Розділ дев’ятий

Деякі звичаї запорозьких козаків і козаків Малоросії

Запорозькі козаки носять як відмінний знак на маківці голови чуб, великий, наче жмуток

пір’я. Решту голови вони голять. Вони надають такого значення цьому чубові, що коли один

козак вирве його в іншого, то мусить заплатити йому п’ять карбованців.

32

Дівчата низького походження носять у Малоросії коси, з’єднані на голові, як у деяких

місцевостях Німеччини. Але дівчата вищого стану перев’язують волосся стрічкою і лишають

його вільно звисати ззаду, не вживаючи ні пудри, ні помади.

Коли малоросійська дівчина кохає хлопця, вона йде до його батьків і, заходячи до хати, каже

їм: «Помагай Бог». Це вітання, яке завжди промовляють, прийшовши до кого-небудь. Потім

вона сідає і звертається до свого коханого з такими словами: «Іване, Федоре, або якесь інше

ім’я, одержане при хрещенні, доброта, напи/64/сана на твоєму обличчі, запевняє мене, що ти

будеш добре керувати своєю жінкою й любити її, а твоя доброчесність дає мені надію, що ти

будеш добрим господарем. Знаючи твої достоїнства, я вирішила прийти, щоб смиренно

просити тебе узяти мене за жінку». Після цього вона так само звертається до батька та матері

хлопця, настійно прохаючи їх погодитися на шлюб. Якщо їй відмовлять або відкладатимуть

рішення, вона відповість, що не вийде з хати доти, доки не одружиться з предметом свого

кохання. Часом батьки наполягають на своїй відмові, але, якщо дівчина досить уперта і має

терпіння лишитися в них на кілька днів, а то й тижнів, вони не тільки будуть змушені

погодитися на шлюб, а часто ще й переконуватимуть свого сина одружитися з нею.

Зрештою, й парубок, побачивши наполегливість дівчини, звичайно буває зворушений і

призвичаюється до думки про одруження. Таким чином українські селянки добиваються

бажаного, якщо виявлять хоч трохи твердості. Вони зовсім не бояться, що їх виженуть з хати

їхнього коханого. Батьки не наважаться на це, бо вони переконані, що накличуть на себе гнів

Божий та всілякі нещастя. До того ж це означало б завдати тяжкої образи родині дівчини.

У цих людей досі існує своєрідний шлюбний звичай. Коли настає час вести молоду до

шлюбного ліжка, її родички затримують дівчину і перед тим, як покласти у ліжко, дбайливо

її оглядають, щоб не допустити ніякого обману у таїнстві, яке має відбутися. Як тільки

молоді вляжуться, усі гості танцюючи заходять до їхньої кімнати. Якщо молода зітхає, танці

вибухають з новою силою і батьки виявляють своє задово/65/лення. Коли ж молода мовчить,

танці припиняються і всіх огортає смуток. Після цього присутнім показують шлюбну

сорочку, що має свідчити про честь або безчестя дівчини. Якщо на ній є знаки дівоцтва, у

вікні вивішують червоний прапорець, а друзі та сусіди вітають молоду і, якщо вона бідна,

наділяють її подарунками. Та коли її погана поведінка або які-небудь вади в будові тіла не

дозволили побачити бажані знаки, тоді вивішують прорване простирадло і кожен має право

принижувати її докорами. Але насамперед ці дорікання висловлюють її матері.

Під час шлюбу батько молодої дає їй кілька стусанів, приказуючи: «Якщо надалі ти не будеш

слухняна, то тепер уже твій чоловік тебе каратиме».

Іноді пан, що володіє селом, запрошує селян танцювати перед його будинком і сам разом зі

своєю жінкою та дітьми танцює з ними разом. Слід сказати, що більшість сіл в Україні

оточено густими лісами, де влітку ховаються селяни від татарських нападів. Хоча ці селяни є

кріпаками, вони з незапам’ятних часів мають право викрасти під час танцю панночку, хай

навіть і доньку їхнього пана, якщо вони зроблять це дуже спритно, бо інакше вони пропали.

Отже, вони хапають свою здобич і ховаються з нею в гущавині сусіднього лісу. Якщо вони

зможуть залишатися там невикритими протягом доби, то їм прощається викрадення й вони

можуть одружитися з панночкою, якщо вона згодна.

Якщо ж їх знайдуть протягом двадцяти чотирьох годин, то їх карають смертю без будь-якого

суду. /66/

Рано-вранці у Великодній понеділок парубки виходять юрбою на вулиці, хапають усіх

дівчат, яких вони стрінуть, ведуть їх до криниці й виливають їм на голову п’ять або шість

відер води. Грати в цю гру дозволяється лише до полудня. У вівторок дівчата можуть,

помститися, але вони роблять це більш вправно. Кілька дівчат ховаються у хаті, й кожна з

33

них тримає глек з водою. Маленьку дівчинку ставлять на варті, і вона попереджає дівчат, як

тільки побачить хлопця, що йде повз хату. Одразу всі дівчата вискакують на вулицю,

хапають того хлопця з шумом та гамом, дві або три найсильніші його тримають, набігають

ще й сусідки, і чимало глеків з водою виливається бідоласі на голову.

Чоловіки мають у Великодній понеділок іншу розвагу. Вони збираються вранці юрбою і

йдуть до свого пана, несучи йому курей та іншу птицю. Пан на знак вдячності частує їх

оковитою. Він наказує вибити дно в барила, встановленого посеред двору, й запрошує селян

стати довкола. Тоді він бере великого ополоника, наповнює його оковитою і п’є до

найстарішого серед селян. Потім цей селянин п’є у свою чергу з ополоника, який переходить

з рук у руки і з рота до рота. Згодом усе повторюється і так триває доти, доки барило не

випорожниться. І, якщо це сталося ще перед вечором, пан повинен наказати викотити інше

барило, з якого питимуть так само, як із першого, бо він зобов’язаний частувати своїх селян

аж до заходу сонця. Після заходу дають знак закінчення -свята. Той, хто тримається на ногах,

повертається до своєї хати, а інші лягають просто неба і сплять, доки самі не прокинуться.

Часом їх сон триває понад добу. /67/

У Малоросії, якщо дівчина народить дитину, її прив’язують за волосся до церковних дверей,

і кожен, хто заходить до церкви плює їй в обличчя і лає.

Якщо заміжню жінку спіймають на гарячому, її закопують у землю до шиї живою і так її

залишають, щоб вона померла від голоду й спраги. Ця кара колись була поширена й у

Великороса, але нині її вже там не застосовують.

Оскільки запорозькі козаки не допускають жінок у свої курені, вони йдуть у Польщу або на

кордони Великоросії, щоб викрадати там дівчат.

Якщо один козак має таку злостивість, що вб’є другого з умисним наміром, то його кладуть

на тіло вбитого і їх ховають в одній могилі. Цей звичай вже зник у Малоросії, але він

зберігався в запорозьких козаків аж до кінця їх існування.

У Малоросії при кожній церкві, без винятку, є лікарня або лазарет, де люди, справді бідні й

нездатні себе забезпечити, доглянуті коштом церкви, залежно від її прибутків.

Найперше, чого вчать молодь, це є повага й шана до людей похилого віку. Це доводить, що

нинішній устрій походить від патріархального ладу.

Гостинність так поширена по всій Малоросії, що іноземець, подорожуючи по країні, ніколи

не потребує робити витрати на ночівлю та харчування.

В запорозьких козаків курені завжди стоять відчинені. Будь-який мандрівник чи перехожий

може туди зайти і з’їсти все, що він знайде їстівного, якщо навіть нікого нема вдома. Йому

навіть ніхто не дорікне, як він усе з’їсть, але він /68/ не може нічого забрати з собою, якщо не

хоче наразитися на суворе покарання, бо існує священний принцип недоторканності будь-

якої речі, що знаходиться в курені.

З цього принципу, якого вони ретельно дотримуються, випливає обов’язок для того, хто

знайде яку-небудь річ на Січі, прив’язати свою знахідку до високого стовпа й лишити її там

протягом трьох днів, після того, якщо не з’явиться її власник, він може вважати її своєю. Та

якщо він забере річ, не виставивши її на огляд, і не відкриється, тоді його самого

прив’язують до високого стовпа посередині майдану й кладуть біля нього чимало київ.

Кожен, хто проходить повз прив’язаного, повинен узяти кия і тричі вдарити винного. І якщо

навіть перший удар стане смертельним, то ніхто не докорятиме, а всі негайно схвалять цю

34

дію оплесками. Після трьох ударів потерпілого частують чаркою горілки, посудина з якою

стоїть поблизу, приказуючи: «Пий, вражий сину!»

Від часу, коли запорозький козак залишає свій курінь, щоб ніколи до нього не повернутися,

він втрачає свою назву козака-запорожця і дістає ім’я гайдамаки або розбійника з битого

шляху.

Щоб убезпечити себе від вошей, запорозькі козаки варять дуже жирну рибу, що зветься

осетрина. Коли жир вкриє воду у казані, козак занурює у нього нову сорочку й лишає її на

певний час просочитися тим жиром. Потім він вдягає її і зніме лише тоді, коли вона стане

зовсім ветха.

Запорозькі й українські козаки мали звичай насипати кургани, або пагорби, щоб ховати в них

тих, хто чимось відзначився. І якщо хто-не/69/будь загинув у бою за батьківщину, то йому

споруджують такий самий мавзолей, навіть коли його тіло не було знайдене. Ще й сьогодні

можна побачити багато курганів у степах Очакова та Криму. Турки й татари зберегли цей

звичай, а поляки його втратили.

Жодна нація не виявляє стільки поміркованості в незгодах, як мешканці Малоросії. Там

обидва супротивники спокійно їдуть тим самим возом, п’ють, їдять і сплять разом, навіть

коли треба проїхати 300 верст, щоб дістатися до судді. І коли вони нарешті до нього

добираються, кожен представляє свої докази й розпочинає справу проти другого. Така

поведінка є, безперечно, одним з найкращих свідчень того, як вони поважають закони, а

також безсторонності та справедливості тих, хто забезпечує їх виконання.

У минулому у Малоросії зовсім не було лікарів. Їх заступали старі жінки, що так добре знали

ботаніку та природу рослин, що лікували усі хвороби простими засобами й з величезним

успіхом.

Коли козаки мають гарячку, то звичайним засобом проти неї служить половина заряду

гарматного пороху, розведеного в горілці, що її вигнано з зерна. Проковтнувши цю суміш,

вони лягають, засинають і прокидаються в доброму здоров’ї. Інші замінюють порох на попіл.

Коли їх поранено й нема кому подати їм допомогу, вони беруть жменю землі, розводять її

своєю слиною і змащують рану.

За царя Олексія Михайловича існував закон, за яким вихрещений татарин одержував

прерогативи російського князя, якщо він був шляхтичем у своїй країні. /70/

Вихрещені євреї у Малоросії користувалися правами місцевих шляхтичів. Але тепер якщо

чоловік вихреститься з будь-якої релігії, то стає кріпаком і його ім’я записують до

«подушного окладу» — книжки, яка містить імена всіх, хто __________платить подушний податок

щороку.

Колись усі мешканці Малоросії користалися якнайбільшою свободою. Якщо комусь не

подобалося життя на землі одного пана, він залишав її й переходив на землю іншого.

Наказом імператриці Катерини II це було заборонено. Тепер, коли хто-небудь незадоволений

своїм паном, він може поскаржитися на нього судді. На лихо для цього селянина, процес

тягнеться без кінця або ж його нарешті відсилають до його пана, додавши до цього присуду

кілька ударів києм.

Мешканці Малоросії у минулому не обкладалися податками. Царствуюча імператриця, щоб

не дратувати їх подушним податком, наказала збирати щороку по карбованцю від кожної

35

оселі. Нині ж, незважаючи на свої привілеї, вони зобов’язані платити подушне, як селяни

Великоросії. Вони так зненавиділи цей податок, що тисячі козаків втекли до Польщі.

Ще на початку царювання Катерини II було заборонено купувати землю в Малоросії тим, хто

не був записаний до реєстру, поданого Хмельницьким цареві Олексію Михайловичу. Але

цариця, щоб зміцнити свою владу у Малоросії, скасувала цю заборону й дозволила

великоруським поміщикам купувати землю у Малоросії, а поміщикам з Малоросії — у

Великоросії.

Коли мешканці Малоросії б’ються, то завжди або навкулачки, або киями й ніколи не

вживають холодної зброї. Завдяки цьому звичаю /71/ мало місце таке парі: приватні радники

імператриці панове Теплов та Желягін були в неї, коли її повідомили про арешт ченця

Олександро-Невського монастиря, який перерізав горло дівчині, що завагітніла від нього.

Теплов сказав Желягіну: «Закладаюся, що цей чернець не малорос, а великорос». Парі було

укладено, і Теплов його виграв. Тоді Желягін спитав його, як він міг здогадатися, що чернець

походить з Великоросії. «А це тому, — відповів Теплов, — що мешканці Малоросії не злі

люди, вони віддають перевагу хоробрості над хитрощами, тоді як мешканці Великоросії

радше злі, ніж хоробрі». Під час походів козаки зміцнюють позиції своїми возами і

відчувають себе у безпеці за цими пересувними укріпленнями, що їх вони звуть «табір».

Вони абсолютно необхідні у пустинних степах, де завжди нишпорять татари, і тисяча

козаків, захищених таким чином, може опиратися шести тисячам цих невірних, які ніколи не

злазять з коней і яких може спинити рів або найменша загорожа. У будь-якій іншій країні

було б важко війську йти походом між возами, але цей край такий рівний, як жоден інший.

/72/

Розділ десятий

Населення Малоросії

У всьому, що стосується церковних справ, Малоросію поділено на три єпархії.

1. Київська:

1249 церков

1821 протопопів і звичайних священиків

170 дияконів

4568 дяків, півчих, паламарів та ін.

6559 інших духовних осіб

Народжень

Чоловіків 22719

36

Жінок 20948

Разом 43667

Смертей

Чоловіків 16274

Жінок 14496

30770

Шлюбів

13852

2. Чернігівська:

571 церква

Народжень

Чоловіків 9527

Жінок 8888

Разом 18415

Смертей

Чоловіків 7130

Жінок 6536

13666

Шлюбів

5546

37

3. Переяславська:

265 церков

Народжень

Чоловіків 6384

Жінок 5725

Разом 12109

Смертей

Чоловіків 3342

Жінок 3206

6548

Шлюбів

3544

У 1764 р. було зроблено перепис в усій Малоросії і встановлено таке:

Земель шляхетних козаків . . . 19750

Земель простих козаків . . . . 22469

Разом . . . . . . . . . . 42219

Будинків шляхетних козаків без землі 52835

Будинків простих козаків без землі 68934

Разом . . . . . . . . . . 121769

Шляхетних козаків . . 163889 чоловіків

Простих козаків . . 199998 чоловіків

Разом усіх . . . . 363887 чоловіків

Земель міщан, корони, шляхти та робітників . . . . 26078

38

Будинків міщан та ін. без землі . 175931

На землях та в будинках . . 585909 чоловіків

Земель розкольників 1 та селян з Великоросії . . . . . . . 212

Разом усіх земель . . . . . 118459

Будинків розкольників та селян з Великоросії . . . . . . . . 2128

Разом усіх будинків . . . . 299828

На землях та в будинках . 5432 чоловіки

Разом усіх чоловіків . . . . . 955228

Згідно з «окладом», або податком, що його збирали у 1773 р., у Малоросії було: осель козаків

— 84065,

осель посполитих — 162840.

Кожна з цих осель платила щороку по карбованцю; а разом — 246905 карбованців.

1770 року збирали з коронних земель 12107 карбованців.

Податки, передані до рук різних судів, становили 3978 карбованців 25 копійок.

Пошта дала 918 карбованців.

Ці дві останні суми пішли на утримання пошти. /74/

Коронні прибутки належать до національної каси Малоросії.

Загальна кількість населення Малоросії — приблизно два мільйони.

Якщо Росії вдасться розчистити Дніпро і зробити його судноплавним, висадивши у повітря

пороги, що заважають його течії (а цього можна сподіватися, зважаючи на зусилля десяти

тисяч чоловік, які там зараз працюють), цей новий шлях дуже полегшить торгівлю Росії

через Чорне море, а також дасть великі вигоди Польщі. Адже польські провінції Волинь,

Поділля та інші повезуть морем своє збіжжя до інших європейських країн. Якщо, кажу я,

Росія здійснить цей план, а саме на це виглядає, то населення України безперечно

збільшиться удвічі, а то й утричі дуже скоро 2. Адже ніщо не збільшує з такою швидкістю

населення країни, як постійна та певна торгівля.

Розділ одинадцятий

Риба, яка водиться у Малоросії

39

Осетер, судак 1, оселедець, червоний та білий лосось, білуга 2, короп, лин, щука, осетрина 3,

вугор, окунь, стерлядь 4 і багато інших малих риб та раків. У Малоросії є також чимало

верховодки. /75/

Той, хто хоче дізнатися більш докладно про риб, яких ми згадали, може звернутися до описів

подорожей панів Гмеліна, Палласа та Лепешина.

Розділ дванадцятий

Тварини, що водяться на берегах Дніпра та на островах цієї ріки

Тут є олені, вовки, лиси, зайці, ведмеді, видри, дикі кози, дикі коти, кабани, дикі коні.

Ведмеді та олені водяться також у дуже великій кількості у чорному лісі та степах Очакова.

Розділ тринадцятий

Птахи, що водяться поблизу Дніпра

Гуси, лебеді, качки, куріпки, дрохви, бекаси, журавлі, пелікани, лелеки, молоді куріпки,

шпаки, голуби, орли, соколи, сови й багато інших видів дрібних пташок. /76/

Розділ чотирнадцятий

Плодові та інші дерева, які ростуть поблизу Дніпра

Тут є виноградники, яблуні, груші, сливи, кизил та терновник і барбарис. Крім цього, на

дніпрових островах росте дикий чай, сальвія та багато інших цілющих трав. Зустрічаються

тут також самшит і клен. А на берегах Дніпра ростуть тополі, в’язи, сосни, верби й багато

інших дерев, які не можна використати ні для будування кораблів, ні для хатнього вжитку.

Розділ п’ятнадцятий

Яким чином запорозькі козаки стали сильніші за турків

Запорозькі козаки стали такі небезпечні для турків, що їхній султан Амурат часто

повторював: «Якщо хтось інший замишлятиме щось про/77/ти турків або вирушить на війну

з ними, то в обох таборах принаймні спатимуть спокійно, як раніш. Та коли на турків

40

нападуть запорозькі козаки, турки одразу прокинуться й забудуть про всі свої плани». Тому

імператор Осман і він сам завжди передбачали включення в угоди з Польщею статті

надзвичайної важливості про заборону козакам плавати Дніпром і Понтом Евксинським.

Становлять інтерес певні подробиці проведення їхніх походів проти турків. По той бік

порогів Бористена є чимало островів. Один із них знаходиться нижче річки Чортомлик, і

його оточують понад десять тисяч острівців. Деякі з них вивищуються над річкою, інші

вкриті водою та комишами так, що не можна розрізнити протоки між ними. Ці острівці

служили козакам притулком. Вони звали їх «військова скарбниця» і переховували на них

здобич, захоплену під час чорноморських походів. Доступи до цих острівців такі важкі та

небезпечні, що багато турецьких галер загинуло під час переслідування козаків.

Ці острівці є також місцем збору козаків перед походом. Як тільки вони зберуться й виберуть

генерала, який поведе їх у похід, вони починають будувати кораблі, що мають шістдесят

футів завдовжки та десять або дванадцять завширшки. Ці кораблі не мають кілів, вони є

просто човнами з тополі або верби, надбудованими та обшитими дошками, які з’єднуються

між собою кілками. Козаки ставлять на них двоє коротких весел, щоб корабель швидко

повертався на випадок втечі від ворога. З обох боків корабель обв’язують комишами,

роблячи бинду завтовшки як барило, щоб захистити його від хвиль. /78/

Звичайно буває десять, дванадцять або п’ятнадцять весел з кожного борту корабля,

швидкість якого переважає швидкість турецьких галер. Увесь їхній харч становлять сухарі,

які вони тримають у бочці, барило кулешу та інше барило ’з галушками, які вони їдять з

кулешем. Вони не беруть із собою ні горілки, ні інших міцних напоїв, бо хоч вони й звикли

до пиятики, але під час походів залишаються зовсім тверезі.

Збирається звичайно п’ять-шість тисяч козаків, і на кожен корабель сідає п’ятдесят або

шістдесят з п’ятьма чи шістьма фальконетниками. Кожен із них озброєний двома аркебузами

і має достатню кількість куль та пороху. Їхній генерал чи адмірал вивішує на своїй щоглі

прапорець, щоб відрізнити свій корабель від інших. Кораблі пливуть так щільно, що їхні

весла торкають одне одного. Готові до походу, вони чекають при виході з лиману, щоб вийти

з Бористена.

Щоб уявити собі відвагу запорожців і небезпеку, якій вони кидали виклик, треба мати на

увазі, що турки володіли славетними містами Кизи-Керменом на березі Дніпра та

Тавангородом навпроти нього на острові на тій же ріці. На тому ж острові вони мали ще одне

місто — Аслан, від якого було натягнуто через Дніпро залізні ланцюги аж до Кизи-Кермена

та Тавангорода, щоб не дати ворогові вийти з Дніпра вночі. Такий самий ланцюг було

натягнуто через Кінську аж до кордону Криму. Посередині цих річок було залишено місця

для проходу, і гармати згаданих міст було наведено на ці проходи так, що той, хто спробував

би пройти, зустрів би вогонь усієї артилерії. Однак запорозькі козаки проходили там,

вдаючися до воєнної хит/79/рості. Перш ніж підійти до міст, про які ми говорили, вони

зрубали велике дерево, лишаючи на ньому всі гілки, і штовхали його перед собою по ріці

вночі. Наблизившися до міст, вони заходили у річку Космачу, що тече поблизу Кизи-

Кермена з боку Очакова, а дерево пускали плисти на ланцюги. Як тільки воно торкалося

ланцюгів, вони починали хитатися, турки здіймали тривогу й стріляли з гармати. Та після

того, як вилітало ядро, і __________перед тим, як турки встигали знов зарядити гармату, козаки

проскакували небезпечне місце. І, хоча турки обстрілювали їх з мушкетів, спинити їх вони не

могли.

Поява козаків наводила жах на всіх, і жах цей швидко поширювався аж до Константинополя.

Звідти розсилалися листи на береги Анатолії, Румелії та Болгарії, щоб кожен був пильний та

обачний. Але ці листи приходили звичайно пізніше від козаків, які виявляли таку спритність

41

і так розраховували свій час, що за сорок годин були вже в Анатолії, де вони грабували й

розоряли цілі міста, як Трапезунд чи Синоп. Іноді вони навіть мали сміливість підійти на два

льє до Константинополя й захопити полонених на очах у цього міста.

Козаки могли добре бачити здалеку турецькі кораблі, але їх самих турки не могли виявити,

бо козацькі кораблі підіймалися лише на два з половиною фути над водою. Отже, козаки

наближалися до них на одне льє, а тоді раптом починали швидко гребти й за якусь мить

оточували корабель. Атакований з усіх боків безліччю козацьких човнів, цей корабель

неспроможний був захищатися. Козаки захоплювали його, забирали гроші, гармати й усе, що

можна було зняти, а корабель пускали на дно. /80/

Дуже часто козаки також проходили й іншими шляхами, про які ми говорили, а ще й між

Очаковом та Кінбурном, використовуючи сприятливий вітер, а турки про те й не

здогадувалися.

Одного разу вони дійшли до трясовини, перетягли свої човни по суходолу до першого

корабля, яким вони спустилися до моря, і пройшли між Кінбурном та Очаковом

непоміченими. А якщо навіть їх помітили, то не здогадувалися про їхні наміри. Добравшися

до моря, вони затопили човни, зійшли на землю, захопили турецьких та татарських коней та

худобу і переправили на них здобич на Січ. Іноді вони розділялися на дві ватаги, одна з них

рушала водою, а друга — суходолом, і згодом вони зустрічалися, щоб разом грабувати й

розоряти край.

Та часто повторювані хитрощі вже не обманювали турків. Вони, у свою чергу, випереджали

козаків та захоплювали багатьох із них у полон та неволю. Козаки, побачивши недостатність

їхніх застарілих маневрів, стали вигадувати нові способи безкарних грабунків. Вони

споряджали невеличкі човни, щоб легше дістатися ними до міст, які тут не раз було згадано,

і, щоб уникнути нападу, пливли мілководдям та іншими небезпечними місцями. Коли ж вони

добиралися до місць, де колись потопили свої великі кораблі, то підіймали їх з глибини за

допомогою механізмів, що їх привозили з собою. Потім вони займалися піратством на цих

кораблях з невеликим ризиком для себе.

Турки намагалися всіма засобами віддячувати за удари, яких їм завдавали козаки, але

вдавалося їм це дуже рідко, і вони дорого платили своїм ворогам за їхні небезпечні й

обтяжливі подорожі. /81/

Козаки, завдяки своїм численним плаванням по Чорному морю, так добре його пізнали, що

почувалися на ньому більш певно вночі, аніж турки серед білого дня. Вони доходили аж до

гирла Дунаю, де колись стояло славнозвісне місто Варна, що належало туркам. Захопивши

це місто, вони перерізали його залогу і зруйнували Варну дотла. Нарешті вони насмілилися

рушити на Царгород, сіючи навколо жах та спустошення, грабуючи міста, містечка та села.

Це багато разів повторювалось в одинадцятому та дванадцятому століттях. Чи не греків

грабували вони тоді? Адже в одинадцятому й дванадцятому століттях ще нічого не знали про

турків. У Костянтина Порфирородного можна знайти опис тих подій. Одне слово, від часу

поселення козаків на своїй землі турки не мали більш небезпечних ворогів, а Польща, як і

Росія, — більш міцної та непоборної перешкоди нападам турків і татар. Але й самі козаки

були підбадьорені та заохочені своєю перевагою та трофеями, забраними у ворогів. Справді,

всі їхні гармати та інша вогнепальна зброя були свого часу відібрані в турків. Вони стали

грозою цих останніх не тільки завдяки перемогам, здобутим у звичайних боях, але й через

їхню перевагу в облогах. Адже вони змушували турків багато разів ганебно тікати з

атакованих ними позицій, а найбільше докучала туркам козацька манера поволі й помалу їх

послаблювати та розоряти грабунками й несподіваними наскоками.

42

Можна сказати, що, якби Польща, а потім Росія дозволили козакам спокійно користуватися

їхніми привілеями, ці дві держави завжди мали б захист від турків. Але заздрощі та підозри

зіпсували все. Нещасних козаків довели до того, /82/ що вони — для того, щоб вижити, —

змушені були битися з поляками й шукати союзу зі своїми давніми ворогами для вторгнення

в Польщу. Польська корона завжди розглядала козаків як своїх підданих, тоді як вони

вважали себе лише її союзниками. Адже вони ніколи не хотіли мати над собою проводиря

чужого походження, якого призначав би польський король, і єдиним знаком їх залежності від

польської корони була присяга нового гетьмана на вірність королю. Польське королівство їх

втратило. Росія скористалася з їхнього невдоволення, щоб притягти їх до себе і згодом, у

свою чергу, розчарувати. Кінець кінцем вона, йдучи проти власних інтересів, зруйнувала

Запорозьку Січ, заборонивши навіть згадувати про неї, а мізерну решту козаків розпорошила

по своїх землях.