2.5. Поняття, ознаки, структура і види норм права

Особливе місце в загальному переліку видів соціальних норм посідають норми права. У попередніх темах ми неодноразово торкалися понять, основних ознак і визначень (наприклад, пер­ший пункт модуля) норм права.

Оскільки у діяльності державних і недержавних органів застосовуються окремі норми права або їх певні групи, виникає потреба у розгляді однієї норми права як найменшої частки структури права.

Поряд із загальними ознаками, які притаманні і нормам права як частині соціальних норм, норма права наділена своїми, тільки їй властивими специфічними ознаками. До них належать:

а) правило поведінки, яке, на відміну від інших соціальних норм, регулює найважливіші суспільні відносини;

б) правило поведінки загального характеру, що міститься у тій чи іншій правовій нормі, а тому адресовано не конкретному суб'єкту, а поширюється на всіх тих, хто є учасником відносин, що регулюються даною правовою нормою;

в) правило поведінки, що встановлюється або санкціонується державою. Формулювання державою нового правила поведінки, якого не існувало в суспільстві, означає його встановлення, а фіксація у нормативно-правовому акті будь-якого правила по­ведінки, яке вже існувало у межах інших соціальних норм, - його санкціонування;

г) формально визначене правило поведінки, що означає: прави­ло закріплене у тексті правової норми та офіційному письмовому нормативно-правовому акті, і в ній однозначно закріплюються права і обов'язки учасників суспільних відносин та санкції у разі порушення настанов норми;

д) правило поведінки, нормативність і загальнообов'язковість якому надається у чітко встановленому порядку. Це означає, що норма права набуває такої якості, коли вона видається уповнова­женим органом у межах його компетенції та в рамках встановле­ної процедури (дотримання порядку розробки, обговорення, прийняття, набуття чинності, зміни або відміни);

є) правило поведінки, яке може змінюватися або відмінятися тим державним органом, який надав йому форму правової норми, або вищестоящим органом;

є) правило поведінки, реалізація якого забезпечується державою. Це означає, що встановивши або санкціонувавши таке правило, дер­жава, по-перше, створює реальні умови для його добровільного дотри­мання; по-друге, встановлює різноманітні засоби заохочення, пере­конання та примусу до бажаної поведінки відповідних суб'єктів; потрете, застосовує юридичні санкції у разі його порушення.

З урахуванням наведеного, можна сформулювати наступне визначення норми права.

Норма права – це загальнообов'язкове, офіційно встановлене або санкціоноване державою, формально визначене правило поведінки, лісе охороняється від порушень юридичними санкціями і спрямова­не на врегулювання найважливіших суспільних відносин.

У теорії юридичної науки структуру норми права розгля­дають як її внутрішню побудову. Оскільки філософське поняття «структура» означає відносно самостійну і стійку єдність еле­ментів, то і внутрішню побудову правової норми розглядають як складний структурний комплекс, до якого входять декілька еле­ментів.

Питання щодо кількості таких елементів в юридичній літера­турі є дискусійним. Разом з тим, найпоширенішою є ідея про три-елементну побудову правової норми.

Названа ідея обґрунтовується тим, що у нормі права повинно:

а) встановлюватися таке правило поведінки, в якому закріплю­ються права і обов'язки суб'єктів;

б) визначатися умови реалізації суб'єктами цих прав і обов'язків;

в) закріплюватися засоби забезпечення зазначених у нормі приписів.

З огляду на це, вважається, що кожна правова норма скла­дається з трьох елементів: диспозиції, гіпотези, санкції.

Диспозиція – це така частина правової норми, в якій викладено саме правило поведінки для її адресата, тобто те, що йому дозволе­но або не дозволено.

Гіпотеза – це та частина правової норми, в якій визна­чені умови (обставини), з настанням яких адресат (суб'єкт) повинен здійснювати визначені для нього в диспозиції права і обов'язки.

Санкція – це частина правової норми, в якій закріплені заходи державного примусу на випадок невиконання адресатом (суб'єк­том) обов'язків або порушення приписів диспозиції.

Необхідно зауважити, що власне специфічністю різноманіття Історичного розвитку суспільних відносин викликана необхідність у конструюванні, викладенні, закріпленні та реалізації правових норм у законах та нормативно-правових актах. Тому диспозиція, гіпотеза та санкція і викладаються у різних їх видах. Наприклад, диспозиція, яка є центральною, основною частиною правової нор­ми, що вказує на дозволену (необхідну) чи неприпустиму (заборо­нену) поведінку суб'єкта, може бути викладена як:

• визначена, в якій однозначно закріплюється правило поведінки;

• не повністю визначена, в якій вказуються лише загальні оз­наки поведінки;

• відносно визначена, в якій хоч і зазначені права й обов'язки, але залежно від конкретних обставин надаються можливості для їх уточнення.

Гіпотеза, призначенням якої є визначення сфер і меж регуля­тивної дії диспозиції правової норми, може бути:

• визначеною, коли вичерпно визначаються умови, при наяв­ності яких вступає в дію правило поведінки, викладене у диспо­зиції правової норми;

• не повністю визначеною, коли умови формулюються у за­гальній формі;

• відносно визначеною, коли умови застосування норми обме­жуються колом формальних вимог.

Санкція містить вказівки щодо юридичних наслідків за пору­шення зафіксованих у диспозиції правил або визначених у гіпо­тезі умов, тому їх поділяють на каральні (штрафні) або відновлю­ючі та заохочуючі (позитивні). Санкція може бути:

• визначеною, що вказує на конкретний засіб впливу на правопорушника;

• відносно визначеною, що передбачає кілька можливих за­собів впливу на суб'єктів норми права. Щодо доцільності застосу­вання конкретного з них, то вона вже визначається з урахуванням особливостей конкретної справи.

Диспозиція і гіпотеза вважаються простими, коли в них викла­дено по одному правилу поведінки, а санкція – коли передбачаєть­ся один юридичний наслідок. За наявності більшої кількості в частинах правової норми правил поведінки або правових наслідків, їх відносять до складних.

І, насамкінець, необхідно брати до уваги, що структура норми права не завжди збігається зі статтею закону, оскільки більшість статей нормативно-правових актів мають лише двочленну струк­туру правової норми: або диспозицію і гіпотезу, чи диспозицію і санкцію.

Загальновідомо, що у будь-якій державі функціонує вели­ка кількість правових норм. Для ефективної правотворчої і правозастосовчої діяльності у державі та успішного вивчення норми пра­ва поділяють на певні групи. Класифікація норм права дає змогу, до того ж, визначити їх місце у системі права і взаємозв'язок між со­бою, а також розкрити їх функції та роль у механізмі правового ре­гулювання.

Класифікацію правових норм здійснюють на таких підставах:

1. За функціональною роллю норми права поділяють на:

а) відправні, первинні і похідні, серед яких виділяють: норми-начала, норми-принципи, норми-аксіоми, норми-презумпції, норми-дефініції;

б) норми-правила поведінки, між якими виділяють регуля­тивні і охоронні;

в) загальні і спеціальні (виходячи з наявності у кодексах за­гальної і особливої частин).

2. За предметом правового регулювання правові норми поділя­ють на:

а) виходячи з найменування галузей права;

б) матеріальні і процесуальні.

3. За методом правового регулювання правові норми поділяються на:

а) імперативні;

б) диспозитивні;

в) заохочувальні;

г) рекомендуючі.

4. За формою вираження припису норми поділяють на:

а) управомочні (правоустановчі);

б) зобов'язуючі;

в) заборонні.

5. За суб'єктами правотворчості норми є:

а) представницького органу;

б) глави держави;

в) органів державного управління;

г) громадських об'єднань;

д) трудових колективів;

є) загальнонародних чи місцевих референдумів.

6. За сферою дії у просторі та часі норми поділяють на:

а) загальнодержавні і локальні;

б) постійні і тимчасові.

7. За дією на коло суб'єктів норми поділяють на:

а) загальні (поширюють дію на всіх громадян);

б) спеціальні;

в) виняткові.