41. Порівняльна характеристика сучасних спадкових правовідносин та спадкових правовідносин за часів римського приватного права.

Перш ніж проводити порівняльну характеристику варто сказати, що історії римського спадкового права можна виокремити чотири етапи: а) спадкування за jus civile; б) спадкування за преторським едиктом: в) спадкування за імператорськими законами; г) спадкування у «праві Юстиніана» (власне, вже «післяримське право»). Кожен з цих етапів мав свої відмінності, отож ми будемо розглядати відмінності загалом, без прив’язки до певного історичного періоду. Оскільки в такому разі необхідно буде розглядати спочатку зміни що були в рим.праві стосовно спадкування, а вже потім порівнювати ці зміни з нинішнім спадковим правом. ВИДИ СПАДКУВАННЯ. І в сучасному і в римському праві - є спадкування за заповітом та спадкування за законом. Характерною особливістю римського спадкового права була неприпустимість поєднання цих двох підстав спадкування (заповіту та закону) в одному і тому ж випадку, тобто неприпустимим було, щоб одна частина спадщини перейшла до спадкоємця за заповітом, а друга частина цієї ж спадщини – до спадкоємців за законом. Існував принцип єдиної підстави спадкування. Наприклад, заповідач призначив своїм спадкоємцем сина на чверть спадщини, про решту не згадавши. У такому разі призначений на чверть спадкоємець одержував усю спадщину, оскільки спадкоємці за законом до спадкування не закликалися. Зараз же допускається поєднання цих підстав. І в наведеному прикладі, за сучасних умов решта була б успадкована спадкоємцями за законом. Також, в римському праві, залежно від обсягу прав та обов’язків, що переходили від спадкодавця до спадкоємця, роз­різнялися два види спадкування — універсальне та сингулярне. Універсальне спадкування (in universum ius) характеризувалося переходом всіх прав та обов’язків до спадкоємця. Тобто, він ставав учасником всіх правовідносин, у яких брав участь спадкодавець до смерті. Особливістю сингулярного спадкування (in singulas res) було те, що до спадкоємця переходили лише окремі права (так звані легати). ЗАПОВІТ. В римському праві, щоб укласти заповіт, особа повинна була мати спеціальну здатність — testamentifactio activa (здатність укладати заповіт). Такої здатності не мали неповнолітні, недієздатні, особи, засуджені за деякі види злочинів тощо. Зараз же заповіт може укласти фізична особа з повною цивільною дієздатністю, а як відомо неповнолітні, за певних умов можуть набути повної цив.дієздатності. Форма заповіту в римськ.праві в різні історичні періоди була різною. Найбільш формалізованою і громіздкою вона була в античний період, потім поступово спрощувалася. Однак, навіть в юстиніанівську епоху вона залишалася досить складною. Для укладення заповіту необхідна була присутність семи свідків, хоча письмова форма і не була обов’язковою. Зараз же присутність свідків при складанні заповіту не є обов’язковою, за виключенням деяких випадків – ч. 2 ст.1253 ЦК – наприклад, коли заповідач не може самостійно прочитати заповіт, або ж заповіт складається в морі, на кораблі, посвідчується капітаном. Причому кількість свідків має бути не менше 2-х, а 5-7 свідків – це як правило гранична кількість. СПАДКУВАННЯ ДРУЖИНОЮ. бідна вдова мала право на четвертину спадщини померлого чоловіка. Якщо ж у померлого було понад троє дітей, то спадщина ділилась у рівних частинах між вдовою і дітьми (зараз вона б одержала ½ + ¼ від іншої половини). Якщо ж у вдови діти були спільними з померлим чоловіком, то вдова одержувала лише право на користування до смерті тим майном, до якого вона виявила інтерес (зараз майно може бути поділене і без права користування, хоча спадкодавець може прописати таку умову, наприклад, дружина має право користуватись всім будинком). СПАДКОЄМЦІ. Еманциповані діти не могли бути спадкоємцями після смерті свого батька. Наприклад, єдина дочка, що вийшла заміж і перейшла на постійне проживання в родину чоловіка, переставала бути агнаткою свого батька і права на спадщину після його смерті не мала – навіть і тоді це було невигідно суспільству. Зараз же при спадкуванні немає значення одружена чи ні єдина донька, так само як і не єдина (що правда, в заповіті з умовою, наявність шлюбу може грати роль). ЧЕРГИ СПАДКУВАННЯ. В римському праві був і такий період, коли до спадкування закликалися тільки найближчі родичі померлого і за їх відсутності або відмови від спадкування спадщина вважалася виморочною (щодо якої відсутні спадкоємці). Зараз же існує 5 черг спадкування. Римське приватне право ділило ж законних спадкоємців на три черги (ця черговість була закріплена законом XII таблиць): 1. "Свої спадкоємці" (sui heredes), іменувалися так тому, що вони до того входили в родину померлого, а отримавши спадщину, продовжували володіти майном, яке і раніше перебувало в даній сім'ї. 2.Агнати, тобто особи, які були в минулому пов'язані зі спадкодавцем відносинами підвладності. ільш близький відтісняв більш віддаленого. 3. Тільки, якщо після спадкодавця не залишилося агнатів до спадкоємства закликалась 3-тя група спадкоємців - членів одного з спадкодавцем роду - кровні родичі померлого, а також колишній власник вільновідпущеника в якості його патрона. Більш близький відтісняв більш віддаленого. Пізніше, у «постійному едикті» вперше було передбачено існування чотирьох черг спадкоємців. До четвертої черги належав той з подружжя, хто залишався живим на момент смерті спадкодавця. Сучасна черговість спадкування має такий вигляд - До першої черги спадкоємців за законом належать діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той із подружжя, який його пережив, та батьки. У другу чергу спадкоємців включено рідних братів та сестер спадкодавця, його бабу та діда як з боку батька, так і з боку матері. Рідні дядько та тітка спадкодавця мають право спадкувати в третю чергу. До числа спадкоємців четвертої черги включено осіб, які проживали зі спадкодавцем однією сім'єю не менше ніж 5 років до часу відкриття спадщини. У п'яту чергу право на спадкування за законом мають інші родичі спадкодавця до шостого ступеня споріднення включно, причому родичі ближчого ступеня споріднення усувають від права спадкування родичів подальшого ступеня споріднення. До п'ятої черги включено і утриманців спадкодавця, які не були членами його сім'ї. БОРГИ. За сутністю римське визначення  спадщини не співпадало з визначенням майна, бо спадщина могла існувати і тоді, коли у її складі немає майна (речей) взагалі, а також і тоді, коли борги померлої особи перевищують її права і вимоги. В сучасних спадкових правовідносинах - відповідальність спадкоємців за борги спадкодавця носить частковий характер і обмежується вартістю майна, успадкованого цією особою. Цікаві відмінності можна помітити проаналізувавши , за преторськими едиктами право на спадкування за законом: а) діти померлого, в тому числі еманциповані, але при тій справедливій умові, що ці останні внесуть у загальну спадкову масу все своє власне майно; б) найближчий агнат померлого, який у свій час знаходився  під його владою, але з певних причин залишив сім’ю заради самостійних занять, наприклад, служби у муніципалітеті, і не ділився з нею заробітком; мати померлого, якщо вона була у шлюбі з чоловічою владою (cum many) з батьком померлого; в) всі інші кровні родичі померлого до шостого ступеня споріднення; г) один з подружжя, що пережив другого-спадкодавця. 3) спадкування за імператорськими законами - продовжили тенденцію пріоритету кровного споріднення, що призвело до розширення і узаконення прав дітей на материнську спадщину та надання їм права на спадкування майна родичів по материнській лінії.; 4) спадкування за правом Юстиніана - Необхідними спадкоємцями стали вважатися висхідні та нисхідні родичі. Обов’язкова частка (portio debita) могла надаватися цим спадкоємцям у будь-якій формі, наприклад, у формі дарунку за життя спадкодавця. Якщо така частка не була визначеною, то спадкоємець, якого обійшли в заповіті, мав право вимагати не цієї частки, а того, що належало б йому при спадкування за законом.