19 Червня мешканці Азова передали місто з усім його озброєнням і гарматами бояринові

Олексію Семеновичу, який заволодів ним від імені царя, свого пана, а турки відступили за

Дін, аж до Кагамлика, зі своїми дружинами та дітьми. Цар наказав розподілити між своїми

вояками й між козаками п’ятнадцять тисяч дукатів, а кожному офіцерові видати по п’ять

дукатів. Лизогуб, віце-гетьман, і полковники одержали багаті подарунки. У той час, коли цар

став паном Азова, Мазепа разом із Шереметєвим просунувся аж до Коломака, занепокоївши

татарського хана. Цар наказав йому прибути до Рибного, щоб там разом здати собі справи з

перебігу воєнних дій. Він зустрів найповажніший прийом у царя, і після наради цар

нагородив його багатьма відзнаками й дозволив йому повернутися додому.

[1697] Року 1697 Мазепа й князь Яків Федорович /268/ Долгорукий, діставши звістку, що

візир підійшов до Азова на багатьох кораблях, послали частину своєї армії до Азаама. Самі ж

Мазепа й Долгорукий пішли з другою частиною війська на Тавань, щоб відбудувати місто

Кизи-Кермен і всі інші міста, які слід було відбудувати аж до Очакова. По дорозі їм

забажалося чимось насолити візирові. Але, не маючи достатньої кількості кораблів, вони

задовольнилися тим, що обсадили кордони росіянами та запорізькими козаками, щоб

протистояти турецьким нападам, і повернулися до себе. Турки, аби відшкодувати свої

втрати, хотіли скористатися з відсутності Мазепи й Долгорукого й відбити захоплені

росіянами міста. Проте вони були під таким добрим захистом, що турки не наважилися

обложити бодай одне місто. Не здолавши здобути успіх силою, вони вдалися до хитрощів.

Вони спробували добитися виведення війська за допомогою багатих подарунків і обіцяли ще

багатші, якщо ті віддадуть туркам свої позиції, а турки, зі свого боку, ладні були забезпечити

їхній відхід у будь-яке зручне місце. Турки також дали їм зрозуміти, що за відсутності їхніх

генералів їм вигідніше погодитися на почесні умови, ніж наражатися на завжди непевну

долю воєнних подій та на лють армії переможців. Та ні улесливі промови, ні обіцянки не

захитали вірності та рішучості росіян і козаків, і турки змушені були повернутися без

жодного успіху. 1698 Року 1698 Мазепа й Долгорукий зі своїм військом відновили

фортифікації Кизи-Кермена й Тавані і, надавши їм найліпшого оборонного стану,

повернулися до себе.

Помер архієпископ чернігівський Іван Максимович. /269/

122

Цар, повернувшися з подорожі по зарубіжних країнах, покликав Мазепу у Вороніж на

нараду. Гетьман Мазепа приїхав по царські накази й був удостоєний царської ласки та

подарунків. Цар наказав збудувати у Воронежі багато кораблів для плавання по Дону.

Малоросія цього року була засмучена незвичайним недородом.

[1699] Року 1699 турки уклали з Росією тридцятилітнє перемир’я, а з імператором

Леопольдом — двадцятилітнє. Трактат було підписано у Карловаці 26 січня. Усю Угорщину

по цей бік Сави, Трансільванію та Есклавонію було відступлено імператору. Темешвар і

Угорщина за Савою лишилися в турків. Росіяни дістали Азов.

[1700] Більшу частину року 1700 козаки спокійно залишалися в себе, відпочиваючи від

походів і готуючися до війни зі Швецією.

[1701] Року 1701 цар Петро І в супроводі полтавського полковника Іскри та ніжинського

полковника Обидовського виступив проти шведів з боку Руголева. Росіян було розбито. Цар

запропонував шведам мир, але вони відкинули пропозицію й напали на Польщу.

Гадяцький полковник Борошович пішов на чолі свого полку й запорозьких козаків до

Пскова, щоб об’єднатися з князем Рєпніним, і звідти вони разом рушили до Риги.

Гетьман Мазепа привів до Пскова свою козацьку армію й наказав поладнати всі мости на

шляху. Бувши в дорозі, він дістав від царя новий наказ, що скасовував попередній. Згідно з

ним, Мазепа відокремив двадцятитисячний загін козаків під командуванням миргородського

полковника Данила Апостола, пославши його у Псков, а сам із рештою своєї армії рушив на

Могилів. Да/270/нило Апостол і син Шереметєва Михайло Борисович пішли із Пскова на

Дерпт, де зустрілися з загоном шведського війська. Козаки з росіянами і шведи не раз

нападали одне на одного, і було вбито полковника Пашковського.

[1702] У році 1702 Мазепа вислав під Буків загін козаків на чолі з Михайлом

Миклашевським. Він приєднався до польського полковника Шалецького й захопив місто.

Після цього походу Бельцикевич, великий прихильник шведів, що був з кількома польськими

загонами при здобутті Букова, приєднався до Миклашевського, і вони удвох подалися до

резиденції Мазепи у Батурині. Але на прохання литовської шляхти гетьман наказав

Миклашевському знов виступити проти шведів.

[1703] Року 1703 башкири 3 вдиралися у Росію. По Волзі було послано загін козаків під

командуванням лубенського судді Кічкаровського на допомогу Шереметєву, який стояв там

зі своїм військом, але сили його були недостатні.

[1704] Року 1704 гетьман Мазепа стояв табором зі своїми козаками на річках Прип’ять і

Люба й лишався там аж до осені.

Шведський король Карл XII скинув з престолу короля Польщі Августа II і наказав обрати на

його місце Станіслава Лешинського.

[1705] Року 1705 Мазепа залишив свій табір і пішов з козаками під Замостя, наказавши

своєму війську стати на зимові квартири у Польщі.

Чернігівський та гадяцький полковники були виряджені з їхніми полками проти спєського

воєводи. Його самого було вбито, а його загін втік.

[1706] Року 1706 під Лохвицею стався бій між козаками й шведами. У ньому було вбито

стародубського полковника Михайла Миклашевсько/271/го, а Андрія Гамалію й Тараса

123

Габриловича небезпечно поранено. Поміж визначних полонених були Романовський,

Чорнолевський, Турковський, Тимошенко, Бурмак та Мирович, полковник переяславський.

Цю поразку було приписано Мазепиним інтригам.

[1707] Року 1707 цар Петро в супроводі Мазепи та його помічників поклав перший камінь у

фундамент київської фортеці.

[1708] Року 1708 Мазепа припинив захищати інтереси царя й потаємно зв’язався зі

шведським королем.

Іван Ілліч Скоропадський одержав, переваживши Івана Черниша, посаду стародубського

полковника, вакантну після смерті Миклашевського. Меншиков з армією росіян і

запорозьких козаків кинув виклик шведському генералові Левенгаупту, який, намагаючися

з’єднатися з армією Карла XII, заплутався, на свою біду, в непрохідних лісах, що їх він

зовсім не знав.

Генеральний суддя Кочубей і його родич полтавський полковник Іскра повідомили царя про

зраду Мазепи. Цар, що мав повну довіру до Мазепи, не захотів їм повірити, і навіть відіслав

викажчиків під надійною охороною до гетьмана, який наказав скарати їх на горло під Білою

Церквою. Проте наприкінці року, коли Мазепа відверто перейшов до шведського короля

Карла XII, цар уже не міг сумніватися у зраді гетьмана й наказав Меншикову рушити з

великим загоном на Батурин. У цьому укріпленому місті зберігалися усі продовольчі запаси,

які Мазепа зібрав для шведського короля. Російський генерал розумів, як важливо швидко

захопити це місто, уникнувши тривалої облоги за всіма правилами. Отже, він замислив

сміливий штурм, /272/ який увінчався великим успіхом: місто було здобуте й віддане на

пограбування. Те, що солдати не могли забрати з собоою, стало здобиччю вогню, який пожер

навіть частину міста. Фортифікації було знищено дощенту, а мешканці міста загинули,

піддані найжорстокішому катуванню: одних посаджено на палі, інших повішено або

четвертовано. Було вигадано й нові муки, що сама думка про них наводить жах. Недовіра й

упертість Карла XII багато важили у втраті цього важливого міста: замість поспішити йому

на допомогу, як вимагав Мазепа, король розважався взимку в Ромнах, а на початку

наступного року був лише в Гадячі. [1709] Року 1709 цар наказав оголосити в усіх церквах

Малоросії наказ козакам бути пильними повсякчас. Він твердив, що шведський король і

Мазепа мають на меті захопити їхню країну, забрати їхнє добро та привілеї, а їх самих

покріпачити. Після цього козаки приєдналися до росіян і спустошили Ромни. Було вжито

заходів, щоб підтримувати ненависть мешканців Малоросії до шведського короля, і ця

ненависть так зросла, що вони вбивали без розбору кожного шведа, що попадав їм до рук.

Цар наказав козакам обрати на гетьмана стародубського полковника Скоропадського. Цього

колишнього генерального ад’ютанта було обрано в присутності царя, який особисто вручив

йому булаву та інші клейноди — знаки гетьманської влади.

Миргородський полковник Данило Апостол, що спочатку став на бік шведського короля й

Мазепи, незадоволений з того, що Карл XII не слухався порад людей, які прекрасно знали

краї, що ними йшла його армія, і попереджали про /273/ її загибель, потаємно покинув

Мазепу й кинувся до ніг царя. Зворушений його каяттям, цар милостиво простив йому його

невірність. Так само вчинив він і з Сулимою.

Цар, сумніваючися у своєму воєнному щасті, яке досі не було до нього надто прихильне, і

побоюючися, щоб справи ще більш не погіршали, посилав численних гінців із пропозиціями

миру до Карла XII, який стояв табором під Полтавою. Між іншим, цар обіцяв йому вільний

та безпечний відхід на батьківщину і відмову від будь-яких претензій в обмін лише на один

морський порт на Балтиці. Але такі розумні пропозиції ніколи не доходили до Карла, бо його

124

міністри й усе близьке оточення, пишаючися безперервними шведськими перемогами, не

бажали й чути про будь-яке примирення.

Меншиков бачив, що цар, його пан, не наважується на рішучі дії. Він твердо довів цареві, що

тому не залишається нічого іншого, як атакувати шведського короля й перемогти його або

загинути. Наслідком цих умовлянь став славетний бій 27 червня під Полтавою. Армію Карла

XII було цілком розгромлено, міністрів і найвизначніших генералів убито, а поле бою вкрито

цими хоробрими шведами, що завжди були переможцями протягом стількох років. Тих же,

хто уникнув смерті, було взято в полон. Зброя та обози — все дісталося переможцеві. Карл у

супроводі жменьки своїх офіцерів, поранений, сам з великими труднощами уникнув полону.

Він прибув нарешті з Мазепою у Бендери на оттоманській землі, де прожив, як відомо, цілий

рік.

Незадовго до Полтавського бою цар наказав повернути Палія з його сибірського заслання.

/274/ Цей козацький ватажок брав участь у битві, він сотворив чудо, своїми словами та

особистим прикладом закликаючи своїх співвітчизників-козаків виконати їхній обов’язок і

міцно триматися у бою. Палій багато зробив для успіху в цій вікопомній битві.

Після цієї визначної перемоги Петро І тріумфально увійшов у Гадяч. Там він призначив

Трощинського полковником замість Часника. Потім він у супроводі міністрів та генералів

вирушив до Києва на врочистий молебень.

Мазепа помер у Бендерах. Карл XII заохотив козаків з його почту обрати на гетьмана Пилипа

Орлика, генерального секретаря Мазепи. Цей новий козацький проводир одразу ж написав

звернення до українців, що жили по той бік Дніпра. Він спритно здобув їхню прихильність,

завдяки чому поширив свою владу на багато задніпровських міст. Разом із татарами, що

супроводжували його у походах, він завдав чимало клопоту українським козакам.

[1710] Року 1710 до спустошень війни додалася чума. Це жахливе лихо спочатку виявило

себе у Києві, а звідти пішло у безліч інших місць. Водночас хмари сарани принесли нову біду

в Малоросію, пожерши увесь урожай.

У червні цар оволодів Ригою, а у вересні Дерптом. Пернау й Ревель впали під його натиском

трохи пізніше.

[1711] Року 1711 Карл XII палко закликав Порту оголосити війну Росії. Водночас татарський

хан Девлет-Гірей одержав наказ іти на Немирів зі своєю ордою та з запорозькими козаками.

Цар на чолі численної армії вирушив на Прут проти турків. Йдучи у похід, він наказав

гетьманові Скоропадському йти на Самару та /275/ Кам’яний Затон для захисту

малоросійського кордону та спустошення ворожих земель. Прийшовши на береги Прута, цар

став табором перед оттоманським військом. Протягом певного часу противники

задовольнялися дрібними сутичками; нарешті чи то завдяки вправності турецьких генералів,

чи то через погану передбачливість царя його армію було притиснуто до річки всіма

турецькими силами, і йому не залишалося нічого іншого, як здатися в полон з усім своїм

військом або ж пробиватися крізь ворожі лави. Та оскільки в них зовсім не було провіанту,

то треба було вирішувати без зволікань. Неможливість прорватися крізь ворога і сором

капітуляції на волю переможця викликали в царя таку глибоку меланхолію, що він закрився

у своєму шатрі й суворо заборонив будь-кому заходити до нього. Коли цар був у владі своїх

болісних роздумів, одна жінка, що згодом стала така знаменита під ім’ям Катерини І, а тоді

була царевою коханкою й супроводила його під час походу, зайшла у шатро царя й

пообіцяла визволити і його самого, і всю армію, якщо він погодиться зробити те, що вона

надумала. Після тривалих умовлянь та прохань цар підписав листа, якого Шафіров, його

секретар, написав від його імені. У цьому листі він просив миру. Шафірову самому було

125

доручено віддати листа великому візирові й ужити всіх засобів, щоб прихилити на свій бік

цього прем’єрміністра Оттоманської Порти. Він добився успіху й повернувся, щоб звітувати

Катерині й генералам. Ця жінка якнайшвидше зібрала свої коштовності, дорогоцінні камені,

додала до них усі свої срібні речі, позичила скільки могла в армійських офіцерів і послала

навантаженого всім тим /276/ Шафірова до великого візира. Цей міністр, вражений таким

багатством, погодився на мир на кількох умовах, що їх він пред’явив цареві, і серед них —

відхід з Азова. Він же забезпечив царю вільний відступ усієї армії з обозом, незважаючи на

докори та прохання посланців шведського короля.

[1712] Року 1712 великоруська армія під командуванням генерала Бориса Петровича

Шереметєва стала за згодою гетьмана Скоропадського на зимові квартири у Малоросії, де

вона знайшла надмір усіх потрібних запасів.

Помер чернігівський архієпископ Антоній Стишовський.

[1713] Року 1713 Карл XII, завдяки своїм постійним і наполегливим проханням, намовив

турків зробити кілька нападів на землі царя, проте все закінчилося новим договором.

[1714] Дмитро Горленко, колишній прилуцький полковник Бутович, його свояк, секретар

Орлика, Іван Максимович, Михайло Ломиновський та канцелярист Антонович, розчаровані

своїм побутом у Бендерах, повернулися до Києва і за посередництвом царських послів Петра

Андрійовича Толстого та Петра Павловича Шафірова дістали помилування від царя. Ці

козаки, одержавши запевнення у прощенні, негайно рушили з Києва до Глухова на нараду з

гетьманом Скоропадським. Висловивши їм докори з приводу їхньої ворожої до царя

поведінки, він відіслав їх до Москви, де вони мешкали цілком вільно, живучи за рахунок

жалування, яке цар сплачував їм щороку зі свого скарбу.

Посли Шафіров, Толстой і Бестужев прибули з Царгорода до Москви й передали цареві

підписаний ними трактат між Росією й Портою. Їхній колега Шереметєв помер у дорозі.

/277/

Гамалія та Кандиба, затримані протягом певного часу у Москві, одержали наказ повернутися

до Малоросії. Їхнього прихильника священика Лисовського було переведено до Новгорода.

[1715] Року 1715, 12 жовтня, народився онук царя Петро Олексійович.

[1716] Року 1716 гетьман Скоропадський на чолі своїх козаків вирушив проти Орлика, який

вдерся з татарами в Малоросію, щоб спустошити її та забрати в полон її мешканців. Генерал-

лейтенант Сулима подався з загоном козаків під Царицин з метою зруйнувати прикордонні

лінії захисту проти кубанських татар.

Цар виїхав з Росії до різних держав, маючи намір познайомитися зі звичаями та поведінкою

народів, з їхніми фабриками, мануфактурами, мистецтвами та ремеслами.

[1717] Року 1717 влітку прибув він до Парижа, де залишався протягом кількох місяців,

завершивши свою подорож у Франції, звідки він під кінець року повернувся до своєї країни.

[1718] Року 1718 цар з усім своїм двором прибув до Москви.

Царевича Олексія Петровича, який виїхав з Росії без дозволу царя, свого батька, повернено з-

за кордону. Цар влаштував суд над ним і над родинами Лопухіних, Кікіних та всіх інших, хто

__________радив або допомагав йому втекти. Царевича засуджено до смертної кари, і життя його

закінчилося.

126

Гетьман Скоропадський, чернігівський полковник Полуботок, Андрій Маркович, Семен

Савич, генеральний писар та інші прибули до Москви привітати царя. Цар повіз їх із собою

до Санкт-Петербурга, щоб показати всі будівлі та впоряд/278/кування цього нового міста.

Затримавши їх там протягом певного часу, цар відпустив їх, щедро обдарувавши.

Помер онук царя у трьохрічному віці.

Царський міністр Петро Андрійович Толстой одружився у Глухові з дочкою гетьмана

Скоропадського Уляною. На весіллі був присутній секретар царя Михайло Шафіров.

Єпископ Переяславський Кирило Шуманський у супроводі інших київських священиків

приїхав до Москви, щоб підписати церковний регламент, складений царем. Київський

митрополит Йосафат Кроковський також був запрошений, але він доїхав лише до Твері й там

помер.

Цар встановив план санкт-петербурзьких колегій, подібний до тих, які він бачив у

зарубіжних країнах.

Велика пожежа знищила Печерський монастир і церкву, а також чудову бібліотеку, яка була

його окрасою. Ця бібліотека — справжній скарб Русі — мала всі документи, що стосувалися

найдавнішої історії цієї імперії, безліч рідкісних та дорогоцінних рукописів, багато з яких

було написано письмом, невідомим навіть для найбільших учених. Почувши сумну звістку

про цю невідшкодовну втрату, цар не зміг стримати сльози.

[1719] Року 1719 князь Олександр Меншиков прибув в Україну. Гетьман Скоропадський зі

своїм почтом, йдучи йому назустріч, дійшов аж до Шептаків на Десні. Князь влаштував для

нього і всього почту розкішний обід у Гадячі, де він пробув певний час. Гетьман, зі свого

боку, пригощав князя у Глухові. Меншиков оглянув землі від Межеї до Почепа, які гетьман

йому відступив. Незадоволений розмірами володіння, він вимагав додати частину земель, які

на/279/лежали сотникам від Маглинська до Бакланська, і ще частину земель Стародуба,

наказавши обкопати їх ровами. Ці вчинки Меншикова викликали найгостріші суперечки між

ним і гетьманом. Останній звинувачував його найміцнішими словами в несправедливості й

трактуванні завжди вільних козаків (надто з Почепа) як кріпаків.

[1720] Року 1720 козацький гетьман Скоропадський багато разів відвідав у Ніжині свого зятя

Петра Толстого, полковника цього міста. Він їздив також у багато інших місцевостей, щоб

дізнатися, що там відбувається.

[1721] Року 1721 у серпні в Ніштадті було укладено мир між царем і Швецією. Статті,

погоджені з обома сторонами, були підписані уповноваженими двох держав, і Швеція не

добилася амністії для козаків, які пристали до Карла XII. Петро І забезпечив собі у II статті

трактату право чинити з ними на власний розсуд.

Сенат і церква піднесли своєму самодержцеві титули великого імператора й батька вітчизни.

Цар їх прийняв, і в Москві відбулися великі й розкішні урочистості з приводу миру,

укладеного зі Швецією.

Чернігівський полковник Полуботок, лубенський полковник Маркович і генерал-лейтенант

Іван Сулима одержали царський наказ іти на чолі дванадцяти тисяч козаків на Ладозьке

озеро будувати канал, який мав з’єднати це озеро з Санкт-Петербургом для розвитку, завдяки

цьому шляхові сполучення, торгівлі різних частин імперії з новим містом Санкт-

Петербургом. Генерал-лейтенант Сулима помер по дорозі, і його тіло було перевезено до

Сулиманська під Переяславом. /280/

127

[1722] Року 1722 Скоропадський у супроводі старшини й кількох полковників прибув до

Москви вітати царя з нагоди вигідного миру, укладеного зі Швецією, а також з величними

титулами, справедливо присудженими йому його підданими.

Великі пани й усе населення Росії аж до селян знову заприсяглися цареві виконувати до

найменшої дрібниці всі накази, що їх він віддав і ще віддасть у своїй імперії, коритися йому в

усьому як самодержцеві і визнати й прийняти того, кого він знайде належним найменувати

спадкоємцем свого трону. Гетьман і його супутники дали таку саму присягу у своє ім’я і в

ім’я всього козацького народу.

Петро Великий послав Скоропадському власноручний наказ встановити у Глухові суд для

всієї Малоросії. Бригадиром, або керівником, він призначив Степана Вельямінова, а

заступниками, або радниками його — шість офіцерів гарнізону; їхня служба мала тривати

лише один рік. Цей наказ було супроводжено регламентом, що стосувався апеляцій до

верховного суду та грошових штрафів, які належало платити до імперського скарбу.

Гетьман поскаржився на князя Меншикова, що власною волею захопив різні землі. Цар узяв

до уваги цю скаргу й наказав, щоб Меншиков задовольнився тим, що йому відступив

гетьман, і віддав козакам усе, що він захопив.

Полтавського полковника Івана Черняка було вдруге послано до Ладоги працювати на

будівництві каналу, який мав з’єднати це озеро з Санкт-Петербургом.

Цар поїхав водою з Москви до Астрахані, де він висадився на березі Каспійського моря, щоб

/281/ іти на Терек. Він наказав побудувати на річці Сулак форт Святого Хреста. Звідти він

рушив у Дербент і до каракалпаків, а також до інших країн, підкоряючи своїй владі всіх

дрібних князьків, що правили в цих землях. Він вимагав від гетьмана прислати йому

десятитисячний загін козаків під командуванням Данила Апостола, миргородського

полковника, Гната Галатяного, прилуцького полковника, та Антона Танського, київського

полковника.

Гетьман Іван Скоропадський, повернувшися з Москви, помер у Глухові 3 липня. Його було,

поховано 5-го в монастирі черниць Гамалії, що його збудували він сам і його дружина.

Санкт-петербурзький сенат, на який було покладено обов’язки уряду за відсутності царя,

призначив колишнього генерала Павла Полуботка відповідальним за всі справи Малоросії

замість гетьмана. Ця дія влади суперечила правам та привілеям козаків, підтвердженим

самим царем.

Бригадир Вельямінов прибув у липні до Глухова і, виконуючи доручення та накази царя,

встановив там колегію для збирання грошових податків з усієї Малоросії. Козацька старшина

виступила проти цих податків. Полуботок, чернігівський полковник і командуючий через

відсутність гетьмана, так заходився коло цієї справи у згоді зі старими генералами, що сенат

скасував податки.

Як тільки повернувся цар, він негайно їх поновив на подання голови колегії Вельямінова. На

збирачів податків було навіть призначено малоросійських козаків, яким Глухівська колегія

дала інструкцію щодо способів їх збирання і надсилання до імператорського скарбу. /282/

Архієпископом київським було призначено Варлаама Ванятовича; після смерті Кроковського

це місце було вакантне. А Іродіон Щуриковський, архімандрит Межигірського монастиря,

був призначений архієпископом у Чернігів. [1723] Року 1723 цар закликав чернігівського

полковника Павла Полуботка, генерального суддю Івана Чарниша й генерального писаря

128

Семена Савича до Санкт-Петербурга, щоб обговорити багато важливих питань. Наприкінці

нарад ці представники благали царя підтвердити новими листами-патентами козацькі

привілеї, що їх його попередники й він сам приділили козакам, і насамперед — вольність, з

якої вони завжди користалися, обирати самим гетьмана. Проте цар певний час зволікав із

відповіддю на ці вимоги.

Мешканці Стародуба поскаржилися на здирства, які чинив їхній полковник Шурнавіо. Цар із

втіхою спостерігав за цим невдоволенням і намагався підтримувати його. Він сподівався, що

козаки скинуть із себе ярмо свого полковника, а він накине їм інші, великоруські, ярма.

Сталося так, як він передбачав. Старшина й головні урядовці Стародуба звернулися зі

скаргами до Санкт-Петербурзького суду. Цар радо прийняв їх і дав їм у полковники одного зі

своїх власних підданців з докладною інструкцією, як саме він має поводитися за різних

можливих обставин.

Дванадцятитисячний загін козаків під командуванням миргородського полковника Апостола

на осінь вирушив у похід із колишнім своїм ад’ютантом до Коломаки разом із князем

Голициним.

Полуботок і його товариші провели осінь і частину зими в Санкт-Петербурзі. Вони бачили,

/283/ що цар так довго зволікає, не бажаючи погодитися з їхньою вимогою милостиво

підтвердити знов усі привілеї, надані раніше козакам, і що це запізнення або відмова є

наслідком інтриг Меншикова. Меншиков же настроїв царя проти козаків, бажаючи

помститися за облизня, якого він спіймав, віддаючи землі, що він привласнив у Малоросії.

Він хотів підштовхнути царя до цілковитого покріпачення козаків. Отже, козацькі

представники знов звернулися до царя. Слово узяв Полуботок, який мав відвагу сказати

цареві таке:

«Ваша Величносте, мушу сказати вам, що я добре бачу, як ви без будь-яких підстав, а лише

через лихі намови добродія Меншикова хочете погубити мою батьківщину. Посилаючися на

фальшиві принципи, ви поставили себе над законами, бажаючи знищити привілеї, які ваші

попередники й ви самі, Ваша Величносте, урочисто підтвердили. Ви намагаєтеся накласти

свавільні податки на народ, чию свободу ви самі визнали. Ви не вагаєтеся використовувати

на найтяжчих і найбільш принизливих роботах козаків, силуючи їх, ніби вони є ваші раби,

копати канал, який ви наказали зробити у вашій країні. А найприкріше для нас те, що ви

хочете позбавити нас найдорогоціннішого нашого права, а саме — вільно самим обирати

наших гетьманів та проводирів. І замість того, щоб лишити суддям нашого народу

можливість чинити правосуддя над їхніми співвітчизниками, ви ставите над нами суддями

підданих Великоросії, які не знають або не бажають знати наші права та привілеї,

безперестанку порушують їх при будь-якій можливості, пригнічуючи нас. Невже,

відмовляючи нам у правосудді, Ваша Величність зможе за/284/ свідчити Богові вдячність за

всі успіхи, які Він вам дарував? Вас засліплює лише блиск величі та могутності, якими ви

тішитеся з Його ласки, а про Його Суд і гадки не маєте. Хай же мені буде дозволено, Ваша

Величносте, заявити востаннє, що ви не матимете ніякого зиску від загибелі всього нашого

народу і що незмірно менша слава для вас буде керувати за допомогою сили та покарань

підлими рабами, аніж бути проводирем і батьком усього народу, що, вдячний за вашу

доброту, буде завжди готовий до самопожертви й до того, щоб пролити свою кров за ваші

інтереси й для вашої слави. Я знаю, що на мене чекають кайдани і що мене, за російським

звичаєм, кинуть у жахливу темницю, щоб я там помер з голоду. Але мене це не турбує, бо я

говорю від імені моєї батьківщини. І хай краще я помру найлютішою смертю, аніж побачу

страшне видовище повної загибелі мого народу. Подумайте над цим, самодержцю, і будьте

певні, що коли-небудь ви дасте звіт Панові над усіма царями про всі несправедливості, що їх

чинили над народом, який ви взяли під свій захист».

129

Після цієї пристрасної промови Полуботка цар наказав ув’язнити всіх козацьких

представників у Санкт-Петербурзькій фортеці. Водночас він наказав Рум’янцеву,

бригадирові своїх військ, який перебував тоді в Малоросії, захопити всі їхні маєтності й

конфіскувати їх на користь його величності. Генеральному ад’ютантові Василю

Жураковському він наказав разом із прапороносцем Яковом Лизогубом забрати з в’язниці всі

речі заарештованих. Не задовольнившися цими актами помсти, цар всупереч усім суворим

законам Малоросії призначив двох /285/ своїх офіцерів, одного, Леонтія Кокошина,

стародубським полковником і другого, Михайла Богданова, чернігівським полковником, щоб

вони командували малоросійськими полками.

Рум’янцев одержав нові накази царя призначити на місце ув’язнених у Санкт-Петербурзі —

полтавським полковником Івана Левенця, сотником у Глухів Івана Мануйловича і Федора

Петровича Гречаного. Він заарештував також багатьох із полкової старшини, чимало

сотників і відправив їх у в’язницю у Глухів, де вони залишалися протягом багатьох років.

Тисячний загін козаків на чолі з лубенським полковником Андрієм Марковичем пішов у

Сулак будувати новий канал, задуманий царем.

Року 1724, 24 травня, відбулася у Москві церемонія коронування імператриці Катерини

Олексіївни.

Померли Павло Полуботок, підполковник переяславський Карпич і Дмитро Володковський.

Ці козацькі представники, в’язні Санкт-Петербурзької фортеці, померли з туги, голоду,

холоду та інших нещасть.

Десятитисячний козацький загін під командою гадяцького полковника Михайла

Милорадовича пішов у Сулак на зміну тим, хто під орудою Андрія Марковича там працював

на каналі.

Миргородський полковник Апостол повернувся з Коломака. Йому було наказано негайно

прибути до Москви, де його заарештовано і в кайданах відпроваджено до Санкт-Петербурга,

де й ув’язнено у фортеці.

[1725] Року 1725, 28 січня, помер Петро Великий, імператор і самодержець усієї Русі. На

трон вступила його дружина імператриця Катерина 4. Ця імператриця згідно з останньою

волею свого /286/ чоловіка імператора звільнила ув’язнених козаків. Таким чином вийшли на

волю Апостол, Іван Чарниш, Семен Савич, Василь Жураковський, Яків Лизогуб. Їм було

повернено їхні маєтності. Данила Апостола було поновлено на його посаді миргородського

полковника. Інші сподівалися на таке саме поновлення для себе.

Було дано наказ Малоросії відрядити власне гетьманське військо, тобто його гвардію, у похід

на Дербент під проводом корсунського полковника Кандиби, щоб там з’єднатися з двома

тисячами козаків під командою прилуцького підполковника Михайла Огроновича. Частина

цих військ залишалася там протягом трьох років, а інші — п’ять років.

[1726] Року 1726 наказом імператриці козаків було звільнено від відрядження на будівництво

Сулацького каналу, але натомість вони були зобов’язані сплачувати певну суму грошима.

Полковники зібралися, щоб визначити цю суму, але не могли дійти згоди щодо її розподілу.

Одні бажали встановити внесок у розмірі двох карбованців з особи, інші — трьох, а ще інші

підіймали його аж до чотирьох. Деякі полковники вважали ганьбою відкупатися від роботи

грошима. Через таку розбіжність думок було вирішено звернутися до сенату, який встановив

внесок кожного козака в один карбованець і наказав Малоросійській колегії збирати ці

внески.

130

[1727] Року 1727 померла 7 травня імператриця Катерина Олексіївна. Її наступником став

Петро Олексійович під ім’ям Петра II. Цей новий імператор, на зауваження голови

Малоросійської колегії Вельямінова, почав своє царювання зі скасування всього, що було

зроблено на пору/287/шення прав, вольностей та привілеїв козацьких. Він дав їм свободу

обирати гетьмана згідно з їхніми давніми настановами.

Старий Толстой, ніжинський полковник, був заарештований і засланий. Перед від’їздом він

порадив своєму синові переїхати до Великоросії. На його місце ніжинським полковником

було призначено Івана Семеновича Хрущова. Імператор Петро II наказав колишнім

полковникам, що мешкали у Малоросії, зібратися у Глухові, де мали бути київський та

чернігівський архієреї і все священство країни, щоб цілком вільно обрати гетьмана.

Головувати від імені імператора на цих нових виборах Петро II послав Федора Васильовича

Наумова. У перший день жовтня було одноголосно обрано Данила Павловича Апостола,

миргородського полковника. Імперський міністр вручив йому булаву й усі клейноди на знак

гетьманської влади.

Малоросійську колегію було скасовано.

Сина гетьмана, Павла Апостола, обрали миргородським полковником замість його батька,

молодшому ж братові цього нового полковника було обіцяне місце полковника лубенського,

вакантне після зміщення Андрія Марковича. Василя Васильовича Кочубея, помічника

гетьмана, зроблено полтавським полковником.

Князь Меншиков, що досі відігравав найблискучішу роль при дворі, мав найвищі посади в

імперії й от-от збирався одружити свою доньку Марію з імператором Петром II, раптом був

позбавлений усіх своїх маєтків, почесних звань та високих посад, заарештований і

відправлений на заслання.

[1728] Року 1728 було короновано Петра II, імператора й самодержця всієї Русі. Гетьман

Малоросії /288/ Данило Апостол був присутній на цій урочистій церемонії, що відбувалася у

Москві. Він скористався цією обставиною, щоб попросити в імператора підтвердити

листами-патентами його обрання і привілеї козацькі. Це все було йому дано разом із

інструкцією у вигляді регламента щодо того, яким чином він у майбутньому має виконувати

обов’язки гетьмана. Гетьман, наділений цими листами, виїхав 1 жовтня до Глухова,

попрощавшися з імператором, який щедро його обдарував своїми благодіяннями.

Року 1729 колишнього лубенського полковника Андрія Марковича було призначено

скарбником. Разом з іншим наглядачем його було послано збирати податки з Малоросії.

Порівняно з тими, які вимагала платити Малоросійська колегія, ці нові податки було значно

зменшено.

Цього року імператор підвищив у званнях багатьох офіцерів з різних полків. Серед

представлених йому кандидатів на генеральську посаду він вибрав Якова Лизогуба.

Корсунський полковник Андрій Кандиба,. борзенський сотник Михайло Забіла, гадяцький

полковник Михайло Турковський були призначені генеральними суддями. Глухівський

сотник Іван Мануйлович, Федір Лисенко, Яким Горленко, Іван Владиславович Бороздка

дістали посади ад’ютантів. Цар приділив також відповідно до рангу та становища кожного:

одним по 400, другим по 300, найнижчим — по 200 дворів і певні лісові маєтності.

Генеральний скарбник Карпович одержав 300 дворів. Помер гадяцький полковник Сербинін,

і Гаврило Милорадович та Григорій Грабянка, суддя того самого полку, були призначені

йому на заміну. У Стародубі Дуров заступив великоруського полковника Іллю Пашкова,

якому було від/289/мовлено у перебуванні на посту. Своєю надмірною пихою та шкодою, що

131

її він завдавав своєму полку, він викликав дуже тяжкі звинувачення проти себе, проте зовсім

не хотів виправитися й був відісланий у Глухів.

[1729] Року 1729 гетьман Малоросії одержав нові листи на підтвердження свого обрання та

привілеїв козацьких, і ці листи були значно більші за попередні. Серед багатьох пунктів

регламенту, доданого до листів підтвердження, містився наказ перекласти російською мовою

всі закони Малоросії. Отже, гетьман вибрав п’ятнадцять найбільш умілих священиків, щоб

вони зробили цей переклад, а старшим над ними поставив архімандрита.

1730 року, 18 лютого, помер на віспу Петро II, імператор і самодержець усієї Русі. Він був

заручений з Катериною, донькою князя Олексія Григоровича Долгорукого. На першу звістку

про смерть царя гетьман у супроводі своєї старшини швидко поїхав до Москви. Він був

свідком розгубленості всього народу через смерть імператора, з яким згасла чоловіча гілка

наступників трону. Завдяки мудрим заходам вельмож Анна Іванівна, герцогиня Курляндська,

була визнана й коронована 28 квітня імператрицею й самодержицею всієї Русі. Гетьман був

присутній при цій урочистій церемонії.

Варлаам Банятович, архієпископ київський, звинувачений у єресі і викликаний найсвятішим

синодом до Москви, був позбавлений своєї посади, викреслений з числа архієпископів і

відправлений на заслання.

Імператриця видала закон, який назавжди скасував право десятини, встановлене на сіль та на

тютюн, як і на мости та дороги й на інші пере/290/ходи з однієї річки до другої. Її величність

призначила лубенським полковником Петра Даниловича Апостола, сина гетьмана.

Дмитра Горленка та його дружину після шістнадцятирічного вигнання у Москві було

повернено на батьківщину, до Прилук. [1731] 1731 року імператриця викликала гетьмана

Данила Павловича Апостола до себе у Москву. Її величність прийняла його з найбільшими

виявами доброзичливості й нагородила стрічкою ордена Святого Олександра Невського.

Гетьман, повернувшися з Глухова, закликав до Берестова двадцять тисяч козаків і десять

тисяч селян, щоб зруйнувати лінії, які було споруджено для захисту країни від нападів татар.

Замість цих ліній вони збудували на певній відстані один від одного невеликі форти, названі

на честь імператриці Анни та її сестер княжен Катерини й Прасковії.

Кримські татари почали з осені нападати на Русь. Діставши відомості про ці наскоки,

імператриця швидко послала наказ запорозьким козакам вирушити з артилерією та

припасами у різні місцевості, де було побудовано нові форти. У міру їхнього прибуття

генерал Вейсбах розподіляв їх у ті місця, де в них була найбільша потреба. Першими

прийшли Полтавський, Лубенський, Миргородський та Гадяцький полки. Переконавшися,

що татари не збираються порушувати кордони Росії і що вони скерували свій похід проти

кубанських татар, козацькі полки, які ще були в дорозі, дістали наказ повернутися у

Малоросію.

Київським архієпископом на місце знятого синодом Банятовича було призначено Рафаїла

Заборовського. /291/

Вийшов наказ про податки, що їх повинні сплачувати всі козаки й селяни, щоб відшкодувати

платню генеральним помічникам і всім проводирям різних полків у Малоросії, пропорційно

до їхніх посад. Цариця Євдокія Федорівна, перша дружина Петра Великого, померла 27

серпня, а княжна Прасковія Іванівна — 9 жовтня.

132

[1732] Року 1732 послано двадцятитисячне козацьке військо і десять тисяч селян під

командою прилуцького полковника Галаданого добудовувати форти та редути на кордонах.

[1733] Року 1733 помер Август III, король Польщі, Прихильники Станіслава Лещинського

докладуть усіх зусиль, щоб посадити на польський трон цього принца, справжнього друга

народів. Російська імператриця почала протидіяти цьому: великий загін росіян на чолі з

генералом Лазі і козацьке військо під командою генерального квартирмейстера Лизогуба

увійшли до Польщі на підтримку цієї протидії.

Лубенський полковник Апостол на чолі десяти тисяч козаків і такої самої кількості селян

прийшов на зміну війську, що працювало на лініях, біля фортів та редутів, про що вже була

мова.

Гетьмана Данила Апостола, кавалера ордена Святого Олександра Невського, розбив параліч.

Нове підкріплення російських військ під командою прилуцького полковника Галаданого і

козаки на чолі з князем Шаховським увійшли у Польщу через Малоросію, щоб розігнати

польську партію, яка підтримувала Станіслава. Стався бій між росіянами і польськими

конфедератами. Перевага була на боці росіян, Галаданий проявив справжні чудеса

хоробрості, й усі наввипередки його вітали. /292/

Віце-гетьман Лизогуб привів козацький загін до графа Лазі, головнокомандувача

великоруського війська.

[1734] Року 1734, 17 січня, помер у Глухові Данило Апостол, гетьман козаків і кавалер

ордена Святого Олександра Невського. Тіло його було перевезене з найбільшою пишнотою

до Сорочинців й поховане у збудованій ним самим кам’яній церкві. Похорон відбувся 5

лютого, і службу правив київський архієпископ Заборовський.

Лубенський полковник Петро Апостол, наймолодший з синів покійного гетьмана, скоро

після смерті батька поїхав до Санкт-Петербурга, щоб віддати стрічку ордена Святого

Олександра Невського, яким було нагороджено гетьмана. Він скористався з цієї обставини,

щоб попросити імператрицю не забувати його матір, його самого й інших його братів та

сестер, дітей гетьмана. Імператриця милостиво приділила вдові всі землі, якими володів в

Україні її чоловік гетьман, щоб вона та її діти довіку ними користувалися, й видала їй листи-

патенти. До того ж вона наказала касирові, або збирачеві податків, з Малоросії сплачувати

вдові щороку три тисячі карбованців з державної скарбниці.

В останні дні лютого Олексій Іванович Шаховський одержав наказ імператриці залишити

Польщу та їхати у Малоросію, щоб очолити цю країну, чекаючи виборів нового гетьмана.

Листи-патенти її величності імператриці усієї Русі, адресовані козакам, підтверджували всі

укладені раніш угоди з гетьманом Богданом Хмельницьким, як і право вільно обирати

проводиря, або гетьмана. У тих же листах цариця наказала утворити регентську раду, що

складається з шести осіб, щоб залагоджувати всі /293/ справи у Малоросії, чекаючи дня, коли

можна буде обрати на гетьмана людину здібну й високообдаровану, гідну посісти таке

визначне місце. Ця рада, згідно з намірами імператриці, повинна складатися з трьох осіб з

Великоросії і трьох з Малоросії. Серед них князь Шаховський і Лизогуб повинні мати

першість. /294/

133

ПРИМІТКИ АВТОРА

Розділ перший

1 Слово «верста» вживається в Росії на означення відстані у 500 стіп. 104 з половиною стопи

становлять ступінь. Усе це встановив Петро І. Раніше верста була удвічі більша., вона

звалася «тисячна верста», або «верста на тисячу стіп». Ще й досі послуговуються цими

верстами на північних та східних кордонах Росії, але біля головних міст Росії вдаються до

перших, і там через однакові відстані поставлено добре помітні високі стовпи, на яких

позначено віддалі до різних міст.

2 Україна, як сказав покійний кавалер де Лінней, є однією з найпрекрасніших частин Європи

і разом з тим однією з найменш культивованих. Вона досі не привернула уваги ні

мандрівників, ні натуралістів, ні істориків. Можливо, малозаселена країна відлякувала

спостережливих людей, чи, може, їм заважали нескінченні війни, чи, ймовірно, у подорожах,

як і в усьому іншому, багато важить хвиля моди, але про неї говорили тільки побіжно та

здебільшого копіюючи давніх авторів, які й самі мало чого бачили /295/ або ж писали йдучи

за традицією. Вона ж заслуговує на увагу одних і других з різних причин. Досі Швеція

утримувала урочисту назву «Вітчизни та гнізда племен і народів». Однак покійний кавалер

де Лінней у дослідженні, надрукованому в Упсалі 1764 року, але не пущеному в обіг, яке я

мав нагоду переглянути, коли був там, здається, готовий забрати цю славетну назву в своєї

батьківщини й передати її Україні та південній частині Сибіру. Погляньмо на його власні

слова на сторінці 18, § 11:

«Хміль, шпинат, естрагон та інші рослини, що нині їх можна знайти у великій кількості на

ринках Європи, були невідомі древнім, вони з’явилися в часи варварства, коли готи володіли

Італією. Напевно, вони й принесли в цю країну свої їстівні рослини. Російські ж ботаніки

знайшли саме ці рослини в Сибіру, де вони ростуть у дикому стані». На сторінці 19, §12:

«Розмірковуючи над цим спостереженням, я дійшов нового й, можливо__________, парадоксального

висновку, що його наважуюся віддати на суд читача. Учені досі марно шукали першої

місцини, де люди оселилися після потопу. Хоча Святе Письмо й не каже, що перших людей

було створено у тропіках, та їхня голизна, так само як голизна більшості тварин, таких, як

слон, носоріг, пес, свиня, що народжуються без шерсті у тому кліматі, здається, показують

усе це досить ясно. Там пальми дають людям їхню найпершу їжу. Я вже не кажу про інші

дерева, постійно вкриті плодами та квітами, які так само дають людям найприроднішу

поживу. Святе Письмо нас вчить, що після загибелі роду людського під час потопу Ноїв

ковчег зупинився на вершині гори Арарат. Найвищий гірський хребет іде з цієї місцевості до

просторів між Сибіром і Татарією, до річок, які вливаються у Крижане море, у Східний

океан, у Каспійське море й усі суміжні місця, а витікають вони з того /296/самого хребта. З

цього випливає, що найперше й найвідповідніше місце для поселення людей після потопу

було саме тут, де вони легко могли розмножуватися. І для того, щоб вони змогли тут вижити,

той, хто передбачає все, посіяв тут зерно, найпоширенішу їжу людей, що мешкають поза

тропіками, яке, згідно з думкою ботаніків, не росте ніде у дикому стані за винятком цієї

місцевості Росії. Гейнцельман у своєму рукописному описі рослин Самари твердить, що він

знайшов на полях башкирів пшеницю й ячмінь, які тут ростуть у дикому стані. Мешканці

Сибіру їдять хліб із жита, яке так само росте тут у дикому стані. Мені здається, що з усього

цього можна зробити висновок, що саме з Сибіру всі люди вийшли після потопу, щоб

заселити світ, бо саме в тій місцевості поза тропіками дико росте найперша пожива людей».

134

Ця нова думка дала йому можливість звернути увагу на цю країну. Що ж до мене, то я

далекий від припущення, ніби Європа заселила Азію. Мені здається, що Азія заселила

Європу. Шкода, певна річ, що літописи Малоросії не стосуються більш давніх часів, але

постійні пересування народів у цих місцевостях, казкова ніч, яка ховає їхнє походження, й

пожежа в київському соборі позбавили нас найцінніших пам’яток переселень гунів, готів і

багатьох інших народів.

Розділ другий.

1 Слово «мечеть» — арабське. «Месджід» звичайно означає місце покори, де люди

простираються ниць. Дивіться «Подорожі пана Шоу», т. І, стор. 366. У татар це слово

означає разом і місце для проповіді, і дім, де люди збираються молитися найвищій Істоті.

/297/

Розділ четвертий.

1 Кургани, що знаходяться у великій кількості у степах Очакова й Криму, — це пагорби,

насипані давніми узами, турками й татарами, а також самими козаками:

1. На спогад про хоробрих та славетних своїх одноплеменників.

2. Над могилами багатих людей, які мали можливість за це заплатити.

3. На позначення кордонів.

Кургани завжди мають ім’я тих, хто під ними похований. До того ж вони якоюсь мірою

відрізняються від тих, що їх татари насипали над своїми покійниками й про які я говорив в

іншому місці.

Розділ шостий.

1 Від цього слова «коса» утворилася назва «козак». Багато людей запевняють, що «козак»

походить від слова «коза» і що козаки дістали це ім’я завдяки своїй надзвичайній спритності,

проте це слово походить від «коси» — смуги землі, що витяглася у воду, бо вони мали там

свої домівки

2 Слово «кіш» означає в запорозьких козаків курені, розкидані там і сям, господарі яких

мають право на спільний шинок та кордегардію для всіх, хто мешкає у тій околиці.

Розділ сьомий

1 Кінські хвости походять від турків та татар. Є письменники, які, шукаючи походження цих

військових знаків, вигадали, ніби турки, втративши у битві з християнами свій головний

прапор, відрізали хвоста одному коневі, зробили з нього прапор і здобули перемогу. Тут

нема й крихти правди, бо турки в давнину ніколи не мали прапорів. Турки й татари завжди

/298/вживали замість них кінські або коров’ячі хвости. Китайські імператори, надаючи

татарському ханові право володіння певною місцевістю, використовували при цій церемонії

завжди литаври та кінські або коров’ячі хвости. Див.: Дегінь, Історія гунів, т. II, стор. 431.

Тимур-бек робив так само. Див.: Дегінь, Історія гунів, т. III, стор, 297.