Розділ двадцятий

Про знищення Запорозької Січі

67

Скасування титулу гетьмана козаків, встановлення у 1765 р. Нової Сербії, наказ, даний у

1767 р. губернаторові Малоросії вислати депутатів від усіх станів, міст і сіл його губернії для

укладення нового карного кодексу, обмеження свободи селян в Україні, податок — один

карбованець з кожного двору у Малоросії, дозвіл дворянам з Великоросії купувати землі у

Малоросії і українським шляхтичам купувати землі у Великоросії, часто й марно

повторювані спроби примусити запорозьких козаків . до сімейного життя у звичайному

суспільстві, план Військової колегії у Санкт-Петербурзі, викликаний тим, що під час

останньої війни не вдалося загнати запорожців у регулярні полки, — такі були головні

причини незгод між козаками та російським двором, незгод, які закінчилися знищен/144/ням

Запорозької Січі й величезним незадоволенням решти козаків Малоросії.

Призвідці відомого перевороту, який скинув Петра III з російського трону, побоюючися

провалу їхніх планів, хотіли забезпечити собі підтримку гвардійських полків, що стояли у

Санкт-Петербурзі. Преображенський та Семенівський полки вже прийняли присягу, а

Ізмайлівський, яким командував граф Розумовський, гетьман козаків, ще не міг вирішити, на

чийому боці він має бути. Це запізнення дало ворогам графа прекрасну можливість йому

нашкодити. ч Коли нині царствуюча імператриця дбайливо усувала всіх, хто міг опиратися

підготовленому нею перевороту, вони викликали в неї підозру до графа Розумовського й

порадили їй відібрати в нього гетьманський титул, який робив його надто могутнім і

небезпечним. Запам’ятавши цю пораду, імператриця одного дня спитала в графа Кирила

Григоровича Розумовського: «Ваші гетьманські обов’язки досить прибуткові, скільки вони

дають вам щороку?» — «Від шістдесяти до ста тисяч карбованців», — відповів граф. «Отже,

ви не будете гніватись, — сказала імператриця, — якби я сама захотіла стати гетьманом, а

вас би звільнила від цього обов’язку, лишивши за вами прибуток?» Розгублений

Розумовський повинен був погодитися, він відповів: «Це залежить від Вашої Величності».

Від того часу титул було скасовано. Так розповідають одні, а інші кажуть, що побоювання

влади графа було додатковим мотивом, а справжньою причиною було небажання мати

справу з розумною людиною під час виконання проекту знищення Запорозької Січі та

скасування привілеїв інших козаків в Україні. /145/

Скасування титулу гетьмана, або, краще кажучи, добровільна відставка гетьмана

Розумовського, одночасне позбавлення козаків їхнього головного командира і найкращих

їхніх привілеїв, а саме — обирати керівника між рівних йому, дуже їх занепокоїли і

примусили більш уважно вивчити всі заходи, до яких вдавався російський двір. Вони

прекрасно зрозуміли, що не можуть чекати від нього нічого, крім неприємностей. З іще

більшою тривогою спостерігали вони за тим, що робиться у Новій Сербії. Росіяни

розмістили там гусарські полки, які обробляли землю і в той же час були зобов’язані

відбивати напади татар. Але козаки бачили їх з іншої точки зору. Для них ці гусари були

регулярними частинами, розташованими поряд із ними для того, щоб їх оточити й знищити,

як того бажала Росія. Оскільки земля, на якій з’явилися ці нові люди, завжди належала

запорозьким козакам, вони не припиняли скарг на те, що в них відбирають їхню власність.

Проте уряд постійно підтримував гусарів проти козаків. Така політика призвела до великого

охолодження між козаками й Росією, і воно ще збільшилося через суворе ставлення до них у

зв’язку з наказом вислати депутатів, щоб укласти карний кодекс. Коли їх примушували до

цього, вони звернулися з доріканнями до фельдмаршала Рум’янцева, доводячи, що в

незапам’ятних часів вони мали самоврядування і керувалися магдебурзьким правом, що ці

закони дуже добре пасували їм і їхнім краї, що російські самодержці їм урочисто

підтвердили дозвіл жити за цими законами і що через усе це вони просять звільнити їх від

участі у виробленні нового кодексу. Проте губернатор, вико/146/нуючи одержані ним накази,

дав розпорядження закувати депутатів у кайдани й привезти їх у Санкт-Петербург, де вони

майже всі померли у в’язниці з голоду та холоду.

68

І це ще були не всі удари, які впали на голови козаків. Російський двір здивував Європу, коли

запитав хліборобсько-торговельне товариство у Санкт-Петербурзі, що буде вигідніше:

залишити селян кріпаками чи відпустити їх на волю? Ще навіть не діждавшися відповіді,

двір робив усе для скасування свободи, якою доти користувалися малоросійські селяни.

Вони завжди мали право перейти від поміщика, в якого їм було погано, до іншого пана, але

двір заборонив це указом, що примушував селян Малоросії залишатися в майбутньому на

тому місці, де вони зараз знаходяться. Якщо вони хочуть поскаржитися на свого пана, то

мають, згідно з тим самим указом, подати скаргу до суду й чекати вироку. Невдовзі вони

дізналися з власного досвіду, що сильніший завжди перемагає слабшого. Якщо селянин

розпочинав процес проти свого пана, то цей процес ніколи не закінчувався. Якщо ж він

кінчався, то завжди киями на спині селянина, хоч би він був сто разів правий. Це залізне

ярмо не тільки не легшало, а щодня все більше важчало. Згаданий щойно указ скоро був

доповнений іншим, за яким кожен двір мав сплачувати карбованець податку щороку.

Наслідком цього указу, який розкрив наміри царського двору, була еміграція понад шести

тисяч селян з Малоросії у Польщу. Нарешті їх зобов’язали платити подушне, як селян

Великоросії.

Та це ще було не все. Для того, щоб зрівняти Україну в усьому з Великоросією,

намага/147/лися завести в ній усі звичаї метрополії. Було видано указ про те, що дворяни з

Великоросії можуть купувати землі у Малоросії, і навпаки — шляхта з Малоросії може

купувати землі у Великоросії. Це було відверте порушення привілеїв українських козаків, які

мали виняткове право на володіння землею у Малоросії. Єдиний виняток було зроблено для

євреїв, які перейшли у православну віру, та для синів священиків, а самим священикам

володіння землею було заборонене.

Але, що найбільше дратувало мешканців Малоросії, було те, що, бувши зобов’язані

відмовитися від стількох дорогих їм привілеїв, за збереження яких було пролито стільки

крові і які були урочисто підтверджені всіма царями та імператорами Росії, починаючи від

царя Олексія Михайловича, їх примушували відмовитися ще й від останнього з їхніх

привілеїв. У 1773 р. російський двір встановив у Глухові, резиденції останнього гетьмана,

судову колегію, яка мала назву Малоросійської колегії, а її нинішнім головою є

фельдмаршал граф Рум’янцев, генерал-губернатор цієї провінції.

Членами колегії мають бути росіяни і козаки у різних кількостях. Вони судять в останній

інстанції звичайні юридичні справи, але у важливих справах можна апелювати на вирок

цього трибуналу до третього департаменту сенату. Таким чином, козаки були зобов’язані

відмовитися від останнього свого привілею, а саме — мати суддями своїх співвітчизників,

згідно з магдебурзьким правом, якого здебільшого не знали прислані судді.

Було відновлено також давні спроби схилити запорозьких козаків до одружень, проте, як і в

/148/минулому, ці спроби успіху не мали. Вони відхиляли незручності родинного життя,

кажучи, що воно роз’їдатиме їхню мужність, зробить їх малодушними й нездатними до

боротьби. Коли їх хотіли записати до регулярних полків, вони відповідали, що їхня військова

дисципліна краща за будь-яку іншу, що вони досить часто билися, й дуже успішно, не бувши

у регулярних полках, отже, не бачать у цьому потреби й зараз, що все це робиться на шкоду

їхнім привілеям, автентично підтвердженим російськими самодержцями, чиє слово повинно

бути священне.

Російський двір, побоюючися, що незадоволення, яке поширилося після всіх цих заходів,

може рано чи пізно призвести до повстання, вирішив покінчити з народом, що викликав такі

побоювання. З цією метою Катерина II видала наказ, який заслуговує бути наведений

повністю. Він звучить так:

69

«Ми, Катерина II, Божою милістю імператриця й самодержиця всієї Русі і прочая, і прочая.

Ми хочемо оголосити цим усім нашим вірним підданим на просторах нашої імперії, що Січ

козаків, відомих під іменем запорожців, нарешті цілком знищена через неспокій, який у нас

викликав непослух цього народу до наших найвищих наказів.

Ми не хотіли вдаватися до такого рішення, яке змусила нас прийняти необхідність і яке так

суперечить нашому природному милосердю, перш ніж вичерпали всі засоби м’якості та

поблажливості. Ми з очевидністю встановили тягар їхніх провин, які заслуговують на нашу

справедливу кару й на всю суворість правосуддя, підтримання якого є нашим обов’язком.

/149/

Ми не будемо згадувати тут про скарги, принесені до нашого трону сусідніми державами на

напади та пограбування, які постійно здійснювали запорожці на наших кордонах. Ми

згадаємо лише початки та походження Цих людей і докази зухвалої зневаги, яку вони

виявили до нашої монархічної влади, а також насильств, які вони чинили над своїми

співвітчизниками й нашими підданими.

Письменники, які розповідали про минулі події у нашій державі, переконливо показують

усім, хто хоче про те знати, що запорозькі козаки є лише частиною козаків Малоросії, які

відокремилися від свого народу через свої особливі звичаї. Малоросійські козаки

залишаються на місцях свого давнього поселення і є нині, як і завжди, корисними

громадянами. Запорожці ж, навпаки, пішли зі свого краю й оселилися за порогами, у

місцевості, де раніше, згідно з її особливостями, знаходилося лише декілька озброєних зграй,

які заважали татарським нападам. Коли зросла їхня кількість, вони влаштували властивий їм

політичний лад — дивний і протилежний поглядам Творця, який благословляє й полегшує

розмноження людського роду. Спочатку було заборонено козакам, посланим з України до

дніпрових порогів для необхідної та корисної охорони цих провінцій, які час від часу

змінювали одне одного, брати з собою жінок та дітей, щоб не піддавати їх небезпекам

полону і щоб хатні труднощі не заважали козакам виконувати їхній обов’язок. Через це

правило дехто з них призвичаївся до життя самотнього, ледачого та непорядного, яке з

плином часу стало для них законом. Вони забули про свою рідну країну, щоб на/150/ завжди

лишитися у Січі й жити там, задовольняючи власні примхи та шукаючи насолод. Однак

кількість цих козаків була невелика до того часу, коли Малоросію було об’єднано з

Російською імперією, як це виявилося під час переговорів російських бояр з послом гетьмана

Хмельницького. Бо на питання царського уповноваженого, чому запорожці досі не

заприсяглися на вірність, гетьманський посол відповів, що запорожці — народ бідний і

зовсім незначний. Проте ці козаки, наслідуючи свої звичаї й живучи без жінок, скоро

побачили, що їх народ зникне, і почали залучати до свого гідного осуду товариства людей

усякого роду, не розрізняючи ні їх походження, ні мови, ні релігії, і таким чином вони

підтримували себе аж до нинішнього знищення.

Політична корпорація такого роду, з такими різними членами, які відокремилися від решти

світу і від будь-яких суспільних зв’язків, які існували завдяки грабуванню сусідніх народів, з

якими ми зв’язані священними узами дружби та миру, люди, що звикли приносити у храм

Вседержителя, якому ненависне розбійництво, частину своєї здобичі, яку вони захопили,

купаючи свої руки у крові та несправедливості, корпорація, яка нарешті, коли вона була

позбавлена можливостей грабувати, жила у найгіршому неробстві, найганебнішій розпусті та

найшкідливіших пороках, не могла ніколи і не може бути в майбутньому хоч як-небудь

корисна батьківщині.

Що ж до їх різних злочинів, які ми не можемо покарати з належною суворістю, то вони

полягають головним чином у такому:

70

I. Хоч ми й бажаємо забути їхні давні пору/151/шення та віроломну поведінку замість

належної покори, поведінку таку ж шкідливу, як і гідну кари, ми все ж таки не можемо

мовчати про зухвалість, з якою протягом десяти останніх років і ще зовсім недавно вони

захоплювали землі своїх сусідів і привласнили собі не тільки місцевості, які ми завоювали

під час останньої війни з Оттоманською Портою, а ще й Новоросійську губернію, яку ми

колонізували, і робили все це під тим приводом, що всі ці землі належали їм з давніх часів.

Проте усім відомо протилежне. Перший із цих країв ніколи нікому не належав, крім Речі

Посполитої, отже, й не може бути в неї відібраний. Що ж до другого, то він насправді був

частиною Малоросії, але ніколи не належав власне запорозьким козакам і навіть не міг їм

належати, оскільки їх примітивний і позбавлений будь-яких законів спосіб життя, а також

відсутність будь-якого права власності не дозволяли цього. У місцевостях, де вони спочатку

оселилися, їх лише допустили на місце регулярних загонів, які звичайно до того посилали

туди. Отже, й землі, що завжди належали Новоросійській губернії та залишалися

необроблені, були придатні як для замешкання людей, так і для захисту кордонів, можуть

бути надані людям, здатним водночас і до хліборобства, і до військової служби.

II. Запорозькі козаки мали зухвальство не тільки опиратися розмежуванню земель за нашим

наказом у тих місцевостях Новоросійської губернії, які вони собі привласнили, але й

замірятися на життя присланих для цього офіцерів. Вони також побудували на цих землях з

власної волі приватні будинки і навіть підкорили собі близько восьми тисяч душ обох

/152/статей, які належали до розквартированих там гусарського та пікінерського полків.

Вони привели їх силоміць або ж змусили перейти під панування запорожців, сіючи неспокій

та руйнуючи їхні домівки.

III. Самим тільки мешканцям Новоросії протягом останніх двадцяти років, тобто від 1755 р.

й до сьогодні, своїми нападами та розбійництвом вони завдали втрат, на багато тисяч

карбованців.

IV. Запорожці насмілилися забудувати своїми оселями недавно здобуту, згідно з мирним

трактатом, країну між Дніпром та Бугом, захопити її та підкорити мешканців, які недавно

були туди переселені й належали до молдавського гусарського полку. Вони дійшли у своєму

безумстві до того, що зібралися озброєні, вимагаючи ці місцевості Новоросійської губернії

собі у володіння, що їм нібито було дозволено, хоча нашими листами-патентами від 22

травня 1774 р., на підставі яких вони повинні вислати депутатів до нашого двору, щоб

представляти їхні права, ми наказали їм утримуватися від будьякого насильства і дати спокій

уже заселеним місцевостям і всім, хто там мешкає.

V. Зневажаючи заборони, не раз повторювані нашими командуючими, запорожці не тільки

приймали до себе козаків, які дезертирували з нашої служби, але також підмовляли різними

хитрощами одружених людей з Малоросії, які мали свої оселі, втекти до них лише для того,

щоб їх підкорити та запровадити у їхніх володіннях власне хліборобство. Це їм також

вдалося, і зараз у місцевостях, які належали раніше запорожцям, п’ятдесят тисяч душ

займаються сільським господарством. /153/

VI. Нарешті запорожці дійшли у своєму зухвальстві до того, що навіть стали привласнювати

місцевості, які завжди належали донським козакам, до яких ми маємо особливу прихильність

і яких ми вшановуємо спеціальними знаками нашої милості за їхню вірність, хоробрість і

чесний спосіб життя. У той же час запорожці заборонили донським козакам користуватися

землями, які здавна були у їхньому володінні. Кожна розумна людина може легко уявити

собі штучність цих запорозьких планів і шкоду, яка випливала з них для всієї імперії. Слід

було б ще додати, що на початку останньої війни з Оттоманською Портою багато

запорозьких козаків настільки забули побожність та вірність нам і вітчизні, яка є їхнім

обов’язком, що вирішили приєднатися до ворога. Вони навіть не попередили наше військо

71

про наближення кримського хана і зовсім не опиралися його походові до наших кордонів,

хоча й мали досить сили, щоб робити це з успіхом.

Узявши до серйозного розгляду всі ці обставини, ми виявилися зобов’язані перед Богом,

перед нашою імперією й перед усім людським родом покласти край Запорозькій Січі й

козакам, які носять її ім’я. Отже, наш генерал-лейтенант пан Текелі з військом, яке ми йому

довірили, оточив і захопив згадану Січ у найкращому порядку, який тільки був можливий, з

надзвичайним спокоєм і без будь-якого опору з боку козаків, бо вони помітили наближення

до них війська лише тоді, коли були вже оточені з усіх боків. А ми спеціально наказали

згаданому командирові виконати доручення найбільш мирним способом і по можливості без

кровопролиття. /154/

Бажаючи повідомити наших вірних і любих підданих про всі ці обставини, ми їм у той же

час оголошуємо, що нині Січ запорозьких козаків уже не існує за своїми давніми законами,

отже, й козаки, що мали це ім’я, згасли назавжди. Що ж до місцевостей та переваг, наданих

ним самою природою, то ми їх віддамо мешканцям чесним і корисним для вітчизни, які

матимуть розважливість належати до Новоросійської губернії і про нове влаштування яких

урядовці цього краю спеціально дбатимуть.

До того ж, ідучи за веліннями людяності, яка прагне завжди відвернути кару навіть від тих,

які її заслужили, ми дозволяємо й милостиво наказуємо відіслати до їхніх рідних міст усіх

тих серед запорозьких козаків, хто не хоче у місцевостях, де вони мешкають нині, вести

осіле та регулярне життя; ми обіцяємо дати землі, щоб остаточно на них оселитися, усім тим,

хто побажає займатися на них хліборобством.

Ми хочемо також, щоб наша імператорська милість була поширена на всю старшину козаків

та їх офіцерів, які виконували свої обов’язки та службу і мають добру думку про себе від

командирів наших армій. Ми навіть наказуємо, щоб їм було надано почесні титули залежно

від їхньої служби та її особливостей.

Дано у Москві 14 серпня 1775 р., а нашого царствування чотирнадцятого.

Підписано: Катерина». /155/