полтавському полковникові Пушкарю постійну

перешкоду своїм намірам, вирішив захопити його. Для цього він послав два полки з Ніжина

й ще два зі Стародуба, але полковник не втрачав пильності й так добре оборонявся, що

повністю розбив ці чотири полки, схопив їхніх командирів і відіслав як полонених до

російського царя.

Цього року поляки мали сейм у Варшаві, присвячений справам України. Він ухвалив такі

статті, які було негайно повідомлено козакам:

1. Вони назавжди звільняються від будь-якої унії з польською церквою.

104

2. Київський митрополит зі своїм духівництвом засідатиме в сенаті після гнезненського

архієпископа.

3. Козацьке Військо налічуватиме шістдесят тисяч реєстрових козаків.

4. Козаки завжди вибиратимуть гетьмана виключно зі свого народу.

5. Козаки самі обиратимуть київського воєводу з-поміж своїх співвітчизників, і він матиме

титул сенатора.

6. Польща ніколи не завдаватиме ніякої шкоди ні козацьким церквам, ні монастирям, і козаки

вільно вибиратимуть собі священиків, яких самі захочуть.

7. Козаки матимуть свої академії з тими вчителями, яких вони самі захочуть і приймуть.

8. Козаки можуть встановити свою канцелярію та друкарню там, де вони захочуть.

9. Під час війни козаки можуть вільно вибирати, чи приєднатися до поляків, чи зберігати

нейтралітет.

10. Перш ніж буде підписано остаточний мирний трактат, оголошується загальна амністія.

/228/

11. Вся Україна має визнавати владу гетьмана, якого вона обере, і підкорятися йому одному.

12. Для кращого запевнення добрих намірів Польщі король і Річ Посполита зобов’язуються

послати до Малоросії сто польських шляхтичів з найвідоміших родин, які слухатимуться

наказів самого лише гетьмана козаків.

13. Гетьман матиме право карбувати гроші на всіх землях своєї країни.

14. В усіх важливих справах поляки закликатимуть козаків на обговорення та наради.

15. Нарешті, Польща докладатиме зусиль, щоб спорудити для козаків канал або (розчистити)

річку, що йшла б до Чорного моря.

Такі були статті, щодо яких недалекоглядний Виговський дійшов згоди з поляками. Але

більш розважливі й передбачливі козаки відчули в них більше хитрувань та бажання

обдурити з боку поляків, аніж доброї волі та щирості. Вони були переконані, що при

ратифікації трактату в них спробують відібрати навіть надії, які вони ще плекали.

Виговський після підтвердження та ратифікації цих угод відкрито виступив проти царя.

Спочатку він пішов з польським і татарським військом на полковника Пушкаря, який

лишився вірним царю. Перш за все Виговський атакував його з самими козаками, проте був

розбитий наголову і, відступаючи в цілковитому безладді, навіть загубив булаву. Але поляки

й татари атакували полковника, розбили його у свою чергу, вбили під час бою, й Полтава

впала під ударами переможців, які її пограбували.

Після такого успіху Виговський рушив на місто Зіньків, обліг його, оволодів ним і взяв у

полон свого суперника віце-гетьмана Силька, захопив/229/ши після того міста й містечка

Лютеньку, Сорочинці, Баранівку, Обухів, Багачку, Устивицю, Яреськи, Веприк і багато

інших, які він віддав татарам на грабування та руїну.

105

У відповідь на ці ворожі дії Виговського цар послав проти нього двадцятитисячну армію на

чолі з Григорієм Григоровичем Ромодановським, зміцнену кількома полками козаків, які

жили на кордоні й разом зі своїм гетьманом Іваном Безпалим та Барабашем залишалися

вірними цареві. Цей гетьман мав під своїм командуванням запорозьких козаків, владу над

якими йому передав ад’ютант Вороник. Це військо рушило переслідувати Виговського й по

дорозі спалило міста Лубни, Пирятин, Чорнушин, Горошин, зруйнувавши їх і багато інших.

Вони облягли Варву, місто, де стояв ніжинський полковник, прихильник Виговського, але

вдарили такі морози, що вони змушені були зняти облогу. Ромодановський відійшов на

зимову стоянку до Лохвиці, а гетьман — до Ромен.

Наступного, 1659 року, цар послав Іскру як гетьмана до армії князя Ромодановського, але

його було вбито під Лохвицею, перш ніж він зміг приєднатися до князя. Як тільки скінчилася

зима, росіяни на чолі з князем Трубецьким облягли Конотоп, де стояв Гуляницький. Коли

про це дізнався Виговський, він негайно поспішив йому на допомогу разом із польським та

татарським військом, раптом напав на росіян під Путивлем, убив велику їх кількість і розсіяв

решту. Тим часом Юрій Хмельницький надумав знову втрутитися у справи своєї

батьківщини. Він послав на Запорозьку Січ Івана Брюховецького з повідомленням про те, що

Виговський проти волі козаків привласнив собі титул гетьмана, який бу/230/ло надано лише

Хмельницькому, тоді як Виговський був тільки радником, зловживаючи своїм становищем

без відома козаків.

Козаки з-над Дніпра, Бугу та інших місцевостей України, побачивши, що Виговський

провадив мирні переговори з поляками, відокремившися від царя, що він сам спустошував

Малоросію та ще й дозволяв грабувати її татарам, і не можучи більше витримувати

поневолення стількох козаків, їхніх співвітчизників, знов зібралися у Брацлаві на вибори

гетьмана, і знов їхній вибір упав на Юрія Хмельницького.

За таких обставин, коли козаки зустріли Верещаку та Сулиму, які везли угоду польським

посланцям, що зібралися в Гадячі, вони їх убили. Виговський стояв табором з другого боку

Дніпра, і коли він побачив, що козаки разом із своїм гетьманом Хмельницьким знов

перейшли на бік царя, то відмовився від гетьманства й утік до Польщі.

Король і Річ Посполита, ще сподіваючися повернути козаків, послали до Хмельницького

каштеляна волинського, який повіз йому грамоту з підтвердженням його гетьманського

титулу. Але Хмельницький, зваживши на ослаблення Польщі, віддав перевагу

покровительству царя і навіть наказав вигнати з Малоросії усіх поляків, запрошених

Виговським, і розправитися з тими, хто відмовиться виїхати. Переяславський полковник

Джеджеря, якому було доручено цю операцію, виконав її так добре, що вислав з України всіх

поляків, захопив п’ять прапорів, які він відіслав до Ніжина, та ще й убив велику кількість

поляків у Чернігові й у багатьох інших містах.

Гетьман Хмельницький за згодою кошового /231/ запорозьких козаків приїхав у Чигирин.

Дружину Виговського, яка там перебувала, він відіслав до її чоловіка у Польщу. Кошовий з

усіма своїми козаками виявили покору цареві, який підтвердив його титул через боярина

князя Трубецького, що його він послав з цією метою до Чигирина.

Хмельницького було визнано гетьманом Малоросії, і тоді величезна кількість людей, як тих,

що мешкали з обох боків Дніпра, так і з інших місцевостей, юрбами поспішили до нього.

Оскільки країна не мала досить місця для всіх, їм було віддано необроблені землі у

Малоросії і навіть трохи земель у Великоросії, щоб вони могли там оселитися. Цар наказав

розподілити їх по п’ятьох полках — Сумському, Охтирському, Харківському, Ізюмському та

Рибненському, дозволивши, щоб їх судили за їхніми власними законами й щоб вони мали ті

самі привілеї, що й інші козаки.

106

У 1660 р. цар зрозумів, що поляки лише обманювали його своїми пропозиціями та

обіцянками. Він послав до Хмельницького боярина Василя Васильовича Шереметєва, щоб

погодити з ним заходи для продовження війни з Польщею. Було вирішено напасти на

Польщу через Кодак. На багато міст було накладено контрибуцію, інші було спустошено. Це

несподіване вторгнення налякало поляків, і їхня паніка ще збільшилася від прикрої новини

про цілковитий розгром коронного гетьмана під Дубном і про спустошення козаками його

табору.

Незадовго перед тим помер шведський король, і сенатори уклали з королем та Річчю

Посполитою славнозвісний мирний трактат у Оливі. Поляки робили все, щоб перетягти на

свій бік /232/ Хмельницького, й нарешті їм вдалося відірвати його від союзу з Росією та від її

покровительства.

Трохи пізніше польський король з татарами і Хмельницький зі своїми козаками напали разом

біля Дубна та Слободища на російську армію та на козацьке військо, якими командував

Шереметєв, оточили й так стиснули їх, що ті лишилися без нічого, маючи вибір між

голодною смертю і здачею на милість переможця. Шереметєв переконався, що князь

Барятинський, який був у Києві зі своїм військом, не дуже дбає про допомогу йому, і

вирішив підписати капітуляцію з поляками, але поставлені йому умови здалися Шереметєву

надто тяжкими, і він відмовився підписати її. Після цього польська армія ще більше стиснула

облогу, й нарешті він був змушений прийняти умови. Через цю капітуляцію почалися чвари

між татарами й поляками. Перші вважали, що їм належить уся здобич, і кинулися грабувати

російських генералів та офіцерів, нищачи все нещадно, так що польський король, щоб їх

утихомирити, віддав їм у полон Шереметєва, який лишався в них протягом кількох років.

Що ж до інших російських офіцерів, то польський король залишив їх собі чи для обміну, чи

для одержання викупу.

Окрилені цією перемогою, поляки захопили частину України. Проте віце-гетьман Яким

Сомко з полками Переяславським, Ніжинським та Чернігівським так відважно оборонявся,

що вже наступного, 1661, року зміг вигнати з України усіх поляків і знов передав її під владу

царя.

Того самого року Хмельницький повернувся в Україну в супроводі хана з козаками та

по/233/ляками. Він став табором під Переяславом, тоді як хан на чолі татар спустошив міста

Стародуб, Мглин і багато інших у Малоросії.

На початку 1662 р. князь Григорій Григорович Ромодановський, об’єднавшися з гетьманом

Сомком, вирушив проти Хмельницького, який з татарами й поляками став табором під

Кириловом, напав на нього, примусив тікати й підпалив місто.

Козаки зібралися цього року в Козельці для виборів гетьмана. Багато відомих козаків

домагалися цього великого титулу, і між ними ніжинський полковник Васютка і Іван

Брюховецький, який раніше був відданий Хмельницькому. Обрали Сомка за умови, що він

присягне на вірність цареві й залишиться завжди йому відданим. Юрій Хмельницький на

чолі двадцятитисячної армії підійшов під Переяслав, де новий гетьман Сомко перебував з

багатьма хоробрими козаками. Він захищався з неймовірною відвагою, але кінець кінцем був

би змушений здатися, аби князь Ромодановський не подав йому вчасної допомоги.

Хмельницький, хоча й знав, що князь наближався зі своїм військом, не чекав на його появу й

швидко відступив до Канева. Князь і гетьман пішли по його слідах, догнали, атакували й

повністю розбили. Це сталося 6 липня. Велика частина його армії й понад тисячу донських

козаків загинули у Дніпрі навпроти Канева. Сам Хмельницький ледве добрався до Черкас зі

жменькою своїх прибічників.

107

Гетьман Сомко після цієї перемоги залишив у Каневі полковника Лизогуба й перейшов зі

своїми козаками Дніпро, а князь Ромодановський послав Приклонського з військом на

Чер/234/каси. Після здобуття цього міста у ньому лишився полковник Гамалія, а Сомко

спустився по Дніпру до Бужина й повідомив про це князя. Той вийшов на протилежний берег

Дніпра й став табором навпроти Приклонського. Попереджений про це Хмельницький

раптом обрушився зі своїми козаками на військо Приклонського, яке зазнало б цілковитої

поразки, якби не відійшло до Дніпра під захист армії князя Ромодановського. Ця армія,

розташована по той бік Дніпра, відкрила такий запеклий і тривалий вогонь по ворожому

війську, що Приклонського було врятовано, а Хмельницький повинен був відступити до

Лубен. Хмельницький, засмучений через усі свої втрати й неможливість вийти зі скрутного

становища, вирішив зректися гетьманської влади й постригтися в ченці, що він невдовзі

зробив.

Того ж 1663 року запорозькі козаки, незадоволені своїм гетьманом Сомком, скинули його й

одностайно та вільно обрали на його місце Брюховецького, одразу ж повідомивши про те

царя. Васютка, який палко бажав стати гетьманом, використав вплив архієпископа Методія,

щоб добитися прихильності царя. Але цар відповів, що вибори гетьмана Малоросії залежать

лише від козаків, що він у ту справу ніяким чином не мішається і що оскільки було обрано

Брюховецького, то Васютці лишається тільки заслужити повагу козаків, щоб стати

наступником Брюховецького після його смерті.

Васютку не задовольнила така відповідь, і він поновив свої настійні прохання, адресовані

цареві. Дізнавшися про це, новий гетьман звинуватив Сомка й Васютку у величезних

розтратах. Цар призначив комісію для розслідування цієї /235/ справи й наказав обом

обвинуваченим з’явитися до комісарів для відповіді на обвинувачення. Ці комісари,

призначені царем, були князь Чагін та Кирило Осипович Хлопов. Вислухавши обидві

сторони й дотримавшися усіх формальностей, що вимагаються за таких обставин, вони

винесли остаточний вирок, за яким Сомка було позбавлено всіх знаків гетьманського титулу

й обох обвинувачених було передано в руки Брюховецького, щоб він зробив з ними що сам

захоче. Обурений таким вироком Сомко щосили кричав про свою невинність і погрожував

комісарам поскаржитися на них самому цареві, через що комісари посадили його у в’язницю.

Брюховецький був незадоволений з цього ув’язнення, бо він знав Сомкову спритність, його

сміливість і твердість характеру. Отже, він негайно послав до Сомка кількох козаків, які

відтяли йому голову. Така жорстока розправа викликала заворушення багатьох козацьких

полковників. Щоб запобігти його наслідкам, новий гетьман увільнив усіх малоросійських

полковників і замінив їх запорозькими козаками, які завдали великої шкоди малоросійським

козакам.

Цар хотів того року поновити- давні угоди з козаками. Для цього він призначив писаря

Башмакова, який, дізнавшися після свого прибуття, що польський король на чолі великої

армії вирушив на Малоросію, щоб напасти на неї, не гаючи часу повернувся додому, не

виконавши своєї місії.

Зі свого боку, гетьман Брюховецький зненацька захопив місто Переяслав, забрав там

незліченні багатства, що їх зосередив Сомко, і негайно пішов на Кременчук, щоб його

захопити. /236/ Але це укріплене місто так добре захищали козаки — супротивники нового

гетьмана, що він змушений був облишити свої плани й відступити до Гадяча.

Трохи згодом чигиринський гетьман Тетеря, Гуляницький та Богун, поставлені поляками як

віце-гетьмани, полковники Подністрянський і Чернецький, усі під покровительством

Польщі, вдерлися у Малоросію, маючи на меті почати наступ на Гдухів. Під час походу вони

грабували й спустошували все на своєму шляху, у тому числі й землі Салтикова, брали в

108

полон усіх мешканців та віддавали їх татарам. Вони хотіли захопити Ніжин та Батурин, але

не змогли ними оволодіти.

У 1664 р. польський король Казимир сам очолив військо, яке рушило на облогу Глухова,

гарнізоном якого командував генеральний суддя козаків Животовський. Король стиснув

місто зусібіч і закидав його безліччю бомб та гранат, але козаки затято боронилися й робили

часті вилазки, через що багато поляків було вбито. Облога Глухова тривала вже п’ять тижнів,

коли поляки дізналися, що на них іде трьома дорогами царське військо, щоб допомогти

оточеним. Перша частина війська під командуванням князя Якова Чудовича Черкаського вже

стала табором під Бронськом, друга — на чолі з князем Куракіним була у Путивлі, а третя

під проводом князя Ромодановського просунулася аж до Батурина. Козацький гетьман

Брюховецький приєднався до царської армії й вирішив по дорозі напасти на обоз польського

короля. Цей монарх вирішив не дожидатися Брюховецького, зняв облогу й відступив, але

зазнав при тому істотних втрат. Козаки кинулися його переслідувати, за/237/хопили велику

частину військового обозу й наскакували на польський ар’єргард аж до Пирогова по цей бік

Десни, куди король відступив зі своїм військом. Коронний гетьман зазнав великих втрат від

загонів, якими командував князь Ромодановський, хоча тому й не вдалося здобути

вирішальну перемогу. Коронний гетьман спустошив країну, правду кажучи, але й гетьман

Брюховецький завдав такої самої шкоди містам, містечкам і мешканцям залежних від

Польщі місцевостей.

Тим часом кошовий запорозьких козаків Сірко обложив Чигирин й захопив це місто у

перший день Великодня. Звідти він вирушив на поляків і завдав їм численних втрат. Після

всіх цих походів він відступив у степи України. Великоруський * воєвода Чернецький зі

свого боку спустошив міста Бужин та Суботів, піддавщи все вогню й мечу, і відступив після

того, як мав варварське задоволення викинути з могил тіла славного гетьмана

Хмельницького і його сина Тимофія. Тетеря, якого поляки призначили гетьманом,

дізнавшися про те, що колишній гетьман Малоросії Юрій Хмельницький, митрополит

Київський Йосип Тукал і Гуляницький вже домовилися схилити польського короля відібрати

в нього гетьманство, випередив їх і переконав короля, що вони на велику шкоду Польщі

підтримують таємне листування з російським царем. Король надто легковажно повірив у це

й вислав усіх трьох з Польщі.

* Описка автора: Чернецький (Чарнецький) був польським воєводою. — (Прим.

перекладача).

Гетьман Брюховецький, оволодівши Черкасами, віддав місто на пограбування. Тетеря,

ко/238/ли його повідомили про цю подію, не почуваючи себе в безпеці у Чигирині, зібрав

нашвидкуруч всі коштовності й відступив зі своїми козаками у Брацлав. Але, дізнавшися, що

Сірко наступає йому на п’яти, що він навіть увійшов у Чигирин і забрав решту речей, які не

міг узяти з собою Тетеря, він покинув Брацлав і сховався з усіма своїми багатствами у

Польщі. Але тільки-но він туди прибув, як самі поляки забрали в нього все, і він змушений

був тікати до Лощини, обдертий до нитки. Брюховецький, дізнавшися про його втечу,

попрямував на Чигирин, щоб заволодіти ним, але Чернецький випередив його зі своїми

загонами й завдяки своєму шаленому опору дав час Тетері підійти під Чигирин з татарським

військом з Великої орди й примусити тікати Брюховецького й Сірка.

Після цього Чернецький пішов зі своїми загонами до Канева, а звідти у Білу Церкву.

Мешканці цього останнього міста відмовилися здатися, і Чернецький відрізав усі шляхи до

109

нього, але під час цієї операції його було тяжко поранено, й він помер. Сірко зі свого боку,

побачивши, що татари пішли з орди, негайно вирушив на Біль, оволодів цим містом і

захопив багато інших містечок, які належали ханові. Його мета була примусити татар

відступити, щоб захищати їхню країну, проте успіхи Сірка тривали недовго. Несподівано

з’явився Маковський з польським військом і калмицькою ордою. Вони напали на Сірка,

вбили багато козаків і примусили Сірка відступити в Україну.

Наступного, 1665 року, інше польське військо, підтримане тисячею калмиків, на чолі з

Яблонським, що став наступником Чернецького, ви/239/рушило проти Брюховецького, табір

якого був під Білою Церквою. Брюховецький тримався добре, він оборонявся з такою

сміливістю, що вбив досить багато ворогів, і насамперед польських шляхтичів. Він примусив

генерала з рештками війська відступити у Польщу.

Вірні Польщі козаки зібралися цього року по той бік Дніпра на вибори гетьмана. Вибір їхній

упав на Опару, але треба було одержати підтвердження цього вибору від орди, орда ж

віддала перевагу Петрові Дорошенку, ад’ютантові Тетері, й наказала передати Опару з його

старшиною польському королеві, який засудив їх до смерті.

Того року гетьман Брюховецький поїхав до Москви у супроводі свого старого генерала й

багатьох полковників. Цар зустрів його з найбільшими почестями, надав йому титул та

гідність боярина й видав за нього жінку з царської родини. Він видав також за полковників

жінок з найзначніших дворянських родин Великоросії, зробив їм усім дуже дорогі дарунки,

за винятком генерального писаря Шийкевича, якого за незгоди з гетьманом було покарано

засланням на Сибір.

У цей час з’явився один авантюрник, на ім’я Дезик, на чолі великого загону козаків,

гетьманом яких він себе проголосив. Протягом певного часу він грабував та спустошував

чимало місцевостей у Польщі, але був нарешті заарештований і ув’язнений у ніжинській

вежі, де й закінчив свої дні.

Петро Дорошенко зробив усе можливе, щоб повернути під владу Польщі всі козацькі полки,

які були по той бік Дніпра. Проте, здається, всі його зусилля привели лише до покірності

/240/ Брацлавського полку, та й то тільки після застосування сили. Це місто досить довго

витримувало облогу завдяки впертій обороні та мужньому опорові Дрозда. Але більшість

гарнізону було перебито, людям бракувало найнеобхідніших речей, і Дроздові довелося

здатися Дорошенку, який наказав стяти йому в Чигирині голову. Так Дорошенко оволодів

Брацлавом. Однак найбільша частина козаків перейшла Дніпро й перейшла під

командування Брюховецького. Так на протилежних берегах Дніпра з’явилося двоє гетьманів:

один прихильний до царя, а другий — до Польщі.

На початку 1666 р. Дорошенко послав Підлисенка та ще одного зі старшини до польського

короля з проханням, щоб цей монарх підтвердив листами-патентами давні козацькі привілеї

та пільги.

Наприкінці того року цар послав до Брюховецького кількох воєвод, що їх він примусив

виїхати з Москви, наказавши розподілити їх між основними містами Малоросії як

губернаторів. Серед цих міст були Гадяч, Полтава, Миргород, Лубни, Прилуки, Стародуб,

Новгородок, Глухів, Батурин та ін. Виняток було зроблено для Києва, Чернігова, Переяслава

та Ніжина, які самі мали призначати комісарів для інших малих містечок, щоб збирати

платню за право довозу або вивозу всіх товарів. Було також встановлено різні місця, де

мають сплачувати податки міщани й селяни. На цих останніх було накладено податки за

плуги та за коней.

110

Трохи згодом приїхали комісари від царя, щоб зробити точний перепис усієї власності у

Малоросії, від людей найбагатших до найбідніших, — земель, рухомого майна, товарів і

всього іншого. /241/ Вони мали наказ: розподілити податки, накладені на селян, з

найбільшою рівністю, щоб ніхто не мав підстав скаржитися.

Ці запобіжні заходи не перешкодили повстанню міст проти воєвод, яких цар наказав

Брюховецькому поставити там для збирання податків. Повстання почалося з Переяслава.

Мешканці цього міста вбили полковника Дашка, який жив у кварталі, що звався Богушевий,

спалили його будинок і приєдналися до Дорошенка. Він же, підтриманий переяславцями,

негайно рушив на Золотоношу, яку вже давно тримав в облозі князь Щербатов на чолі

козацько-російського війська. Дорошенко так вдало його атакував, що примусив зняти

облогу й відступити. Скориставшися зі своєї перемоги, Дорошенко здобув Ніжин та Прилуки

й спалив усі навколишні містечка. Після цих походів він пішов на загін полковника

Маковського й узяв його в полон разом із загоном. Щоб покарати їх за спустошення, які вони

наробили навколо свого зимового табору, він усіх їх віддав татарам. Розправившися з

Маковським, Дорошенко зі своїми козаками знов відмовився від покровительства короля та

Речі Посполитої.

У 1667 р. цар, дізнавшися, що татари час від часу вдираються у Малоросію, вирішив зробити

приємність запорозьким козакам, пославши в їхню країну російське військо під

командуванням генерала Козочева, щоб захистити їх кордони й допомогти їм відбивати

напади ворогів. Цей вчинок царя викликав наслідки, протилежні його сподіванням.

Запорозькі козаки поставилися з підозрою до російської армії, вони поскаржилися цареві на

її прихід як на дію, що суперечить їхнім вольностям, і додали, що самі спро/242/ можні себе

захистити. Після цих скарг цар наказав Козочеву відступити у Малоросію. Козаки цієї

країни, намовлені запорожцями, одразу виявили незадоволення присутністю цього війська й

зробили так, що Козочев кінець кінцем змушений був залишити цю країну.

Дорошенко, очоливши своїх прибічників-козаків, які обрали його своїм гетьманом, напав

біля міста Гайсина на коронного гетьмана, або генерала, Яна Собеського. Поки ці двоє

гетьманів билися між собою, Сірко, гетьман запорозьких козаків, прагнув використати їхній

розбрат. Він вдерся у Крим і наробив там такого жаху, що хан втік у гори зі своїми татарами.

Хан дав знати Дорошенкові про вторгнення Сірка до Криму й про спустошення ним цього

краю і просив помиритися з Собеським, прийти йому на допомогу й примусити разом Сірка

вийти з Криму. Але той після восьмиденного грабунку," розгрому та підпалів усього, що

траплялося на його шляху, сам відступив з Криму.

Того ж року польський король викликав з вигнання Юрія Хмельницького, Київського

митрополита Йосипа Тукала та Гуляницького. Але, попереджені про те, що їх хочуть знов

використати їм же на загибель, вони потаємно втекли й сховалися у Малоросії.

Нарешті повноважні польські й царські посли закінчили свої переговори й уклали

тринадцятирічне перемир’я між двома державами. Цей трактат, опублікований у Москві,

справив погане враження на козаків. Польські посли спритно поширювали в Україні чутки,

що її буде передано під владу Польщі.

Занепокоєні та стривожені цією статтею трактату, козаки послали до Москви двох

службовців /243/ канцелярії Мокревича та Урбановича під приводом передати цареві скарги

на наглядачів за збиранням податків в Україні, а насправді щоб розвідати, що сталося у

Москві, й насамперед перевірити, чи є правдою чи брехнею чутка щодо їх повернення під

польську владу. Але ці посланці не змогли доповісти своєму гетьманові нічого, що

стосувалося б їхньої місії, крім того, що в Москві приймали з найбільшими почестями

111

польських послів, які незадовго перед тим прибули у цю столицю. Звідси вони зробили

висновок, що їх народові не доводиться чекати нічого доброго.

Тим часом цар повідомив гетьмана, що тисяча російських солдат піде в Україну у зимові

табори. Ця новина зміцнила побоювання козаків, що їх віддадуть під владу Польщі, та

збудила в них підозри, що їх примушуватимуть силою. За цих обставин Дорошенко висловив

серйозні закиди Брюховецькому за його згоду на те, що козаки, які так хоробро проливали

кров за свою свободу, тепер змушені щороку платити обтяжливі податки за добро, яким вони

володіють, і що для збирання цих податків поставлено воєвод з Великоросії, що стягають усі

плоди праці мешканців України, і, нарешті, що всі їхні пільги, привілеї та вольності

перетворилися на химеру.