1668 Року Брюховецький, побачивши, що запорожці підняли більшість інших козаків і що

все йде до повстання, вирішив приєднатися до них, щоб вигнати й навіть перебити воєвод,

поставлених у містах владою царя, не пощадивши й козаків, які не поділятимуть їхніх

почуттів. Цей план було виконано в усіх містах за винятком Ніжина, Чернігова та

Переяслава, де воєводи /244/ сховалися у фортецях. Брюховецький, не задовольнившися

визволенням малоросійських міст від гноблення воєвод і для того, щоб убезпечитися від

поганих наслідків чуток, які ширилися звідусіль проти нього, терміново вислав Степана

Ґречного до кримського хана, щоб намовити його на війну проти царя, а Григорія Гамалію та

службовця канцелярії Каспаровича — до Туреччини, щоб оголосити султанові, що він сам і

вся Україна вирішили піддатися під покровительство його високості. Це рішення та дії

Брюховецького підняли проти нього велику частину козаків. За цих обставин князь

Ромодановський, побачивши, що неможливо мирним шляхом зупинити все це безладдя,

вирішив облягти Котельву. З другого боку, козаки, обурені поведінкою Брюховецького,

через якого загинуло багато їхніх товаришів і який до того ж був готовий підкоритися

завзятому ворогові християн, ухвалили потаємно відрядити посла до Дорошенка, щоб

умовити його прийти їм на допомогу й прийняти від них титул гетьмана, що його він виявив

бажання мати трохи раніше. Дорошенко прийняв усі ці пропозиції й не гаючи часу виступив

у похід. Козаки, дізнавшися, що він прибув у Опішню, юрбами побігли до нього, визнали

його своїм гетьманом і віддали йому шану. Брюховецький, що став свідком такого

несподіваного повороту подій, кинувся тікати до Котельви, щоб здатися князеві

Ромодановському, але Дорошенко перерізав йому дорогу, й козаки, що його переслідували,

захопили його, пограбували увесь обоз, а його самого привели до Дорошенка. Розлючені

козаки накинулися на нього й убили, а дружину Брюховецького, яку також узяли в полон,

відіслали до Чигирина. /245/

Дорошенка визнали гетьманом козаки з обох боків Дніпра, і він одразу рушив у похід з

козацько-татарським військом. Перш за все він допоміг Котельві: князь Ромодановський,

який протягом певного часу тримав облогу міста, змушений був зняти її й відступити до

Путивля.

Дізнавшися від своєї дружини про безпорядки на тому боці Дніпра, Дорошенко вирішив, що

його присутність там необхідна. Він доручив командувати військом Многогрішному,

наказавши йому вигнати всіх воєвод з Малоросії, а сам поїхав у. Чигирин, і татари

повернулися до Криму.

Князь Ромодановський, діставши відомості про наказ, який Дорошенко дав своєму

заступникові Многогрішному, вигнати воєвод з Малоросії, вийшов із Путивля зі своєю

армією, щоб допомогти ніжинському воєводі. Мешканці Ніжина, які чи то змовилися з

Дорошенком, чи то вирішили самі позбутися воєводи, зачинили перед Ромодановським

ворота свого міста. Князь, не втрачаючи часу, обліг місто як слід і захопив його через кілька

днів, звільнивши воєводу й віддавши місто на розграбування.

112

Зі свого боку Дорошенко, відновивши порядок та спокій серед козаків по той бік Дніпра,

зажадав допомоги від запорозьких козаків. Вони ж, підтримані кримським ханом, якому вони

вирішили підкоритися, не звернули жодної уваги на заклик Дорошенка. Від цього часу вони

перестали вважати його гетьманом, довіривши цю посаду колишньому генеральному

писареві Війська Запорозького Суховієві й піддавшися під покровительство татарського

хана.

Дорошенко послав свого брата Григорія й кількох зі старшини привітати Суховія з обранням

/246/ гетьманом і схилити його взяти участь разом із Дорошенком у війні за Дніпром.

Дем’ян Многогрішний, який командував військом, зрозумів, що не зможе сам протистояти

їм, і з’єднався з князем Ромодановським. Цей князь негайно послав значну частину козаків

на чолі зі своїм сином, щоб відбити наступ татар. Того молодого князя було розбито й узято

в полон під Гайвороном. І навіть його батька, що виступив, щоб його підтримати, спіткала б

така сама доля, якби він негайно не відступив до Путивля.

[1669] 1669 року Дем’ян Многогрішний, який доти був лише віце-гетьманом, був обраний

козаками на пост головного гетьмана. Одразу після обрання він про це повідомив царя

Великоросії. Цар дуже милостиво зустрів Дем’янових посланців і сам послав до

Ромодановського генерала з наказом, у якому затверджував нового гетьмана на його посаді.

Найпершим учинком Дем’яна Многогрішного після того, як він перебрав владу, було

скликання посполитої ради у Глухові. Вона поміж інших ухвал вирішила вислати депутацію

до царя, щоб відновити давні угоди між ним і Богданом Хмельницьким і щоб просити його

дати найточніші накази, аби їхню країну більше не було віддано на поталу воєвод, що

чинили утиски та беззаконня. Цар погодився з усім, чого від нього вимагали посланці, й

після переговорів наказав князеві Ромодановському оголосити народові, що він забув і

простив усе минуле, й особливо усі заворушення, заколоти та повстання, підняті в різних

місцевостях Виговським, Хмельницьким та Брюховецьким; що він бере козаків під свій

захист і дає їм слово виконувати всі /247/ угоди, укладені з Хмельницьким, зберігати й

охороняти всі привілеї, пільги та вольності, які їм були надані; що в майбутньому воєводи

залишаться тільки у Києві, Чернігові, Переяславі та Ніжині і що їм буде заборонено будь-

яким чином втручатися у справи Малоросії й тим більше карати козаків; що всю владу буде

передано гетьманові, якому вона належатиме, а гетьман звітуватиме лише цареві. Після

такого розв’язання й завершення малоросійських справ козаки одразу почнуть користуватися

приємністю спокійного життя під захистом Великоросії. Як тільки Дорошенко дізнався, що

його заступник Дем’ян Многогрішний цілком від нього відокремився і що частина козаків

обрала його на гетьмана, він послав Портянку з кількома помічниками й свого генерального

суддю Білогруда до турецького султана, щоб повідомити його, що гетьман і вся Україна

вирішили піддатися під його могутній захист і просити його милостиво затвердити гетьмана

на його посаді, виславши йому санджак, тобто великий прапор. Султан радо погодився узяти

під свою руку гетьмана й Україну, і, вважаючи недостатнім вислати санджак, про що його

просили, він послав чауса на чолі шеститисячного війська, щоб зміцнити союз козаків з

високою Портою. Запорожці були повідомлені про ці події тією частиною козаків, яка

радила Дорошенкові піддатися султанові, від якого він дістав санджак, що його гетьман

поставив у містечку Кононці на річці Рось. Отже, запорожці прийшли з татарським військом,

щоб встановити облогу цього містечка, але чаус наказав татарам відійти в їхню країну, і

облогу було зірвано. Запорозький гетьман Суховій був цим так розчарований, що відмовився

/248/від своєї посади. Він сприяв обранню уманського полковника Михайла Ханенка, а сам

вибрав це місто для свого спочину. Дорошенко розгнівався на мешканців Умані за те, що

вони пустили Суховія у свою фортецю, й задумав їм помститися. Разом із чаусом та його

шістьма тисячами вояків він підійшов до міста, щоб обложити його, якщо воно не складе

зброю. Мешканці Умані побачили, що не зможуть опиратися, й звернулися до гетьмана,

113

бажаючи помиритися й обіцяючи вислати посланців до Чигирина. Справу було залагоджено,

й Дорошенко повернувся до себе, не завдавши місту шкоди.

Повернувшися до Чигирина, він створив кілька військових загонів і послав їх до Лохвиці,

наказавши грабувати й нищити всі місцевості українські, які піддалися під царську руку. Та,

коли він спустошував Україну, проти нього утворився союз, здатний його розбити.

Головними проводирями союзу були Ханенко, Суховій та Юрій Хмельницький. Вони разом з

татарським та Запорозьким Військом пішли просто на Білгород, маючи намір оточити

Дорошенка, який стояв там зі своїми загонами.

Спільники, маючи перевагу і в розташуванні, і в кількості своїх сил, забезпечили собі успіх, і

поразка Дорошенка здавалася неминуча. Він і сам не вірив у перемогу, аж тут цілком

несподівано поспішив йому на допомогу Сірко з великим загоном козаків. Становище

змінилося блискавично, й проводирі союзу кинулися навтьоки. Ханенко й Суховій мали

щастя врятуватися, але Хмельницького схопили татари й привезли до Білгорода. Звідти

Дорошенко наказав відвезти його до Царгорода й ув’язнити у фортеці Єдикюль, або Сім

Веж. /249/

Наприкінці осені Дорошенко гадав поставити татар на зимові квартири. Але, перше ніж

від’єднати від них своє військо, він хотів спробувати виступити проти Дем’яна

Многогрішного й викликати його на бій. Цей новий план обурив татар, вони покинули

Дорошенка й повернулися до себе, грабуючи всю країну, викрадаючи та забираючи в

рабство чоловіків та жінок. Дорошенко гостро скаржився оттоманському двору, але всі його

скарги не мали ніяких наслідків.

[1670] Року 1670 Дорошенко послав якогось Кияшка на чолі козацького загону спустошити

землі в тій частині України, яка визнала владу царя. Протоієрей брацлавський Роман Ракуша

прибув з Царгорода для того, щоб оголосити вирок відлучення від церкви Дем’яна

Многогрішного, ухвалений Патріархом за узурпацію належних Дорошенкові клейнодів і

влади гетьмана. Кажуть, ніби сам Дорошенко був автором цього акту патріаршої волі,

добившися невідступними проханнями того, що султан нарешті віддав відповідний наказ

Патріархові.

Ханенко у спілці з кошовим Січі зробив через посередництво Михайла Вишневецького

таємні пропозиції польському королеві. Король відповів, що він призначить комісарів, які

поїдуть до Острога, і що Ханенко має лише послати своїх представників з належними

повноваженнями, щоб обговорити з ними все, що вони пропонують королю. Дорошенко,

якого повідомили про королівські пропозиції, і сам Ханенко не знайшли за можливе їх

прийняти, хіба що король і Річ Посполита послали б для безпеки послів стільки ж сенаторів,

скільки своїх представників козаки пошлють на наради, що відбуватимуться в Острозі. /250/

[1671] У 1671 р. Дорошенко знов домагався, щоб сілістрійський паша приєднався до нього

для спільного нападу на Дем’яна Многогрішного. Паша піддався на Дорошенкові вмовляння.

Стався бій, Многогрішного було розбито, він втратив значну частину свого війська, і його

багатства попали до рук переможців, як і велика кількість полонених. Після того вони

спустошили прикордонні місцевості Польщі. Коронні гетьмани покликали собі на допомогу

Сірка й Ханенка з січовиками. Почувши про їхнє наближення, Дорошенко й паша

відступили. Січові проводирі, розгнівані тим, що без будь-якої користі пройшли таку дорогу,

не знайшовши ворога, повернули зброю проти тих, хто їх покликав.

У цей час польський король відіслав гетьманові запорозьких козаків Ханенкові булаву й усі

клейноди, належні його посаді. Він дав Ханенку відповідно до Гадяцького трактату владу

правити Україною так, ніби вона була його власністю. Зі свого боку Дорошенко зі своїм

114

військом вступив в Україну серед зими. Мешканці Умані втратили свого полковника

Шеребила й піддалися Ханенкові.

[1672] На Великий піст 1672 року найстарші генерали з секретарем Карпом Мокрієвичем

поїхали з Батурина до Москви, щоб сповістити царя про смерть їхнього гетьмана Дем’яна

Многогрішного (саме цей гетьман віддав під владу царя найбільшу частину Малоросії). Цар

прийняв їх прихильно, знов підтвердив їхні привілеї й зобов’язався в точності дотримуватися

угоди з Хмельницьким і ніколи після того не висилати своїх воєвод в Україну.

Султан після безперервних прохань Дорошенка вирушив у похід і підійшов під Кам’янець-

/251/Подільський. Татарський хан і Дорошенко вийшли назустріч його високості.

Мешканці Кам’янця захищалися протягом двох тижнів, проте їхня залога була недостатня

для тривалішого опору, й вони змушені були 18 серпня здатися султанові. Цей монарх, перш

ніж увійти до міста, наказав викопати тіла усіх похованих і вивезти їх далеко за місто. Він

наказав забрати з церков усі коштовності, а всі статуї та ікони викинути на вулицю й

замінити хрести півмісяцями. Султан, зглянувшися на моління козаків, пощадив для них і

для вірмен лише три церкви. Потім він наказав Дорошенку й ханові узяти місто Львів з усіма

містечками, розташованими навколо Львова, а всіх мешканців, що їх вони зустрінуть,

вигнати з цього краю.

Поляки, злякавшися таких руйнувань, зібрали якомога більше війська за короткий час,

об’єдналися з Ханенком і рушили на відсіч ворогові. Вони таки знайшли спосіб погубити

Дорошенка. Султан після спустошення багатьох місцевостей Польщі дістав від короля й Речі

Посполитої велику суму грошей і повернувся до своєї держави.

Цар призначив комісарами на наступні вибори гетьмана князя Григорія Григоровича

Ромоданівського, Івана Івановича Ржевського й Афанасія Ташликова. Козацька рада для цих

виборів відбулася в Козацькій, між Путивлем і Конотопом, у червні, і Івана Самійловича

Поповича було обрано одностайно. Новий гетьман, син священика, до того був генеральним

авдитором. Він і козацька рада віддали у руки комісарів присягу вірності цареві, царевичу

Федорові Олексійовичу, Івану Олексійовичу й усій царській родині. /252/

Як тільки гетьмана було затверджено в його владі, старі генерали Петро Сабеля, Іван

Самойлович, Іван Домонтович, секретар Карпо Мокрієвич, полковники й народ заявили

цареві, що безладдя, спричинене козаками, було викликане лише поширенням чуток про

наміри повернути Малоросію Речі Посполитій; що ці брехливі чутки, які поширювали

зацікавлені в тому поляки, викликали все більшу довіру; і що до того ж козаки не мали

жодного уявлення про перемир’я, чинне між Польщею й Малоросією, отже, вони просять

наказати опублікувати його; і що віднині, незважаючи на існування брехливих чуток, козаки

відмовляються від будь-яких ворожих вчинків і дотримуватимуться найсуворіших меж

належної їм відданості. Щоб їх заспокоїти, цар запевнив їх, що ніколи не віддасть Малоросію

полякам, так само як і місто Київ; що жодним способом ніхто не торкатиметься церков і

козаки не потерпатимуть від того, як і від пограбування статуй та ікон; що він бере під свій

захист увесь козацький народ, зберігаючи загалом усі належні йому пільги, привілеї та

вольності. Гетьман оголосив козакам цю заяву, і її публікація припинила всі козацькі рухи з

обох боків Дніпра й зміцнила їхню вірність цареві.

Поки цар і новий гетьман відновлювали спокій у Малоросії, дві особи — стародубський

полковник і ніжинський протопоп, або протоієрей, обидва вони мали ласку в царя,

об’єдналися проти нового гетьмана й висунули проти нього найтяжчі звинувачення. Цар

відіслав цю справу на розгляд козаків. Обвинувачів гетьмана вислухали, й він був повністю

виправданий. Полковника й протопопа засудили до смертної кари, але гетьман ужив своє

115

право по/253/милування на їхню користь і замінив кару на горло довічним засланням у

Сибір. Їхні прибічники — переяславський полковник Дмитречко та прилуцький полковник

Лазар — зазнали такої самої долі.

Запорозький кошовий Сірко, козаки й калмики, що походять із Персії, спустошили Крим і

місто Білгород.

[1673] 1673 року помер Михайло Корибут Вишневецький, і його наступником на польському

троні став Ян Собеський. .

[1674] У 1674 р. князь Григорій Ромодановський, гетьман Самойлович і Петро Скуратов

вирушили на чолі російського та козацького війська проти Дорошенка. Вони взяли в облогу

місто Черкаси, яке капітулювало 1 січня. Потім вони пішли на Канів. Яків Лизогуб, що там

командував, здав їм місто, і вони стали його господарями.

Дорошенко послав сім полків на захист Корсуня в разі нападу ворога. Командували цими

полками Михайло Савеля, Єфрем Торгович з Брацлава, Григорій Дорошенко, Остап Гоголь-

Кальницький, Андрій Посопозький, Андрій Дорошенко. Їхнім головним командиром був

Григорій Гамалія. Дорошенко після відходу цих полків звернувся по допомогу до кримських

татар і, чекаючи її, замкнувся в Чигирині. Коли прибуло значне татарське військо,

Дорошенко став на його чолі й пішов одразу на Жашків, оточив його й став безперервно

нападати. Але мешканці Жашкова протиставили йому свій мужній опір, і він змушений був

відмовитися від свого наміру. Дорошенко повернув зброю проти об’єднаної російсько-

козацької армії й просунувся до Лисянки. Залога й мешканці цього міста розбили татар,

захопили Дорошенка в полон і при/254/вели його разом із його помічниками до

Самойловича. Після цієї поразки військо й міста за Дніпром піддалися цареві й визнали своїм

гетьманом Самойловича (крім Чигирина й кількох незначних містечок).

Після смерті польського короля гетьман Ханенко передав Самойловичу булаву й інші

клейноди, що їх він одержав від цього монарха. Йому було призначено прибуток, достатній,

щоб жити відповідно до його становища, а Київ став місцем його відпочинку.

Князь Ромодановський і недавно обраний гетьманом Самойлович доручили командування

їхнім військом Андрієві та Іванові Лизогубам і рушили на Переяслав. Улезько та його

помічники, що були в цьому місті, визнали Самойловича як гетьмана козаків з обох берегів

Дніпра й урочисто підтвердили це визнання у присутності Ромодановського. Дорошенко, зі

свого боку, послав туди Мазепу й пообіцяв прибути сам. Але, не думаючи дотримувати свого

слова, він став на чолі великого загону козаків, татар і черемисів, пішов руйнувати й палити

міста, містечка та села і віддавати жінок та дітей татарам зі свого війська.

Гетьман Самойлович послав проти нього двадцятитисячний козацький загін під

командуванням Думитрашка, переяславського полковника. Він зустрівся з Дорошенком під

Орлівцем. Почався бій, обидва війська билися запекло, й було так багато вбитих, що на

протязі понад сорока верст землю було вкрито тілами мертвих або вмираючих. Проте ця

битва нічого не змінила. Ромодановський і гетьман Самойлович вирушили до Чигирина, щоб

обложити це місто, яке захищав Дорошенко. Турецький султан поспішив /255/ йому на

допомогу. Ромодановський і гетьман не наважилися його чекати, зняли облогу й відступили

за Дніпро. Відступ великоруського війська занепокоїв мешканців другого берега Дніпра.

Вони вирішили покинути свої міста й домівки, щоб уникнути розправи турків. Султан легко

захопив цей залишений людьми край, і Дорошенко, підтриманий оттоманцями, узяв

штурмом Умань. Усі мешканці цього нещасного міста були забиті на очах в Дорошенка, кров

лилася потоками по вулицях, і ніхто не мав пощади. Сп’янілі від люті та власного

варварства, турки здирали живцем шкіру з усіх християн, яких могли знайти, набивали шкіри

116

соломою й відсилали сотнями султанові. Міста, які піддавалися туркам, були зобов’язані

віддати як данину всіх дітей. Турки забирали їх і робили їм обрізання. Після всіх цих походів

Дорошенко не був спроможний виконати всі свої зобов’язання перед турками й сплатити їм

великі гроші, обіцяні за військову допомогу. Отже, він пішов грабувати всі малоросійські

місцевості, які визнали владу царя, й повернувся навантажений багатствами мешканців, з-

поміж яких не пощадили нікого.

Таким чином він зміг виконати свої обіцянки.

[1675] У 1675 р. решта мешканців з другого боку Дніпра покинула цей край, пішла шукати

притулку в Самойловича й дістала дозвіл жити під його владою.

Новий польський король Ян Собеський спробував повернути собі кілька округ Малоросії.

Для здійснення свого плану він хотів використати козацьку піхоту Дорошенка, і це йому

вдалося. /256/

Ромодановський і гетьман Самойлович послали розвідників у Чигирин. Самі ж вони поїхали

до Корсуня з метою захистити перехід мешканців цього міста, які хотіли оселитися в

Малоросії. Через короткий час після цього переселення з’явилися поляки й зруйнували

дощенту місто з усіма церквами.

Дорошенко, якого залишила найкраща частина козаків, що піддалася полякам, вирішив за

посередництвом свого зятя перейти до царя. Він послав до Москви яничарів, що їх лишив

йому султан. Він сподівався, що цей план дасть йому гетьманську владу, якої він увесь час

домагався. Але, не мавши успіху, він намагався помститися за зневагу царя до нього й

спробував підбурити малоросійських козаків проти їхнього гетьмана, але знов зазнав

поразки. Він ще раз попросив допомоги в турків. Але турки, побачивши, що Дорошенкові

сили дуже зменшилися, і втомившися тривалою війною, відмовили йому у будь-якій

допомозі.

Князь Ромодановський і гетьман Самойлович, добре обізнані з хитруваннями Дорошенка,

виступили проти нього з могутнім військом, до якого приєдналася шляхта зі Смоленська.

Вони обложили Чигирин, де був Дорошенко. Місто оборонялося слабо. Дорошенкові було

обіцяно свободу, якщо він зречеться гетьманства на користь Самойловича і поїде у Сосницю,

щоб там спокійно жити. Він прийняв ці умови і здав місто.

[1676] 1676 року помер цар Олексій Михайлович. Його наступником став Федір

Олексійович.

Польський король, який завжди прагнув з’єднати собі Дорошенка, дізнався про його

зречення й негайно призначив гетьманом козаків Остапа Гоголя. /257/

Великий султан випустив із в’язниці Юрія Хмельницького й дав йому титул князя Малоросії

та гетьмана запорозьких козаків. Він поєднав його з Ібрагімом-пашею та кримським ханом,

давши кожному по загону й наказавши йти в Україну, щоб зібрати там військо, обложити

спочатку Чигирин, здобути його, а потім рушити на Київ.

[1677] У червні 1677 р. всі ці загони підійшли до Чигирина. З усіх боків місто було взяте у

щільне кільце облоги. Але гарнізон, що складався з росіян і козаків, захищався мужньо й дав

час князю Ромодановському й Самойловичу потаємно переправити через Дніпро півтори

тисячі вояків, які несподівано напали на турків і татар і вбили їх дуже багато. Серед них

загинув і ханів син. Турки й татари, побачивши, що на допомогу обложених повсякчас

прибувають нові сили, й дізнавшися, що князь Голицин став табором у Піві на Дніпрі з

117

російським військом, зняли 15 серпня облогу й відступили. Росіяни відновили й зміцнили

чигиринські фортифікації, призначили командувати ними козацького полковника Григорія

Карповича та Івана Івановича Ржевського й поставили міцні залоги в Черкасах, Медведівці,

Мошані, Драбівцях та інших містах.

Турецький султан наказав убивати всіх селян, яких буде знайдено в околицях Чигирина. Він

дав наказ кримському ханові захопити околиці Черкас, а Хмельницькому підготуватися

належним чином для нового наступу на Чигирин і Київ.

У 1678 році татари спустошили й пограбували місцевості від Рослава аж до брами

Переяслава. /258/

Гетьман Самойлович запровадив податок на горілку, щоб мати можливість платити

волонтерам свого війська.

Перемир’я, укладене на тринадцять років між Росією та Польщею, підійшло майже до кінця,

й обидві держави поновили його на тринадцять наступних років.

Цар вирушив на допомогу Чигирину проти турків, що стали табором під проводом

Хмельницького перед цим містом. Після багатьох зіткнень дійшло до бою. Турки вийшли з

нього переможцями й подвоїли свої зусилля, щоб захопити місто. Вони зробили численні

підкопи і зрештою оволоділи Чигирином. Росіяни й козаки, з яких складалася залога, воліли

ліпше вмерти зі славою, аніж здатися з ганьбею, й відважно ухвалили пробиватися крізь

ворожі лави. Їм вдалося здійснити свій задум і після того, як вони врятувалися від

переслідувань ворога, що гнав за ними аж до" Дніпра, відступити під захист різних

укріплень, які було збудовано за завбачливими наказами князя Ромодановського й гетьмана.

Там вони захищалися так запекло, що змусили турків до відступу. Юрій Хмельницький за

допомогою турків і татар, якими командував якийсь Яненко, спустошив околиці Канева й

віддав це місто вогню після того, як заподіяв у ньому нечувані жорстокості. Налякані цим

інші міста піддалися йому без опору. Після всіх цих варварських вчинків Хмельницький

наказав проголосити й визнати себе князем Малоросії та гетьманом запорозьких козаків.

[1679] Року 1679 Яненко проголосив себе гетьманом України і з турецько-татарським

військом пішов на Козелець та Носівку, де віддав на пограбу/259/вання усі навколишні села.

Хмельницький зробив те саме у Малоросії, він дійшов аж до Лукомля, Яблунева та Крилеєва,

проте надзвичайно сильні морози й дуже глибокі сніги погубили частину його війська —

людей і коней — і змусили його відступити.

Гетьман Самойлович наказав своєму синові Семену перейти Дніпро. Яне.нко втік при його

наближенні, але син гетьмана замість переслідувати його задовольнився тим, що вивів усе

населення з Корсуня, Мошані, Драбівців, Черкас та Шаботина у Малоросію.

Об’єднане російсько-козацьке військо стало табором під мурами Києва. Турки відновили

міста Кизи-Кермен і Тавань. Сірко одержав наказ іти разом з російським загоном, щоб

знищити все, що побудували турки. Але запорозькі козаки, побоюючися, що турки,

оволодівши фортецями й відновивши їх, переможуть козаків, вирішили рятуватися від них у

лісах та степах.

[1680] Року 1680 хан з татарською ордою зруйнував дощенту всі селища, збудовані

росіянами, на протязі тридцяти льє уздовж річки Мерлі та в її околицях.

[1681] Року 1681 царське військо під командуванням князів Голицина й Ромодановського

зібралося в Путивлі, щоб спостерігати пересування турків. До них приєднався гетьман

118

Самойлович зі своїми помічниками й загоном козаків. Вони обговорювали засоби

встановлення миру. Турки ж тим часом відновлювали фортифікації у Чорткові, щоб надати

цьому місту найліпші можливості для оборони.

[1683] Король Польщі Собеський з польським військом і багатьма козаками-волонтерами

пішов на допомогу імператорові Леопольду. /260/

[1684] Року 1684 той самий польський король Ян Собеський, бувши у Немирові, підніс

Куницького до посади гетьмана запорозьких козаків. Він послав Кумицького разом із його

співвітчизниками проти татар, що зібралися в Білгороді. Цей гетьман, побачивши, що татари

значно переважають його сили, втік, як боягуз, кинувши своє військо на милість ворогів, які

перебили більшість козаків. Ті ж, хто врятувався від смерті, спіймали його і вбили,

покаравши за підлість.

[1685] Року 1685 замість Куницького на гетьмана запорозьких козаків було обрано Могилу.

Він негайно пішов зі своїми співвітчизниками до Кам’янця, обложив його, вигнав турків і

оволодів містом. Багато козацьких загонів з різних місцевостей України прибули разом з

поляками, щоб приєднатися до імператорської армії й вигнати з Угорщини та Валахії татар,

які грабували й спустошували королівство та князівство.

Цар наказав Самойловичу охороняти литовський кордон від Стародуба до Гомеля, від річки

Сожу до Ярославля, поставивши скрізь сторожу зі свого війська.

[1686] Року 1686 у Варшаві було укладено трактат про мир та вічну дружбу між Росією та

Польщею. Згідно з цим трактатом, усю Україну зі Смоленськом було відступлено Росії, а цар

обіцяв, що він і його наступники захищатимуть Польщу від кримських татар, ніколи не

вдиратися у Польщу й не чинити жодних ворожих дій.

[1687] Року 1687 князь Василь Васильович Голицин підійшов з російською армією під місто

Перекоп. Гетьман Самойлович приєднався до нього з шістдесятьма тисячами козаків. Татари

так /261/ зруйнували цей край, що нічим було навіть годувати коней, отже, вони змушені

були відступити на річку Кінську, втративши багато людей і коней, які загинули від голоду.

Старшина й полковники прибули до Коломаки з рештками війська й стали радитися. Вони

вирішили на раді, що у втраті війська винен гетьман, який не потурбувався про харч. На

підставі цього вироку його було заарештовано й відведено під посиленою охороною 23

червня до князя Голицина.

В останні дні цього ж місяця козаки зібралися на вибори нового гетьмана. Іван Мазепа,

ад’ютант Самойловича, був одностайно обраний на його місце. Він негайно послав загін

козаків проти Григорія, сина Самойловича, який за наказом батька переслідував татар по той

бік Дніпра. Самойловича було заарештовано, його скарали на горло у Севську. Мазепа

задовольнився з того, що другого сина Самойловича, Якова, було заслано до Сибіру. Ці

свавільні вчинки викликали невдоволення панів і тих, кого гетьман Самойлович

уповноважив збирати податки на горілку.

[1688] Року 1688 росіяни й козаки збудували місто Самару. Імператор Леопольд здобув

цілковиту перемогу над турками. Білгород було взято штурмом 6 вересня. Соленик і багато

інших міст стали плодами цієї перемоги. Михайло Абаффі, князь Трансільванії, піддався під

захист імператора. Козаки, зі свого боку, спустошили околиці Очакова й багато татар узяли в

полон.

[1689] Року 1689 князь Василь Васильович Голицин, гетьман Мазепа, бояри Шеїн та

Долгорукий, Шереметєв і Шепелєв вступили до Криму з великим військом. Спочатку вони

119

стали табором у квітні в Самарі й, назважаючи на перешко/262/ди, які їм чинили татари,

прибули 20 травня під Перекоп, встановивши зусібіч рогатки. Ці заходи зупинили татар, які

припинили свої наскоки й попросили миру. Щоб викупити місто Перекоп, вони поприносили

князеві Голицину великі бурдюки, тобто такі мішки, пошиті з козячої шкіри або зі шкіри

інших тварин, повні дукатів, але половина з них була фальшива. Козаки, обмануті у своїй

надії, пограбували місто, голосно скаржилися на Мазепу, але князь Голицин наказав йому

відступити. Мазепа __________у супроводі своїх полковників негайно подався до Москви. Царі Іван та

Петро Олексійовичі прийняли його, виявивши до нього найвищі ознаки доброзичливості та

поваги. Мазепа гостював у Москві від 20 липня до 1 жовтня.

Князя Голицина і княжну Софію, сестру обох царів, було звинувачено у змові проти царя

Петра з метою забрати в нього корону і навіть убити його. Князя заслали у Сибір, а княжну

замкнули в монастирі. І690 Року 1690 козаки підступили під Очаків, спустошили цей край і

повернулися зі здобиччю, захопленою в татар.

Малоросію вкрила сарана, яка пожерла увесь урожай.

Різні загони козаків по черзі ходили захищати кордони проти татарських нападів.

Польський король, бувши у Вінниці, призначив козакам з того боку Дніпра на гетьмана

Самійла замість щойно померлого Могили. Цей новий козацький проводир організував

загони на зразок загонів українських козаків. Вони повсякчас вдиралися у татарські краї,

визволяли з полону багатьох християн, допомагаючи їм дістатися на батьківщину,

захоплю/263/вали в татар чимало коней та іншого добра. При цьому багатьох татар було

вбито, а інших відіслано як полонених до Польщі. Поміж визволених з полону був

полковник на ім’я Семен, відомий під ім’ям Палія. Він багатократно відзначився на чолі

загону козацьких волонтерів, не раз перемагав турків і багато добра зробив для Польщі і

Росії. Поляки просили його повернутися на батьківщину. Але не встиг він туди податися, як

вони, побоюючися, щоб він не перейшов на царську службу, заарештували його. Однак він

знайшов спосіб уникнути в’язниці, повернувся до козаків і продовжував свої дії проти

турків. Поляки, чи то присоромлені, чи то маючи гризоти сумління за погане поводження з

Палієм, стали просити царя допомогти їм переконати Палія знов повернутися до Польщі.

Чого тільки йому не було обіцяно й запропоновано! Палій погодився і став після цього

одним з найзначніших володарів у Польщі. Він оселився на Поліссі, і підданці дуже його

любили, бо він вимагав лише невеликі податки та ще десятину від пасіки.

[1691] Року 1691 Палій чинив як гетьман, маючи під своєю орудою стільки війська, скільки

йому було потрібно. Полякам це не сподобалося, й вони послали коронного полковника

Рустича з військом проти Палія. Але Палій, не бажаючи сам іти на поляків, призначив

Самійла командувати військом, що виступило проти поляків. Стався бій, польську армію

було розбито під Бердичевом, Рустич ледве врятувався, а переможець Самійло захопив

ворожий табір. Палій, незважаючи на свою перевагу й гадаючи, що його сили поступово

слабнутимуть, що й було метою поляків, скликав полковників. За їхньою згодою він

/264/перейшов за Дніпро й підкорився Мазепі. Отже, Палій — переможець поляків —

відмовився у присутності Мазепи від влади, що дорівнювала гетьманській, і став звичайним

богуславським полковником.

Трохи пізніше Мазепа, знаючи надто незалежну вдачу Палія і побоюючися його, заслав його

у Сибір, де він залишався аж до дня славнозвісної Полтавської битви.

[1692] 1692 року орди кримських татар вдерлися серед зими в околиці Доманчева й

спустошили їх. Дізнавшися, що гетьман зі своїми козаками вже рушив у похід проти них,

вони відступили. Мазепа послав їм навздогін свого ад’ютанта Гамалію. Той не спромігся їх

120

догнати й помстився на передмістях Очакова, розграбувавши й спаливши їх і повернувшися

з великою здобиччю. Петрик подався на Січ і до Криму, він підмовив орду наступної осені

рушити на Полтавщину, де захопив чимало містечок та сіл. Мазепа на чолі своїх козаків

швидко просувався, щоб розбити або прогнати Петрика, і татари при його наближенні

відступили у Крим.

[1693] Року 1693 ханський син разом із Петриком ще раз знищив усе в околицях Полтави й

відступив.

Помер чернігівський архієпископ Лазар Баранович.

[1694] Року 1694 під час щорічного карнавалу орда раптом напала на містечка й села навколо

Переяслава, заподіявши всілякі насильства. Київський та переяславський полковники

вдалися до помсти й пішли зі своїми полками на Очаків, де розграбували все та ще й взяли у

полон загін з трьохсот турків, яких вони відвели до Батурина. /265/

Мазепа послав проти Буджаків двадцятитисячний загін на чолі з чернігівським полковником

Лизогубом. Це військо зруйнувало в тім краю всі татарські укріплення й повернулося з

великою здобиччю.

Запорозькі козаки нападали на Перекоп, захопили вісім гармат і повернулися з багатою

здобиччю, не втративши жодного вояка.

[1695] Року 1695 цар і великий князь Петро Олексійович пішов з потужною армією частково

суходолом, частково Доном на місто Азов, обложив його, але повернувся, не здолавши його

здобути.

Борис Петрович Шереметєв з потужним російським військом і Мазепа на чолі всіх козацьких

полків вирушили проти турків, захопили чотири важливих міста, взяли у полон багатьох

пашів та загін яничарів і вивели їх разом із багатьма мешканцями, чоловіками, жінками та

дітьми, у Великоросію. Вони повернулися з незліченними скарбами, зруйнували й стерли з

лиця землі Кизи-Кермен і Мубербек, лишивши тільки один форт на острові Тавань, до якого

прибудували нові укріплення для захисту цього місця й для того, щоб утруднити доступ до

нього.

[1696] Року 1696 зима була страшенно довга й неймовірно морозна.

Хан, бажаючи помститися за зруйнування Кизи-Кермена та інших міст, розгромлених

російською армією, вдерся у Малоросію в супроводі Петрика й знищив та сплюндрував

околиці Полтави й Миргорода. Він напав на гадяцького полковника Борошовича,

миргородського — Данила Апостола й полтавського — Герцика, але татар було розбито, й

вони змушені були покинути свій табір і відступити. Вони стали тікати, почувши, що з

одного боку на них іде сам /266/ Мазепа, а з другого — Шереметєв підійшов до Білгорода з

великими силами росіян і калмиків. Апостол і Герцик на чолі своїх полків продовжували

переслідування татар і наздогнали їх. Татари, відтручені на береги Дніпра та Ворскли,

кидалися в ці річки й потопали. А коли вони при відступі захопили якогось Вечурку, то були

з ним дуже жорстокі, розкраяли тіло йому живому, вирвали серце й кинули у вогонь.

Після цієї поразки татар козацький гетьман Мазепа наказав гадяцькому, переяславському та

київському полковникам охороняти й супроводити до Москви усіх полонених турків, щоб

віддати їх цареві. Цар зустрів полковників з усією повагою й нагородив їх дорогими

подарунками.

121

Помер цар Іван Олексійович. Його брат і наступник цар Петро удруге подався до Азова на

чолі могутньої армії й наказав Мазепі прислати йому п’ятнадцять тисяч козаків. Мазепа

негайно відрядив це поважне підкріплення під проводом Якова Лизогуба, полковника

чернігівського, Михайла Борошовича, полковника гадяцького, Дмитра Горленка, полковника

прилуцького, та Лева Свічки, полковника лубенського. Коли вони прибули до царя, він їх

відправив Доном, до Азова, а тоді морем аж до татарських поселень на Кубані, щоб відрізати

всі шляхи сполучення між Азовом та іншими татарами. Цар спустив свої морські сили у

гирло Дону, щоб перешкодити турецьким кораблям наблизитися до Азова. Але ці заходи

ніяк не завадили татарам напасти всіма своїми силами на козаків, щоб відкрити вільний

прохід до турків. Проте татар, попри всю їхню відвагу, було відкинуто.

Кілька турецьких кораблів під прикриттям нічної темряви підійшли до Азова й

вивантажи/267/ли чимало війська та зброї на допомогу місту. Козаки напали на них, але,

дуже потерпаючи від артилерійського вогню обложеного міста, вони, не маючи наказу згори,

раптом відважно вирішили здобути Азов штурмом. Попри жахливий безперервний вогонь

турків, вони прорвалися до міста й розташувалися під мурами фортеці. Тоді цар наказав

поставити понад сотню гарматних батарей, і їхній потужний вогонь знищив багатьох

захисників обложеного міста. Козаки негайно пішли у наступ і, закидаючи ворога увесь час

ручними бомбами, піднялися на мури, відігнали турків і захопили чотири гармати. Турки не

змогли більше опиратися навальному вогню козаків, вони склали зброю і здались у полон.

На знак перемоги козаки поскидали шапки й за своїм звичаєм стали підкидати їх угору.